XII
Настала нора мінливого сонця і мінливої води, коли, прокидаючись, блакитнаво задихала земля, кали над нею у лісах і яругах святими німбами засвітився ліщиновий пилок, а в небі обізвалися журавлині сурми. В таку пору фарбами золотого Відродження малюються підволохачені ранки і фіолети надвечір’я, а вечори озиваються пташиними крилами, дівочими голосами і бентежно-задумним чаром кохання…
Гай, гай, коли то воно було? Коли-то і йому з вечорів висявали підведені вогким золотом місяця очі і виколисувався дівочий голос:
Коло млина калина, Там дівчина ходила, Ромен-зілля копала, Свою неньку питала: “Кого, мати, чарувати?..”
І справді, за водою, коло млина, стояла собі, наче в малюванні, хатка-білянка, була побіля неї і калина, і жило в тій хатці босоноге чорнобриве дівчисько, в якого не було ні батька, ні матері, тому й не мало з ким порадитись, кого чарувати…
А розмай-зілля чи ромен-зілля все одно мусить прийти чи обізватись у дівочих вечорах, у незайманщині сподівань. І озвалося, коли вони якогось надвечір’я в’їхали на ніч у село.
Досвідченіші вояки метнулись до багатших осель, а він повернув у напівзабуту вуличку, де під копитом сполоханим дзвоном розбивались і зітхали калюжки, де, взявшись за руки, стояли в зелених спідничках верби-підлітки, за вербами входила в марево чи сон хата-білянка, а за нею в рахманну землю вгрузало сонце.
Він зупинив коня біля сивих ворітечок, за якими щулилось босоноге сполохане дівчисько і віями-вінцями прикривало очі. “Які-то вони в неї?”
— Гей, подоляночко! Приймеш на постій чи на покій?
Вона, не підводячи вії, навстіж відчинила скрипливі ворітця і сказала їм чи йому:
— Їдьте, коли на багатших не натрапили. Сіно знайдеться, картопля теж, а хліба нема…
І хто його зна, чи то картопля, чи то чари варились тієї вечорини в її чепурній хатинці, бо того ж вечора затривожилось серце молодого бурлаки, що півпарубком подався у Летичівські ліси до партизанів Ткаченка…
Ще на світ не заносилось, коли сурма покликала партизанів у ліс. Прощаючись з Василиною, він запитав:
— Які ж у тебе очі?
У дівчини затремтіли вінчики вій:
— Як приїдете колись удень, побачите.
— Неодмінно приїду чи прийду до тебе.
— Я чекатиму вас…
І як вона тільки виглядала його з вечорів, із дібров і туманів, як боса вистоювала на холоді та росі, як розсипала пінковий сміх, коли він зігрівав її задубілі ноженята своєю шапкою, як побивалась, коли знову збирався в дорогу.
— Кинув би ти бомби, Максиме,— з опаскою торкалась до його широкого пояса, на якому висіло з півдесятка з роздутими пиками смертей, вироблених по Англіях та по Германіях.
Тоді він клав руку на їхні тьмяні насторожені морди і питав у неї:
— А хто, люба, має битися з імперіалізмом?
— Хай би собі старші бились.
— Дістається і їм тепер.
Вона зітхнула.
— Ти чого? — припав устами до її коси, яка пахла ромен-зіллям і на яку лягав відсвіт зорі.
— Уже, Максиме, й мені починає діставатися.
— Тобі? — здивувався, не повірив.— А це ж з якого боку?
Василина оглянулась на село, що чаїлось за її плечима в туманах.
— Переказують, щоб не стрічалася з тобою, бо останеться одне тіло без душі.
Він розгнівався:
— Це переказують оті чорноязикі, у яких ти і досі не заробила чоботят?
— Різні, Максиме, різні. Налякане тепер село всілякими властями, бо що не день, то власть, а то і по дві міняється. І кожна тільки розстрілювати норовить.
— Дарма, незабаром останеться тільки одна власть!
— Чия ж?
— Наша, революційна!
Василина обережно повела рукою, ледь торкаючись його пояса:
— І тоді ти бомби скинеш?
— Скину, тільки одну лишу.
— Це ж для чого?
— Про всякий випадок. Коли лягатиму, то в узголов’ї, як свічку, поставлю. А ти через ці нашіптування дуже мені зажурилася?
Вона знову зітхнула і ошелешила його своїм розважливим словом:
— Журбою не здивуєш нас: ми родились і живемо в ній; не відстає вона від нас, як ото в гнізді відстає від птаха мамина шкаралупа,— і сумно поглянула на ті зорі, що з віків долетіли до її пахучої коси.
Він посміхнувся і зрадів, що знайшов собі таку дівчину. От дістане їй чоботи, навчить грамоти та й… Що буде після того “та й” — не знав і нахилився над нею:
— Ти, Василинко, прямо філософ!
— О! — здивувалась незвичному слову.— А що це таке “філософ”?
Він споважнів, зібрав на чолі усі зморшки і почав назбирувати в голову все, що чув у лісах про давніх чудернацьких учених.
— Філософ — це людина, яка має дуже велику голову, багато в ній лою і різних думок, найбільше проти царів та капіталістів, і живе собі в бочці.
— У бочці?! — жахнулась Василина.
— Еге ж, у великій, сорокавідерній,— зі знанням справи ствердив він.
— От кому не позавидуєш,— поглянула на свою хатку-білянку, що, як біле гуся, тулилася у вишняку і давала притулок ластівкам.— І чобіт філософи теж не мали?
— Про чоботи брехати не буду, не знаю. Завтра ж спитаю в комісара. А що ти будеш завтра робити?
Вона поглянула в далину, де за весняним туманом дрімала четвертинка її сирітського поля.
— Буду червону пшеницю сіяти.
— Дукачам, людям чи собі?
— Собі, Максиме,— посміхнулася, притягнула його чубату голову до себе і ніяково зашепотіла: — Як буде все гаразд, то з цієї пшениці коровайниці випечуть нам коровай.
Він також побачив за туманом ту латку далекого поля з червоною пшеницею, що виколихає йому зерно і коровай, і навіть почув жіночі голоси на їхньому весіллі:
Коровайниці п’яні Усе тісто забрали, То в пазухи, то в кишені — Своїм дітям на вечерю. А як підійшло тісто, То й в пазусі тісно.
Охоплений добрими любощами, вдячністю, він пригорнув дівчину, поцілував її уста, на яких теж лежав одсвіт далекої зірки.
І тепер, коли він приходив із лісів до Василини, одразу ж питався:
— Як там наша пшениченька?
І вона посла йому на зволожених устах тиху довірливу посмішку:
— Уже й зазеленіла…
— …Уже й стебло вибиває…
— …Уже й колос викинула…
— …Уже й зерно наливається…
* * *
Стояло літо з високим сонцем, з високим небом, з високими надіями. Максима викликали до себе командир і комісар, трьома очима і однією пов’язкою обміряли з усіх боків, поторгали його вінок бомб, розреготались.
Bin знав, що це був добрий сміх, бо в останніх боях його почали звати то одчайдухом, то героєм, то… махновцем. Махновцем за те, що відбив бандитську тачанку з сороміцькими написами. На її передку було написано: “Чорта втечеш”, а на задку: “Біса наздоженеш”. Та Максим наздогнав її, захопив коней, і тачанку, і кулемета на ній. То й мас за це якусь славу і прізвисько до неї.
Бритоголовий, з чудернацьким прізвищем і одним оком командир насмішкувато запитав:
— Для чого тобі, Максиме, цей вінок бомб? Утікати ж буде важко.
— А я, батьку, не збираюсь мастити смальцем п’яти. Хай імперіалісти мастять.
— І все-таки — для чого так багато?
Максим знав завзяту і веселу вдачу командира, тому й сміливо звів свої очі на його одне:
— Щоб ворожити на них: любить — не любить,— і підняв на поясі дві довгорукі з роздутими мордами бомби.
І комісар, і командир з того дива отетеріли, далі розсміялись, потім похитали чубом і лисиною і запитали:
— А таки любить?
Він принишк, одвів погляд у куток просторого куреня, де жужмом лежали новісінькі ремінні шкірянки — мрії напівроздягнених партизанів.
— То любить?
— Та не без того…
— Ромео! — сказав комісар.
— Що-що? — не зрозумів незвичного слова.
— Кажу: Ромео і Джульєтта!
— А що воно таке? — насторожився, чекаючи якоїсь насмішки і готуючись гідно відповісти на неї.
Та комісар обійшовся без насмішки, чогось одразу розкис, пригорнув його з усіма бомбами до себе і сказав командирові:
— І в мене точнісінько такий зух росте. Все з батька насміхається, що той по землі ходить.
— А ваш у морі плаває? — запитав Максим.
— Гірше,— зітхнув комісар.— У небі на фанері і полотні літає. Вже двічі збивали його з небес.
То Максим і втішив комісара:
— Дарма. Скільки он ми збиваємо архангелів і святих з неба, а вони собі живуть.
Командир і комісар так розреготалися, що довелося на щоках пекти раки. Висміявшись і витерши очі, командир паче підріс і урочисто сказав:
— Вітаю тебе, Максиме, зі святом.
І хоча справді щось святешне обізвалося в ньому, одначе насторожився, щоб не пошитись у дурні.
— Це ж із яким святом?
— З великим, Максиме… Чого б ти зараз побажав?
— Для міжнародності чи для себе?
— Для себе.
Він замислився і розквашеним носком чобота почав колупати долівку куреня.
— Говори ж, вояче!
— Говорити не штука, а ви знову почнете насміхатись, а я знов почну пекти раки, і коли вийду од вас, хлопці скажуть, що від мого виду можна прикурювати цигарки.
— Кажи, кажи, Максиме!
І йому набігли на очі і озеречко червоної пшениці, що нагойдалося собі за літо, і хата-білянка, і оте чорнобриве дівчисько, що босе жде його на вечірнім порозі й назбирує на косу відсвіт далеких зірок і від якого пахне материнкою та ромен-зіллям.
— Та оце не завадило б мені гарні чоботятка, дівочі.
— Дівочі? — перепитав командир і з подивом глянув на його розквашені чоботи.
— Еге ж, бо маю собі таку красу, що гріх буде застудити її на холоді.
Командир посмутнів, торкнувся своєї пов’язки, яка заміняла йому око:
— От чого не маємо, того не маємо.
— У якогось христопродавця роздобудем! — утішив комісар не зовсім партійним словом і приязно посміхнувся Максимові: — Бо не можна застуджувати чи нівечити красу… Запам’ятай, Максиме, це і після одруження. Ми ж такі лобуряки: перед дівчиною мало на коліна не стаєм, а жінку по коліна в землю вганяємо. А про свято командир вірно сказав: за хоробрість вище командування нагородило нас орденами і… шкірянками. От і вибирай собі орден чи шкірянку. Що тобі?
Дурним же він, дурним був тоді, не знав, що таке орден, а одягнутись не було в що, і несміливо сказав:
— Мені б шкірянку.
Він побачив, як одразу нахмурився комісар, а командир крекнув, обернувся, через плече тицьнув пальцем у куток і невдоволено буркнув:
— Вибирай, яка на тебе дивиться. А як почне пересихати, рициновою олією змащуй.
“Чого вони відразу перекапустили і собі, і йому свято на будень?”
Відчуваючи невдоволення і командира, і комісара, він зрозумів, що їм або шкода шкірянки, або він ще не заслужив її, і, покопирсавшись у купі, схитрував:
— Усі вони завеликі, нема на мій зріст.
— Ти, Максиме, в сорочці родився! — розпогодився комісар.— Ти ще не знаєш, що таке орден!
— Та, мабуть, не знаю,— погодився він і долею випадку став одним із перших орденоносців усієї губернії.
А через якихось три тижні партизани напали на зашкірну крамницю проскурівського лавушника і роздобули Максимові театральні червоні чобітки, що аж стікали масним сонцем. Принесе ж він їх Василині, удавано зітхне і скаже:
— То взувайся, дівко. Тепер уже не грітиму в шапці твої ноженята. І, нарешті, скажи, які в тебе очі.
А вона йому, напевне, одкаже: “Приїдеш колись удень, то й побачиш”. Коли вже той день настане?
Зоряним вечором, що бринів свіжими стернями і смутком передосіннього туману, не йшов, не біг — летів до свого кохання. Бомби оббивали йому ноги, а на плечах солодко тюкали чобітки. Вже добігаючи до хати-білянки, побачив у її вікнах світло, і йому чогось стало моторошно. Прислухаючись до вечорини, до подиху туману і городу, де солодко прив’ядали дині-татарки, він, як тінь, добирався до хатини, де літували ластівки і де очікувала його ластівка.
Тиша стояла на її подвір’ї, у її вишняку, у її хаті, навіть чути було, як туман з долоні літа переходить в осінь. Але раптом він помітив темно коло мовчазних людей і завмер. Серце калатанням відлічувало час, але з людей ніхто навіть не поворухнувся. Він скрався до них і нарешті полегшено зітхнув: край подвір’я, ближче до огороду, стояли не люди, а снопи червоної пшениці, що мас піти їм на коровай.
— …Уже й обжалась,— заграє тиха посмішка на її вогких губах.
Притримуючи довгорукі бомби, він добрався до віконця, припав до нього обличчям і, чуючи, як обривається серце, пожадливо ковтнув повітря, застогнав, а голова його сама сповзла з шибок. У хаті він побачив домовину, в ній, посеред осіннього квіту, зі складеними руками на грудях, як жива, лежала його Василина.
Заточуючись, падаючи на бомби і знов заточуючись, він наосліп увійшов у хату, де читав псалтир хлопчак років десяти, а невдалік од нього на лаві куняв ще менший золоточубий пуп’янок.
— Що ви робите, діти? — не голосом, одним болем запитав.
— Я над убієнною читаю псалтир,— злякано поглянув на нього старший хлопчак.
— Над убієнною?.. Хто ж її убив?
— А ніхто цього не знає. Тільки кажуть люди, що убито її за любов.
Він здригнувся:
— За яку любов?
— А піхто цього не знає? Тільки кажуть люди, вона партизана любила.
— Дядьку, а це не ви будете тим партизаном? — прокинувшись, довірливо-довірливо запитало меншеньке дитя.
— Та я…
Діти підвели на нього голови, а він, стискаючись, меншаючи, підійшов до Василини. Тепер на її косі лежав відблиск свічки, а на вустах не було вологості. За довгими, ще довшими ніж у житті, віями назавше заховались її очі, яких він ні разу не бачив удень. В її босих ноженятах, які він більше ніколи не нагріє, теж лежали живі квіти, але й вони, збираючись у могилу, вже пахли воском чи бджолами. Він поцілував її, припав чолом до сухої, як скрипка, домовини і заплакав, не чуючи, як на плечах здригалися її чоботята. Скільки отак простояв, не пам’ятав, тільки трохи прийшов до тями, коли хтось торкнувся до його пояса, на якому бомби тримали смерть.
— Дядьку партизан, а йому читати над убієнною псалтиря? — питалося менше хлопча.
— Чого ж хтось із старших не читає?
— Старші бояться, щоб знов не стрелили у вікно. Дядько Громко завів сюди Тарасика, розкрив псалтиря, сказав, де читати, а сам тричі перехрестився і пішов додому. Коли буде тихо в селі, він ще прийде.
— А як тебе звати?
— Богданом Романишиним.
— Іди, Богданчику, додому.
— Як хтось замінить Тарасика, ми підемо. Ми з самої весни дружимо з ним.
У хату обережно-обережно увійшла жінка і зашепотіла з порога:
— Утікай, Максиме, бо в селі бандити. Вони вже нахвалялися тебе вбити і викинути вовкам на м’ясо.
Він упізнав Ганну Романишину, витерши рукою сльози, зняв з плечей чобітки:
— Взуйте її, тіточко, мертву, коли живою не мала в що взутись.
— Війна…— зітхнула жінка.
— Тіточко, а які в неї були очі?
— У кого? — не зрозуміла жінка.
— У Василини.
— А ти не знав? — жахнулася молодиця.— Що ж то за любов була?
— Любов була, яку послав час… Я ж тільки вечорами бачив її.
— Золотисто-карі були в неї очі… Як зорі…
Тишу розірвало п’яне галайкання і тупіт коней.
Він зірвав з пояса бомбу, готуючи її на тих, хто гасив очі, як зорі…
Це все за одну хвилю пройшло в очах і душі Максима Туровця, коли він зупинився перед піснею: “Коло млина калина, там дівчина ходила”.
Хтось низьким голосом тихенько-тихенько співав, тільки для себе, а пісня водою і прибилась до мосту, на якому стояв Туровець. Він пішов на пісню, на той дивовижно низький голос, що одразу хапав за серце. В садочку Соломії Громишиної між деревами самотіла темна постать, видно, орудувала граблями і тішила себе веснянкою.
— Добрий вечір добрим людям!
— Ой! — зметнувся жіночий голос.— Налякали!
— Чим же налякав? — переступив невисокий перелаз і підійшов до вдови.
— І сама не знаю,— випросталась, посміхнулась, обперлась на граблі.
— Що ж ти поночі робиш?
— Ет…
— А все-таки?
— Та розгрібаю квітник. І вдові треба якусь квітку посадити,— голос її був звичайний, без цієї глибинної, із щемом низини, що одразу ж хапає за серце.
— Соломіє, це ти щойно співала “Коло млина калина”?
— Ой ні! Хіба ж удові можна співати дівочу? — І навіть у темряві було видно, як змінилось її розпашіле обличчя.
— А хто ж тоді співав?
— Не знаю,— безпомічно, когось шукаючи, озирнулась.
— І нащо тобі чаїтися з таким скарбом, ще й когось обманювати? — добряче засміявся.— Мені саме такий голос потрібний.
— От і спіймали на шкоді, хоч людям не скажіть,— посмутніла вдова.— Для чого ж вам потрібний такий голос?
— Для того, щоб до людей приходило більше порядності, задуми, сердечності теж.
— Ти диви! — здивувалася вдова.— А я собі думала, що ви тільки одними планами живете: як вивезти, як завезти, як зібрати, як віддати. Чи так у вічі не можна казати голові?
Туровець спохмурнів, згадав свої турботи і неужитки:
— Говори краще у вічі, аніж поза очі. А без планів також не обійдешся, коли розумні вони.
Вдова похитала головою:
— Люди теж так кажуть, і все одно чогось, незважаючи на них, і сьогодні плуги лупали землю із кригою. А завтра по плану і зерно вкинуть у мерзлу домовину.
— Ти що, ворожбитка? — здивовано запитав і навіть з якоюсь опаскою глянув на вдову.
— Чого це ворожбитка? — образилась Соломія.
— Так ти ж читаєш, що в мені написано.
І вдова, мов обухом, вдарила по голові:
— Для кого ж там написано? Тільки для вас чи й для людей?
От тобі й тиха вода, от тобі й пісня про калину. І він позаздрив Соломії: їй усе здається простішим, ніж воно чогось вийшло з селом. Але чого? Чого і він, голова, не може зробити те, що очевидячки треба робити? І чому часто глузд пасує перед безглуздям?
— Ви, кажуть, сьогодні переїдали собі серце з Хворостенком? — уже співчутливо запитала Соломія.
— Та переїдав.
— І даремно, бо не пособиться. Це ж не людина, а тільки процент виконання.
— Як ти добралась до нього?
Вона загадково посміхнулась і відігнала якусь думку:
— Люди добрались. Може, підвечеряєте в мене, коли дома кращого немає?
— Де воно краще візьметься у вдівця?
— Що ви говорите?! — аж скрикнула Соломія.— Який ви вдівець?
— Так мав же я наречену. Лише кілька днів не дожила вона до весілля,— знов постала перед очима давнина.
Соломія зітхнула і мовчки повернула до хати. Пагілля дерев чіплялося за її одежу, хустку, яка і в темряві процвітала квітом, і вона їх притримувала рукою, щоб не вдарити несподіваного гостя. Із стріхи обізвався лелека. Вдова підняла голову до птиці і заспокоїла її:
— Спи, чорнокрильцю. Це він прокидається, коли хтось незнайомий приходить.
— А часто вони приходять? — І щось защеміло всередині чоловіка.
— Як коли,— відповіла наче безтурботно.
У хаті жінка засвітила світло, скинула тіснуватий сачок, і вивільнені груди піднялися вгору, забриніли жагою материнства, а в очах колихнувся сон чи півсон. І знову прокинулось те саме запитання: чого вона й досі не виходить заміж? Туровець знав, що не один сватався до Соломії, та нічого не виходило з того сватання. А всіляких залицяльників гнала, як могла. І все одно заздренні жіночі язики не жаліли її — сікли, як мечами. Кого ж очікує вона?
Вогонь од печі освітив проворну постать вдови; коли вона нахилялась, її груди більшали, а по виду справді проходило-мінилося щось од чарівниці. Орудуючи рогачами, вона обернулась до Максима і неждано спитала:
— Ви за моїм голосом чи за штрафом прийшли?
— За яким штрафом? — незрозуміло подивився на її розпашіле обличчя.
— А хіба Хворостенко не наскаржився на мене?
— На тебе? Ти його батькувала?
— Трохи.
— Де? На людях?
— Ні, вдома.
Це неприємно вразило Туровця.
— Чого він приходив до тебе?
— Казав, що води напитись,— і їдуча насмішка обвела її наміцно стулені уста.
— Напився?
Соломія безневинно подивилась на Туровця, але що стояло за цією безневинністю, що ворушилось у очах, у їхньому півсні?
— А чого ж? У нас вода некупована.
— І ти виказала йому?
— Як на сповіді. Сказала: хай він продає собі хамсу чи одеколони, а нашу землю не калічить, бо для цього багато розуму не треба.
— Що ж він?
— А що йому? — повела плечем удова.— Розсердився, розбризкався, узяв мене на замітку і сказав: “Ось уписую тебе в папір. Після цього не бути тобі…” А де не бути мені — не сказав.
— Дурисвіт! — вилаявся Туровець і задумався. Загадала ж йому задачку вдова. І те, що давно нагрівало між ним і Хворостенком, мабуть, вибухне скоріше, ніж думалось. Та було тут одне “але”. Коли він у свої вісімнадцять-дев’ятнадцять років гасав на коні, то не сумнівався у перемозі. А зараз, коли йому доручили сотні коней, тисячі гектарів землі, він часто терпить поразку перед Хворостенком, перед його владним криком, перед його телефонними зв’язками, нахрапистою демагогією і дикою впевненістю, що, мовляв, “з кожної голови треба знімати мірку”. Після цього можна дійти до того, що й голову треба здіймати. А може, він хворий на голову? Та ні. В торгівлі ж розбирається. Хай би там і крутився. Так йому хочеться усіх повчати. Ось тоді й стає в пригоді чи крик, чи стук, чи підозра, що вписується в чистий папір.
Соломія поставила на стіл пряження, куліш, огірки.
— Ви як будете вечеряти — насухо чи з чимось?
— А як у тебе їв Хворостенко?
— Він тільки воду пив,— стулила уста, а навколо них знову затанцював сміх.
— Ох і перцю ж багато в тобі.
— Вдові не можна без перцю,— неждано посмутніла вона.— Ви самі наріжете хліба?
— Та ріж ти.
Вона взяла в руку буханець і, не прикладаючи до грудей, почала незручно різати.
Туровець не витримав:
— Чого ти не прикладаєш хліб до грудей, як і мати моя різала? Так він смачнішим здається.
— Як не вгодно вам, ріжте самі! — поклала перед ним ніж і хліб.
Він з подивом побачив у її очах, у їхньому півсні причавлений біль. Чим же він міг образити її? Чи це колишня робота якогось дурня?
— Може, в тебе груди болять? — спитав із співчуттям.
— Мовчіть про них, бо прожену і вас,— засичала вдова, а на хаті вже зі сну зірвався лелечий клекіт.
