XIV
Ці дні він справді вилузувався із шкіри, і вже поночі, обсіяний всіма вітрами, приносив додому дзвони в ногах, у голові й землю у куточках очей. Так само поночі приходили з доброю утомою і сівачі. Спасибі їм, покрили його своєю турботою і працею і закінчили сівбу не гірше за людей. У те надвечір’я вони в травнім придолинку під ожилими вербами напекли картоплі, розсілися кружка побіля багаття, випили з ним добру чарку і заспівали оту селянську, де є і житечко, і овес, і надія:
Зберімося, родино, Щоб нам жито родило, І житечко, і овес — Зберімося, роде, ввесь.
Отак і сиділи, і темніли в сутінках ріднею, перекидали думки в літо: що скаже воно, аж поки не над’їхав, не затанцював від обурення, не заклекотів, як вода в ключі, Хворостенко. Зараз він мав злості повні кості й поруйнував сівачам добру душевність.
Люди мовчки, як гриби в траві, прислухалися до Хворостенкових вивержень і не могли второпати, чого вони недовиконали. А коли він закінчив їх розносити, враз усі, наче за командою, зареготали. Це було так несподівано, що Хворостенко підвів голову, мов схарапуджений кінь.
— Чого ви регочете? Чого?
— Коли й скажемо, товаришу з районної поживспілки, мабуть, не зрозумієте,— розважливо відповів чепурний Дорохтей Грицай, який кожного дня на сівбу одягав чисту сорочку.— Ви от іще трохи погриміть, то, може, й дощ піде, а його так треба нам.
Сівачі знову розсміялися. А Хворостенко нетямущими очима озирнув їхнє коло, вхопився за блокнот і почав туди вписувати Грицая.
Дорохтей підвівся, через Хворостенкове плече заглянув у писання, запитав:
— Ви ж не забули, як мене по батькові?
Хворостенко крутнувся і під регіт людей здимів у темряві.
— І де воно тільки назбирувало неотесаність: на болотах чи в дебрях? І хто йому вгодить, окрім гробаря? — глибокодумно запитав сам себе Грицай.— І чим воно собі должность здобувало? Сиджу якось я торік на призьбі, сонечком любуюсь, до зозулі прислухаюсь, а воно ж іде вулицею, намурмосене, нелюдиме, як лихо і напасть заразом. Я й посміхнувся, не йому ж, а собі. А воно й вирячилося зизом: “Чого посміхаєшся на призьбі?” Я й одказую: “Де сиджу, там і посміхаюся, бо увесь мій рід веселогубий”.— “Ти про свій рід помовч, скажи, чого сам зуби скалиш?” — так наганяє мені страху зеленими очима, що починають вони стрибати, пробачте, мов жабенята. Я й кажу: “Як не посміхатись, коли день стоїть, наче молода, коли бджола саме виходить із вулика, а свиня із хліва?” Ох і ганьбив же після цього він мою біографію. Найбільше йому чогось не сподобалася свиня. Може, він з турків і сала не вживає?..
— Властитель дрібних посад! — мов печатку, прибив Василь Романишин.
А могутній глинокоп Трохим, який на сівбу, косовицю і жнива покидав свої глинища чи розшуки їх, підняв чарку до місяця:
— Ну його, дутеля [Дутель — порожній горіх]. Вип’ємо краще за сонечко і місяць, за дощ і роси, що будуть нам в’язати врожай.
Вже вечір ворушив на леваді чуби туманів, коли Туроведь повертався додому. Між вербами і вільхами схлипувала, зітхала вода, а за водою слалися дівочі веснянки, за якими стояли віки печалі й кохання, віки очікування й сподівань, і посвисти ординської шаблі, і одсвіти татарських вогнищ. Як багато було сподівань і як мало було щастя на землі! І ти, як можеш, маєш добувати його, щоб люди хоча б не сиділи без хліба, щоб привітніше дивились одне на одного і не за звичкою, а за душевною потребою зичили одне одному доброго здоров’я і не вкорочували його лихим словом чи спідленим папірцем.
Біля кладки, яку тепер поторгувала прибутня вода, він зустрівся з Богданом Романишиним, і зрадів йому, як своїй дитині, і зітхнув, пригадавши той вечір, коли побачив біля труни Василини білоголового пуп’янка, що вже став студентом. Як летять літа. Як тільки летять літа! Яких вони тільки скакунів сідлають?
— Добрий вечір, Богданчику!
— Я, Максиме Павловичу, і досі для вас дитина? — посміхнувся парубок і по-дитячому загойдався на гнучкій кладці, заворушив навколо неї зорі.
— Ти вгадав, Богдане, бо дивлюсь на тебе, а давне згадую. Приїхав до батьків на вихідний?
— Приїхав на мамині пампушки. То вже закінчили сівбу?
— Тільки просо і гречка залишились. Пам’ятаєш, як ти колись жебонів: “А у гречки чорні вершечки”?
— Здається, нічого не люблю так робити, як косити гречку.
— Косовиці в нас вистачить. Приїдеш на жнива?
— Неодмінно!
— А куди ж далі, Богдане, після інституту?
— Це вже куди пошлють,— прислухається до веснянки з села, до води під кладкою.
— Гарно співають? — запитав Туровець і почув, як пісня Соломії почала підмивати його.
— Ніде не чув таких веснянок. Жаль тільки, що їх скоро не буде. Уже й зараз не почуєш: “Чого рано спустошано, ромен-зілля іскошано”. Викошує час не тільки погане, а й добре.
— Іноді час, а іноді байдужість чи безрозсудство,— подумав про Хворостенка, який найбільше сушить голову тим, що б іще можна заборонити.— Ти б записав, Богдане, усі до однієї наші веснянки. Ще згодяться вони й дітям нашим.
— Неодмінно запишу,— Богдан понизив голос майже до шепоту.— Максиме Павловичу, ви Яринку бачили?
Туровець підвів голову на хлопця. Він, поблідлий, так само стояв на кладці, але вже не вигойдував її, і біля неї заспокоювались зорі. Оце, може, і стоїть Яринчина доля, страждаючи, як і вона десь страждає.
— Бачив, Богдане.
— Як вона? — стрепенувся хлопець.
— Змарніла. Уся пережурена, та ще гарніше світить очима. Які тільки малярі малювали їх? — І зітхнув, бо подумав ще й про дивовижні очі Соломії. Кого тільки очікують вони?
— Ви не спитали, де вона тепер? — бринить жалем і надією парубочий голос.
— Тільки й сказала: в лісах. А де шукати ті ліси? Чи в нашій області, чи в сусідній?
Після цього хлопцеві одняло мову. Туровець не знав, чим утішити його, лише поклав руку на плече. Отак мовчки постояли вони на краю кладки, провели головами табунець качок, що пролетів над левадою, потиснули один одному руку й розійшлися — Богдан до рідні, що жила в закуті села, а Туровець до того мосту, за яким так стривожив його низинний голос.
Ось і міст, звичайний міст з двома поручнями, щоб на них могли спочити руки людини, а під ним живе відлуння і теж непокоїться вода, торкає коріння і явора, і калини, і тиші. За мостом на відділі ледь-ледь бовваніла неосвітлена хата Соломії. Він прислухався до оселі, та не почув ні в ній, ні біля неї жодного голосу. Певне, занесло його до сусідів чи в сон. Весна ж! Натомляться руки, натомляться ноги. О, чи не засувка обізвалася? Ні, то на хаті спросоння клацнув дзьобом лелека. І ти чогось засумував, як лелека після жнив. У молодості входиш у кохання, наче у весняний шум, пізніше —як у повінь, не знаючи, куди вона занесе тебе.
На скільки Соломія молодша за нього? Років на десять. Для села — це забагато, для міста — терпимо. Ні, чоловіче, повертай голоблі назад, щоб менше сорому захопити… Щось справді є від чарівниці в її притінених очах, у розлетистих бровах, що, на погибель чоловікам, вихопились аж на скроні. Але чого вона і досі не виходить заміж? Траплялися ж і добрі, і красиві люди. Чого ж чекати, поки звітріє краса! І чого не ріже хліб до грудей, як різала його мати? Адже так гарно і затишно, коли жінка ріже хліб до грудей… Найшов чим турбуватись! Лізе всякий непотріб у голову, коли не знаєш, де подіти себе.
Щось тривожне, і святешне, і непевне підійшло до нього і так само може відійти, як під мостом вода, що поторкує коріння явора, калини і тиші. Це вже, певне, все у її, у Соломіїній, волі. Коли ж таку силу взяли над ним її очі, її вії, уся постава, що так і дихає материнством?
Не день і не тиждень придивлявся до неї, щось тягнуло і щось гнітило його. А що? Десь, більше за все — непевність; немало крутилося біля неї залицяльників, отих, які приходять до хати ніби напитися води. Це ображало його, наче жінка була винна, що мала принаду. Одначе говорили: відбивалась Соломія від тих залицяльників нещадимо. І ніхто у їхньому селі з чоловіків не міг похвалитися прихильністю вдови, тільки деякі жіночі язики сікли її, мов сікачі. Ох ті заздренні та безжальні сікачі, що вміють усіх страшним судом судити, тільки не себе.
За чоловіком Соломія гордо несла красиву, з тяжкими косами голову і в село межи люди, і в церкву межи богів. Та прибила в лісі деревина кароокого Громишина і пригнула голову й плечі Соломії. Відтоді минули роки, трохи розправились її плечі, а в грудях дозріла жага чи туга материнства. От він прийде до неї. А що скаже їй у свої літа? Не молодик же він, розучився заглядати у вечорову книгу кохання.
І зажурився чоловік, а під ним не журилася вода, жебоніла, бурчала, пересварювалась у своєму клопоті і підступно підмивала коріння і явора, і калини, і тиші.
І враз летючою зіркою спалахнув, пройшовся по хаті Соломії вогник. Він поснував, поснував між вікнами, потім заспокоївся, притих. Іти чи не йти? Чоловік забирає з собою голос води, що розмиває коріння, та не може розмити біль, і пошепки говорить темряві: “Я люблю тебе”.
Він перейшов хиткий вербовий місточок, зупинився перед Соломіїними воротами і з острахом відкинув стан: на вдовинім подвір’ї стояли темні мовчазні постаті, як стояли колись у дворі Василини. Невже недоля знов подає йому свої знаки? Мовчали постаті, мовчав і він. Чи це теж снопи із червоної пшениці, що добрим людям іде на коровай? Ні, це були не снопи із зерном, а давно обмолочені околоти. У них, коли й знайдеться щось живе, то вже проросте на стрісі колоском чи волошкою.
Повз околоти, як повз свою печаль, він дійшов до вдовиної хати і не рукою, а всім ваганням, усіма сумнівами постукав у двері. За ними почув шелест, а потім стривожений голос:
— Хто це?
— Я, Соломіє!
— Хто “я”?
— Максим.
Хвилинка тиші і потім:
— Почекайте, я зодягнусь.
Як довго вона шукає ті одяганки, грюкає лядою скрині, як, напевне, грюкала не одному залицяльникові. От уже й ревнує до них, а очі ревниві заглядають далі, аніж соколині. Нарешті Соломія відчиняє двері. У темряві він бачить її незвично напружене, сполохом обведене обличчя.
— Заходьте, заходьте,— тихо забринів її голос. Вона проводить його в оселю, де на столі в глечику розцвітає медуниця. “Напевне, в цьому році будемо з медом”,— до всього ще й господарські турботи озвались,— засох він на цих турботах.
Вона бере з його руки шапку, щулиться, підводить і боїться підвести очі. Він вдивляється — що стоїть у них: болі чи замкнена хитрість? Ні, жіноча туга й полохливість застигли у них. Певно, догадалась, чого принесло його.
— Не чекала? — питає пересохлими устами.
— Не чекала,— знову прокинувся той низинний голос, що жив тільки у її пісні.
— От я й прийшов,— говорить так, наче вона не бачить цього.— Непроханий.
— Сідайте.
— Ти хату збираєшся перешивати? — говорить зовсім не те, що треба.
— Збираюсь, бо протікає,— якась частка напруги зійшла з обличчя, і воно ніби аж повеселіло.
І це було так: Соломія, побачивши Максима на порозі, відчула, що недарма він прийшов, і так перелякалась, що стала кам’яніти. А раптом він скаже їй те, що вже говорили інші? От і добре, що помилилась вона… Правда, не зовсім добре, але краще, коли буде так…
— Вшивальника найняла?
— Найняла,— вже спокійніше говорить і навіть освітлюється посмішкою. А він хмарніє од неї.
— Я міг би прислати,— говорить таке, за що можна язика вирвати, і з тугою відчуває: тут не люблять його.
— Може, вам вечерю зготувати?
— Зготуй, Соломіє, зготуй, дорога, тільки не насухо.
— Це що у вас? — здивувалась і знов насторожилась молодиця.— Закінчили сівбу?
— Закінчили.
— Набідувалися за ці дні?
Він підходить ближче до неї, боячись взяти її руку.
— Оце не знаю, що зараз буду мати: біду чи, може, радість? Це вже тобі судити чи розсудити.
Вона лячно затремтіла, поширила повіки, і очі її стали беззахисними, наче в дитини. Це вразило його, назавжди запам’яталось йому.
— Що з вами? Що ви? — сахнулась од нього Соломія. Те, чого вона так чекала і так боялась, напевне, прийшло. Але краще б воно не приходило. Проклятий Артемон, як нещастя, як біль, як тяжкий гріх, став поміж ними, втопили б його мої сльози. Вона могла б промовчати, втаїти свою непорадну чи безпорадну годину. Та чесність жінки була такою, що й у думці не дозволила б приховати перед чоловіком те, що приховують інші, які мають більше щастя за неї і, не розуміючи цього, розвіюють його на скороминучий дрібов’язок, на почуття-одноденки. При всій своїй святості вона вважала себе страшною грішницею, і той голодний рік, в який вона поварила навіть бульби жоржин, не виходив з її мук. Хіба ж хтось зможе це зрозуміти? А насміятись усякий зуміє.
Максим, не розуміючи, що робиться з жінкою, потягнувся за нею, взяв її руки в свої:
— Соломіє, коли бажаєш, коли хочеш, будь моєю. Ти дуже дорога мені.
— Чим!? — так вигукнула, паче він знав її гріх, і перелякалась, і вихопила свої руки, міцно притулила до обличчя і затремтіла в мовчазному плачу; він перегойдував нею, мов стеблиною, та не міг більше вирвати ні зойку, ні стогону. Але й без цього в Максимовій голові прокинулись дзвони.
— Ну от…— вкрай розгубився, обм’як, мов помервлене стебло.— Хіба ж я тебе так зобидив?
Між її пальцями з’явилися сльози. Туровець витер їх рукою і вже якось одерев’яніло сказав:
— Їй не плач. Розтривожив я тебе, та й себе не менше. Я нічого не хотів тобі поганого: думалось, у тебе немає чоловіка, у мене жінки, то можна й породичатись.
— Не кажіть такого. Нам не можна, не можна!
— Чого не можна? — Він пригорнув жінку, торкаючись однією рукою її грудей. Соломія не помітила цього.— То чого ж? Невже усі осоружні тобі? І я теж?
Вона вивинулась з його рук, витерла очі, в яких і сльози не зменшили півсон.
— Усе не те, Максиме, усе не те,— вперше назвала його по імені і вже цим якось обнадіяла.
— Яка ж гризота в тебе?
Соломія здригнулася, глянула чи то в далечінь, чи в минуле.
— Не треба про це. Ідіть, Максиме, ідіть, дорогий,— вона подала йому шапку, з нею в руках він вийшов із хати, несучи в голові тупі дзвони.
А коли зачинилися двері, він знесилено сів на перелазі, чогось придивляючись до околотів та прислухаючись до тих дзвонів, що дзвонили по любові. А він, дурень, ще й залітав інколи в думках, що принесе їй відраду, а то й саме щастя. Та й приніс, що не знаєш, як винести. І неждано до нього прибилось якесь схлипування. Чи то вода печалилась за хатою, чи Соломія в хаті? І враз схлипування перейшло у таке ридання, наче в хаті когось ховали. Чуючи провину в душі й прокляті дзвони в голові, Максим кинувся до дверей, загупав кулаком у них.
— Соломіє, відчини! Відчини, чуєш!
Ніхто не відповів йому, і він загупав ще сильніше, не боячись, що хтось з дороги почує це.
— Чого вам іще треба? — нарешті обізвався її голос.
— Я не можу чути, як ти плачеш. Відчини!
І вона, вже розпатлана, уся в сльозах, відчинила йому і нахилила до нього коси, що відділились од високих грудей.
— Іди, Максиме,— попрохала його.— Бо як хтось почує нас…
— Не можу, Соломіє. І хай увесь світ чує,— дарма. Чого ти караєшся і мене караєш? Що в тебе? Коли бридкий тобі, тоді піду…
— Тобі не треба знати, Максиме,— застогнала вона.— Це так страшно, так страшно…
— Чого ж тобі страшно? Любові чи подружжя? Я так хотів, щоб ти мені дружиною була. Чим я зобидив тебе?
— То не ти, інший,— увійшла в минуле, як у чорну хвилю, і стуманіла уся.
— Інший? Ти любиш його?
— Ні.
— А що ж у тебе?
Обличчя і очі її стали одним болем, а груди заболіли, як боліли у голод. Ніхто ж ні з чоловіків, ні з жінок не зрозуміє її. Може б, рідна мати це зрозуміла, та нема її.
— Говори, Соломіє,— сказав з такою мукою, що повірила йому, як нікому. А може, справді він так любить її, може, справді йому, єдиному, можна довіритись? Тільки що буде після? І вона, чуючи, як сама розчахує себе, заговорила, давлячись словами, схлипуванням, сльозами:
— Я, Максиме, мала страм од нього. В голодний рік, коли вже вмирала, прийшов до мене…
Страшне зізнання вибило з голови дзвони, оголене страждання прибило і його.
— Мовчи. Я це знаю, Соломіє,— наказав, щоб зменшити її муки, хоча нічого не знав досі, а зараз скипів ненавистю до того вовкулаки. Як же він, сатанинський виродок, міг зобидити цю правдивість?
— Звідки ж це… знаття? — лячно поглянула на нього: що тільки думає він про неї тепер, що подумає потім?
— Мовчи, більше ані слова про це. Хай воно терном заростає! Терном і терниною!..— І поклав їй руки на плечі, торкнувся ними її грудей, що заболіли, як у голодний рік, і все одно мали жагу материнства. Він поцілував її очі, уста.
— Вийдеш за мене?
Вона підвела на нього правдивий біль, правдиву муку.
— Я, Максиме, буду любити тебе, як душу. Тільки ніколи не суди мене, бо вже судив той рік.
— Я не суддя, Соломіє. Я твій муж,— і, щоб якось утішити, перейшов на буденне: — І зараз же, як мужу, готуй вечерю!
Вона припала до його рамена, схлипнула вже від вдячності до своєї долі й до нього і, вірячи й не вірячи, спитала:
— Чи не привиділось, чи не наснилось?
— Привидиться й насниться потім. Я вже не піду з твоєї хати.
І вона знову злякалась:
— Не треба сьогодні, хай пізніше.
— Чого ж пізніше?
— Може, ти передумаєш?
— Я саме боюсь, щоб ти не передумала,— знов якось підбадьорив її.— І вже сьогодні хочу почути, як наді мною заклекоче твій лелека.
— Боже мій! — опустила вона руки і не знала, що сказати.
— Не божкай, а готуй вечерю, коли придбала чоловіка.
І тільки тепер вона повірила тому, що сталось. Їй би треба щось таке жіноче, довірливе сказати йому, та не знайшлося те слово, і вона, соромлячись, як мужу, прошепотіла:
— Максиме, я тобі чоботи скину,— і злякалась, щоб він не подумав, що принижується вона.
— От цього вже не буде! — нічого недоброго не подумав Максим.— Чоботи я тобі скидатиму! Сідай на стілець, спробую, чи вийде,— він скинув з неї чоботи, провів рукою по литці.— А ноженята в тебе такі, що не одне око прилипатиме до них.
— Безсовісний ти! — низинно заклекотів її голос, схожий зараз чи то на клекіт води під мостом, чи на клекіт лелеки на хаті…
Удосвіта його розбудив не лелека, а Соломіїні сльози.
— Ти чого? — спросоння обома руками потягнувся до неї, до її тепла, до її грудей.
— Це я так, Максиме,— витерла очі.— Що тільки тепер люди скажуть?
— А що їм казати? От одягайся, і зараз же підемо в сільраду.
Вона посміхнулась:
— Навіть не снідаючи?
— Коли ти приготуєш щось, окрім сліз,— притягнув її до себе, поцілував.
Помолодівши, вона кинулась до скрині й низинно заворкувала йому:
— Одвернися, Максиме.
— Це з якої радості?
— Я соромлюсь тебе.
Вранці вони й розписались. Максим наказав Соломії зготувати добру вечерю, а сам пішов до правління. В його кімнаті, де торішнім літом пахла пашниця, вже сидів Хворостенко. Побачивши Туровця, він невдоволено скинув на нього прозелень очей і заморозив своє кругле, мов підситок, обличчя.
— Костянтине Прокоповичу, не лякайте мене з самого райку,— весело посміхнувся Туровець.
— Тебе треба було лякати ще звечора, щоб не кидався в розпусту,— відрізав Хворостенко.
— В яку розпусту?! — розгубився, кліпнув віями, наче школяр.
— А хто по молодицях ходить: я чи ти? — і не думав відтанути Хворостенко.— Хто ночами гупає у їхні двері, домагаючись під п’януруч поживи натурою? Яке страмовище!
Туровець поблід, потім підійшов до столу, вхопив Хворостенка за барки й потягнув до дверей.
— Ти що робиш? — злякано зойкнув той.
— Витурюю звідси, витурюю і з села. Іди до грому!
— За що?!
— За те, що твоя душа не підіймалась вище підозри.
— Я тебе!..— заборюкався Хворостенко.
А Туровець оскаженів:
— Ходім, ходім, бо відчиню двері твоїм животом! Ось так! — потурив за поріг.— Прощавайте, не забувайте і хоч десь прикупіть як не розуму, то хоч звичайності.
Наляканий і лихий, Хворостенко вилетів у сіни, наскочив на Артемона Васюту. Той здивовано глянув на нього, підлесно привітався:
— З празничком вас, Костянтине Прокоповичу!
— З яким празничком? — ще більше розлютився Хворостенко: подумав, що над ним насміхаються.
— А ви хіба не знаєте? З весіллям нашого голови. Яке то воно буде? — зажурився Артемон, бо хто знає, що наговорить на нього ота чесна дурепа.
І тільки тепер Хворостенко зрозумів, що йому пора покинути шефствувати над цим селом. Що тільки станеться тут, коли він буде десь?
