VIII
Книга зі стома піснями й стількома ж вишивками вдалася на славу. Учні самі на сірому невибіленому полотні вишили їй ошатну сорочку, і в такій оправі вона зразу ж вбирала очі. Біля неї довго сидів редактор Погрибінський, переписав для газети кілька пісень і виступив з добрим словом на зборах літгуртка. А Володимир Сергійович наказом виніс подяку літгуртківцям і навіть кільком батькам, саму ж книгу вмістив у вітрину: хай дивляться всі школярі, хай привчаються до красивого, що живе поруч з ними.
І тільки Меркурій Юхримович тепер косував і на Богдана, і на книгу.
— Багато галасу задаремно,— то тут, то там обережненько обмітував рота багатозначними зморщечками: аякже, він щось знав, але не все хоче казати.
В очі з Богданом завуч був підкреслено ввічливим, а заочі зовсім непомітно — натяками, півнатяками — сіяв наче безневинні насмішечки.
— З пісень воно починається, а чим воно закінчується? — запитував ніби сам себе та й переходив на щось інше.
А потім знову десь у слушну мить вставляв слівце занепокоєння, бо дуже турбувався долею колеги:
— Розумний, дуже розумний наш вельмишановний Богдан Васильович. От тільки чого він зв’язався з отим дурним Андрієм, який під людськими вікнами щось непевне виспівує? Може, на пару підуть собак дражнити? З учителем, з нашим не менше шанованим Антоном Антоновичем, не знайшлося спільної мови, а з старцем — будь ласка. Ох, молодість, молодість!
А директорові, якого заочі називав Боровиком, навіть заніс політичне занепокоєння:
— Чи не заведе нас кудись оця архаїка з піснями?
Володимир Сергійович, якого лихо навчило читати натяки завуча, одразу ж відрізав:
— Викладайте не підтекст, а текст.
Нетактовність директора завжди обурювала Меркурія Юхримовича. Він здивувався:
— Я й сказав текст — куди нас заведуть дореволюційні пісні?
— Шлях пісні відомий — він веде до людського серця, а не до кіптяви на чиємусь серці.
— Багато хто і в академії починав з цього відомого шляху, а закінчував його…— І Меркурій Юхримович багатозначно обриває ниточку здогадів.
Гриб Боровик насупився, насупились його оті йоржі-брови, яких би вистачило на кількох директорів, і рубонув, як завше, без підтексту:
— Нащо на добре діло гострити сокиру? Чи нема чого іншого робити? Тоді хоч дров жінці нарубайте.
Меркурій Юхримович округлив очі й вичавив із самих печінок благородне обурення:
— Володимире Сергійовичу, бійтеся бога і людей! Про яку ви сокиру заговорили? Я тільки піклуюся, щоб найкраще було і нам, і Богдану Васильовичу.
— Коли ви хочете цього, то не сповивайте Богдана Васильовича шатами підозри. Її і так у цьому році більше, ніж треба.
На плескате обличчя Меркурія Юхримовича лягла завіса щирого подиву:
— Ви зовсім не так зрозуміли мене.
Володимир Сергійович погодився:
— Можливо, я й не так прочитав ваш підтекст. Тоді великодушно вибачайте.
Меркурій Юхримович кивнув головою, але не пробачив, а вписав у пам’ять слова директора, що в цьому році більше підозри, ніж треба. Дома він цей “афоризм” ще й у блокнот запише — згодиться!
На самі іспити приїхав завідувач райпаросвіти, і Меркурій Юхримович закружляв навколо нього, як усміхнений місяць навколо землі. Посмішка не покидала його навіть у класі Богдана Васильовича, лише один раз вона змінилась, та й то — щирим подивом, коли несамовитий Болотяник — Микола Заболотний — відповів на п’ятірку. Щось тут не так! Чи не підказав учитель, який треба потягнути квиток? Недарма ж вони разом і на риболовлю ходять. Меркурій Юхримович задав школяреві додаткове запитання, а коли той відповів на нього, розкрив рота, і Миколка якийсь час міг любуватися завучівським золотом зубів.
На вітрині завідувач райнаросвіти побачив книгу пісень, пригнувся перед нею.
— Це що? — запитав Меркурія Юхримовича.
— Забавка — пісні нашого села.
— Хто ж це забавку збирав?
— Богдан Васильович і школярі.— І зітхнув: — 3 пісень воно починається, тільки чим закінчується.
Але завідувач не зрозумів натяку і запитав:
— І вишивали школярі?
— І вишивали вони.
— Покажіть, будь ласка!
Перегортаючи книгу, завідувач раз у раз хмикав і, не сказавши ні доброго, ні поганого слова, забрав її у район. Найбільше цією подією стурбувався Меркурій Юхримович, бо не знав, як її кваліфікувати у своєму потаємному блокноті. Щось багато цей молодий колега напустив туману і з піснями, і з Болотяником.
Перестрівши Миколу, завуч хотів покласти йому на голову руку, але вчасно схаменувся і, паче жартуючи, задав ще одне запитання з літератури. Болотяник відповів і на нього, а коли Меркурій Юхримович обернувся,— показав йому синього від хімічного олівця язика.
Як тільки закінчилися іспити, Богданові прийшла телеграма: його викликали в Центральний Комітет Комуністичної партії України. Про це також пізніше подзвонили і з райкому, й Богдан, дивуючись і непокоячись, почав збиратись у дорогу. Але ще більше непокоївся Меркурій Юхримович: це, звісно, добре, коли його колега гепне з коня, а якщо вискочить на скакуна?
Перед самим від’їздом Іван покружляв-покружляв навколо Богдана, оглянув зі всіх боків, зітхнув.
— Ти чого?
— І нащо тобі самому їхати до столиці? Аби я мав такий виклик, то прихопив би з собою почет.
— На який ти почет натякаєш?
Іван поліз до кучерів і вдався в історію:
— І мені хочеться подивитися на гору, де сидяша Кий, де три брата сотвориша городок во ім’я брата їх старшого і нарекоша Києвом.
— І все-таки чого?
— А ти думаєш, я знаю чого? Все спокійніше буде на душі, бо вже й зараз не знаю, куди себе подіти.
Райкомівська машина завезла їх у місто, і друзі, гублячись у здогадках, вперше поїхали до столиці. Чим тільки вона зустріне їх?
На столичному пероні Богдана очікував білявий у солом’яному брилі чолов’яга. Богдан попрощався з Іваном, що якось одразу посірів, умовився зустрітись тут же, на пероні, й пішов за працівником ЦК. Вони сіли у чорну лискучу машину, й назустріч їй у сплесках синього вітру попливло древнє місто. Богдан довго вагався, але ж треба нарешті запитати, куди його везуть?
— До секретаря Центрального Комітету,— відповів працівник ЦК.
Богдан зрозумів це, як недотепний жарт.
— А без пересміхів можна?
— Я не жартую — до секретаря.
— Не може бути! — вже починає непокоїтись хлопець.
— Виходить, може,— посміхається біляволиций.
— Ви не знаєте чого?
— Це вам секретар скаже.
Машина під’їхала до будинку ЦК. Супроводжуючий сказав Богданові почекати, сам пішов до будинку, але за кілька хвилин повернувся:
— Поїдемо на стадіон. Там школярі святкують закінчення учбового року.
І справді, увесь стадіон був забитий учнями. Богдан, як у сні, підіймався на урядову трибуну. Неждано, йдучи вузьким переходом, він попереду побачив секретаря ЦК, якого не раз бачив на портретах. Супроводжуючий підійшов до нього. Секретар підвівся, загасив цигарку і пішов назустріч Богданові.
— Добрий день, товаришу Романишин,— простягнув руку, примружився, й навколо його очей зібралися півкола зморщок.— А я думав, що ви значно старші. Присядьмо?
— Коли ваша ласка,— розгублено відповів Богдан, не розуміючи, як воно все трапилось і чого про нього думали, що він повинен бути старшим?
Секретар, бачачи хвилювання вчителя, заспокійливо поклав на його плече руку.
— Мені, товаришу Романишин, передали вашу книгу з піснями. І я, і мої друзі уважно розглянули її. Хороше ви діло почали робити. Дуже хороше! Напевне, жодна країна не має таких народних скарбів, як наша, і треба нам більше думати не тільки про ті скарби, що лежать у землі, але й про ті, що тримає в пам’яті народ. Як будете й далі збирати народну творчість, зверніть увагу на тих співців, що знають багато пісень. Нам пора видавати і їхні книги, і книги про таких людей. Ви з Академією наук не маєте зв’язків?
— Не маю.
— Якщо не заперечуєте, ми вам допоможемо.
— Спасибі.
— Передайте моє вітання усім учням, які працювали над книгою. Коли не помиляюся, працювало тридцять два школярі?
— Тридцять два.
— Бажаю вам успіху…
На пероні, як змучений лелека, дибав Іван. Він здалеку побачив Богдана, поніс до нього гніздо кучерів і гарячковий полиск очей, але побоявся запитати.
— Зі мною, Іваночку, розмовляв про наші пісні секретар ЦК.
— Не бреши, безсовісний! — обурився Іван.— Кажи: хто і чого викликав?
Коли Богдан закінчив свою розповідь, в Івана почали оживати лиця. Він обняв друга і радісно сказав одне слово:
— Дива!
— Таки дива!
— А тепер знаєш, що зробимо?
— Ні.
— Поїдем на пристань, сядемо на якийсь пароплав і попливемо в романтику.
— А за цю романтику з прогулом разом не попросять нас з роботи?
— Ми знайдемо такий рейс, щоб завтра вранці бути тут. Ідея?
— Поїдемо, Іваночку…
Це була незабутня ніч надій, із печаллю води, з купальськими копицями на лугах, з дівочими піснями по селах і зорями над усім світом. Жага діянь, жага добра, жага поезії увесь час озивались і озивались під серцем, а плече торкалося плеча вірного друга. І не знали вони, що вже за їхніми плечима ворушилися тіні ночі…
В селі їх чекала ще одна несподіванка: школа отримала від секретаря ЦК піаніно, учні — бібліотечки і ласощі, а Богдан — путівку до Криму.
І, звичайно, найбільше всьому цьому радів Меркурій Юхримович:
— Я ж казав: з пісень воно починається, а чим воно закінчиться? От і напророкував! — І кружляв навколо Богдана, мовби той принаймні став завідувачем райнаросвіти.
Придивляючись до завуча, Іван глибокодумно сказав:
— Ох і часто він у різних водах полоще свою душу.
— Декорацію,— уточпив Богдан,— бо в цьому лукавому м’ясі розчинилась чи потонула душа.
