II
У молодості ми всі від дороги чекаємо казки. І вона справді приходить чи пробігає дорогами твоєї юності і лише коли-не-коли зупиняється біля нас. Дорого, мила дорого, і сум верби, і тополина задума біля тебе, і блакитна з айстрами хмарин хустка неба над тобою — як усе це разом схоже на пристановище синього птаха! Тільки де він?..
Але сьогодні казка почалася не з дороги, а з візника, про яких уже стільки писалося в книжках. Не порушуючи традиції попередніх візників, цей теж знайшовся в районному центрі на базарі, і теж був дотепним, і одразу ж здивував Богдана, коли простягнув для знайомства заврунену ластовинням руку:
— Панас Михайлович Філозоп.
Богдан з того дива кинув вії ближче до брів:
— Як, як?
— Вас дивує ім’я з батьком чи тільки прізвище? — і собі запитав візник. На буйному непідстриженому вогні його чуприни, вусищ і бороди жертовно підсмажувалось і розбризкувалось веснянками заповзяте обличчя.
— Та…— зніяковів Богдан.
— Не тільки вас дивує моє прізвище. Я вже звик до цього,— розважливо мовив Панас Михайлович.— Одного разу я од свого прізвища мав не тільки подив, а й зиск.
— Від кого?
— От скажу — не повірите: від самого гетьмана Скоропадського.
— Від Скоропадського? — неприємно здивувався Богдан, який мав у душі тільки глибоке презирство до слухняної кайзерівської маріонетки, що й досі жила у Берліні, але вже не на кайзерівських, а на гітлерівських харчах.
— Ви були в Скоропадського?
— Ні, для чого ж? Він був у мене,— і не посміхнеться чоловік.— Був, коли його державна варта виписувала шомполами на мужицьких спинах закони. Тоді нам по згорнутому в дудку списку всипали кожному по двадцять п’ять шомполів. А коли дійшло до мого прізвища, гетьманці розреготалися і зробили привілей — дали тільки двадцять шомполів. Але від того давнього зиску нема ніякого прибутку тепер: шануючи моє постраждале місце, не садовлять мене по президіях.
Богдан розсміявся, поглянув на Панаса Михайловича. Жодна рисочка не змінилась на його охопленому полум’ям волосся обличчі, тільки в глибинних очах, що зачаїлись від розжеврених віхтів брів, на мить відлунились веселі музики.
“Ой чоловіче, чоловіче, не за колишній зиск, а, певне, за теперішній язик не садовлять тебе по президіях”,— подумав Богдан.
Панас Михайлович поправив рядюгу на драбиняку:
— То сідайте, сідайте, коли до нас на вчителювання збираєтесь.
— А звідки ви знаєте, що на вчителювання? — знову дивується Богдан.
— По ваших статках, що вмістилися в один чемодан,— глипнув веселим оком на Богданову ношу.— Можу навіть сказати, що там маєте.
— А що?
— Ковдру, мамину подушку, дві сорочки, дві пари шкарпеток, бритву, одеколон, а решта — книжки. Вгадав?
— Вгадали! — покрутив головою Богдан, скочив на воза і звісив з полудрабка ноги.
Коли коні рушили, дядько Панас запитав:
— Ви ж із якого села будете?
— Чому думаєте, що з села?
— По ногах видно: городянин не спустить їх напризволяще з полудрабка — коліс побоїться. А колеса в мене, чуєте, як хуркалки — сам стельмахував!
Спочатку дорога була як дорога, а потім ускочила в озера червоного і чорнокитого проса, обпетляла вікодавні ліси, і первозданність казки почалася з оболоні, посеред якої неширока річка снувала свої сині шовки, невдоволено скидаючи їх під колеса дерев’яного млина.
— Це вже наш млин,— як і годиться, пужалном показав на нього Панас Михайлович.
А Богданові згадався інший, зимовий млин, і скрипливі ворота, і та хатина, де він сподівався знайти свою Яринку. Чого ж свою? Чиюсь… Майнув над його роками синій птах та й полишив саму печаль.
— У двадцятому році горіло наше село, горів і млин. Історія…
— Хто ж вас палив?
Тепер і вид, і очі Панаса Михайловича засумували, він обернувся до Богдана:
— А ти краще спитай, хто нас не палив? І турки палили, і ординці, і німці, і австріяки, і свої ординці. Видко, не багато треба розуму, щоб пустити огонь на людину. В двадцятому від нашого села не лишилося жодної хати. А тепер, коли не під’їжджаю до нього, воно здається мені лялечкою. О, гляньте! Це наш мельник вийшов на гатку та й продає зуби. Тільки побачить мене, починає реготати. Подивіться на нього!
На греблі справді стояв увесь білий од борошна чолов’яга, зирив на них і сміявся.
— Ти, підколесний водянику, чого висипаєш регіт у воду? Щоб краще колесо крутилось? — строго спитав од броду Панас Михайлович.
— Вгадав! Здоров, Панасе!
— Здоров, як змолов. Тебе ще чорти не вхопили вночі з млина?
— Мене й чорти бояться! — Мельник примружився на Богдана: — 3 прибутком їдеш?
— Ні, з учителем. Що з них, пролетарів, візьмеш.
— Приїжджай молоти. В мене камінь новий.
— Усі твої камені в печінках моїх сидять.
— Менше пий, то менше й каміння буде.
Коли вони переїхали брід, Богдан запитав:
— Ви, Панасе Михайловичу, ворогуєте з мельником?
— Та ні, дружимо!
— Дружите? — не повірив Богдан.
— І дружимо, і чаркуємось. А хто ж йому колеса до млина робить? Знову ж таки я.— Панас Михайлович одігнав од своїх вогнистих хащів бджолу.— Чи то моя борода видалась їй щільником, чи солодкий дух почула? Я потроху пасічникую. Страх як полюбив це діло. Може, тому, що, коли спалили мою хату в двадцятому, я спочатку розжився на бджоляну хатку — на дуплянку… А мельник у нас із понятієм і заслугами. За громадянську війну мав шаблю із почерком Котовського.
— Як, як?
— Має подарунок від Котовського. І досі висить на стіні біля святого Юрія.
— Чого ж біля Юрія?
— Для діаграми, щоб можна було порівняти, чим краще битися: шаблею чи списом.
— Писали ж десь про ваше село?
— Та ні, бо ми живемо далеко від столиць, але історію маємо.
І справді, тут, між луками і полями, лежав забутий шматок історії. А творці її сіяли жито, пшеницю, пасічникували, чинбарили і нічутінку не журилися, що про них ніхто й словом не обмовився. А треба ж! І в Богданових грудях тривожно й радісно забриніла жага доброго слова.
Шевченко поставив біля них, рабів німих, своє безсмертне слово. А тут хоч би просте поставити біля безсмертних і біля цього колоритного руданя, що, закасавши холоші, саме почав напувати коні. Вода окреслила його постать і погасила на голові увесь вогонь, що, може, теж вихопився з історичних пожарищ давнини.
Панас Михайлович знову відігнав бджолу і звернувся до Богдана:
— Жінка моя пащекує, що на моїй чуприні можна млинці пекти, а мені дивно: чого до неї так злітаються бджоли? Чи це вже мої почули мене?
З садів і соняшників вигулькнуло село. Богдан ніде не бачив стільки соняшників і чорнобривців. І хати, і вулиці тут були підкреслено охайні, і майже біля кожної оселі серпень підняв над землею вибухи цвіту.
— А ось і школа! — Панас Михайлович повів очима на довгасту цегляну будівлю, над якою у перших печатях осені стояли середньолітні осокори. І Богдан почув їхню тривогу. Чи це була і його тривога? Що тут чекає на нього? Чи вимріяні надії, що почалися ще з того дня, коли він босий переступив поріг педтехнікуму, чи провал? Десь на перших уроках виявиться, що ти бездар, та й тікай, хлопче, кудись до рахівниці чи в бібколектор.
І сумніви, і невіра в свої сили знов, у який уже раз, охопили його. Може, поки не пізно, повернути голоблі, щоб потім меншим був тягар сорому. Він входить на просторе шкільне подвір’я, кілька дитячих голівок з цікавістю потягнулись до нього.
— Добрий день! — різноголосо поздоровкались діти і трохи відігнали од нього страх. Він привітався, одразу розчулився і вилаяв себе: “Сентиментальна кваша”.
Від школи зараз віяло вапном, фарбою, замазкою і айстрами. Різнобарвні квіти вже очікували учнів і у великому коридорі-залі, до якого з трьох боків тулилися класні кімнати, і в просторих класах, над дверима яких стояло по дві цифри — школа працювала у дві зміни. Богдан із трепетом відчиняв класні двері, з трепетом прислухався до дзижчання заблуканих бджіл, що зараз заміняли дитячі голоси. Неждано хтось поклав йому руки на плечі. Од несподіванки здригнувся, але й відчув щось знайоме в цих руках. Оглянувшись, не повірив: перед ним, виграючи циганськими очима, стояв його Іван.
— Іваночку, ти?!
— Не Іваночку, а Іван Олександрович. Прошу вас, товаришу пришельцю, не фамільярничати! — менторським тоном почав Іван, але одразу ж весело розсміявся, схопив друга в обійми.— Не чекав такої дивоглядії?
— Звідки ж ти взявся тут? — не може отямитися Богдан.— Молдавська бринза не сподобалась?
Іван споважнів:
— Це довга історія, але розкажу конспективно, як і належиться педагогу, що закоханий у Песталоцці. Прибуваю ж у село, куди мене призначили вчителювати, а там делікатно кажуть, що моє місце захопив один нахаба, сиріч близький родич директора, і навіть уже перетягнув на це місце, для більшого педагогічного ефекту, корову й свиню йоркширської породи. Тоді я лізу рукою до потилиці й кажу директору і його родичу: “Відшкодуйте мені дорожні видатки — віддайте хоч йоркшира”. Зійшлись на обіді з молдавським вином, і я чкурнув до облнаросвіти, а далі — у твої пенати до твого завідувача районного відділу народної освіти. Він стрічає мене обіймами, а я ж йому б’ю чолом, прошу і цитую:
“Пошліть мене в Дмитрушки, де за даними Подільського єпархіального історично-статистичного комітету до початку двадцятого віку проживало “населения православного — 512 мужчин и 524 женщины, католиков — 12, евреев — 10. Жители — крестьяне-малороссы, занимаются хлебопашеством”.
Моя цитата не вибила сльози з карих очей завідувача, і почався торг, під час якого я зрозумів, що тут мовники в ціні.
— Чим ці Дмитрушки так припали вам до серця? — вже починає гніватись завідувач.
Не міг же я сказати, що в Дмитрушки послали мого друга, і пішов ва-банк:
— Там проживає моя наречена!
— Наречена? — скис завідувач перед моїм аргументом.— Хто ж вона?
Тепер уже я підкис, вишукуючи рятівну соломинку, і неждано для самого себе випалив:
— Мельникова донька.— А сам потерпаю: “А що, коли в Дмитрушках немає млина?”
— Мельникова донька? Ніна Павлівна? — неждано розпогодився завідувач.
— Еге ж, Ніна Павлівна,— стверджую я.
— Де ж ви познайомилися з нею? На сесії заочників?
— Ні, в синіх лабіринтах подільських вечорів.
Він розсміявся, а я сиджу, як горобець на кілку, і жар моїх ланіт починає підпалювати чуба, бо чую: ще одне-двоє запитань, і викриють мене, яко Дмитра Самозванця. Та, на щастя, до завідувача зайшли інспектори, він підмахнув мені призначення, і я, дякуючи своїй долі, накивав п’ятами на кабінет і опинився тут.
— Оригінал-баляндрасник,— засміявся Богдан.— Багато ж тут придумано сюжетних ходів?
— Тільки один! — очима праведника поглянув на друга.— І розповів, мабуть, веселіше, аніж було в мене тоді на душі. Я вже й на млин бігав, щоб познайомитись і попередити свою наречену, та застав тільки мельника.
— Ти застанеш і мельниківну, з усього видно.
— Мушу,— вдавано зітхнув Іван.— А найсмішніше буде, коли справді закохаюсь у мельниківну.
— Тоді вже буде не до сміху, особливо їй.
Іван смикнув його за руку.
— О, прошу познайомитися із нашим завідувачем учбової частини.
Богдан тільки тепер помітив, що до них, розхитуючи себе, наближався чоловік років сорока, у нього було плескувате обличчя і перебільшено догідливий вираз на ньому.
— Меркурій Юхримович Шинкарук,— відрекомендувався завуч і солодко посміхнувся.
Не так його догідливість, як очі здивували Богдана. Були вони схожі на безліч кришок льоду, що не знали, якими їм треба стати: холодно-сірими чи холодно-блакитнавими. Правда, запопадливі іскорки трохи зменшували їхній холод.
— Отже, приїхали до нас? — задовго притримує в своїй руці Богданову.
— Приїхав.
— Це добре, це добре. Ми давно чекаємо мовника з вищою освітою. Ви, чував, навіть вірші пишете?
Богдан похмуро глянув на друга і сказав Меркурію Юхримовичу:
— Ет, колись знічев’я переводив папір.
— О! — викруглив той очі, вирази подиву й докору блискавично змили з його обличчя догідливість.— Хіба так можна говорити про царство муз?
— Я підходив до цього царства тільки на гарматний постріл.
— А нещодавно…— втрутився Іван, але спіймав такий знищу вальний погляд, що одразу затнувся.
Меркурій Юхримович ще щось хотів сказати, очевидно, теж про царство муз, але в цей час увійшла сторожиха і пролебеділа:
— Меркурію Юхримовичу, дорогенький, Іван відмовився привезти вам дрова. Що йому не казали, а він уперся на своєму:, завучу не привезу.
— Негідник! — плескате обличчя одразу ж вибило неприховану злість, і завуч не вийшов, а, випереджаючи сторожиху, вилетів з коридора.
— Проворний,— посміхнувся Іван і запитав Богдана: — Як він тобі?
— Та щось дуже часто на його обличчі міняються декорації.
— Підмічено! — підняв угору вказівного пальця.— А тепер ходімо до нашого тимчасового житла.
На подвір’ї Богдан сердечно попрощався з Панасом Михайловичем, і той, відчувши, що сподобався хлопцеві, трусонув вогнем чуприни:
— Буде час, і до мене загляньте. Мою хату і дитина покаже, бо всяких прізвищ у нас багато, а Філозоп — один.
Прямо насупроти школи стояв будиночок для вчителів. За ним кучерявилась барвиста вакханалія айстр і жоржин. Чіпляючись за них, друзі увійшли в свою кімнату, де стояв стіл, два ліжка, два стільці і шафа. Іванове ліжко вже було опоряджене, а з-під подушки виглядав пучок чорнобривців, на Богдановому ж — ряботів смугами один матрац.
— Ось наша хата, і кімната, і айстри на честь поета,— поторгав Іван глечик з квітами.— Я вже домовився із сторожихою: вона до самої зими буде носити тобі квіти, а взимку поставимо пучок калини чи горобу,— і дістав з шафи пляшку вина.— Чи не годиться заглянути, що тут є!
— Ні, Іваночку, тільки не зараз.
— А коли, недостойний? — грізно підняв угору смолу брів.
— Коли минуть перші дні, коли хоч трохи розвидниться і дізнаєшся: що є що.
— Боїшся?
— Потерпаю. А ти?
— Аніскілечки. На педпрактиці я ночував себе якщо не королем, то кумом королю. Не осоромлюсь, думаю, й тут. Та й ти ж на педпрактиці не нас задніх.
— То педпрактика, репетиція, а це вже справжнє лицедійство, а може, провал.
Іван поморщився і рішуче сказав:
— Ми з тобою не гірші за людей. Впевнений, що з нас не вийдуть Песталоцці, але всі дані для вчительського хліба є.
— Які ж це дані?
— Любов, працелюбність, людяність. Поки будемо триматися цього батьківського кореня, доти праця буде нам давати не тільки хліб, але й утіху. Ти знаєш, і мені так уже хочеться дочекатися свого першого дзвоника, свого першого уроку. Яким він буде в нас?
Вони замовкли, входячи думками в свій завтрашній день, і знов у Богданові надії вповзає туман сумнівів.
— О великий Песталоцці, допоможи селянським дітям, що впряглися у шлеї науки! — жартівливо вигукнув Іван і заглянув у люстерко.— Ти собі як хочеш, а я піду шукати прекрасну незнайомку, сиріч мельниківну, бо як її раніше побачить наш завідувач,— аж загуркотить за мною.— Він косувато прибив свої кучері картузом, посадив на виступець нижньої губи самовпевненість і вийшов у вечорові пісні і в поскрипування прикриничних журавлів.
Навіть не пісні, а це поскрипування журавлів потягло з кімнати й Богдана. То не диво любити журавлів у небі, важче полюбити отих, що на землі. Здається, нічого й не мають вони, окрім скрипіння, та на ньому ж час перегортав і перегортав усе твоє дитинство.
— Добрий вечір, колего! — приємно зарокотав позаду чийсь голос.
Богдан обернувся. До нього, приязно посміхаючись, ніс білі шати нового, щойно випрасуваного костюма невисокий кремезний чолов’яга, схожий на гриба боровика.— Ви, якщо не помиляюсь, Богдан Васильович? А я директор цієї школи — Володимир Сергійович Грінченко.
— І теж літератор? — мимоволі вирвалось у Богдана.
— Математик, колего.— У нього приємно бриніло це слово — “колего”.— Як вам наша школа? Не повіяла пусткою?
— Ні, ваша школа повіяла айстрами і мудрістю серпня.
— Хороше сказали. А справді, сподобалось у нас? — ожив Володимир Сергійович.
— Дуже.
— А от одному…— він пропустив якесь слово,— дуже не сподобались айстри. Казав, що квіти розсіюватимуть дитячу увагу. Дивна логіка!
Обійшовши подвір’я, вони ввійшли у вакханалію передосіннього цвіту, поторгали на ньому росу, і тут Володимир Сергійович, стягуючи розкішні йоршисті брови, тихо, по-батьківськи запитав:
— Ви, Богдане Васильовичу, не побоюєтесь свого першого уроку?
— Побоююсь.
— І це добре! — чогось зрадів Володимир Сергійович.— Справжній педагог завжди боїться своїх перших уроків, а вже на всі інші йде з трепетом… Ви вивчали і педагогіку, і навіть педологію, чогось нового я вам не скажу, але раду старшого послухайте: перші свої лекції ви повинні знати, як вірші, напам’ять. Звичайно, в плани можна і треба заглядати, але бажано якнайменше. Авторитет учителя починається з першої лекції, досвід, уміння — з подальших. І ще одне: дітям треба викладати набагато цікавіше, ніж дорослим, не приглушувати суфіксами чи префіксами їхній емоційний світ, що жде більшої поживи та й більш активно, ніж ми… От і вся моя рада,— і посміхнувся: — Запитання будуть?
— Будуть. А де ж узяти емоцій на засушені суфікси і префікси?
— Вивчаючи їх, підберіть такі приклади з красного письменства чи з пісень, з приказок, щоб запам’ятались. А село в нас дуже гарне.
— Навіть дуже?
— Повірте, колего. Я вже, як то кажуть, не з однієї печі їв хліб, не в одному селі вчителював. Придивляючись до селянства, входячи в його побут, не раз думалось: як дружно працюють і як недружно живуть вопи, як лише із дурних заздрощів можуть обмовити свого сусіда чи сусідку, та й не тільки обмовити, а й лихо накликати. Та, коли потрапив сюди, мої сумніви розвіялися, неначе полова. Дружні, красиві і страшенно дотепні люди живуть тут,— і неждано зітхнув.— Нашому педагогічному колективу варто було б дечому повчитися у людей чорного хліба і землі.
На що він тільки натякав?..
* * *
От і надійшов довгожданий ранок.
Удосвіта Богдан скочив на ноги і стиха почав читати ще сизим вікнам свої лекції. Вони розбудили Івана, той невдоволено загудів:
— Як надокучило це бурмотіння, ці пасажі й пульсуючі ритми.
— Вставай, ледарю! Вже ранок дивиться у вікна.
— Ще маю час. “Ти її не буди на зорі…” — натягнув на голову ковдру й одвернувся до стіни.
А ось на шкільнім подвір’ї з квітами в руках з’явилися перші діти, це ті, які побоювались, щоб уроки не почалися раніше. Потім з мамами задзвеніли першокласники, в їхніх кишенях було повно жолудів, якими вони гратимуть у чіт-нечіт. Отак і він колись ішов до першого класу записувати себе. Тільки де тепер те дитинство, де ті жолуді? Які вже дубки виросли з них?
Нарешті все широке подвір’я переснували гомін і сміх. Ось і дзвоник обізвався, ще не на урок, а на перше слово перед навчальним роком. На високий ганок школи вийшли директор, завуч і комсорг. Володимир Сергійович схвильовано привітав школярів, особливо першокласників, і вони, взявшись за руки, першими пішли в свої класи. Далі говорив завуч, обличчя якого тепер не змінювало декорацій, а ввесь час тримало розлиті солодощі. Говорив він провінційною сумішшю патетики і дидактики, говорив про найдорожче — про любов до Батьківщини, та но йому, здалося Богданові, говорити про це. Все було правильним у його словах, і все здавалось неправильним. Чим так говорити про святе, краще зжувати язик.
Меркурій Юхримович перехопив погляд Богдана, інтуїтивно здогадався, про що той думає, нагороїжився, і на плескату площу обличчя одразу ж, як завіса, почала опускатись злість. Але він переміг її і знову видобув солодощі.
І от дзвоник! Тривогою, холодком і солодким щемом озвався він у душі.
— Держи хвіст бубликом і не сідай на нього,— шепнув Іван, і зони пішли в свої класи.
Десятки очей, веселих, допитливих, насторожених освітили його, десятки голосів привітали його. Переборюючи хвилювання, Богдан наказав дітям сісти і по класному журналі почав знайомитися з ними.
— Бульба Остап,— прочитав перше прізвище, здивувався і зрадів.
— Я! — підвівся високочолий хлопчина, що мав сірі з степовою задумою очі.
Оглянув його Богдан, посміхнувся:
— Остапе, а ваш рід іде не від Тараса Бульби?
— Авжеж, від Тараса. Це мій тато завжди каже,— сміливо відповів хлопець.
Всі учні засміялися, а вчителю одлягло…
Він дійсно напам’ять прочитав свій урок і ні разу но побачив, щоб хтось позіхнув чи почав цікавитися бджолами, що билися в шибки, чи тим, що робилося за вікном. От тільки іноді поспішав. Він уже зовсім спокійно задав завдання, а коли зателенькав дзвоник, сказав:
— Відчиніть вікна і випустіть на волю бджіл. Бачите, як їм хочеться до праці, до квіту.
Помітив, що це сподобалось учням, і вони кинулись до вікон.
У коридорі його вже очікував Іван. Він непомітно тицьнув пальцем у себе:
— Тобі не надокучила ця нянька?
— Що ти, Іваночку…
— Бачу, в тебе все гаразд?
— Ніби гаразд.
— І мене слухали, наче самого Песталоцці. Спочатку підозріло розглядали мою циганську вроду, особливо сіранодебержераківський ніс, та я, дякуючи класикам, переміг. Тож у добру путь!
— В добру путь! — прошепотів як заклинания…
Отак і почалася нова путь. Вона приносила щоденні турботи і нещоденні радощі. З кожним днем він вільніше почував себе і в школі, і на людях, а вечорами, коли таємниче кудись заносив свої кучері Іван, обмуровував себе книгами чи бурмотів свої рядки. І вони теж приносили йому пучок радості й оберемок сумнівів.
