XIII
Розвалювалась темрява, з-під неї виходила земля, вибігала вода і вилітав жайворонок. Ах, як йому, провісникові весни, хотілося скоріше побачити сонце і поєднати в доброму звучанні землю і небо. Долетівши до середини між ними, він повис у досвіті, дрібно-дрібно затріпотів ще вогкими з туманцем крильцями, вдарив у невидимі цимбали та й пролляв, ще й розбризкав струмок срібла і зачарував ним ще сизе небо, ще чорну землю і свою сіреньку дрібну жіночку, що пригрілася грудьми до борозни і втішалась — який у неї славний муж, і думала, які в них у житечку виростуть гарні та співучі дітки. Їй теж хотілося злетіти в небо, покупатись у тому сріблі, що видобував чоловік, та мала земні турботи: отут у борозенці треба будувати гніздечко, і так будувати, щоб не помітила їх ні людина, ні злодійкувата сорока, ні отой яструб, що два дні сумовито виквилював над цим полем, не давав мужу співати, а їй зносити в дзьобику те, що люди називають будівельним матеріалом.
Отак із жайворонка й почався невеселий райок Туровця. Коли він не був головою, то більше міг прислухатися до птиці і степу, до води і лісу. А тепер було стільки клопоту, потрібного й непотрібного, що більше вже думалося не про красу природи, а про господарчу потрібність її: коли б уже дощ пішов чи випала погода на сінокіс. Ось так різне нікольство день за днем і вимолочує з тебе душевність. А що ж говорити про тих, хто навіки прив’язав себе до одного столу чи стільця? Як їм потрібний цей жайворонок чи той заєць, на якого тепер, немов ординці, накинулись усі, кому не ліньки вбивати живність. І скоро будемо мати собі того зайця тільки в казках, а не в лісі. Жайворонку любий, чи не видно там з високості, яка до нас іде погода? Може, справді вже весна переважить зиму і дідуга мороз не забреде на беззахисні сходи? Та не про це говорять минулі роки. Він вергав їх у пам’яті, наче каміння, і не знаходив відради, і стишував кроки, бо як погляне сівачам у вічі? Ховай їх від людей, а вони, проклинаючи тебе, поховають, а не посіють зерно.
Кахикання позаду хльоснуло, мов батогом. Туровець оглянувся. До нього поспішав Хворостенко, несучи на підрешітку обличчя урожай ластовиння і заклопотаності. Теж не проспить зайвої години. Хоча міг би. Ще чорти навкулачки не б’ються, як він схоплюється на ноги і до ночі не має спочинку ні його плоскоступ’я, ні його підлеглі.
— Ну що? — питає він голосом і підмороженою зеленню очей, у яких і за якими стоять ображена гордість, недовіра і причавлена злість.— Прочумрався після вчорашнього?
— Де там, чад заліг у голові. Ви ж іще звечора збиралися в область. Чом не поїхали?
Хворостенко звів товсті повіки, до яких не добрались коноплини ластовиння, щось невиразне буркнув і посварився куцим пальцем не то на голову, не то на вінець сонця, що саме вималювався на блакитнаво-рожевім з прозеленню полотні неба.
— А ти, хитрий дядьку, не догадуєшся, чого я не поїхав?
— Звідки вже нам таку догадливість мати.
— Не люблю, коли ти починаєш просторікувати. А не поїхав я знову-таки через тебе.
— Так полюбляєте мене?
— Усе насмішечки виколупуєш? — Хворостенко набичився.— А коли хочеш, то й любов треба теж перевіряти щодня,— і гіркота пішла по душі, бо згадав свою дружину.— От погарикались, переїлись ми вчора з тобою, одначе все вирішили про сівбу, зібравсь я в дорогу, та в голову вдарила думка: а що буде тут, коли я буду там? — він тицьнув пальцем на окраєць сонця, зітхнув.— І вирішив залишитись тут. Але щойно дзвонили, що обов’язково маю бути там. Хоча й жаль, та сівбу розпочнеш без мене.
— Для чого тільки цей поспіх? Земля ж іще сонця не напилася, і родить вона один раз на рік.
— О, знову за рибу гроші! Знову дрібновласницькі пережитки!
Вони підійшли до колгоспного подвір’я, де саме про щось тихенько говорили насуплені сівачі. Побачивши Туровця і Хворостенка, вони одразу ж примовкли.
— Стоять неначе змовники,— насторожився Хворостенко, зупинився біля воріт і тихцем запитав Туровця: — Ти часом не підігрівав їхні настрої?
— Я не знаю, як свої охолодити.
— А чого ж вони такі? — повів головою на сівачів.
— Ви ж забрали в них радість. Учора ще були господарями, а сьогодні почувають себе гірше за поденщиків, бо мають убивати свою ж працю, своє зерно.
— Не мели зайвини. Зрештою, коли й пропаде щось, то пересіємо!
Туровець прошив його недобрим поглядом:
— Пересіємо? Але чим? Насінням третього класу, відвійками, мишоїдом? Отак і вбили ви радість весни, надії літа, тільки залишили страх перед зимою.
— І все одно сіяти будемо! Я не вірю в твої прогнози! У свої вірю!
Рішуче пішов до сівачів і недовірливо запитав:
— Ви орати чи сіяти зібралися?
— Та сіяти, коли велять,— неохоче обізвався Василь Романишин.— Тільки не знаємо, кому це треба?
Хворостенко впиляв у нього звужені очі, бо треба одразу підрізати бунтарську стихію.
— Що ви хочете цим галагаганням сказати? — націдив підозри в кожне слово.
— Та нічого, коли не здогадались,— поглянув Романишин на свої великі, мов коряки, руки й сказав не Хворостенку, а комусь невидимому: — Отак наша сила через декого і проростає безсиллям.
У Хворостенка на підрешітку обличчя вискочили завбільшки з горобенята жовна.
— Ваш син учиться в інституті?
— Вчиться.
— То глядіть, щоб через такого батька не захурчало за ним.
Обличчя Романишина стало вапняковим, а Хворостенко, підкинувши людині їжака під мозок, обернувся і пішов до Туровця.
— То скільки маємо сьогодні засіяти?
— Ви ж записали: сто сорок гектарів.
— А якби ще накинути десяток гектарів? Уявляєш, як би ми но району прогриміли?
— Постараємось.
— Оце ділова розмова,— аж розпогодився, вписав у папір нову цифру і довірливо сказав: — Так уже хочеться захопити перше, принаймні друге, місце у зведенні! Преміальне! Ну, тепер їду туди,— тицьнув пальцем уже на все сонце,— із спокійною душею.
Коли за Хворостенком забриніли дощані ворота, сіячі обступили Туровця.
— То що, Максиме Павловичу, є наказ згноїти зерно в землі? — запитав золотовусий Саливон Литвинчук.— Коли є, то чого наш дядько не зробить: навіть зерно занапастить, а за це йому ще й паличку — трудодень — запишуть, то й плач, дядьку, за хлібом і радій паличці чи спирайся на неї, як старець на костур.
— Про костур, Саливоне, ви даремне заговорили,— сказав Туровець.— Про інше нам треба громадою говорити і думати.
— От, ідучи сюди, я свіжу сорочку одягнув, діточок, поцілував і мало не заплакав,— обізвавсь ошатний Дорохтей Грицай,— Бо йду наче не сіяти, а ховати когось.
— І кому б це втолкувати, що ми хоч і гречкосії, але люди державні, а не казенні?
— Може, Максиме Павловичу, почекаємо з сівбою?
— А за це Максима Павловича і візьмуть за шкірку, та так візьмуть, аби тільки витримав. Ситуація!
Печаль житніх степів стояла в очах хліборобів, і вони ніяк не могли збагнути, для чого їм треба було поховати свою святиню — зерно. Звісно, графік є графіком, але ж і їм, і державі головне мати не графік, а хліб. Навряд чи той, хто поперед батька вихоплюється з цими графіками, сіяв колись хліб.
— Що ж робити, Максиме Павловичу?
— Досить галайкотіти, бо наше діло теляче: що скажуть, те й капай,— обізвався Омелян Безкоровайний.
— Ви б краще йшли до церкви, аніж галакати про телячі діла,— розсердився Туровець.
— І піду! — закусив вудила Омелян.— Все буду ближче до бога!
Омелян, розмахуючи клешнястими руками, пішов до воріт, а Туровець звернувся до сівачів:
— От і дожились ми до того дня, коли наче й сіяти треба, але й не можна сіяти.
— Та в папірець,— підказав хтось збоку.
— Але не в усякому папірці є державний інтерес. То зробимо так, вийдем у поле і зерно вивезем, складем при дорозі, а сівалки пустимо по ріллі порожніми. Хто не придивиться, подумає, що ми конаємо графік.
Люди мовчазно скинули очі на Туровця, освітили його своєю тривогою, вдячністю, і тільки хитрий Грицай поліз до потилиці й запитав сам себе:
— А що потім буде з нашими озаддями?
На подвір’ї вибухнув регіт, не сміявся лише Грицай, і його втішив Литвинчук:
— Ти краще думай не про казенне місце, а про голову…
Це був перший день у його хліборобському житті, коли він не міг дивитися на сівбу, яку можна було назвати злочином. Це вже залежало від того, хто як розуміє життя і суд над ним. Утомлений душею, він пішов не на поле, а в ліси, де очеретяний плетінь затишно обкільцював пасіку і бортяницю. Тут між двостінними вуликами орудували дід Володимир і Соломія Громишина. Вони, окутані пахучим димом, саме ворожили біля безматочної сім’ї — приєднували до неї з другого вулика неклеус [Неклеус — маленька бджолина сім’я]. Робота була пильна, Максим не наважився порушити її навіть словом.
А довкола, за своїми законами, ішло медвяне життя. Одні бджоли, мов крихітки сонця, несли у вулики першу поживу з ліщини, другі збирались у громади на жолобчастих дошках поїлок, і добре гудіння, здавалося, погойдувало ліс і оту хатку, що всередині пахла цвітом і медом, а зісподу обзивалася неспокоєм джерельця. Нарешті безматочна сім’я має нову господиню. Пасічник закриває вулик і наказує йому:
— Живи!
Тепер можна й запитати, як живе старий.
— Та нічого — перебули зиму,— і радісно повідомив: — Вже скоро й медуниця зацвіте.
— Підсівати щось думаєте?
— Буркун і шалфей. Пришли нам коні через тиждень. Самі посіємо.
— А що зараз маєте робити?
— Вибраковувати непотрібні та старі рамки, бо в старих дрібніють соти, а через те дрібніє бджола.
І тече тиха, як весняна година, розмова з господарчими клопотами, з добрими згадками, приколисує його більші турботи і завтрашні чвари. Він теж, як не вхопить хапун, після свого середньоліття, подасться у пасічники. Та ні, це тільки думка летюча, спересердя на тих, що в графіки, як у кайдани, забивають землю. А життя він мав і мав неспокійне, звик до цього і крутитиметься в ньому, якщо не вхопить хапун. Ох, той проклятий із казки хапун…
Утрьох вони пішли до хати, під якою здригалося і зітхало серце джерельця. Туровець зачудовано став на те місце, під яким озивалась вода.
— Володимире Гнатовичу, а взимку вона ущухає?
— Ні, невгавуще воно: круглий рік гомонить, нуртує, утішає старого.
— І спати не дає?
— Тільки навесні, саме тоді, коли в небі журавлі закурличуть. Чи це дружба між ними? А так воно спокійне у мене, як дитя, що бавиться саме з собою.
— Глядіть, це дитя ще хату знесе вам.
— Як не знесе її лиха людина, то джерело не знесе. Соломіє, ти, може, заглянеш у піч?
Жінка метнулась до печі, потім почала накривати стіл і знову різала хліб не біля грудей, а в руці. Він ніби й не бачив цього, порпаючись у дідовій бібліотеці.
— Ти нічого не збираєшся у ній забороняти? — примружився старий.
— Або що?
— Хворостенко хотів заборонити усіх поміщицьких письменників.
— Це яких саме?
— Почав з Тургенєва…
От і знову надщербилась рівновага, знову насунувся на очі завтрашній день: куди тільки він поверне його? А в розчинене вікно на пахощі меду зліталися бджоли, сідали на щільник, на дідові руки, а за вікном потріскували, зітхали берези і висипали зі свіжих шпарин солодкі сльози. А за березами важніли хмари, не знаючи, куди занести дощ. Тут вічність дивилась людині у вічі, і добріли вони.
* * *
Увечері аж з області подзвонив Хворостенко.
— Так що воно і як у тебе?
— Усе чин чином.
— Говори мені не фольклором, а діловою цифрою. Скільки засіяли га?
— Сто п’ятдесят чотири і двадцять п’ять соток,— відповів, не моргнувши оком.
— Скільки?! — не повірив спочатку.— Молодці! Вписую в папір сто п’ятдесят чотири без соток.
— А чого ж без них? — виявив невдоволення Туровець.
— Округлюю! Отже, ми по району дали найбільше! Ні, старина, із тебе ще будуть люди, коли подолаєш селянську стихію. Бери її за горло, інакше вона придовбнить твою голову.
— Може,— погодився Туровець, повісив трубку і засміявся: ніколи не доводилося так вискакувати в передові.
Цього ж вечора, не в силі приховати зловтіхи, Артемон Васюта на якомусь задрипаному грузовику добирався в район. Міг би гайнути й на своєму жеребі, але тоді б Туровець одразу догадався, хто подав сигнал. Хіба ж Васюта не знає, що сигнал має повзти тихо, як вуж, а жалити може й з громом? Тепер за обман і зрив посівної Туровець аж загуркоче зі свого стільця. От хто тільки змоститься на ньому? Якось не зумів він, Артемон, згуртувати навколо себе людей. Одначе рідня, горілка і товариш Хворостенко повинні допомогти. Тоді він не буде таким дурнем, як Туровець, тоді, як скажуть, він і на водохреща організує сівбу. От якби тільки знову Туровцю не допоміг орден Червоного Прапора.
Розплатившись з водієм, Артемон бадьоро попрямував до Хворостенка, який всюди ратував за комунальні квартири і вигоди, але сам чомусь жив без цих вигод в одноповерховому, обвитому диким виноградом будиночку. На делікатний стукіт Артемона за дверима весело задріботіли чиїсь черевички, і на поріг розгонисто винесла копичку неприкритого волосся, напівприкриті груди і чортенята в очах насмішкувата Хворостенкова жінка, якій господар не довіряв ні у видатках, ні в любові. Еге ж, маючи таку жінку, небезпечно їздити у відрядження.
— Добрий вечір, Броніславо Михайлівно,— шанобливо вклоняється Артемон, і по його ятаганистих щелепах проходять лінії догідливості.
Броніслава Михайлівна відкидає назад гнучкий стан і копичку волосся.
— Це ти, Васюто? — питається так, наче він щонайменше одягнув сорочку навиворіт.
— Хіба спочатку не впізнали?
— О, твої щелепи до смерті не забудеш! — не знати, чи хвалить вона щелепи, чи насміхається з усього нього. Але якби хвалила, то повинна б говорити про очі, брови, а не про те, чим жуєш. Хоча хто розбере їх, що мають у собі веселу польську кров? От, може, вона й очікує, щоб гість пригорнув її, а він стоїть як телепень і опасається отих чортенят, що викупуються в ополонках очей. У таких ополонках і втопитися можна.
— То спасибі вам за добру пам’ять,— бадьориться Васюта, а Броніслава Михайлівна починає сміятись. Її сміх йому більше подобається, аніж голос, від якого так і сподівайся якогось їжака.
— Ти приїхав до мого ортодокса? — анічутінку не жалує свого чоловіка, що, видно, в оселедцях більше розбирається, аніж в любові.
Та Васюти не підманиш такими вченими слівцями, і він говорить з гідністю:
— Я приїхав до нашого вельмишановного Костянтина Прокоповича. Вони тепер спочивають чи бодрствують?
— Вони оце були присутні, але зараз відсутні,— почала говорити в тон Васюті, але відразу пирснула, розсипала сміх по всьому подвір’ї, збудила ним у сусідській голуб’ятні голубів і прислухалась до них.— Воркують!
— А що ж їм робити, коли мають у житті не клопоти, а саму любов,— кинув наздогад буряків слівце: може, Броніслава Михайлівна і вчепиться за цю ниточку, тоді й він посміливішає, і хто ще зна, яка буде торгівля у Хворостенка, а які прибутки в нього?
Та Броніслава Михайлівна не вхопилася за цю ниточку, а запитала:
— Що ж у вас?
— Маю справу до Костянтина Прокоповича.
— Термінову? — споважніла вона.
— Дуже!
— Мені можна довірити її?
— Та звісно, Броніславо Михайлівно, бо ж ви і Костянтин Прокопович — це одно.
— Ні, двоє,— зітхнула вона.— Ходімте ж, третій, до хати.— І понесла в будиночок розтріпану копичку волосся, і спокусливі лінії, і литчасті, трохи завеликі для неї, ноженята. Але як вони звабно несуть-погойдують її стан.
В оселі вона посадила його за лискучий старовинний стіл напроти якогось потемнілого від часу портрета, що мав не мальовані, а живі очі. Вони темним судом подивилися на Артемона, і тому той почав вивчати не обличчя, а одяг і взуття портрета.
Броніслава Михайлівна помітила Артемонову увагу й запитала:
— Вам подобається портрет?
— Дуже!
Це здивувало і зацікавило жінку:
— А що вам тут найбільше подобається?
— Чоботи. Матеріал, видать, такий, що зносу не буде.
Броніслава Михайлівна так розреготалася, що на ній затанцювала і копичка волосся, і одежа, і все, що під нею окреслювалось. Пересміявшись, вона витерла очі й запитала:
— Що вам, чаю, кави?
— Спасибі.
— Спасибі “так” чи спасибі “ні”?
— Спасибі, ні. Ми делікатних напоїв не вживаємо, ми більше — натуральні.
— Тоді розказуйте! — наказала вона, запалила сигаретку, і дим почав охоплювати її розпатлану копичку, що насправді пахла сіном. Вночі біля такої голови здасться, що ти на лузі.— Розказуйте!
— Сьогодні ми мали почати в себе сівбу…— прокашлявся Васюта.
Броніслава Михайлівна безцеремонно перебила:
— Це я чула від свого ортодокса.
— Костянтин Прокопович якраз горою стояли за сьогоднішню сівбу, вони хотіли першими вскочити в зведення, на що були всі реальні возможності, бо і машини, і худоба в нас на рівні. А як тільки ваш Костянтин Прокопович вийшли з колгоспного подвір’я, наш Туровоць обманним способом відмінив сівбу. І сьогодні ми не засіяли жодної сотки. Жодної. І тут іде друге преступленіє: Туровець, теж обманним способом, передає Костянтину Прокоповичу, що план не тільки виконано, але й перевиконано. А друге преступленіє тягне за собою третє: завтра наша брехня з’явиться у вашій газеті, а потім прийде наказаніє. То треба ж негайно виправляти становище!
— І ви приїхали виправляти становище? — щось від портрета перейшло в її очі.
— Мусив, бо для мене слово Костянтина Прокоповича — закон. Я проти всякого анархо-синдикалізму.
— Боже! Що ви мелете, Васюто?! — сплеснула вона руками.— Ви хоч знаєте, що таке анархо-синдикалізм?
— Мені досить, що його знає Костянтин Прокопович. Я на курсах різних теорій не вивчав.
— Шкода. Ви б з Костянтином Прокоповичем і в теорії навели порядок.— Вона загасила цигарку, втопила бісики в очах і строго запитала: — Васюто, ви хоч трохи, хоч на макове зерно, розбираєтесь у сільському господарстві?
— Теж мені питаннячко! — образився Артемов.— Я в десять років уже ходив за плугом. На цьому живемо.
— А хоч один рік сіяли ви чи ваш батько в мерзлу землю зерно?
Васюта зітхнув, заперечно повів головою:
— В індивідуалізмі не сіяли.
— А чого ж тепер сієте? Невже ви загубили жаль до зерна? Ще й з доносом приїжджаєте на людину, яка хоче зломити безрозсудство таких мудрагелів, як мій чоловік, що нічого не тямить у сільському господарстві. Ви, може, хочете зайняти місце Туровця? То займіть його працею, розумом, без доносів, без колінкування перед Хворостенком. Ви зрозуміли мене? — чогось перейшла на “ви”.
— Трохи зрозумів,— почув, як гарячі спалахи потекли по щелепах і щоках… А ще й пригорнути думалось її.— Але зрозумійте й мене! Я виконую наказ, як солдат.
— Який же з тебе солдат? — сікла і шаткувала його очима, в яких уже замість дрібних чортиків сидів сам сатана.— Ти не солдат, а мародер, що грабує і державу, і землю! — І враз вона зажурилася: — Державу і ти, і мій ортодокс можете підманути, а землю — ні.
Артемон почув, як у голові його побільшало крові:
— За кого ж ви нас маєте?
— Я вже сказала за кого,— втомлено прикрила повіками очі й постаршала.— А тепер іди звідси й не попадайся мені на очі.
Він вийшов з її оселі, як обмолочений сніп, і з жалем подумав про Хворостенка: з такою відьмочкою і весільна ніч здасться пеклом…
Хоч як це дивно, а цілих чотири дні минули спокійно, і в зведенні вони вийшли на перше місце. А на п’ятий день, коли почали сіяти овес, до нього примчав розпашілий од гніву й обурення Хворостенко. Тут же на людях, зриваючи голос, накинувся на Туровця:
— Так що це?! Саботаж?!
— Ні, сівба,— відповів якомога спокійніше.
— Яка сівба?! Контрреволюційна?!
Туровець поблід:
— Коли я іще раз почую це мерзенне слово, то хтось із нас залишиться на полі!
Хворостенко злякано позадкував:
— Ти що?! І тут заговорив, як злочинець?
— Це ви, як злочинець, вбиваєте людську віру, розтоптуєте чобітьми нашу гідність, тримаєте нас у страсі…
— А вас і треба тримати в страсі! Без цього, замість дисципліни, піде вільнодумство і всяка анархія! Сьогодні ж покладеш партквиток! — Хворостенко скочив на воза, і вітрогонні коні, граючи срібними карбованцями, понесли його в район.
Через пару годин на поле приїхав заступник голови райвиконкому Іван Васильович Марущак. У віспинках його шершавого, мов осінній соняшник, обличчя темніло невдоволення. Та все одно це порадувало Туровця: знав розважливу вдачу Івана Васильовича, який не терпів ні гарячковитості, ні крику. Якщо хтось і вибухав у нього емоціями, він дзенькав олівцем по карафці з водою і спокійнісінько радив:
— Ти, чоловіче, або водички випий, або збігай на ярмарок. Там сьогодні такий голос у ціні.
Марущак спочатку походив за сівалками, поговорив з сівачами і тільки тоді підійшов до Туровця, похитав своїм осіннім соняшником:
— Переживаєш?
— А що ж мені лишається робити?
— І якого ти дідька, розумнику, все лізеш і лізеш на рожен? У нас мало клопоту з відсталими колгоспами, щоб іще з тобою воловодитись?
— Так Хворостенко і нас зробить відсталими.
— Не знаю, що він зробить із вашим колгоспом, а з тобою щось зробимо. Це факт.
— То ви краще з ним щось придумайте.
— Голубчику, цю саму пісню я нещодавно чув від Хворостенка. Цю саму!
— Він давно мені хоче прищемити хвіст.
— Аби тільки хвостом обійшлося. Хвоста йому можна віддали — хай бавиться. Та б’є він, Хворостенко, по мізках… Не минеться тобі, що пошив нас у дурні. Це факт.
— Кого ж я пошив у дурні? Тільки Хворостенка і зведення?
— А що скаже увесь район, коли ти завтра з першого місця захурчиш на останнє?
— Іване Васильовичу, хай район скаже своє слово після жнив. Більше я нічого не прошу, тільки питаю: нащо ми цими графіками обманюємо державу і людей? Нащо ми заганяємо свої недоліки собі ж у печінки? Як розростуться вони там, то потім не ми їх, а вони нас здолають.
Іван Васильович наморщив повісплене чоло:
— Співай, співай, наче це тільки ти один знаєш. Теж оригінал! І що мені робити з тобою? Га? Догану ми тобі сьогодні ж вліпимо, щоб завтра більшого не відхопив.
— Виносьте, Іване Васильовичу,— зрадів у душі Туровець.— Тільки заберіть Хворостенка звідси.
— Заберіть! Та це такий дідько, що я його сам побоююсь,— щиросердно признався Іван Васильович.— Енергійний дурень на посаді — це стихійне лихо. Та аби ж він, Хворостенко, орудував криками та сигналами. А він ще в області й руку має. Це перевірений факт. Ти ж тепер із шкури вилузуйся, щоб перекрити свої фокуси. Інші голови зробили мудріше.
— А знайшлися такі?! — зрадів Туровець.
— Думаєш, тільки ти, розумнику, грішиш на деякі графіки й мудрування? Рано чи пізно ми позбудемося їх. Але краще було б — рано. Старайся, чоловіче!
— Спасибі вам.
Іван Васильович похитав думною, шершавою, мов осінній соняшник, головою, розуміюче поглянув на Туровця:
— Дожились, господарю: хапаємо за свій біль догану, ще й дякуємо.
— Це ще не гірше. Може, заглянемо до мене та щось перекусимо?
— Та який у тебе, нежонатого, пожиток: кандьор або яєчня?
— У мене й риба зі свого ставу є.
— Ти краще собі рибоньку знайди,— значуще накинув посмішку на всі віспинки.— Одружуйся, гарячко, бо вже хтось пустив у районному масштабі чутку, що ти безталанний до жінок. А, гляди, якійсь ти і потрібний, як місяць у небі, навіть з усіма своїми доганами потрібний. О, щоб не забутись! Ти зараз мотнися в область, бо за твій гріх якийсь спритняга і відхопить вашу машину, то й вийде, як у приказці: мій батько горів, а хтось руки погрів. По цій мові бувай здоровий,— і поніс на шлях свою уперту голову, яку не жалувала ні віспа, ні війна, ні голод, але ніщо не вибило з неї людяності.
Туровець довго дивився услід і Марущаку, і навіть машині, яка повезла його. Через якусь годину, захопивши документи, він поїхав в область. Отримавши машину, заскочив перекусити на вокзал і тут неждано зустрівся з Яриною.
— Оце так! — розгубився, зрадів, підійшов до змарнілої дівчини і пригорнув її.— Знайшлася нарешті пропажа. Де ж ти тепер, Яриночко?
— Проти неба на землі,— збентежилась дівчина.
— От і добре, що на землі, бо з неї все починається. Може, я тебе додому завезу?
— Ой ні! — перелякалась Ярина.— Тільки, як зможете, передайте матері привіт.
Туровець оторопів:
— Ти й від неї ховаєшся?
Очі Ярини лячно відлинули в минуле, а з нього вибилось дві сльозини.
— Я від своєї долі ховаюся.
— Що ти, мала! Твоя доля вся попереду! — І защеміло серце в чоловіка: згадались йому далекі вечори, згадалися вечірні, з одсвітом зорі, коси. Вони такими ж були, як і в Яринки.— І чом ти не сказала мені, що тебе силують за Артемона? Я одвадив би його від твоєї вроди.
— Хіба про таке говорять начальству?
— Це й погано, що не говорять. Ти думаєш, у нас, окрім кампаній, нічого немає в голові?
— Та в багатьох, окрім кампаній, таки немає нічого,— відповіла з гіркою розсудливістю.
Туровець мерзлякувато повів плечима:
— Значить, за ці місяці зачерпнула біди?
Тіні осмути колихнулись на дівочому мальованому обличчі. Які тільки малярі ворожили над ним?
— Зачерпнула, бо втікала від свого весілля без папірця. Не здогадалася виписати у вас. А без папірця мало хто йме віри людині.
— їдь до нас, мала,— заговорив, як до своєї дитини.— Тепер я тебе обережу від напасті.
— Від напасті й любові не обережеш,— нарешті посміхнулася Ярина.
— Від любові не обережеш! — погодився він.— А від напасті можна. Чи, може, десь прибилась до тебе любов?..— І неждано йому забринів низький голос, що співав за мостом:
Коло млина калина, Там дівчина ходила.
— Ні, до мене тільки прибилась нова робота.
— І де ж ти працюєш?
— В лісах.— Подивилась так, наче вбирала своїм синьоцвіттям оті невідомі йому ліси.— Такі там добрі люди трапились, повірили не папірцеві, а душі людській.
— Хоч підвезу тебе.
— Обійдеться, Максиме Павловичу, обійдеться,— дівчина попрощалася, зметнула темними косами і загубилась у вокзальній збірноті. А до нього знову прибилось із пісні оте деревце, що зросло собі коло млина калиною, і ота принада, що так рано повдовіла…
