XV
За річкою червень виклепував коси, їхній бентежний передзвін і повів перших петрівчанських копиць і петрівчанських пісень залітав у вікна інституту:
Та мала нічка Петрівочка, Не виспалась Наша дівочка.
На ранніх зорях уставали, на пізніх зорях закінчували в петрівку роботу дівчата, з-під їхніх рук, як шоломи велетнів, виростали стіжки. На них удень сідали лелеки, до них увечері приходили хлопці, і в пахощах ярої рути, ромашки, пижми, татарського зілля притихали чи сплітались в очікуванні чогось великого голоси.
Та мала нічка Петрівочка, Не виспалась Наша дівочка.
А як же і виспатись могла молодість, коли петрівочка вдосвіта йде з косою і граблями, а ввечері — з коханням та сподіванням? І тільки старість біля вечірніх петрівчанських вогнищ спокійно варила куліш та перегортала, наче згасаюче вугілля, спогади чи згадки, що починались мало не від мужицького царя Тимка, як земля була тонка…
Прокинувся, задеренчав передостанній твій дзвінок в інституті. Богдан струшує з себе чари петрівчанських вечорів, занесених передзвоном далекої коси, і виходить у простуджений коридор. Тепер і він, і стіни інституту, і червонокорі вишні під ними, і плескіт річки за ними — усе це стало невимовно дорогим перед прощанням. А що лежить за тим прощанням? Які шляхи, які люди, які очі? І знову Яринині проглянули з далекої глибини петрівчанських вечорів.
— Ти спиш чимось? — запитує Іван.
— Майбутнім, Іваночку, майбутнім. Воно вже за порогом стоїть.
Іван запускає руку в кучеряву коловерть чуприни:
— Отак і збігли роки, як зелений шум. Аби ж нам обом та в один район попасти! — Він за ці дні напруженої роботи загубив навіть своє баляндрасництво.
Назустріч їм іде оте високоноге оленятко, що зветься Маргаритою Іванівною, її видовжені очі зверху песуть посмішку, а в підоснові чаять печаль.
“Хто ж тебе зобидив, оленятко?”
Воно зупиняється перед випускниками і не знає, що йому робити: чи журитись, чи посміхатись.
— Уже й відлітаєте од нас?
— Відлітаємо, Маргарито Іванівно,— береться вечірнім оксамитом Іванів голос, і він переводить його на піаніссімо, тільки для дівчини.— І на свої крила ще когось можемо взяти, як журавель бере ластівку над морем.
Та Маргариту Іванівну не зацікавила співдружба птахів, її довгасті очі зупинили полохливість на Богдановім обличчі:
— Богданчику, ви б мені на прощання щось написали, бо поїдете собі…
— Вигадай щось, не думаючи,— підштовхує Іван.
— Я ж не вмію так.
— А ти спробуй!
Богдан морщить чоло і випалює:
— Я напишу присвяту Маргариті — найкращій дівчині у світі!
— Браво! — сказав Іван.
— Як банально,— зітхнула дівчина.
— Це ж, Маргарито Іванівно, в жарт,— почав виправдуватися Богдан.
— А ви спробуйте всерйоз, може, вийде,— і вже один смуток понесло оце довгоноге оленятко, що заблудилося в канцелярських лісах.
— Що з нею? — здивувався Іван.— Де вона пересміхи загубила? Чи не зобидив дівчину якийсь лобуряка з наших? Тепер, закінчуючи інститут, багато хто кидається на любовні авантюри. А вірша ти їй склади, чуєш?
— Це так неоригінально, Іваночку.
— Для тебе. А для неї? От станеш ти поетом, а я впевнений у цьому, вона згадуватиме й згадуватиме тебе. Людина не може жити без чагарників згадок: треба ж у чомусь заблудитися! — Та й знову почав гудіти й тіпати чуба, мов куделю.— І куди це призначать нас? Заженуть у якусь діру. Ти не боїшся її?
— А чого? — нічутінку не журиться Богдан.— Я на педпрактиці був у справжній дірі, робив, як щирий віл, і це навіть подобалось мені.
— Віл є волом, а дурень — дурнем,— назбирує сум на товсті губи.
— Чому ж дурень? Я переконаний, що в так звані діри і треба посилати саме таких, як ми, бо ледаще там одразу розпустить патьоки й накиває п’ятами.
Іван обурився:
— То ти мерщій біжи до комісії і виклади їй свої геніальні ідеї. Хай найкращі місця захоплюють мамині смоктунчики. Оце порадуєш їх і їхню рідню, що вже давно оббиває ректорський поріг,— і загугнів давниною: — “В році 6573 пішов Святослав на Ростислава до Тмутаракани. Ростислав вийшов геть із міста…” Бач як було, а ниньки мамин смоктунчик хоче залишитися тільки в місті. Біжи пособляй йому.
— До комісії я не побіжу, але й з найгіршого місця, коли там будуть люди, не втечу.
— Це я знаю. Ой Богдане, Богдане, як мені буде важко без такого романтичного дурня, яким єси ти. Де я такого персонажа знайду? — бубонить Іван.— Заярмують тебе без мене, мов щирого вола, і вірші покинеш писати.
— Нащо такої сумної тягнути? — дрогнув голос у Богдана, і йому теж стало жаль друга: хто зна, куди занесе свої несамовиті кучері, насмішку і любов.
З канцелярії видибав посивілий на секретарстві Домбровський, він був схожий на старого обережного журавля в окулярах. Ось секретар побачив Богдана, на мить насторожив журавлиного носа, потім загадково посміхнувся і вже офіційно сказав:
— Богдане Васильовичу, добрий день. А вас викликає ректор.
— Ректор? Не знаєте чого? — розгубився Богдан.
— А там дізнаєтеся,— повів носом на двері, й за масивними окулярами загадковість змінюють інші турботи.
— Або в найгіршу діру почнуть агітувати, або високо підскочиш,— пояснив Іван.— Коли високо, то тримай бога за бороду.
Ректор, людина невисокого зросту, з м’якою інтелігентною посмішкою, зустрів Богдана привітно. Біля нього сиділа незнайома жінка, на її напрочуд білому виді виділялися чорні вогнисті очі, а голову невідомої вершив грайливий капелюшок. Ректор познайомив Богдана з жінкою — вона була завідуючою обласного бібколектора,— запросив сісти і скоса поглянув на якийсь папірець.
— Богдане Васильовичу,— вперше назвав його по батькові,— як ви уявляєте собі ваш подальший життєвий шлях?
Богдан, подумавши, відповів:
— Майже так, як написав один поет: школа, дві акації, і дні, і вечори за працею.
— Ви дуже хочете вчителювати?
Якась тінь чи передчуття недоброго налягли на Богдана, він стривожено обвів поглядом ректора і жінку.
— Я мріяв про це. Я міг вступити в інший учбовий заклад, але мене тягло тільки до вас… тобто до вчителювання.
Ректор знову зирнув на папірець.
— Я думав, що порадую вас, а тепер засумнівався. Є розпорядження наркома освіти залишити випускника Романишина в нашому місті на посаді старшого літконсультанта бібколектора.
— Тут, Богдане Васильовичу, врахувалося ваше знання літератури,— спалахнув гарячий веселий південь в очах жінки.— Перед вами розкривається чудесна перспектива: ви залишаєтесь у місті і зразу ж потрапляєте в царство книг, які так любите. Та й зарплата ваша буде вищою, аніж учителя. Ну, а коли проявите себе, в чому немає сумнівів,— подарувала посмішку,— через рік-два ви станете завідувачем бібколектора.
— Тобто виганяєте Антоніну Григорівну з її затишного місця,— уточнив ректор.— Як вам така перспектива?
Богдан благально поглянув на ректора:
— Я дуже прошу вас послати мене в будь-яке село вчителем, у будь-яке.
— Але чого? — здивувалась Антоніна Григорівна.— Перед вами відкриваються такі можливості.
— У бібколекторі я буду відбувати службу, а в школі мене чекає люба робота,— твердо відповів Богдан.
— Це все романтика,— похитала грайливим капелюшком Антоніна Григорівна.— Я сама була сільською вчителькою. Там вас чекає не тільки школа, а й куткові збори, виконання хлібозаготівель, податків, позики, усі кампанії на полі, погано освітлена кімната, нестача книжок, а ви ж так цікавитесь літературою.
Тепер уже Богдан з жалем подивився на колишню вчительку.
— Все одно я хочу в школу, в село. Я не ідеалізую його, але інститут і держава готували з мене народного вчителя, і я хочу бути ним.
— Отже, питання з вами лишається відкритим,— сказав, прощаючись, ректор, а колишня вчителька з сумом подивилася на Богдана.
У коридорі, хвилюючись, сновигав Іван. Вислухавши друга, він невдоволено забурмотів:
— І коли вже ти скинеш комплекс неповноцінності? Підставив бог свою бороду, то чіпляйся за неї. Зараз же лети до ректора і скажи, що перебудувався.
— Я, Іваночку, не з тих, що скоро перебудовуються.
— Неперебудований чудило! Хоч би тепер сказав ректору, що хочеш зі мною в один район.
Та призначили їх у різні місця: Богдана в його рідний район, а Івана ближче до румунського кордону.
— Туди, де більше кукурудзи, бринзи, вина і чорнооких красунь. Був там Коцюбинський, побуваю і я,— відповідав усім Іван і кожну вільну хвилину заглядав до канцелярії, де Маргарита Іванівна двома обоймами пальців розстрілювала тишу.
Богдан, придивляючись до біганини друга, запитав:
— І чого так часто вирипувати двері?
— Спокушаю її молдавською бринзою.
— А вона?
— Каже, що бринзи з дитинства в рот не бере. На якому ж вона меню сидить?
— Тебе тільки меню турбує?
— Тільки воно — я гурман. Питалась, коли ти щось напишеш їй. То вже назви її соловейком та порівняй уста з напіврозквітлою трояндою чи щось інше вихопи з ботаніки…
Коли закінчився випускний вечір, Маргарита Іванівна, розпашіла від танців, неждано підійшла до Богдана і пошепки сказала:
— Ви ж проведете мене додому? Я сама боюсь — живу аж на старому місті.
Богдан пошукав очима Івана.
— Ні, ні, тільки ви,— вгадала його думку і чогось зіщулилась.
Вони непомітно вийшли з інституту, що виспівував молодими голосами. Але в Богдана було таке відчуття, що за ним тихенько-тихенько ступає будівля інституту. Це він відчував уже кілька днів, прощаючись у думках з рідним гніздом.
Спускаючись сходами до річки, за якою підіймалося старе місто, Маргарита Іванівна запитала:
— Це правда, що ви прийшли по науку до інституту босий?
— Не в інститут, а в педтехнікум,— уточнив Богдан.
— Як же це було? Розкажіть, Богдане.
— Нема про що,— зітхнув хлопець.— То злидні наші босими ішли в науку. Аж не віриться, що вже й інститут закінчив. У роботі я не пожалію себе.
— Хоч пожалійте тих, хто буде біля вас,— загадково сказала Маргарита Іванівна.— Це ви мене за очі назвали довгоногим оленятком?
— Та я.
— Спасибі. Ви, крім літератури, ще й зоологію любите?
— Про оленів читав.
Закарлючистою, що вгризлась у пагорб, дорогою вони увійшли в передранковий сон старого міста, що, по суті, було не містом, а селищем, з садами, з городами і зеленоокими копанками, де водилися лини і в’юни. Якийсь ранній косар уже розкошував світанок — чути було вологий шелест коси, а рани трав вточили в досвіт свої пахощі.
— Трави і умираючи пахнуть.— Маргарита Іванівна повернула до невидимого косаря підведену досвітом голівку і спитала Богдана: — Чого ж ви відмовились залишитись у бібколекторі?
— Кожному своя ноша.
— Ноша чи хрест?
— Не треба так трагедійно. Я говорю про добру ношу, яку мас нести кожна людина. Ось хто, наприклад, гнав у шию цього косаря? Інший відлежував би спину і боки до самого сонця, а потім, прокинувшись, ще й гарикався б із жінкою за сніданком, а цей поніс у досвіт завзяття і має радість од своєї праці.
Маргарита Іванівна здивовано подивилася на Богдана:
— Звідки ж ви знаєте, що він має радість?
— Бо чую, як косою веде, як мантачкою витягає з неї передзвін. Лінюх не так коситиме, не так видзвонюватиме.
— Романтику мій, тільки скажіть, що буде з вами через кілька років? — чи то з захопленням, чи то з жалем запитала.
— Я теж не знаю, чи вийде з мене гарний учитель. Як не вийде, піду працювати в колгосп, бо знаю і люблю селянську роботу.
— Ви божевільний, Богдане.
— Чого ж божевільний?.. Не кожна людина знаходить любов. Але кожна людина в нас повинна знайти любу роботу. Для чого ж інакше гортати своє життя, як чужу нецікаву книгу, і дрібніти, і тупіти, і обізлюватися в своїм невдоволенні?
— І невже б ви пішли у колгосп, на такі убогі тепер трудодні?
— Пішов би і вилузувався б із шкіри, щоб і трудодні стали багатшими і щоб в очах селянських менше було смутку,— він ніяково посміхнувся: — От бачите, як розрекламував себе? Хоч етикетки вибивайте на лицях.
Маргарита Іванівна притулилась до його плеча.
— Ось і моя хата,— вона обережно дзенькнула клямкою хвіртки, і вони ввійшли на зелене, сизе од роси подвір’я; посеред нього стояв стіжок петрівчанського сіна.— У нас, як на хуторі: і верби, і тополі, і корови, і півні, і копанки. Як хочете, подивіться на нашу.
— І щось живе є в ній?
— Самі лини. Колись братик мій наловив трохи линят і кинув у копанку. Відтоді й водиться у нас своя риба.
Вони підійшли до копанки, що стояла під охороною кількох плакучих верб. І тільки тут, коли дівчина притулила коси до верби, він помітив, як у неї незвично побіліло обличчя.
— Ви, Маргарито Іванівно, втомились?
— Який ви догадливий,— з гіркотою сказала дівчина, і на її примхливих устах вибився біль.— Богдане, ви дуже любите свою Ярину?
Він здригнувся:
— Хто вам сказав? Іван?
— Іван. Ви не хочете говорити?
— Я не знаю, що сказати… Це любов без відповіді, без надії, навіть без адреси.
— І навіть без надії любите?
— Очевидно, так.
Дівчина потягнулася до нього, притулилась головою до його грудей, і не встиг він отямитись, як сказала:
— А тепер ідіть, Богдане, благаю, йдіть скоріше, щоб не побачили моїх сліз.
Та вони наздогнали її слова, і він побачив їх, і збентежився, і розгубився, і не зрозумів, за що і як могла полюбити його така дівчина, за якою стільки побивалося хлопців.
— Маргарито Іванівно… не плачте,— не міг нічого розумнішого сказати, і невимовно жаль стало тих сліз, що обривалися з він і падали в копанку.
— Ідіть, Богдане. Ви ж напишете мені?.. А коли й вам буде дуже тяжко, приїжджайте до мене… Я ждатиму вас, теж без надії. Ідіть.
І він з вагою жалів пішов повз її верби, повз петрівчанський стіжок, ближче до дзвону коси, подалі від чийогось кохання. А з ним ішли її сльози і збентеження перед дівочою таїною. Це ж уперше неждано розкрилась вона перед ним, це ж уперше дівоча голова торкнулася його грудей, це ж перша сльоза впала на його світання. Усе було в нього ще першим…
* * *
У гуртожитку його очікував Іван. Він очима ждав розповіді, та, не дочекавшись, запитав:
— То що тобі Маргарита Іванівна казала?
Богдан одвів погляд від друга:
— Нічого. Дякувала, що провів.
— Про мене і не згадала?
— Ні.
Іван зажурено похитав головою:
— Напевне, довго мені доведеться парубкувати через свій сіранодебержераківський ніс. От не знав природа, де треба підменшити краси.
Посумувавши, Іван вирішив ударити лихом об землю:
— У тебе ж якісь копійки знайдуться, щоб поснідати?
— Копійки знайдуться, з карбованцями гірше — мало не вся стипендія на відрахування пішла.
Підвівши убогий баланс, Іван сказав:
— Як балювати, то балювати: підем у привокзальний буфет, там я вчора бачив оливки, з Греції привезли. Треба ж і нам спробувати це аристократичне їдло. А з буфету — я прямо на поїзд.
— А на квиток у тебе є?
— А для чого на світі існують буфери? — безтурботно відповів Іван.
На вокзалі їм справді подали оливки, що на той час були дивом. Спробували друзі це їдло — і зсудомило їх од нього.
— Як тяжко бути аристократом: навіть їсти треба не по-людськи,— відсунув від себе оливки Іван і стиснув обома руками кільця кучерів: — Який жаль, що не будемо разом. Ти ж перед тим, як нагрівати грубу віршами, присилай мені. Домовились?
— Домовились.
Іван поглянув на годинник:
— От мені й пора.
Друзі вийшли на перон, обнялися, й Іван побіг на другу колію, де стояв товарний поїзд. Через кілька хвилин поїзд рушив, і між двома вагонами на буферах Богдан побачив усміхненого друга.
Він помахав рукою:
— Бий телеграми дрібним почерком!..
Богдан теж добрався додому “зайцем”, тільки на вантажній машині, що везла вугілля,— скочив на ходу і зіскочив на ходу. В хаті він застав матір, що саме прийшла з поля. Глянула вона на сина, сплеснула руками і заплакала.
— Ви чого, мамо? — перелякався він.
— Боже, як ти почорнів у тих науках! Лице ж на тобі стало зовсім чужим.
Глянув Богдан у дзеркало, засміявся.
— Це, мамо, я так за дорогу вугільним пилом присмалився. Ось зараз знову буду білий, як гусак на річці,— і нахилив голову під умивальник.
— Як же ти перепався, одні кістки всюди стирчать, а боки аж позлипались,— бідкалась мати, поки він умивався.— Може, тобі на підвечірок вареники з вишнями чи суницями зготувати?
— Можна і з вишнями, і з суницями.
— А ти ж закінчив інститут, чи де там?
— Закінчив, мамо.
— Тоді, може, півня вкинути в чавунець?
— А півень хай ще кукурікає.
— І як же ти закінчив той інститут?
— Добре, мамо. Так уже хвалили, що в мене кирпа ще більше вгору задерлась.
Мати засміялася, поцілувала сина у вогку щоку і зажурилася:
— Та й знов кудись поїдеш од мене?
— Я недалеко, в нашому районі буду.
— От чиясь мудра голова зважила на мої сльози. То я за старим побіжу — він косить на леваді.
— Не треба, мамо. А в тата є друга коса?
— Є, ще германська, з їхнім орлом. А для чого тобі?
— Піду завтра допомагати татові.
— Відпочив би та хоч мотузочками позв’язував кості, щоб не порозсипались.
Богдан засміявся, вліпив матері за насмішку поцілунок і сказав великооким мальвам, що слухали їх за вікном:
— Ось я і дома.
Мати пішла в хижку, всипала муки в підситок, і він затанцював у її руках.
— Скоро і варенички будуть. Може, гукнемо на них Туровця? Він уже не раз перепитував, коли ти приїдеш. Гарну маєм людину!
— Можна і Туровця. Як він живе в Соломією?
— Душа в душу. Соломія тепер землі не чує під собою. А от Ярина Безкоровайна і досі не вернулася в село.
Він спаленів, крадькома поглянув на матір: чи догадується вона, чи так сказала? Та обличчя матері було непроникним, а очі втупились у підситок, що аж хурчав у її руках.
“От я і дома”,— вже сумом обізвалася думка.
— А де ж, мамо, наша друга коса з німецьким орлом?
— В закомірку. Та ще встигнеш із нею.
— Хіба ж я не ваша дитина?
Він пішов до комори, розшукав немудрі косарські обладунки, загнав у колоду бабку й почав виклепувати косу. Вона вихоплювала з надвечір’я призахідні крихти сонця і славно бриніла-гула, ще й вимовляла йому: “От я і дома, от я і дома”, та не могла одігнати смуток, що прийшов од материного слова.
Вулицею проїхав Артемон. Почувши передзвін коси, він зупинив перед ворітьми тонконогого відгульня, побачив Богдана й присвиснув од подиву:
— Це ти клеплеш косу?!
— Та наче я.
— Диво дивне! І для чого тобі мужицька турбація? Невже, закінчивши інститут, думаєш з дядьками косити?
— Думаю.
— А-а-а, підеш у лісництво, заробиш батькам на зиму сіна? — здогадався Артемон.— Там вигідно: косять за третю копицю, можна й за половину вихитрувати.
— Ні, я піду косити в колгосп.
Артемон так подивився на Богдана, немов той звалився з місяця, потім заклекотів смішком чи насмішкою:
— Що ж, іди. Трудодень я тобі за ідейність запишу.
— За ідейність я сам подбаю, а ти запишеш мені завтра два трудодні за працю.
— Що, надієшся викосити аж два трудодні? — пожвавішало щелепасте обличчя Артемона.
— Не менше! — Богдан підійшов до Артемона, понизив голос: — Про Ярину нічого не чувати?
— Завіялась десь, навіть матері не дає адреси. Боїться за мої сережки, що прихопила з собою,— у голосі його пробився жаль: — А які то сережки були! Дворянські!
Та все одно колись поверну їх! — позлітав Артемон, вдарив коня закаблуками і здимів у сутінках!
Богдан повернув до дровітні клепати косу.
“От я і дома. От я і дома”,— знову забриніла вона.
А з левади долинув низький дівочий голос, повний древнього вечорового поклику:
Та мала нічка Петрівочка, Не виспалась Наша дівочка.
Де ж тепер його дівочка? Чи десь на лужку завершує стіжок, чи під ним і роїнням зірок виглядає свого косаря? “От я і дома…”
