Частина друга
І
Сьогодні на світанку його збудив сум зозулі, яка в цю пору вже не повинна б кувати. Що згадалось їй, грішниці нашого лісу? Напевне, давні любощі, бо кажуть, що після петрівки озиваються — згадують минуле — тільки старі зозулі.
Він потягнувся до того кування. Зозуле, зозуле, в чиєму ти саду ранкуєш?
“Ку-ку, ку-ку”,— чітко одлічує досвіт чиїсь роки тривог і надій та й підводить зі сну і щоденні турботи, і осміхнене кохання. За сусідським двором заскрипів журавель, із відра пролилася вода і сказала землі: жить-жить. Наперекір їй чиясь хвіртка, як відьма, дражливо прорипіла: смерть-смерть. Тоді журавель насварився на неї і ствердно відповів: жить-жить.
Потім сполохано прокинулися їхні двері, на подвір’я з кленовою дійницею вийшла осміхнена мати. Вона всі ці дні не розлучається з посмішкою: аякже, приїхав учений син, що перший із їхнього села закінчив інститут. Правда, вчилися но науках попівські та багацькі діти, а тепер і до бідноти дійшло. Міг би й він попишатися, але ранкує і зорює з косою — уже сорок вісім трудоднів викосив. Ще, каже, викосить два та й почне збиратись у свою дорогу. Як там буде поміж людьми? Спасибі власті, що недалеко посилає, можна буде якось і свіжини передати. А їй, матері, треба до дівчат придивитися, порадити щось, бо вже такі роки, що до внуків ідуть. От жаль: з Яриною не так вийшло. А була ж дівчина, як весняна година. Вона давненько накидала на Ярину оком, та й Богдан ніби тягнувся до неї, однак через сибірного Васюту не так склалось, як гадалось.
Але й тепер не збідніло село на дівочу вроду: навіть і з квасу виростає окраса. От хоча б узяти Литвинчукову Тетяну! Що з неї тільки буде через рік-два? Зараз вона ще пуп’янок, та вже очі, як зорі, висяюють, а навколо них вії, неначе млинки — погане одвіють, а гарне притягнуть. О, наче почула її думки! Іде собі дівчатко вулицею, виграє очима й косами, на плечі погойдуються граблі, а в руці — білий вузлик з горшками-двійнятами. Чом не господинька!
— Добрий ранок, дівочко!
— Доброго здоров’я, тітко Ганно,— і зупиняється, мов тополька при воротях.
— І хто тебе будить на зорях?
— Сама, тіточко, встаю, бо ж мами нема, а батько в піч не полізе.
— То ти вже й снідання зготувала?
— Мусила, бо жнив’яна година,— вклоняється жінці та й несе у поля тополиний стан, і несміло окреслені груденята, і ніжний розмивчастий рум’янець, і довірливі напіввідкриті вуста, і якусь думку чи здогад, і сполох з нею. Таку враз назорять люди.
А от і дитя встало з сіновалу, витрушує із чуба пахощі лугу. Худе ж воно, худе, аж кістками торохтить, а не журиться.
— З ким це ви, мамо, гомоніли?
— З невісточкою своєю.
— Без мене вибрали? — і сміється.
Це обурює матір:
— Ти, невігласе, хоч би подивився на цю дівчину.
А він знову сміється:
— Чого даремне вичовгувати очі — одружуватися іще не збираюся.
— Відкладаєш весілля до повного беззуб’я?
— До повного, мамо. Моя дівчина ще десь із молочними зубами ходить.
На сході ранок ухопився за золоту гичку проміння й витягнув із землі сонце. На машині з граблями й перевеслами проїхали дівчата, і луна покотила дворищами їхні голоси про любов. А він щось і не думає про неї.
У дверях, позіхаючи, застряг батько, поглянув на сонце, невдоволено похитав скуйовдженою головою, гукнув синові:
— Пора на косовицю. Люди вже ранок розбирають.— І запитав дружину: — В тебе ж є хоч якась нізчимна юшка чи сухоїжа?
— Усе чекає на столі. Зараз іще з льоху кисляк дістану.
Після снідання вони городами вийшли на скошену леваду. З-під ніг зеленого росою випорскували коники, а між копицями, наче землеміри, ходили бусли.
На полі стрекотали косарки, гуділи машини, в брилях статечно перегойдувались косарі, а дівчата й молодиці, перегукуючись, складали в полукіпки літо. Ось, підіймаючи снопа, випросталось чорнобриве дівчисько, що коси в самого сонця позичало.
— Уже й працюєш, Тетянко? — привітався батько.
— Авжеж, бо зима спитає, що в жнивовицю робила,— вибили посмішку довірливі напіввідкриті вуста.
— А що батько робить?
— Теж на косовицю збирався.
— Славна дівчина росте в Саливона Литвинчука,— похвалив тато, коли вони одійшли од в’язальниць.
Богдан оглянувся. Тетяна, приклавши руку до чола, дивилась їм услід. Перехопивши погляд хлопця, вона одразу ж схилилася над покосом, і літо зашелестіло під її руками.
— Імлиться сьогодні, і германська рана дає про себе знати — виходить, передгроззя недалеко,— примружився батько на захід,— шарахнув грабками, повів широку ручку, за ним пішов Богдан, а трохи перегодя йому на п’яти вже наступав такий статурний косар, що його можна було б у малювання брати.
— Учені, учені, бережіть свої п’яти,— підсміювався у золоті, як в ідола, вуса і, щоб не підрізати вченому п’ят, брав ширший покіс.
Богдан, відриваючись од косаря, вже збирав у міжпліччі росу, і хоча відчував, що йому не втекти від нього, мав на душі нетривожний всеохоплюючий світ, мав літо в очах. Щось бриніло в йому не тільки жнивовицею, а й бентежними думками, добрим неспокоєм. Якось солодко вчувалося: іще покіс, іще другий, іще день, іще другий — і він увійде в довгождану таємницю, як тепер входить у золоті, з голубим повівом хліба. Шелести ж, літечко, шелести, вигойдуй свій литий колос, свою прихильність до людей і ще щось… для нього. І не втома, а передчуття, слова, мов хміль, бродили в ньому.
Загриміло. Прямо над головою блискавично розпухала хмара, ось вона виплеснула в луки стрілу громовиці і грім. Богдан підвів голову, ковшем підставив руки під шум, що вже мав перші краплини дощу, засміявся і тихенько заспівав щедрівку:
Та пустимо стрілу, Як грім по небу, Та пустимо з кіньми, Як дрібен дощик. Та блиснем шаблями, Як сонце в хмарі.
Повз них з білим вузликом у руці, навзгинці, пробігла Тетянка й гукнула статурному косареві:
— Тату, біжімо до вітряка!
— Зараз, доню,— посміхнувся батько, глянув на вітряк, що стояв за півгони від косарів.— Ось лишень дограбкуємо покіс.
Але проливень одразу, важкою сизою киреєю, упав на землю.
Косарі покидали грабки й побігли під загальмовані крила вітряка, що вже зітхали й плакали на радощах. Під ними порядкувала Тетянка: на білій пілочці стояли горнята-близнюки, лежав загнічений хліб, шматок сала, цибуля з пір’ям і кілька яблук.
— Просимо до обіду,— як господинька, вклонилася косарям і так зашарілась, що біля носа розтопилося кілька крихіток веснянок.
Саливон подивився на готування, на горшки-близнята і запитав доньку:
— А тут чарів для молодого косаря нема?
— Тату,— злякано і жалібно поглянула на батька, на Богдана і мало не заплакала.
— Чого ж ти, донечко? Звикай перед дівуванням до наших язиків. Життя! — І пригорнув її, і похвалився: — Вже й господиньку маю. Спробуйте, що зготувала.
А злива так само швидко почала відходити, як і надійшла. За річкою Ведмежою умирали громи. Невидимі косарі якось ураз підкосили дощ, він, зітхаючи, упав на поле і пагорби, назустріч онімілим блискавкам піднялися долоні розквітлих гречок. Виглянуло свіжовмите сонце, і запарувала-закуріла земля, начеб ото позбирала звідусіль косарів, а вони заходились варити куліш.
На Тетяниній хусточці задзижчала бджола і полетіла за взятком.
— Бджола на роботу, а ми з роботи,— з жалем сказав Богданів батько й, оброшуючись, попрямував до стиглого вівса. Він трохи пройшов борозенкою, раптом зупинився і гукнув: — Богдане, перепілчине гніздо!
Тетянка, Богдан і Саливон підійшли до вівса, схилились над будь-як звитим незахисним гніздечком, у якому від птахів залишилося кілька мокрих пір’їнок.
— От уже й осінь,— сказав Богдан і поглянув на дівчину, що стояла, наче весняночка.
Батько підворушив рукою гніздо, знайшов якусь грудочку, стиснув її пальцями, здивувався, а потім спохмурнів.
— Гляньте, що знайшлося в гнізді,— і показав обліплену іржею знахідку.
— Куля,— спохмурнів і Саливон.
— Німецька! — уточнив тато.— Це ж треба стільки пролежати і не згнити, а ще й забратися до гнізда пташини.
“Життя і смерть!” — і подумалося про той неспокій, що його нагнітав у світі несамовитий фюрер. Богдан поглянув на захід. Там і досі мертві блискавки перекраювали оксамити неба.
А потім знову пішла мова про щодення: і про врожай, і що сьогодні вже розвозять по дворах перший хліб, а завтра почнуть молоти вітряки. Та все одно паскудна знахідка — нема-нема та й дасть про себе знати, бо й Саливон, і батько черпнули ківш лиха на германській війні. Та й посивілий вітряк, що й досі скапував сльозою, теж пам’ятає, як з його середини вибирали контрибуцію…
* * *
Вітряки продрімали переднівок і не помітили, як від них почало відходити літо. Прокинувшись, вони перелякано, мов діти, замахали руками:
“Куди ж ви, ма-а-мо?! Не покидайте нас. Побули з житечком, побудьте і з соняшниками”.
За сумом дальніх стернищ, в іконостасах соняшників, на мить зупинилося літо, поправило злинялу хустку, серп загойдався на його плечі, і посміхнулось чи всьому світу, чи тільки вітрякам: “Працюйте, діти, не лінуйтесь”,— і пішло стежиною в гості до осені.
Застогнали вітряки, вхопилися руками за приполи вітру та й почали перемелювати свій смуток людям на борошно.
В передосінніх днях в велика радість нового хліба. І починається вона з вітряка, до якого тепер заїжджаються і заїжджаються люди, над яким пролітають і пролітають пташині ключі. Біля пташиних крил виростав наш хліб. Так воно і повинно бути, але чи буде так?
Що ж стривожило тебе, та ще під крилами вітряка?
Знову стала в очах ота знахідка в перепелиному гнізді. Пережила вона кайзера, пережила Гінденбурга і долежалась до Гітлера. Не думати б про це, та не можна не думати, бо хто живе тільки одним днем, той несе трагедію собі й іншим.
А дорогою під помах крил їдуть і йдуть люди, і радість нового хліба стоїть у їхніх очах.
— І ви, Богдане, вибрались на вітряк? — зіскакує з воза Салявон Литвинчук і пускає коні ступом.
— Та хоче мати спекти на дорогу нового хліба.
— Дивіться ж, ніде не забувайте нашого хліба.
— А що Тетянка робить?
— Товчеться біля копиць, мов журавка,— і під ідольським золотом вусів стрепенулася добра батьківська посмішка.— Послала доля донечку.— Так про своє дитя могла б сказати тільки матір, але матері не було, тому й перейшла така мова до батька.
У вітряку тепер завізно, і гамірно, і добре від рясноти людських очей. Увесь білий од борошна мельник чаклує біля скрині, пальцями перетирає муку, підносить її до носа й до рота,— смакує свіжим мливом. Побачивши Богдана, кивнув йому напатланою головою, кинув погляд на кіш.
— Зараз будеш засипати.
— Та я ще встигну,— нащо йому молоти наперед людей, що раніше приїхали.
— Гляди, коли маєш час.
— Я вам, Богдане, і змелю, і привезу. Це мені з руки,— сказав Саливон.— Ідіть собі в село.
І він поніс у вечір пахощі нового хліба, добрі людські голоси, і гудіння крил вітряка, і вчорашній дощ, і рожеві долоні розквітлих гречок.
Щось дивовижне робилося з ним, душа розсовувала якісь межі, насочувалась дзвонами землі і таємницею слова. Ось воно і виплеснулось, як учора виплеснулась стріла громовиці.
Збиваючись із дороги, збиваючись із ритму і всім тілом находячи його, він видобував щось таке, чого досі не знаходив у своєму слові. Яке воно було вбоге, і як він насмілювався турбувати ним людей?..
Як пахнуть гречки, як пахнуть гречки, притулившись до темних маминих грудей. І для чийого дівочого плеча перегнулося в небі коромисло веселки?..
Зашелестіли в темряві несподівані рядки, зашелестів дощ; де ж сховатись од нього?
Він поглянув на небо. Воно роїлося зорями, воно і не снило дощем, тільки, може, в росах під ногами затримались краплини вчорашньої зливи. Богдан щасливо засміявся… Оце він, здається, і переступив межу якогось таїнства й написав те, що, не червоніючи, можна комусь показати.
