VII
Земна вісь, немов чумацька мажа, проскрипіла до перших снігів. А коли від низького заволохаченого неба обірвалася метелиця,— сніги за одну ніч присипали той осінній скрип, присипали останній квіт нечуйвітру і вирівняли простір.
Як біло, як блакитно, як синьо стало довкола, а в небі на холод вставало два сонця.
А шкільний дзвоник тепер було чути навіть у далекому полі, і щоразу він заносив у Богданове серце радість і острах. І чого б, здавалося, тривожитись, коли вже стільки проведено уроків, коли вже завойовано довіру учнів, коли вже й досвідчені педагоги відзначили твоє уміння, коли й у наказі маєш подяку? Та він по молодості був нещадимим до себе, вимогливим до інших, чим і викликав невдоволення деяких учителів, що так-сяк тягнули ношу своїх обов’язків і більше цікавилися домашнім господарством — коровою, кабанчиком, бджолами, аніж школою.
Він нічого не мав проти тих співучих хатинок, що звалися вуликами. Це навіть поетично, коли в твої дні насновується гаряче бджолине гудіння, що теж нагадує школу. Та коли в учительській починалися “куткові збори” господаровитих з повісткою, чим краще годувати кабана — ячмінною дертю, кукурудзяним борошном чи вареною бараболею з перегоном, його всього пересмикувало.
— Одружитесь — і приєднаєтесь до нас,— страхали його одруженням.— Ми теж були вороними, та з’їздились.
Він з насмішкою придивлявся до колишніх вороних. По їхніх комплекціях не було видно, щоб вони з’їздились, бо і тут родила картопля. Але нарікань “вороних” на свій фах було чимало, особливо на скупу зарплату. Так, з учителювання ніхто не робився крезом, але багато хто ставав світочем науки і слова. І ці світочі навчали молодого вчителя нести свій запал і любов до чийогось серця. Він не жалів ні себе, ні свого часу, і щоденні турботи, запівнічна праця не обтрушували з його душі росу, а, навпаки, робили її багатшою, бо не лінувався нахилятися ні до книжок, ні до життєвих джерел.
Хоч і поволі, а приходив досвід, хоч і поволі, а творилася книга народних пісень, хоч і поволі, а його шостий клас із найгіршого ставав кращим. А скільки треба було помарудитися з ним, скільки разів побувати в батьків — не для того, щоб скаржитись, а щоб порадитись, пособити чимсь чи й відірвати школяра від пастухування, від цигарки. І приходила добра радість, коли якийсь “малонадійний” підіймав руку не для того, щоб попроситися надвір, а щоб відповісти урок.
Ось тільки й досі не було порятунку вчителям від дрібного Миколи Заболотного, який мав два прізвиська: Болотяник і Зінське Щеня.
Це був не хлопець, а шматок вихору, який не знав, куди занести свої руки-ноги, чуба й голос. Завжди подряпаний, розпатланий, але незмінно веселий, він приносив у школу не тільки шершнів чи горобців, а й вужів, чим доводив до істерик не лише дівчаток, а й учительок. На уроці Микола не міг всидіти спокійно й кількох хвилин, на перерві ж задирався і з меншими, і з старшими. Старшим він кидався межи ноги, раптово підводився і, під сміх малечі, скидав з плечей, а менших годував щиглями. Спробував за нього “по-батьківському” взятися і Меркурій Юхримович, але потерпів цілковиту поразку: невдячний шибайголова вкусив завуча за ту саму руку, яка хотіла замінити батьківську.
А життєрадісний кліпастий Миколин батько не міг нахвалитися своїм чадом:
— І втямки не візьму, чого так усі вчителі в’їдаються на мого? Хіба ж моє дитя самочинець? — Він клав зашкарублу руку на синову голову і довірливо запитував: — От скажи, Миколко, ти самочинець?
— Ні, тату, не самочинець,— школяр невинно спідлоба зирить на вчителя, а рукою поторгує колиску, де вилежується вузлик — зменшена копія Миколки.
— От бачите! — переможно підростав батько.— Та це ж, товаришу вчитель, повірте, золото — не дитя. Дай бог і вам такого. Він і меншенького догляне, і колиску поколише, і дровець нарубає, і город пополе, і гриба в лісі найде, і рибку в річці вловить, навіть узимку вловить! Правда, Миколко?
— Вловлю, тату,— так само невинно дивиться на вчителя, а в глибині очей ледь-ледь прокльовується хитрющий спалах.
Вчитель помічав його, а школяр гасить той спалах і знову стає напрочуд тихим дитям.
— А чим ти взимку ловиш рибу?
— Саком, виплетеним з лози,— пожвавішав хлопець, бачачи, що вчитель не дуже наговорює на нього.
— Саком? І як же?
— А ви не знаєте? То я зараз! — зрадів Миколка, сторчголов метнувся з хати і через якусь хвилину приніс акуратно сплетеного сака, до якого була прив’язана тичина.— Ось він! Ми сак упихаємо в ополонку й тичиною притискуємо до дна, а другий рибалка бовтом з меншої ополонки жене рибу. Ви не ловили так? — аж висяюють очі хлопчака: і він знає щось таке, чого й учитель не знає.
— Не ловив, Миколко. Візьмеш мене з собою?
У школяра запрацювали кліпи точнісінько, як у батька.
— О! Хіба ж ви підете?
— Звичайно, піду.
— Так на річці ж оббрьохаєтесь, обмерзнете. Це не вудочкою ловити.
— Дарма, на те й риболовля…
І от сьогодні по синьому ранку, по блакитному сніжку, по притіненій стежині вони йдуть ловити рибу. Микола несе сака, а Богдан — бовта й плішню. Школяреві віриться й не віриться, що з ним іде вчитель.
— Ох, і місце я знаю. Там риба сама на гачок ішла.
— Улітку? — питає Богдан.
— Улітку,— зітхає Микола.— От аби вона догадалась там зазимувати.
— Не догадається.
— Чому? — викліпує Микола здивування.
— Взимку риба йде на глибину, а ми зможемо занурити сак лише на метр-півтора.
— І на цих метрах рибальська доля не вмирала,— каже чиїмись словами школяр.
От і коліно річки, і засніжені верболози, і посвист вільхових сережок, і підсушений рожевий цвіт очеретів. З них, заклавши вуха на спину, вилітає заєць, розтягується на льоду, безпомічно на хутрі проїжджає до берега і там дає такого сторчака, що Миколка обома руками хапається за живіт і, сміючись, довго не може вимовити й слова.
— От наковзався так наковзався! А ви чули, як бобочить заєць?
І хоча Богдан знає немудру “пісню” зайця, але каже: “Ні”.
— А я чув. Це напровесні було, коли ми з татом їздили в ліс. Там я й побачив, як заєць усівся на задні ноги, витягнув голову вгору й, перебираючи передніми ніжками, почав подавати голос зайчисі. Співець із нього нікудишній, а все одно весело було послухати. А то я раз набрів на цілий виводок зайченяток.
— І що ти зробив?
— Тільки подивився, бо вони були дуже маленькі.
Миколка знаходить рибне місце, а Богдан починає гупати плішнею. Незабаром по тілі заворушилося тепло, і на кригу полетіло пальто.
— Отак і мій тато робить, рубаючи лід,— сміється Микола й, гріючи ноги, аж вививається у танці.
Нарешті пробита велика ополонка для сака і три малих для бовта. Богдан занурює у воду снасть, притискує до дна, а Миколка б’є бовтом у крайню лунку. Щось ударило в сак. Богдан рве його на себе й швидко починає витягувати. Ось заспівала вода, стікаючи на лід, а в саку щось заборсалось.
— Щупак, щупак! — скрикнув Микола, пригнувся і обома руками вихопив невелику щуку.
— Є почин, Миколо.
— Поплюйте, Богдане Васильовичу.
— Для чого?
— Щоб ловилось!
— Без слини не буде ловитись?
— А хто його знає? — І Миколка починає сміятись.— Ще поставимо на це саме місце — може, виб’ємо в’юна? Тут влітку в’юнів було! Тьма-тьмуща!
І вони справді вибивають не одного, а аж трьох в’юнів, що з жалібним писком падають на сніг. А на новому місці затріпотів у саку славний краснопір.
— І окуні тут є, і плітки, тільки ніколи взимку раків не ловили. От зараз загадаю на окуня! — Микола заплющує очі і щось тихцем ворожить.
Незабаром вони таки спіймали чималого окуня, що райдужно заграв плавниками.
— Так ти, Миколко, ворожбит! Що ти ще наворожиш?
Миколка зітхнув.
— Чого ти?
Хлопець, напевне, вперше так довірливо поглянув на вчителя:
— Я хотів би наворожити, щоб стати лейтенантом.
Тепер зітхнув учитель.
— Чого ви? — з опаскою запитав учень.— Нічого по вийде в мене?
— Не вийде, Миколо,— з жалем сказав Богдан.
— Чого ж? — запитав благально: видко, дуже хотілось хлопцеві стати лейтенантом.
— Краще не питай про це. Де ми поставимо сака?
— Скажіть, Богдане Васильовичу,— Миколка відганяв віями сум і відігнати не міг.
— Ти чув, хлопче, що таке військова дисципліна?
— Чув,— дрогнув голос у хлопця.
— То який же з тебе вийде лейтенант при твоїй дисципліні? Ти говорив про зайця, що він бобочить напровесні, а хто щодня бобочить на уроках? Та аби ще цим обходилось. От і поміркуй собі, ти ж мізковитий хлопець.
Миколка притих, задумався, а вчитель посміхнувся в душі і зосереджено почав занурювати сак у воду.
З прибережного очерету, поскрипуючи ним, легко вийшов рослий горбоносий красень. Богдан здивувався: невже це Григорій, Надійчин чоловік? Таки він!
Григорій підійшов до рибалок, радісно привітався, покосував на торбу;
— Щось там є, чи вода замерзає на рибу?
— Щось там є,— і Богдан очима показав на школяра.— Миколка знає, де водиться риба.
Від похвали школяр зашарівся, вдячно поглянув на вчителя.
— А мене оце Надійна погнала до вас. Іди, каже, й не повертайся без Богдана Васильовича. От я й прийшов на уклін. Що ви скажете на це? Звідси до нас зовсім недалечко.
— Чого це їй прийшло таке в голову? — здивувався Богдан, а серце защеміло: згадалась минулорічна зима, коли він прибився до Надії.
Григорій добряче посміхнувся:
— А це ви спитаєте в неї, бо мені вона ще й досі не все говорить.
— Може, щось трапилось?
— Таки трапилось.
— І що?
— Напекла ж вона різних пирогів: і з яблуками, і з калиною, і з маком та й хоче, щоб ви її похвалили. Моєї похвали їй мало. То й ходімо?
— А як же з рибальством? — завагався Богдан.
— Ми бовт і плішню залишимо в мельника, рибу я занесу вам, а сак додому,— швидко вирішив школяр.
— Ні, Миколко, рибу ти занесеш собі, а все інше хай буде по-твоєму.
— Богдане Васильовичу…— заскімлив школяр.
— Миколко, дисципліна!
Магічне слово подіяло на школяра.
— Хай буде по-вашому. Тільки ввечері прийдіть на рибу. Я сам її почищу… Прийдете?
— Доведеться.
Богдан з Григорієм переходять річку і коліями лугової дороги, на якій зітхають віхті розтрушеного сіна, входять у молодий ліс, де, виспівуючи, розкошує на сосонках зграйка шишкарів.
— Бач, які веселі! — посміхаючись, Григорій слідкує за птахами.— Людина менше має радості.
— Цього б я про вас і про Надійну не сказав.
— Надійка в мене, як чечітка,— і погожа, і довірлива. А от Ярина — вже не те. Накидали їй смутку в очі і в душу, підбили любов, а вона ж — раз на віку.
От і рибалка, а заговорив, як поет, і туга охопила Богдана.
— Була ж у вас Яринка?
— Приїжджала не так давно.
— Сама?
— Сама. В лісний технікум готується. Може, й піде в науку, як діти одразу не обліплять.
Запитати б, чи щасливе заміжжя в неї, та для цього не вистачає слів — у болях утопились вони…
І от знову засніжений полумисок долини, і млин, і міст, і напівпрочинені ворота. Григорій береться за них рукою, видобуває скрип, а з хати вибігає розшаріла Надійка, охоплює двома руками гостя і вліплює йому в щоки два поцілунки.
— Навіжена! — сміється Григорій.— Комусь потрібні її поцілунки?
— А може! Ой, спасибі, Богданчику, що прийшов. Я сьогодні пирогів напекла!
Григорій зверхньо поглянув на жінку:
— Про ці пироги скоро вся область знатиме. Перший секретар обкому вже збирається приїхати.
— Приїхав би — не покаявся! — відрізала Надійка.— Ходімо ж до хати.
Іще не доходячи до розчинених сіней, Богдан почув пахощі пирогів, придимленої шинки і розімлілої калини.
— Смакота! Ви до весілля приготувались? — запитав Богдан Надію.
— Ні, до заручин,— глянула на нього очима Ярини і збудила біль.
У хаті він неждано застає чорняву з журними очима й устами дівчину. Побачивши Богдана, вона мимоволі здригнулась, а в її великих очах пройшов не він, а далекі видива. Війни чи голоду?
— Богданчику, знайомся. Це теж учителька,— залебеділа Надія.— Вона мені помагала пекти пироги.
Григорій хмикнув:
— Хто їх тобі тільки не допомагав пекти? Напевне, вся вулиця?
— А хто тобі не допомагає ловити рибу?
Богдан підійшов до вчительки, та подала йому вузьку руку й тихо сказала:
— Ольга… Ольга Данилівна.— І зіщулилась, увійшла в себе, мов равлик.
За вечерею Ольга Данилівна трохи відтала, навіть славко заспівала. А потім за нею прибігли із школи, і вона, прикривши важкі коси хустиною, почала прощатися, відвела від нього темінь великих очей, що, здавалося, вдивлялись у минуле.
Коли за нею зачинилися двері, Надія довірливо сказала:
— Яка славна дівчина, тільки сирота кругла, дитям під вікнами хліба просила, добралась якось з простягнутою рукою і до нашого Туровця. А він і завіз її до Вінниці — віддав у науку. І вивчилось дитя, і вже не з простягнутою рукою, а з добрим серцем іде до людей. Як вона, Богдане, тобі?
І Богдан зрозумів, що не лише на пироги кликала його Надійна. Прокинулась удячність до неї, і прокинулась тривога пам’яті: поки ніхто в світі не міг замінити йому очей, що тримали під вечоровими віями ранній ранок і нерівні росинки свіжого сонця.
