III
Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як гобої, низинно вторували пізні гречки. Дні тепер стояли у шелестах золота, у вибухах блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів. Ця печаль забрідала і в людське серце, і ставало жаль чи отих крил, що забирали з собою літо, чи того, що й ти не можеш злетіти, як птиця. Ось такий і є вересень: удень надійний, вночі тривожний. Таким і люби його і тоді, коли він б’є у золоті дзвони соняшників, і тоді, коли відриває літо від землі та й садовить тебе за мудрість книжок…
Я люблю тебе, незрадлива мудросте книг, твої сонця чи світильники, і скорботу твого, і радість твого. Я низько схиляюсь перед тобою, щоб не схилитись перед кривдою і самовдоволеним чи крикливим невіглаством.
Хтось різко постукав у двері, вирвав Богдана з перепуть дев’ятнадцятого віку.
— Будь ласка!
До оселі заходить невідомий чолов’яга, високий, кривоносий, і одразу розтягує в посмішці повні уста, за якими школярськими одиницями врізались зморшки.
— До вас можна пізньому птаху?
Звичайні слова, та в пору пташиної тривоги вони душевно забриніли в оселі. А пізній веселоокий птах уже підходить до столу, подає не руку — ручище, що пахне друкарською фарбою і полином, і наче стурбовано запитує:
— До вас, Богдане Васильовичу, ще не приїжджали редактори центральних газет?
— Ні,— незрозуміло подивився на смаглявого кривоноса, що під віями тримав насмішкувату жагу життя.
— Виходить, я їх обскакав! — сміється і тисне руку.— Редактор районної газети Марко Еммануїлович Погрибінський. Хочете — любіть, хочете — тільки жалуйте.
— І сам не знаю, що робити,— посміхається і дивується Богдан.
— Ви ж не бажаєте, щоб я просидів у вас до ранку?
— До ранку, напевно, забагато буде.
— І я так думаю,— погоджується Марко Еммануїлович.— Тому негайно висипайте з торби всі свої вірші, і я довго не затримаюсь.
— Вірші? Хто вам наговорив?
— Є перевірені дані, що ви лірик. А нам тепер потрібна лірика, як вода для пиття.
— Лірика?
— Саме вона.
— Але ж її зараз і центральна преса цурається.
— Тому й почнемо з районної,— не журиться пізній птах.— Нам потрібні вірші, оповідання, кореспонденції не лише про кампанії, а про те, що може озватися в чиємусь серці. То де ваша лірика?
— Я її ще напровесні кинув у грубу.
— Справді? — подивився перевіряюче, чи не ламається молодий автор.
— Справді.
— У нас же для палива дров вистачає — не в степу живемо,— зітхнув редактор.— І зовсім нічого у вас немає?
Богдан завагався. Марко Еммануїлович враз ожив.
— Таки бачу, щось маєте. Дайте, не минайте, а вас друк чи дрюк не мине.
Богдан розсміявся:
— Що ж я вам дам, коли маю тільки пейзажний вірш, та ще й про дощ.
— Якщо це справжній дощ, а не сльота, купую на корені! Гонорар — річна передплата на райгазету.
— Безкоштовно чи навпаки?
Тепер засміявся Погрибінський:
— А добре, коли біля людини покручує хвостом гумор. Читайте ж свій пейзаж, не ламайтесь, наче гречаний бублик.
Богдан дістав аркуш паперу, ніяковіючи, почав читати. Коли він закінчив, Погрибінський неждано своїми ручищами охопив його плечі:
— Так це ж, отроче, здорово! Ваш дощ по концентрації достойний золотистого вина. Могорич із вас! Забираю вірш собі — і в друк!
— Як же ви надрукуєте його, коли це пейзаж і навіть несезонний.
Редактор примружився, вчетверо склав аркуш з віршем, сховав у кишеню.
— А ми зробимо так — почекаємо дощів і дамо замітку, що по району пройшли благодатні опади, закущилося жито-пшениця, а під цим житом-пшеницею підверстаємо вас. Ідея? От ми нещодавно писали про птахівництво, а на підверстку вмістили ліричний вірш: “Стихає шум пташиних крил”. Як вам?
— Здорово! — повторив Богдан редакторове слово.
Погрибінський споважнів:
— Ви ж тільки не дуже задавайтесь, коли до вас приїдуть і республіканські редактори. А оповідань не писали?
— Ні.
— Жаль. Бо нашому читачеві так потрібне хороше оповідання, з романтикою, з коханням і навіть з поцілунком, якого тепер майже не стрічаєш у прозі. Чого ви подивились на мене, як на дивака?
— А вам і вашій газеті не перепадає за літературний ухил?
— Перепадало від черстводубих і закоханих лише у зведення. Та цього року ми на всесоюзному конкурсі відхопили перше місце, премію і переживаємо медовий місяць. Коли до вас іще притарабанитись?..
…От і відходить од тебе несподіваний добрий птах, лишаючи по собі полиновий дух, і надії, і роздуми, і вже не так тривожно печалиться птиця у небі, і не так сумно перекреслює стару ніч п’янкий, підсушений вереснем лист… “Запахло вітрами, запахло росою, запахло, кохана, твоєю косою”. А чи може це стояти хоч біля порога поезії? І знову кроки по хаті, і думи, та й думи, та сумніви, та невдоволення, і уклін вікам, що зібрали в книги чиїсь сонця чи світильники. А чи ж є у тебе хай невеличка іскра, що може хоч одній людині обігріти душу? Чи цей спалах тільки для хатнього вжитку?..
“Запахло вітрами, запахло росою…” Це земля, мов колиска, заколисує пахучий вересень, та не може приспати думи.
У вікно, немов із якоїсь інтермедії, сунеться щось чорне та волохате. Потім з’являється Іванова голова.
— Налякав? — трусить усіма кучерями, сміється і вручає Богданові пучок чорнобривців.— 3 росою!
— Ти мені осінь даруєш?
— Від весни ти сам відцурався.
Іван влазить у хату, одним оком критично оглядає стіл, класику на ньому, нарешті добирається до Богданової розкуйовдженої голови, киває своєю і зітхає.
— Чого ти?
— Як же можна в таку божественну ніч самому розмовляти з вересневим зорепадом? — трагічно підвів смолу брів. І з поезії перейшов на прозу: — Бачив я дурнів, сам був дурнем, а такого, як ти, не стрічав ні в книжках, ні поза ними.
— То маєш зараз щасливу нагоду. Може, створиш новий “Корабель дурнів”?
— Боже ти мій, боже, і архангели, і святителі, і вожді! Усіх вас беру у свідки: не було такої ночі, яка сьогодні стояла за селом біля млина.
— Біля млина стояла тільки ніч чи й нове знайомство? — примружився Богдан.
— І ніч, і я, і вона.
— Це вже щось нове в теорії трикутника.
— Ти причмелений і нічогісінько не розумієш. Це не дівчина, а мрія усіх теперішніх областей, що входили колись до складу Подільської губернії!
— Не так давно я чув це саме територіальне захоплення. Але, здається, помінялись об’єкти.
— Помінялись, і на краще! Мабуть, я допливаю до кисільних берегів родинного щастя.
— І хто ж вона, з кисільного берега? Мельник за фахом?
— Історик за фахом, лірик за покликанням. І сьогодні в цю тихошелесну північ прощання із літом я, напевне, відшукав би їй своє геніальне слово, аби не один поет, що й сам не залицяється, й іншим не дає.
— Хто ж це?
Іван театрально тицьнув пальцем у Богдана:
— Ти, Брут!
— Шамоти далі.
— Він ще й не вірить! Тільки-тільки наважився щось таке оригінальне сказати їй, аж тут вигулькнув редактор, якого я сам нацькував на тебе, схопив мене за руку і мало не відірвав її: так дякував, що наслав його на літературну перлину, яка вилузилась із надр подільської тверді і хлябі. А потім ще п почав поливати нас твоїм “Дощем”. І тоді вона (о дівоча зрадливість!) сказала, що ти талант, і втратила інтерес до мене. О боги! — і змахнув з ока те, що мало бути сльозою.
— Артист! — посміхнувся Богдан.— І справді, редактор наскочив на вас?
— Таки наскочив. І вихваляв тебе, правда, трохи менше, ніж я щойно сказав.— Іван споважнів.— Прочитай щось, перошкрябе.
— Пізно, Іваночку.
— І все одно читай, не задавайся.
Богдан прочитав про вересень, що б’є у золоті дзвони соняшників.
— Убивця ти,— зажурився Іван.— Убивця! Після цього вересня я назавжди кидаю свою писанину.
— Що ти, Іваночку? — розгубився Богдан.
— Поки наші теоретики писали про предметну лірику, поки головними об’єктами її було виробництво цегли, скла, шапок, пальт, я ще думав щось про себе, а віднині годі переводити папір. Поезія має бути поезією, а виробництво — виробництвом.
— Ми всі ще так мало знаємо, що таке поезія.
— Не втішай мене. Спасибі за вересень. Він у мене кращий у житті, ніж у слові, а в тебе навпаки…— І, помовчавши, сердечно запитав: — Ще думаєш про неї?
— Думаю, Іване.
— Через те, мабуть, і лірика проросла: вона жертв вимагає. Повтори, як це в тебе: “Чумацький Шлях розколює небо навпіл…”? Будуть тебе предметники і фактажники молотити за відсталі образи і ліричність, але без молотьби у нас ніде не обходиться. Цього діла менше тільки в точних науках. А в сільському господарстві й літературі мало не всі розбираються і норовлять записатись в опікуни…
* * *
Вересень гортав свої останні сторінки, а вони стояли чіткі, як малювання, і глибшими ставали води і очі жінок. Вже на останній лекції першої зміни хтось постукав у двері. Богдан вийшов із класу. На порозі, граючи циганськими очима, стояв його Іван.
— Що там, Іваночку?
Той випростався, багатозначно крекнув і королівським рухом подав йому газету:
— Читайте, завидуйте, кропіть життя дощем, а не сльозою! Сьогодні ви районна знаменитість, і мої коліна опускаються перед вашими черевиками номер сорок один.
Богдан розгорнув газету. На третій сторінці без підверстки стояв його “Дощ”. Саме в цей час зателенькав дзвоник.
— О, бийте дзвони перемоги! — удавано патетично вигукнув Іван, обняв друга.— А ти проливай з очей радісну неопріснену воду і став могорич.
З шостого класу вибігло двоє дівчаток, подивилися, що роблять учителі, приснули і поточились у клас, та їх одразу ж звідти виштовхнув живий водограй.
Приголомшені і схвильовані першим, хай у районному масштабі, визнанням, вони вийшли із школи і наосліп побрели вуличками села, побрели у вересневу югу, бо ж і вересень має такі дні, в яких неждано, як у жнива, гаряче заімлиться і загойдається обрій. З розхристаної вулички, яка обривалася не тином, а двома струмками червоної мальви, вони ввійшли в бабине літо, що пливло над пашистими стернями і шамотіло на свіжих скиртах.
— Ти любиш скирти? — запитав Іван.
— Дуже. Вони нагадують мені золоті кораблі. І люблю, коли вітер роздмухує в них місяць і сумом бринить у стерні.
— Знову вірші. Безідейні, житні, але вірші,— зітхнув Іван.— А де ж у них виробничі показники? Ще буде тобі від різних клепанів, які на образ дивляться, як на відхід од життя!
— Коли серце схоже на жабу, воно і на сонце квакне,— примирливо мовив Богдан, сповнений надіями.
Отак, пересміюючись, і підійшли до купини дерев, за якими здригався і стугонів водяний млин. Мельник, побачивши їх, чогось зрадів, сердечно привітався і повів у затишну кімнатку, під якою поскрипувала вісь млинового колеса. Тут усі дерев’яні стіни захопили полководці, кінні й піші, а над столом сидів старий кобзар, його чорні руки лежали на кобзі, а сліпі очі тягнулись до неба, до невидимого сонця, з якого на картину прорвалося кілька скалок.
— Чим же вас, дорогі гості, частувати? Окунями, в’юнами, карасями чи линами? — в риму допитувався мельник і все з приязню поглядав на Івана, який згоджувався на всяку рибу, якщо вона не була схожа на жабу.
Коли мельник вийшов з кімнати, Іван шепнув:
— От і є нагода примочити твій “Дощ”, бо в мельника риба і вода не переводяться.
— Це в нього є донька — історик за фахом, лірик за покликанням?
— Яка проникливість! Далеко ти підеш, якщо ніхто вчасно не зупинить.
А ось і мельниківна скрадається скрипливим місточком, скрадається так, наче побоюється, щоб вода не вхопила її за ноженята. Іван крадькома перед якимсь полководцем поправив чуба, а на приступець нижньої губи всадовив радість.
— Як вона? — питає пошепки.
— Ще не розберу, чого в ній більше: історії, лірики чи водобоязливості.
— Бурмило! — кидає йому зі злом й одразу ж несе посмішку дівчині: — Як добре, Ніно Павлівно, що ви ощасливили млин, його історичну кімнату, мене і мого друга поета-синоптика.
— Чого ж синоптика? — дивуються темпі, напевне, з історичною оксамитністю очі, вони поставлені трохи навскіс і чаять у куточках стриману насмішку.
— Бо він принципово пише тільки про те, що зв’язано з погодою: про дощі, тумани, сніг і градобої.
Стримана посмішка чи усмішка вийшла з куточків, дійшла до половини очей, а в других половинах так само оксамитилась темна глибінь.
Познайомившись із Богданом, Ніна Павлівна озброїлась не історичним, а звичайним куховарським ножем і пішла допомагати батькові, а Іван одразу ж пошепки запитав:
— То що ти скажеш, бурмило?
Богдан зітхнув:
— Жаль буде дівчини, коли зачепиться за такого пенька. От обчикриж кучері — і що залишиться від тебе?
— А ніс! — обурився Іван.— Коли б таку посудину мав якийсь нюхач тютюну, він би ціни їй не склав! Потім притих, пройшов по кімнатці, яку весь час судомило млинове колесо, і ворухнув чубом на двері: — А таки славна?
— Славна.
Вони стали на поріг, шукаючи очима дівчину. Іван перший побачив Ніну, що саме на кладці переполіскувала рибу, і зітхнув:
— От незабаром і доведеться попрощатися зі своєю парубоцькою волею.
А Богдан, як зачарований, став на гатці, і шум води, і гуркіт жорен, і стогін колеса входили в його душу. А за гаткою курилась вереснева юга, вона охопила і оболонь, і поля, у яких золотими кораблями пливли і не пливли скирти. Ах, ця тривожна і надійна краса на зморшкуватих долонях вересня! Як уточити твого багатства в свіже слово, як, не розхлюпнувши його, донести до людей, донести й до тебе. Тільки де ти? Питаюсь, як долю, де ти?..
І вереснева юга заходила хлопцеві в очі і осідала степовим осіннім смутком. Він не почув, як у полях забурчала машина, під’їхала до річки, як хтось спитав про нього. Неждано побачив перед собою Максима Туровця, що ніс у руці білий вузлик.
— Це ви? — розгубився, зрадів Богдан.
— Виходить,— посміхнувся Туровець і подав йому вузлик.— Мати передала. Як тобі вчителюється?
— Наче нічого.
— Діти не сіли на голову?
— Поки що пі. Ви приїхали на млин?
— Ні, до тебе,— посмутнів голова, оглянувся довкола, стишив голос.— Я, Богдане, напевно, по-дурному приїхав, тоді вибачай. Пам’ятаєш той вечір, коли ти на кладці питався про Ярину?..
— Пам’ятаю,— одразу ж відчув тривогу і спрагу.
— То, може, й знаєш, де тепер Ярина?
— Ні.
— Так от, я сьогодні зовсім випадково довідався, у які ліси вона залетіла. Це Артемон Васюта підійшов до мене, щоб я відпустив його на два дні. Сказав: їде в ліси до Ярини.
— Забирати її звідти?! — аж скрикнув Богдан.
— Ні, згадав, що перед весіллям подарував їй дорогі сережки, а тепер хоче видерти їх. І, звісно, видере. Цей і соломинки своєї не попустить. Дививсь я на нього, а чогось усе думав про тебе. От і приїхав…
— Спасибі, Максиме Павловичу, спасибі. Я зараз же поїду в ліси…
— До міста я тебе можу довезти, а там уже добирайся автобусами…
* * *
Не на автобусах — на вантажних машинах він вривався у вересневу югу, в золоті симфонії осокорів, у блакитні вибухи неба.
Як поволі, як поволі, як поволі бігли вони! Якими трагедійними були очікування на загублених серед осені дорогах, що назбирували в колії печаль опадань. Чи не заблудився він у полях, як осінній лист?
Тривога запускала в серце свої лапища.
Повз нього проходили всі слова, всі дороги, і стелища льону, і стелища туманів, тільки попереду з’являвся і зникав її образ.
Нарешті жадані ліси розкрили свої обійми. Ще проїхати якихось двадцять п’ять кілометрів, а там і її лісництво, і вечорові вії, під якими блакитний ранок тримає нерівні росинки сонця. Чи не розгубила вона їх, утікаючи від нелюба? І защеміло серце, як перед лихом щемить. Скоріше, скоріше, скоріше!
Машина пройшла кілька верст, несподівано повернула в березовий молодняк, за яким на зрубі дрімало чорноките просо, і зупинилась.
— Що там у вас? — злякано спитав у хмуроокого шофера, який ліньки вийшов із кабіни.— Обламались?
— Та ні,— позіхнув той.— Ломоту в спині треба розігнати. А тут грибне місце, назбираю боровичків своїй жінці. Вона їх так смажить на сметані, що можна і язика проковтнути. А ви поспішаєте до лісників?
— Дуже!
— І даремно: сьогодні неділя, нікого в лісництві не знайдете. Одні пішли за грибами, а другі прохлаждаються. Ось погляньте, який красюк на мосі стоїть! — і вихопив з корінням білого шапкастого гриба.
— Ви б не виривали з коренем,— поморщився Богдан.
Водій подумав, що він отак побивається за грибом, і насмішкою обметав рота:
— Ех ви, антілігенція. Правду кажуть, інтелігентні живуть менше, ніж прості, бо їх, інтелігентів, усе роздирають сумніви.
Осінь стояла така гарна, що жаль було засмічувати її пустим словом, і Богдан теж почав шукати грибів. Може, й вона, Яринка, шукає їх зараз? От змилостивилась би доля — і випустила її сюди. Він пожадливо почав придивлятись до лісу, чи не майне дівоча постать. І незабаром вона майнула, і на зріст була така, як Ярина. Богдан швидко пішов до неї. Дівчинка, почувши кроки, випросталась, повернулась до нього. Граціозна, як серна, вона справді чимось була схожа на Яринку. Богдан поздоровкався з нею, запитав:
— Ти звідки, дівчино?
— З лісів,— скинула на нього довгасті очі лісовичка.
— Твій батько лісник?
— Ні, мама. Батька лісокради вбили,— і далекі видива пройшлися по її обличчю.
— І не боїтесь у лісах?
— Вони — хліб наш, а хліба не бояться, на нього роблять,— відповіла мудрістю батька, матері чи лісу.
— А ти часом Ярини Безкоровайної не знаєш?
— Не знаю, тільки чула про неї.
— І що ти чула?
— Що дуже славна вона і тепер молоді лісники з її лісництва почали сохнути на пні.
— А як тебе звати?
— Олесею.
— Гей-гей, інтелігенція, збирайся! — гукнув позаду водій.
Попрощавшись з Олесею, Богдан побіг до машини. Нарешті вона вихопилась на дорогу, застрибала по болях лісу — по живому обчухраному корінні — та й потягла за собою приімлене сонце. Проскакувала парча березняків, небесний одсвіт грабини і відлиті з міді сосни. Вони розстрілювали небо, і вже по ньому пішли переднепогодні дими.
Біля хреста доріг водій зупинив машину, висунув з кабіни голову, тицьнув пальцем уперед:
— Ось і ваше лісництво, а я беру праворуч.— Він для чогось недбало зім’яв Богданові гроші і сунув їх до кишені.— Бувайте здорові.
Як у сні, подався Богдан до купки осель, за плечима яких стояли ліси, а перед ними крихітне озеречко викруглювало блакитнаве око. Навколо стояла така тиша, що було чути, як зривається і пропливає між сонцем та бабиним літом березовий лист.
Богдан підійшов до лісництва. Чималий замок висів на свіжих дверях, а самі двері були забризкані сльозами живиці. Богдан обійшов будівлю. Ніде нікого, тільки тиша, тільки сон і квиління сосен. Він підійшов до кушируватого озеречка, в яке молоді дуби ронили золото жолудів. Від озеречка, тихо ступаючи по землі, піднімалась бабуся, в руці вона несла пучок татарського зілля. Цілий вік стояв на її темнім обличчі.
— Добрий день, бабусю.
Вона зупинилась, перевела подих.
— Добрий день, дитино. Чий же ти будеш? Бо я старих пам’ятаю, а молодших — ні.
— Я здалеку, бабусю.
— А-а-а, роботу шукаєш у нашому лісництві? То мій онук оприділить тебе.
— Ні, я шукаю Ярину Безкоровайну.
— А-а-а, Яринку? — І різні роки пройшлися на всіх зморшках старої.— Ти приїхав до неї на весілля?
— На яке весілля?! — скрикнув він, і ліс чи вік обрушився на нього.
— На Яринчине ж… Вона сьогодні виходить заміж.
От і знайшов!..
Біль і жах прибили його. А що, коли Артемон умовив її?! Насилу-насилу видобув слова:
— За кого ж вона виходить?
— За мого правнука Данила, теж лісника. Ми зроду-віку — лісники. Он його хата,— повела головою на оселю, що стояла невдалік дороги.— О, чуєш, музики заграли. Це вже Данило веде Яринку сюди.
Богдан справді почув музики, що почали катувати його, він обернувся і побіг на дорогу, подалі від музик, від чийогось щастя.
— Куди ж ти, дитино? — ще наздоганяють його слова.— Залишайся на весілля! Уже ось-ось молодошлюбці прийдуть.
Дорога вислизала з-під ніг, безжалісна музика ще проривалася крізь гущавінь, добивала його. Падав, знову підводився і навмання брів лісами, що теж сліпли, як і він. Чи то в очах, чи в низинах проріс туман. Вечоріє? Навіщо ж він так поспішав сюди? Для чого, для чого? — задудоніла думка чи дикий голуб. Він забрів у сухий ліс, у якому вмирало сонце. Мертві дерева стояли над ним, наче прицвинтарні старці. Хлопець злякався цього видовища, вийшов із нього у зелені шати сосен, не знаючи, що робити, куди йти. Сонце випадало з лісів, з очей, з душі.
— Це ви? — почувся знайомий голос.
Богдан підвів обважнілу голову. Перед ним, уже з рушницею на плечі, стояла Олеся.
— Ой, вам зле?! — скрикнула вона.
— Ні, Олесю, то я… так.
— Ні, ні, ви хворі! Зараз же ходімо до нас. Ви зовсім почорніли.— Вона вчепилася в його руку і силоміць повела до лісової хати, що, входячи в сон, теж мала сині очі, як Ярина. Олеся вклала його на дерев’яне ліжко, набите свіжим лісовим сіном.
— Може, ви щось погане з’їли? То я вам горілочки на травах дам.
— Не треба, Олесю, не треба, дорога.
— Тоді чаю з материнкою?
— І чаю не треба.
— А чого ж вам треба?
— Таких чарів, щоб когось забути.
— Таке зілля тільки в пісні є,— зітхнула дівчина.— Пам’ятаєте: “Є у мене таке зілля біля перелазу, як дам тобі напитися — забудеш одразу”.
— Де ж найти той перелаз?
— Спіть! — наказала дівчина.
Між вікнами майнула тінь.
— Це хто ходить, Олесю?
— Та мій же,— ніяково відповіла дівчина.— Спіть! — І тихенько вийшла із хати до свого кохання.
Борсаючись у видіннях і стражданнях, він через якийсь час почув пісню, що відходила від хати. Який же це був голос, який це був голос! Де він стільки зачерпнув тривоги і смутку? Ось і завмирають останні слова:
Любив тебе я дівчиною, Люблю тебе молодицею, А ще більше любитиму, Як ти станеш удовицею.
Ні, це не був голос закоханого, а голос судьби. Богдан схопився з ліжка, озувся і вийшов з хати.
— Куди ж ви?! — із тіней чи з дерев вийшла Олеся. Її вузькувате обличчя ще пашіло від поцілунків чи обіймів.
— Додому.
— Ви ж заблудитесь поночі.
— Це не так страшно, Олесю. Як добратись до райцентру?
Вона вивела його на розсоху доріг.
— Ось прямо і прямо підете цією, а коли дійдете до криниці, візьмете ліворуч. Отак і дійдете.
— Спасибі, Олесю. Щасливою будь.
Вона з жалем подивилась на нього:
— Так вас усього кохання крутить?
— Крутить, воно ж безсердечне.
Тоді вона обома руками пригнула його голову, поцілувала:
— Хай вас отак полюбить суджена, як я свого полюбила,— і зникла за деревами, як добрий дух лісів…
А може, всього цього і не було, не було лісництва, не було бабусі, на темнім обличчі якої стояв цілий вік, не було її слів, не було навісних музик… Ні, це все було, це все було…
Він застогнав і навмання пішов дорогого, що тихо шеретувала в своїх коліях золото назбираного листу і жолудів.
Ранком він прийшов у крихітне одноповерхове місто, де по-сільському ходили табунці білих і сірих гусей, і першим, кого він побачив на автобусній станції, був Артемон Васюта.
— Здоров, Богдане! Ти як тут опинився? — витріщив недовірливі очі.— У відрядженні?
— У відрядженні.
— От не ждав! Може, сходимо в буфет? Тут до нежурниці таку гусятину подають…
“Невже тобі зараз до гусятини?” — хмуро глянув на Артемона.
— А яка буфетниця! Груди — дві паляниці, а очі — петля. Ходімо.
— Я так рано в буфети не заглядаю.
— Так це ж зустріч! Чи ти гордуєш? — раптом якась думка шугонула в засклепованих очах Васюти.— А ти часом у лісництво не заїжджав?
— Чого б це? — здвигнув плечима Богдан, а все його тіло почав шматувати біль.
Засклеповані очі Васюти пригасли, та все одно зіткнулось йому:
— Розумієш, у цих лісах сховалася Ярина Безкоровайна. Значить, утекла від мене. Утекла, а не догадалась повернути мені сережки — брильянти чистої води. Я їх у голодовку виміняв на бараболю.
— На цвинтарну! — вирвалось у Богдана.
— Вже й не пам’ятаю,— відповів байдуже.— Тоді й прицвинтарна зарятовувала життя. От я пронюхав, де живе Ярина, та й змотався в ліси. І, тільки подумати, потрапив прямо до неї на весілля. Ото було весело і їй, і молодому, і всім. Молоду мало водою не одливали! — позлітав увесь вираз Артемона.— Надовго запам’ятає це весілля, як я своє запам’ятав. А свої сережки таки вирвав із неї.— Він поліз до кишені, розтулив кулак, і на його долоні двома жолудцями блиснули сережки, що тримали заковані в золото діамантові сльози.
