IV
У попелі хмарин дотлівало сонце. Воно зараз було схоже на згасаюче в осиротілім полі осіннє багаття, біля якого діти печуть картоплю. Піти б навмання до такого багаття, може б, повернулося те, що не вертається, і розтопилися у тілі холодний біль, холодний щем, нудьга холодна, що навіть у снах не покидали його. Та, мабуть, хоч і сам стань на той вогонь, все одно не позбудешся своєї осені почуттів. Ніщо так не відроджує людину, як любов, і ніщо так не вбиває людину, як теж любов…
Осипаються осокори, осипаються дні, а туга й жалі проростають, мов сірий туман, мов сивий туман. Ти чавиш їх і з ними йдеш межи люди, і ніхто з них не повинен знати, що робиться у тобі. Знає тільки Іван, та й досить. Спокушає його вечорами, знайомствами, річкою, млином, та хтось із цього всього вибрав живі душі, залишив тільки тіні. Правда, він інколи блукає і оболонню, і лісами, знаходить місця, де творилася селянська історія, навіть щось записує та й знову затьмарюється, здригається од тієї музики, що раз грала на Ярининім весіллі, а десятки разів озивалася в ньому. Іноді тут, на завмираючому лоні природи, злетить якийсь птах, а то стрепенеться птахом несподіваний образ і впаде самотньо, не добившись до ключа, до других образів.
Потьмарилась і мудрість книг. Часто ловив себе на тому, що прочитане тільки доходило до очей, а не до розуму. І знов починав усе спочатку: треба ж брати себе в руки, треба завтра щось нове знайти для дітвори, бо не сум, а знання твої потрібні їй. Суму кожному вистачає, природі теж, бо недарма в попелі хмарин зотлівав сонце і осипаються осокори, і горобці випивають очі соняшникам. Чи це він чув таке про соняшники, чи сам придумав? Виходить, осінню береться його розум.
“Страждання молодого Вертера”,— намагається з посмішкою подивитися на себе збоку, та болісною виходить ця посмішка, а весільні музики знову обмолочують його, мов снопа.
Рвучко відчиняються двері, і в них з вітром влітав Іван. Він урочисто вивільняє кучері з-під картуза, прокреслює ним у повітрі дугу, а лівою ногою так відстукує шанобу, як це роблять на сцені іспанські гранди.
— Сенсація! Виключно для риболовів! Сьогодні вранці мельник спіймав лина вагою в два кілограми триста грамів і пропонує цю вагу розділити на чотири персоналії. Як на це подивиться протисидяча четверта персоналія?
Богдан підводить голову над фортецею книг:
— Розподіл буде в сирому чи в смаженому вигляді?
В Івана одразу заблищали очі, наче в них засвітились кишенькові ліхтарики,— зрадів, що полегшало другові. Богданові аж совісно стало від такої самовідданості. Хто б міг подумати, що цей пересмішник, баляндрасник і задавака якимсь дивом стільки наткав у собі людяності.
Іван розчиняє свій і його чемодани.
— Яку тобі сорочку? — питається безапеляційно.— Вишивану чи шовкову?
— Для чого?
— Як для чого?! Щоб не образилась линина і все, що стоятиме біля неї.
— Іваночку, йди без мене.
— І не подумаю. Я пообіцяв і мельнику, і мельниківні, що прийду тільки зі своїм старшим боярином. Якщо ми не з’явимося, зловредні язики розпустять чутки, що в мельника не вистачає муки на наш коровай.
— У вас уже до короваю йдеться?
— Це покаже сьогоднішній лин. Одягайся і тримай хвіст бубликом. Ось тобі люстерко — чепурися!
З дзеркала на нього дивляться сірі тіняві очі, припухлі і пошерхлі, наче їх сіллю посипали, уста, звичайне з хліборобською задумою обличчя, що, тривожачись, набирає смуток і од вітру, і од посухи, і від хмари. Звичайнісіньке селянське обличчя. І чого було так тягнутися до того, над яким немало поворожила сама принада? А от у всіх думках стоїш над ним, наче біля дивовижної квітки, і маєш тільки одну печаль.
— Скоріше збирайся, бо прочахне линина!
— І де ж буде це священнодійство?
— У млині! Кращої декорації но вигадаєш: поруч із тобою млинове колесо, під тобою вода, над тобою місяць, а біля тебе гаряча линина, холодна чарупина і, ні жива ні мертва, дівчина.
— Невже довів її до такого стану?
— А що? Сохнемо ми за ними, хай і вони сохнуть за нами! — Повінь почуттів аж вихлюпувала із нього, але він отямлювався і збивав її насмішкою.
— Тепер скажи, Іване, без словесних викрутасів: ти любиш її?
Іван кинув перетрушувати кучері і рівно подивився другові у вічі:
— А ти сумніваєшся?
— Не без того. Надто вже швидко воно закрутилось, замололось у тебе.
— Як на млині,— посміхнувся, але одразу й споважнів Іван.— Не сумнівайся. Звісно, я не належу до тих, що вміють безнадійно любити, і, якби не знайшов дівчину в млині, шукав би поза ним. Але, здається, моє щастя знайшлося таки в млині!.. Ти розумієш, я люблю, як вона йде по землі, я люблю, як її ніжки перебирають тривогу на гатці, люблю, як її коси пересварюються з вітром, люблю, як з куточків її очей виходить усмішка, люблю, як вона кладе мені голову на груди, і ще більше любитиму, як біля її грудей примоститься наш нащадок. А він таки примоститься! Оце все разом і є для мене любов, і кращої я навіть не хочу.
— Тоді ходімо!
— Повірив нарешті? — зрадів Іван.
— Повірив.
За порогом їх чекала місячна повінь і журба осокорів. Подвір’ям, розхитуючи себе, кудись проносив свою сутулуватість і клопоти Меркурій Юхримович. Побачивши колег, він по-конячому підвів голову, наче з грифельної дошки, стер із обличчя заклопотаність, і воно одразу стало догідливо-лагідним, уважним.
— Куди це чимчикує собі молодь? — не заговорив, а замурмотів і показав невилущений, але занедбаний врожай квасолистих зубів.
— Он підемо до млина, де мелеться новина,— піснею безтурботно відповів Іван.
— Таки вже мелеться, аж сюди чути,— хихикнув завуч і лагідну догідливість задрапірував насмішкою.
Іван здивовано витріщив на нього циганський вогонь очей, завуч одразу скинув своє драпірування і примирливо сказав:
— Село. Життя!
— Що таке, по-вашому, життя?
Меркурій Юхримович зітхнув, заскалив око на повновидий місяць.
— Життя — це трохи радості, трохи надій, трохи любові, а решта — скрипуче ярмо буденщини, особливо в селі, де півень заміняє оперу і театр. Тут у мене одна корова забирає половину вільного часу! Половину!
— То продайте корову, будете мати подвійну вигоду: і вільний час, і гроші.
— Одружитесь, Іване Олександровичу, розживетесь на діток — іншої заспіваєте, бо в роти треба щось кидати. А поки що зривайте квіти кохання! — І щось цинічно прорвалося у його причавленому смішку і в його жорстокуватій жадобі уст.— Зривайте! — повторив і випростав плечі, мабуть, повертаючи їх до своїх минулих років, до своїх зірваних квітів… Тільки чи були вони насправді квітами кохання?
Він зустрічає осудливий Богданів погляд, одразу проковтує смішок, супиться, але перемагає себе й співчутливо запитує:
— Щось, здається мені, ви ніби нездужаєте? Так змарніли. Може, простудились, по лісах та нетрях мандруючи? То ми вам банки поставимо.
— Спасибі, обійдемося без них.
— Глядіть, а то ми по-добросусідськи, я навіть сам поставлю,— аж горить бажанням допомогти.
На вулиці Іван зразу напав на друга:
— Ти чого при зустрічі з ним вкладаєш в очі свердла? Що думаєш висвердлити з нього?
— Фальш!
— Чи не занадто ми поспішаємо? Правда, декорації його візитної картонки досить примітивні, але свій предмет знає, і розум його теж дармоїди не з’їли.
Богдан примружився:
— Тобі не здається, що цей розум причаївся у засідці? Чого тільки чи кого він чекає?
— Психологу, ти сьогодні неможливий! За кого ти маєш його?
— Поки що — за фальшиву монету. Я по можу слухати, коли він, б’ючи в груди кулаком, теревенить і на зборах, і на педраді про свою любов до Батьківщини. Це мені здається блюзнірством. Невже я, люблячи свою матір, щоразу повинен на людях підкреслювати цю любов? Це ж мій обов’язок і людини, і сина.
Іван хмикнув:
— Л може, в нього таке розуміння агітації?
— Кому ж це потрібно?
— Комусь і потрібно, таким, наприклад, примітивістам, як Хворостенко. До речі, Меркурій Юхримович із ним, здається, приятелює. От послухає такого завуча якийсь Хворостенко, що тримає усю інтелігенцію на арканах підозри, і занотує: цей благонадійний.
— Дурниці ти городиш!
— Аби ж то дурниці,— задумався Іван.— Примітивізм мислення ще не одну рану завдасть нам. Я вже мав пагоду віч-на-віч зустрітися з ним.
— І як?
— Наковтався лиха. При всій правоті ледве-ледве добрався до берега,— і додав з якогось вірша: — “Береги наші сонячний смуток чаять”.
У полях диміла місячна курява і тихим посвистом бриніли житні й пшеничні ожереди. Біля їхніх причалів вітрець підворушував тіні й кущі перекотиполя, що, мов звірята, поприбивались до сякого-такого затишку. За ожередами озвався табунець куріпок. Побоюючись кущів перекотиполя, вони віддалік од скирт шукали падалицю, тихо перегукувались між собою, і від їхніх крил шурхотіла суха стерня. А млин, і річка, і місячна смуга на ній чаїли в собі принадну таємничість.
— Постіймо, Іване,— зупинився перед греблею Богдан.— Глянь, які багатства кришаться на колесі.
— Звичайна аш два о — тобто вода. А нас чекає лин і нежурниця.
— Чекає і дочекатись не може,— підсміюючись, підійшов до них мельник, привітався, зняв картуза, і його золотиста чуприна закурилася місячним туманом.— Справді, Богдане Васильовичу, вам хочеться дивитися на млинове колесо?
— Справді.
— І мені теж, хоч я й народився на млині. І навіть коли засинаю, млинове колесо крутиться й крутиться і так славно затягає у сон. А казку, що під млиновим колесом водяться чорти, вигадав не мельник, а якийсь страхопуд. Ходімо ж до нашої господи.
Сполоханим і радісним поглядом зустріла їх Ніна Павлівна, а Іван одразу ж перетрусив решето кучерів, запишався, мов турецький біб, і поторгав струни старенької кобзи:
— Це ви, Павле Даниловичу, граєте?
— Обоє з донькою. Вона в мене як історик історичні виводить, а я більше про любов та до скоку.
— Тату! — докірливо подивилась на нього донька.
— От учені і сказати слова невченим не дають,— удавано зітхнув мельник.
— Ви краще щось заграйте.
— Це можна. А ти на хвильку заглянь до млина,— мельник взяв до рук кобзу і запитав учителів: — Вам з історичної почати? Або ні. Краще чумацьку. В мого діда ще збереглася чумацька мажа — буде посаг доньці.
— Тату!
— Мовчу, мовчу!
Засоромлена донька вибігла з кімнати, а мельник прихилив голову до кобзи, провів рукою по струнах, видобув із них журбу і приєднав до неї свій голос:
Ой в неділю пораненьку, Як стало світати, Стала орда, вся чорная, З-під моря вставати. Ой хвалився Довгорук, Що не здійме орда рук, Орда руки ізняла — Чумаченьків зайняла. Ой зайняла та й погнала Різними шляхами — На Нікополь, на Азов, На третій город Козлов. Ой хто в Криму не бував, Перекопу не видав? З Перекопу до Салгирі Неміряні милі. З Перекопу до Салгирі Неміряні милі. Ой там лежать чумаченьки Де два, де чотири. Ой лежать наші чумаченьки, Як в’ялена риба, На них плаття і одежа Кров’ю обкипіла.
Замовкли струни, замовк голос мельника. Вітер одчинив двері, а за ними, неначе минувшина, плеснула вода. Богдан ніколи не чув цієї пісні і сидів, приголомшений її історичним подихом, її трагедійністю. А хіба ж не чумацький забутий геній видобував ці слова: “Ой лежать наші чумаченьки, як в’ялена риба”?
— От і зажурила історія молодість,— поклав кобзу мельник, гукнув доньку.— То сідаймо до столу, щоби думка була одна.— Він перший підняв чарку: — За млин, за воду і щоб крутились колеса!
А вони крутилися, і їхня дрож, і їхній шум поторгував кімнату і коней полководців на стінах, бринів у вікнах і в струнах старої кобзи.
Коли мельник пішов до млина, а Іван затокував над його донькою, Богдан вийшов на гатку. І враз його вразив, стиснув за серце осінній жіночий голос, що линув од річки. Невеликої сили, та великого почуття він був.
Якась жінка співала про те, як оженила мати сина і зненавиділа невістку. Сина вона послала у Крим, у дорогу, а нелюбу невістку в поле брати льон, ще й наказала: як не вибереш льону, не вертайся додому. Видно, чимало було того льону, не добрала його невістка, залишилася ночувати в полі і до ранку… тополею стала.
“Так ось де треба шукати першоджерело шевченківської “Тополі”!” — подумав Богдан.
Він підійшов до співачки, що стояла під вільхою на кладці. Її золотисті від місяця очі спочатку наполохались, потім бризнули сміхом.
— Це ви? — запитала, наче давно була знайома з ним.— Я на зборах чула вас. Так до ладу говорили.
— Як ви гарно співали…
— Спокусив же бісів мельник: почула його голос, то й свій подала.
Було жінці десь років під сорок, навколо її золотистих, як у чаплі, очей уже залягло павутиння зморщок, не обминули вони й її широкуватого рота, але не пригасили навколо нього жаги почуттів. У молодості вона, певне, була жінка-вогонь.
— Чи можна у вас записати що пісню?
— Записати? — перепитала, обміряла його позиченим у місяця блиском.— Так це ж не модна пісня. Ще моя бабуся співала її. Коли хочете, заходьте в неділю. Попитаєте у людей Євгену Метелицю. А ви чогось сумний, паничу.
— Який я вам панич? — ураз збентежився, почервонів Богдан.
— Коли я дівувала, ми таких, делікатних, звали паничами,— заграла загадковим посміхом і помолодшала.— А пісень я вам наспіваю і від чарки не відмовлюся. Ой, побігла молоти! — І, обдавши його вітром кількох спідниць, жінка проворно майнула до млина.
Отут, на кладці, яку поторгувала місячна доріжка, йому й спало на думку зібрати пісні цього села і навколишніх хуторів. Це теж буде частка історії… І не знав, яку потім буде мати історію з цими піснями.
На другий день він розповів своїм літгуртківцям про усні скарби народу, згадав і пісню Євгени Метелиці, розповів, як треба записувати і паспортизувати кожен твір, і для ознайомлення приніс кілька збірок пісень, це для того, щоб до учнівських записів не потрапляли широковідомі зразки.
Через тиждень він уже мав кілька пісень, яких досі ніде не зустрічав. А в пісні “А ще сонечко не заходило, а до мене щось проходило” знайшлася не відома йому досі кінцівка:
За вік діла наробилася, Хліба-солі не наїлася.
У такому завершенні ця пісня відривалась від побуту і ставала жіночою долею.
— Чи не знахідка? — запитав Івана.
— Звичайно, знахідка! — гаряче підтримав друг, бажаючи відірвати його від сердечного болю.
— Що ж, у вихідні доведеться засісти в місті за Чубинського, Грінченка, Драгоманова, щоб і наш сільський збірник став не аматорським альбомом.
— Вірно, Богдане! Їдь, працюй…
Негадано знайшовся ще спільник — Меркурій Юхримович. Посидівши на зборах літературного гуртка, де Богдан прочитав ті пісні, які ввійдуть у шкільний збірник, він сказав добре слово про роботу літгуртківців, після зборів підійшов до Богдана:
— Я радий, Богдане Васильовичу, що ви зразу ж хочете збирання народної творчості поставити на науковий ґрунт.
— Шукаємо його.
— І знайдете! — патетично вигукнув Меркурій Юхримович.— Бачу ваше завзяття. А я, коли бажаєте, можу познайомити вас із одним аматором фольклору. Правда, він не тримається наукових методів запису, але різних матеріалів має багато.
— Хто ж він?
— Антон Антонович Пасикевич — завідувач чотирирічки в сусідньому селі. Колоритна постать. Він міг би далеко піти, та в революцію одружився на дворянці.
— По любові?
Меркурій Юхримович засміявся:
— Злі язики плещуть — з розрахунку. Думав, переможуть білі, і мужицький син стане дворянином, власником тисячі десятин. Та перемогли червоні, і дворянка живе на зарплату мужицького сина, який, замість тисячі десятин, має тільки двадцять соток — на картоплю і цибулю. Ось які бувають посмішки чи гримаси життя,— розгойдуючи себе, завуч неждано зітхнув і злякався цього зітхання: чи не подумають чогось і про його жалі за минулим?
У неділю, захопивши дещицю з собою, вони лугами пішли в сусіднє село. Прибережні хати його стояли на сваях — весною між ними нуртувала, казилась вода, а риба запливала прямо в хати, і, звісно, коли спадала вода, господині в печах ловили сомів. Тепер же під сваями спокійнісінько порпались кури й поросята.
Меркурій Юхримович ще здалека помітив на шкільному подвір’ї Антона Антоновича Пасикевича, зупинився і весело дав знати про себе:
— Хі-хі-хі!
— Га-га-га,— по-гусячому відповів йому Антон Антонович, що й справді мав щось гусяче в своїй поставі.
Вони сміялися, як сміються давні знайомі, котрі знають один про одного таке, чого не повинні знати інші.
Антон Антонович Пасикевич був нижче середнього зросту, мав укорочену шию, на якій досить вільно почувала себе зовсім кругла з рідким пошиттям голова. Його видублене обличчя хизувалося бестіально хитрющими очицями, грушоподібним носом, одкоченими губами і пишними вусами, що класично відтворювали форму рогача; напевне, побачивши їх, не одна господиня думала, як би цей рогач доладно тримав невеликі горшки.
Після першого знайомства Антон Антонович одразу ж, смакуючи, висипав козубень свіжих анекдотів, потім попросив пробачення та й покотив своє вкорочене тіло до школи, де поки що була його квартира: шкільні келії, як сказав господар мимохідь, не влаштовували його, і він біля самої річки, щоб можна було з вікон закидати вудочки, зводив будиночок. Антон Антонович нескоро вибіг на ганок, кумедно, мов припрошуючи до танцю, вклонився і дмухнув у рогач вусів єдине слово:
— Просю!
— Хі-хі-хі,— засміявся Меркурій Юхримович.
— Га-га-га,— відповів Антон Антонович і покотив це гелготіння поперед себе в покої, де на ліжку під вицвілим і побитим міллю балдахіном восковіла хвороблива дворянка, а на столі пашіли здоров’ям помідори, червонобокі яблука і золотилася смажена риба.
Меркурій Юхримович став біля старого зчервоточеного клавесина, шанобливо вклонився господині:
— Антоніні Аполлінарівні наша повага, шана і любов.
— Не говоріть так велеречиво, бо ще й повірю у ваше лукаве слово,— на воскових, підрізаних знизу щоках господині з’явилися лапки рум’янцю. Вона грайливо підвела вигнуті вії, посміхнулась одному завучу і нагримала на чоловіка: — А де твій хвалений стуленик?
— Він пересмажився,— винувато кліпнув очима Антон Антонович, прикрив розчухраним пошиттям голомозину і шанобливо спитав: — Може, й ти, любочко, почаркуєшся із гостями?
— Налий краплину,— вивільнила з-під зимової ковдри прив’ялі руки, і вони повіяли чи то задавненими ліками, чи то монастирськими зачитаними книгами.
— Тобі калганівочки, торішньої тернівки, винця чи горілки з татарським зіллям?
— Отої, що з татарським зіллям,— і знову з-під вигнутих вій глянула на Меркурія Юхримовича, який і сяк і так приноровлював до неї і набір посмішок, і ті льодянисті скалки, з яких вродилися його очі.
Антон Антонович прийняв з невеликого столика, що стояв біля ліжка, срібний з тяжким ліпленням свічник, якісь староветхі в ремінній оправі книги, поставив їжу, спочатку почаркувався з дружиною і звернувся до гостей мовою старовинних мудрувань:
— П’ю і молю прежде всіх творити молитви, моленія, прошенія, благодаренія за вся человеки і за всіх іже во властях суть!
— І досі не забувся? — засміявся Меркурій Юхримович і смачно перехилив чарку.
— Пам’ять моя не спускається з голови до спини,— скромно відповів господар і рогачем вусів охопив цілий помідор, це відразу викликало невдоволення господині, невимовлене “фе” застигло на її скривлених устах.
Богдан помітив, що Антон Антонович і досі побоюється своєї дворянки, як, очевидно, побоювався її в дні першого знайомства, за яким стояла тисяча десятий землі. Зате Меркурій Юхримович непомітно посилав і посилав їй бісики і все пив і пив за красунечку, що справді мала гарпий вигин брів.
— Як добродійство дивиться на борщ з голуб’ятиною? — запитав господар.
— З свійськими чи дикими голубами? — поцікавився Меркурій Юхримович.
— З дикими. В лісі набив. Таке ж на них райське пір’я було, та й м’ясо райське.
Богдана пересмикнуло від цих слів, і взагалі він ніяково почував себе тут, де книги господині тхнули монастирем, а слова господаря — прихованою гріховністю.
Коли на столі засумували порожні тарілки і келишки, розчервонілий господар залишив з дворянкою Меркурія Юхримовича, а Богдана покликав до другої кімнати, що правила йому за кабінет. Тут стояли ясеневі меблі правдивого українського барокко і висіла колекція різних рогів.
— Сам їх здобував,— захмеліло похвалився Антон Антонович, запалив коротеньку люльку, з насолодою попихкав нею і, граючи засмальцьованим оком, запитав:
— Які ж вам, молодий чоловіче, розкрити фольклорні багатства?
— Я найбільше цікавлюся піснями.
— І еротичними теж?
Богдан почервонів:
— Ні.
— Даремно,— глибокодумно сказав Антон Антонович.— Ерос — основа життя.
— Де? — одразу найоржився Богдан.
— Хоча б у постелі,— з язика безоглядно злетів цинізм, а в очах блиснула хтивість.
Богдан спалахнув, але, стримуючи себе, сказав якомога спокійніше:
— Сподіваюся, ви цю теорію далі постелі не виносите?
— О, які ми гострі! Це, очевидно, від житейської недосвідченості і юнацької наївності… — Антон Антонович покрутив кавуном голови, масно посміхнувся.— А справжньому фольклористові треба різне збирати багатство: не тільки високості духу, а й приземлення його. От ми, наприклад, вивчаємо з діточками наче безневинну веснянку “А ми просо сіяли”. Туманно говоримо про “умикання” дівиці, і все. Так де тут, питаю вас, наука? В основі ж цієї пісні лежить не гра чи грище, а сексуальне шаленство, звальний гріх, оргія. І це сексуальне шаленство, яке ми запечатали сімома печатками, не заважало нашим предкам бути здоровішими за нас.
— І розумнішими теж?
— В науках — ні, у життєлюбстві — так. Принаймні трагедій у печерних людей було значно менше, аніж у нас,— впевнено відповів Пасикевич, відчинив шухляду, вийняв звідти кілька акуратно зв’язаних папок, розшнурував одну.— Ось тут у мене лежить судовий фольклор.
— Судовий? — з недовірою придивляється до Пасикевича, який із своїми печерними теорійками вже до краю змізернів у його очах.
— Так, молодий чоловіче. Я дуже люблю на судах слухати різні пікантні історії, вони освіжають кров. Коли хочете, послухайте одну з них.
І він почав читати шматки судової справи про ґвалтування, де все називалося своїми іменами, де натуралістичні подробиці, і муки, і сльози змішалися в одне. Богдан, слухаючи ці судові справи, тремтів од обурення і кусав губи. Антон Антонович, не помічаючи цього, смакував деталі і підхихикував.
— А ось іще одна історійка з роздяганням до неможливості. Тут, коли він підняв поділ, вона сказала таке…— Антон Антонович захлинувся якоюсь насолодою і розсипав по кімнаті своє “га-га-га”.
Богдана зсудомило:
— Скажіть, у вас, окрім судового фольклору, ще щось знайдеться?
Пасикевич здивовано округлив хитрість в очах:
— А вас хіба цей не цікавить?
— Уявіть собі, ні.
— Жаль, жаль. У мене іншого немає. Я спеціалізувався тільки на такому фольклорі. Ще прийде час, коли ми в індивідуальному і державному плані відійдем од правічних сентиментів, станемо менш цнотливими і, не лякаючись тілесних пристрастей, розпрощаємося з напіваскетичними уявленнями про любов. Вже на часі підкоротити чи підголити їй спідничку, як це роблять у багатьох країнах, вже на часі і видавати здоровий секс. Доки він буде, як морене дерево, томитись у схові? Хай тішить наше око…
— І розтліває розум… Який же ви мерзопакосник! — підвівся Богдан з-за столу й пішов до дверей.
— Що?! — спочатку не зрозумів володар колекції різних рогів і од несподіванки напризволяще кинув свої записи.
— Я сказав: мерзопакосник ви, щоб не сказати гіршого,— зупинився на порозі і непримиренно поглянув на Пасикевича, кругла голова якого ширшала від гніву.
— Ми ще зустрінемося з вами в тісних суточках,— прошипів той, захлинаючись люттю.
— Жаль, що зараз немає дуелі,— і Богдан з силою вдарив кулаком по дверях…
Вже з вулиці до нього долетів сполоханий голос Меркурія Юхримовича. Розпашілий завуч стояв серед шкільного подвір’я, а до нього тулився примовклий з перекошеними очима Пасикевич.
— Богдане Васильовичу, що ви? І чого ви? Хіба ж так можна? Верніться! Ну, не порозумілись на фольклорних концепціях, так зараз порозуміємось на чомусь іншому, бо є біля чого. Хі-хі-хі!
Але на це “хі-хі-хі” Богдан не почув “га-га-га”.
