V
Мудрість народної поезії, прозорість її слова і таємничий чар мелодії, що відразу ж поведе твою душу на береги історії, на тихі води, і ясні зорі, і на жалі чи, теж одразу, викреше з серця іскри завзяття і веселощів,— це стало його смутком і радістю. І він то непроханим гостем, то колядником ходив у вечори, і на весілля, і в ті хати, де жив не практицизм, а чари невмирущого, та вже напівзабутого слова. Ох, солов’ї нашої історії і поезія наша, скільки на вас підіймались дрючки невігласів і як часто солов’їв підмінювали цвірінькотливими горобцями…
Сьогодні неділя. Богдан під самим лісом находить оселю Євгени Метелиці, що вросла в шпоришевий дворик, під стріхою в обруб вигріваються в’язки червоного перцю, за вербовим заплетом стоїть розхристана клуня, до неї туляться дві яблуні, і на їхніх плодах гаряче вовтузяться оси. Богдан стукає в пересохлі до дзвону двері.
— Кого там носить?! — бринить веселий голос.— Коли свої, то заходьте!
— А коли не свої?
— О боже! — вдова, ніби з переляку, сплескує руками, а в її жовтих, немов у чаплі, очах кришиться місячний сміх.— Це ж треба так привітати такого гостя! Звиняйте, сідайте, гуляйте,— вона приклала руку до грудей, вклонилася гостеві й одразу ж подолками широких спідниць обмела свіжовишкрябану лаву.— А я ж оце біля грибів пораюсь. Ще вдосвіта ходила за ними,— показала рукою на кошик з червонолозу, де бурмосились тіняві боровики і сяяли золоті сережки лисичок.
— Багато ж назбирали! — з подивом сказав Богдан, йому ніколи не доводилось стільки знаходити білих грибів.
— Я боровика за п’ятдесят аршин бачу,— похвалилась Євгена Миронівна.
— За п’ятдесят? Ви ці аршини виміряли?
— Аякже! — жінка широко дибнула проворними ногами, над якими гойднулася драбинка з кількох спідниць. Все, що не робила вона, робила весело і невимушено.— А ви любите гриби?
— Люблю.
— Тоді будемо їсти разом,— повела очима на челюсті печі, де щось попискувало в невеликій риночці. Вдова кинулась до того писку, вимішала його ложкою і сказала собі: — От уже і є закуска.
Богдан збентежився: чи це був натяк, чи тільки жарт? Він зупинив око на вдовиній щоці, що мала від печі рум’янець, від років чи сонця — жовтизну, а від жарту — рухливість.
— І ви до печі придивляєтесь? — почула його погляд на собі.
— Ні, до оселі.
Вдовина хата була висока, світла і дзвінка. Три блакитнавих стіни її цвіли і одцвітали дивовижними рушниками, а четверта — полив’яними мисками і полумисками. Все тут було підібране одне в одне і нагадувало затишну кімнату якогось невеличкого музею, цю схожість особливо підкреслював старовинний ткацький верстат, на якому волохатився зелений, м’який, як сон, налавник.
— Євгено Миронівно, це ви таку красу тчете? — схилився над незакінченою працею.
— Ой, таке скажете! — здивувались і очі, і рум’янці на щоках жінки, вона підійшла до верстата, поторгала старі зачервоточені підніжки, а він заскрипів, немов дід, коли його будять,— Це моє придане від мами, а їй воно теж перейшло від мами, тому й досі тримаюся нитки й голки.
— І рушники — ваша робота?
— Моя ж, не купована.
— А де ви такі узори взяли?
— З голови,— і посміхнулась.— Хоча голова моя й навчена, а все в пій ворушиться й ворушиться клубок з різними нитками та узорами, то й переходять вопи на рушники, настільники чи налавники. Ось цей рушник я назвала “Вечірня зоря”. Тут синіми нитками заходить вечір, червоними і золотистими — зірниця і її проміння, а темно-синіми вже кинуто сон — добрим людям на здоров’я.
Богдан з подивом прислухався до її, вже без краплин сміху, голосу і лаяв себе останніми словами. Який же він неук і ледар! Інститут закінчив, а ось ця жінка в сто крат більше розуміється на красі. Ти ж навіть у музеї лінувався ходити. Ще так-сяк розглядав у перших кімнатах мамонтові бивні та побиті черепки, а на решту вже не вистачало часу чи терпцю. І не заглянув ні до одного майстра, не приторкнувся до тієї глини, з якої ліпились не тільки горщики, а й боги. А що ти знав про рушники? Тільки й того, що вишиваються вони хрестиком, гладдю і низзю.
— Я вас чимось засмутила? — затурбувалась жінка, і сполохались мінливі вогники її очей, тільки в прив’ялих устах чаїлась жага і діянь, і почуттів.
— Ні-ні, ви так гарно розкриваєте таємниці своїх рук і думок…
— Тільки кому вони потрібні тепер? — посмутніла жінка.— Привозили ж до мене якогось представника від кооперації на машині. Подивився він, подивився, пожмакав руками та й питає: “Нитки не линяють?” — “Я їх у травах варю, то не линяють”.— “Це добре, що не линяють. Все воно гарне у вас, але пережиток. Заводи, фабрики, нафтові вишки треба вишивати на рушниках”.— “А для чого,— питаю,— нафтові вишки?” — “Щоб продукція індустрією, бензином пахла”.— “То ви вмочіть рушник у бензин і витирайтесь — запахне!” Ой, заговорилася, а як там мої гриби? — Вона метнулась до печі, вихопила рогачем ринку з грибами і тихцем запитала їх: — Чи смачні вдалися?
— Ви і з грибами розмовляєте?
— Аякже, і тут, і в лісі,— жінка вкинула потраву в блакитноокі полумиски, вкраяла хліба, накришила огірків, помідорів, вцідила з барилка цьогорічного вишняка і сказала Богданові: — Не погребуйте, не знаю, які на смак мої гриби, але гарячі будуть,— і знову лукавство місячних вечорів закапало на її нерівні вії.
Ох, жінко добра, чи колись не оберемками носила ти любощі?
— Напевне, вам весело жилось?
— Парубкам я голови крутила,— погодилась вона.— А який у мене чоловік був! Правою рукою підхопить мене, посадить на ліве плече та й носить по хаті. А то раз напідпитку піднявся на ганок зі мною і закинув на стріху. Я верещу, а він сміється на свою голову, бо потім вийшло — його хата, а мій верх. Мався він зі мною. Боже, боже, куди ті літа пішли, коли й уночі не хотілося спати? А тепер і вдень, як сова, дрімаєш.
— От цього не сказав би про вас.
Удова тільки загадкою повела віями, бровами і запросила їсти:
— Чи ви далеко від лісу жили, що не любите грибів, чи я отак несмачно скупорщила?
“І що воно за жінка? — придивлявся Богдан.— Чи то віхоть вогню заблудився у її тілі, чи сам дідько всівся на кіпчику язика?”
До хати з кошиком грибів ускочила дівчина років шістнадцяти. Вона хотіла щось вигукнути, та, побачивши гостя, стрималась і проспівала:
— Добрий день вам!
— Оце ж моя і найстарша, і наймолодша. Оленкою звати. То який у тебе врожай?
— Дивіться,— поставила донька на лаву кошик, наповнений самими білими грибами. І станом, і обличчям Олена була викапана матір, але очі мала карі, обведені лише обідочками маминого сяйва.
— Сідай, донечко, пополуднай з нами.
— Я в хрещеної полуднала.
— І вона назбирала грибів?
— Уже й сушить у печі на соломі.
— А що хрещений робить?
Олена засміялась:
— Усе вистукує палицею по долівці.
— Шукає, де скарб закопав? — аж капотить насмішка з очей удови.
— Ні, то він у п’єсі гратиме свата, от і колупає палицею долівку, щоб усе було як слід. А хрещена від такого артиста щодня має роботу — мастить долівку.
“Еге, і в доньки язик не розминувся із перцем. Недаремно він тут висить під острішками”,— прислухається до Оленчиних слів, за якими розкривається погожий день села.
Вдова, прибравши зі столу, сказала дочці:
— Оце ж я тобі говорила про вчителя, що слухав мій спів. А тепер вони прийшли до нас, хочуть щось записати.
— Хіба ж вони не знають пісень? — завагалася Олена, і тепер Богдан помітив, що її золотисті обідочки мали кілька відтінків і туманець. Теж комусь росте загадка.
— Може, наших і не знають. Про тополю ж не чули досі.
— Тоді я збігаю до дядька Андрія, щось і вони підкинуть.— І вихором вилетіла з хати.
— Лоба ж не підкуй, бо доведеться низько опускати хустку,— кинула їй услід мати.
— А хто це, дядько Андрій?
— Жив у нас колись над річкою сліпий лірник,-— зітхнула вдова.— На ярмарках грав і псалми, і про правду і кривду, знав і думи. І що б ви гадали? За голос полюбила його, сліпого, дівчина, і не перестарок, а молода, вродлива. Що вже батьки не робили з нею: і ополонкою страхали, і дрюком вибивали любов, а вона переважила їх і вийшла заміж за свого Данила. Тільки, може, від того смертельного биття сип родився в них якийсь химерний: оце місяць розмовляє, а другий мовчить або робить-робить, а далі кине все і піде по селах зі своєю скрипочкою. Видко, народився із болями та й носить їх поперемінно.
До хати ввійшла Олена і високий русявий чолов’яга років сорока п’яти. В одній руці він тримав скрипку, в другій — смичок. Було таке враження, що він зараз же стане біля порога і заграє; і хоча очі його несміливо посміхалися, в підоснові їх лежала задавнена журба.
— Андрію, заспівай нам якоїсь,— попросила вдова.
— Хіба ж я знаю, якої вам треба? — на його щоках заворушились неоднакові розтріпані рум’янці.
— Почни, яка ближче лежить, хоча б про комара.
Так то ж сяке-таке Тодося, аби в хаті товклося,— ніяково подивився на Богдана, проте притиснув підборіддям скрипочку, провів смичком, струсив трохи журби з очей і неголосно заспівав:
Я убив комара, Та зарізав квочку, Та наклав сала Повнісіньку бочку — Що у п’ять не піднять, Що в шести не знести І на дні його не знать.
Несподівані злети гумору, несподівані образи спадали в ярмарковий скором, від якого вибігла з хати Олена, і знову несподіваний образ, несподіваний дотеп, коли не сумує душа.
А далі вже втрьох, донька, мати й скрипаль, у добрій злагоді повели саму журбу:
Ой поля, ви, поля, Кучеряві поля, Чом на вас же, поля, Урожаю нема? Чом на вас же, поля, Урожаю нема? Тільки виросла на вас Кучерява верба. Під вербою в полях Вояк вбитий лежить…
Це була пісня з часів першої світової війни. Богдан знав її, але знову пережив тривогу тих років, а до неї ще приєднався неспокій од тієї знахідки, що причаїлася в гнізді перепілки.
Пізнього вечора він вийшов з удовиної хати, несучи в пам’яті добрий посів пісень і поезію полотна. А що, коли перед кожною піснею дати взірці рушників, настільників, сорочок? Тільки як ці взірці перенести на папір?
От завтра зберу шкільних художників — вони щось придумають.
За хвірткою він мало не стукнувся лобом з Меркурієм Юхримовичем.
— О! — здивувався той і, розгойдуючи себе, заговорив словами пісні: — “До вдовиці я ходив, а що мав, те носив…” Опасайтесь, опасайтесь її, бо вона полюбляє чоловіків,— кинув гидоту, засміявся і одразу підстрелив радість.— Що ж ви робили в неї?
— Записав кілька пісень.
— У неї можете дописатися,— знову розсипав багатозначний смішок і насварився п’янкуватим пальцем.— Щось вас фольклор не веде до добра.
Богдан одразу нагороїжився:
— На яке ви зло натякаєте?
— О, ви одразу ж на дибки! Спокійніше, спокійніше, колего,— і на плескатому обличчі завуча вималювалось співчуття.— От нащо вам було так спалахувати в Антона Антоновича? Від цього спалаху багато може бути чаду.
— Ваш Антон Антонович зачадить?
— А що ж йому залишається робити після такої образи? В боротьбі кожен старається бути переможцем. Краще, колего, мати сто друзів, аніж одного ворога. Це теж фольклор. От добачите, що Антон Антонович підсидить вас, коли…
— Він не тільки цинік, а ще й підсиджувач? — перебив Богдан.
Обличчя завуча нахмарилось:
— І коли у вас вишумується і збалансується слово? Антон Антонович, у всякому разі, далеко не романтик, і коли буде змога вдарити,— руки не пожаліє. Краще помиріться з ним. Я з’єднаю ваші руки.
— Нащо з’єднувати руки, як немає єдності в головах.
— Молодий ви, дуже молодий, не врівноважуєте ніжність і суворість. А мудрість починається з цього. Я вас чесно попередив, висновки робіть самі, бо потім буде пізно,— і в голосі Меркурія Юхримовича заколивався холод.
— Спасибі за посередництво,— іронічно нахилив чуба,— я не скористаюся з нього.
— Не розумію вас,— розвів руками завуч.— Ви такі м’які, такі ліричні, добрі і водночас такі непримиренні. Що це: українська впертість чи необачна, так звана принциповість?
— Думайте як хочете.
— Думати доведеться вам, і навіть далеко більше, ніж зараз гадається,— похмуро на щось натякнув, і холодина замкнула його обличчя.— Нелегко буде жити з таким незбалансованим характером.
— У мене все незбалансоване: і характер, і кишеня.
— Так-так,— подумав щось своє завуч.— А у Євгени Миронівни ви часом грибочків не бачили? Я, знаєте, люблю їх на свіжій сметанці.
— Бачив.
— От і розживуся у неї. Вона має такий талант до грибів…
— І не тільки до грибів.
— То само собою,— подумав щось своє і паскудненько хихикнув.
Богдан ледве стримав себе:
— Я говорю про її вишивки, про її ткацтво.
— Ага,— зрозумів Меркурій Юхримович і грайливо додав: — Хтось стукає лядою, а хтось пригладжує рукою.
Зіпсував до краю настрій і пішов по грибочки, бо, знаєте, любить їх на свіжій сметанці.
