IX
Негадано перед самим від’їздом до Криму прийшов з полотняною торбинкою, що пахла тмином, його шпаковусий тато. Так він колись із цією самою торбинкою й до інституту добирався, ніяково клав на стіл задубілі коржики з разовки, дивився на схудлого сина й похитував головою, що вершилась перестояним, як напровесні сіно, волоссям.
— Нелегко, видать, учитися?
— Нелегко, тату.
— Вода замерзає у вас? — дивився на стіни гуртожитку, що вичавлювали з себе паморозь.
— Іноді замерзає.
— А чорнило?
— І чорнило.
— Це вже кепсько,— турбувався батько наукою і передавав од рідні поклони до самої землі…
Батько і зараз поклав торбинку на стіл, у пій сухо застукотіли незмінні коржики з разовки.
— Оце ж мама напекла. Може, ти на вчительських харчах і забувся про них?
— Спасибі. Як вона?
— Та наше діло, як той казав, просте: ори, жни, мели, їж,— усе товчемось біля землі,— і пустив невеселу посмішку по дротах вусів.— А як учителюється тобі?
— Гарно, тату.
— Ти ж, звиняй, любиш своє діло чи тільки жалування?
Богдан засміявся:
— За кого ж ви мене маєте? За поганого ледаря?
— Та воно тепер так: посад побільшало, а ледачих не поменшало… А це правда, що ти навіть премію маєш?
— Маю путівку до Криму.
— До графа Воронцова? — здивувався тато.— Був і я там колись на заробітках, без премії,— зітхнув, сум заліг і в його очах, і в усіх зморшках на обличчі, що найбільше тримали в собі насмішку.
Богдан відчув щось недобре.
— Ви чимось зажурені?
— Нема чого радіти в цьому році. Того й прийшов до тебе на раду чи пораду,— забубонів, немов осінній дощ, і осіння осмута обвела його добре, пропечене, мов хліб, обличчя.— Ти скажи: як тобі наш Максим Туровець.
— Максим Туровець? Та ви ж знаєте, тату, що він дуже славна і розумна людина.
— Еге ж,— погодився батько.— Та завтра його мають скидати з головування.
— За що?! — вражено скрикнув Богдан.
— Хіба ж тепер трудно знайти за що? І зерно, і людину легко з’їсти, а от виростити — важче. Не сподобався наш Максим Хворостенкові — от і скидає.
— Він і раніше підкопувався під Туровця.
— Так раніше не вдалося. А тепер, коли все коловоротиться і в газетах, і на землі, Хворостенко, не знати за що, вискочив на місце Івана Васильовича Марущака.
Богдан згадав задумане привісплене обличчя людини, що було схоже на осінній соняшник.
— Де ж тепер Марущак?
— На цьому тижні забрали. І на геройство в громадянську не подивилися, і душевність забули,— знову зітхнув батько.— Ось тепер і згодився Хворостенко. Й одразу ж у жнива заходився скидати Туровця. Зараз у нас така ревізія, такий підготовчий період іде, що й світу не видно… Що тільки буде, як не стане Туровців? Поменшав розуму в голові, поменшає і хліба на землі. А найбільше, сину, боюся за душевність. Так вона потрібна людям. А жорстокосердці й нерозумники підстрілюють та підстрілюють її, наче й вона вже ворогом стала. Ох, цей рік…
Богдан не знав, що відповісти батькові, і теж зажурився. Хіба і в нього не тривожилось серце, що за виконаннями та перевиконаннями напризволяще залишилась, а то і вибивалася душевність, що навіть з деяких творів красного письменства ошкірювалося непотрібне озлоблення, а ота людяність, яка ішла від діда-прадіда, деякими мудрагелями бралася на підозру, як побутовізм, мелодраматизм чи сентименталізм. Це не було новиною. Дехто навіть Шевченкові вибивав очі сентименталізмом. Було це, було, та не загуло… На підвалинах хворостенківщини можна вибити план, та держави не розбудуєш.
— Туровець тобі привіт передавав.
— Спасибі. А що ж люди на це?
— Люди як люди — налякані вони тепер, бо ниньки й не такі голови позбуваються плечей. Хворостенко ж добиває нас страхом, кожного невгодного вписує у свій папір. А папір у його руках став страшним, немов печатка Люципера. Щось не те, сину, робиться зараз, ох, не те.
— Я, тату, піду з вами в село.
— А як твій Крим?
— Хай трохи почекає.
— Дивися сам, ти вже учений…— І знову забідкався своїм: — Тримайся ж, сину, не тільки наук, не тільки розуму, а й душевності, бо дуже ми бідні вийдемо без неї.
Закінчивши свої передвід’їздівські справи, Богдан попрощався з директором, Іваном і пішечки, лужками, рудками, та полями, та дібровами подався із татом додому. На сіножатях уже стояли копиці, а на полях лише де-не-де з’являлися перші покоси і на них умирали очі волошок.
— Дочекалися жнив, а радості мало,— зупинився тато біля золоточубої “українки”.— Чи будуть колись прилюдно хоча б страмити отих, що забирають людську радість? Подивишся на такого Хворостенка і дивуєшся, і журишся: і посаду має, і вчився ж по курсах, по конференціях різних, і між людьми треться, а поневажає їх, як останній хамлюга. Ти знаєш, кого він висовує на голову? Артемона Васюту!
— Артемона?!
— Його ж, бо цей гноєлаз усе зробить, що скаже Хворостенко. Собі ж і кодлу своєму побудує в коморах соціалізм, а людей переведе на грами. Так уже побивався Туровець, щоб мали ми і хліб, і радість, та, видно, виточать його працю, як сік із берези.— Далі батько махнув рукою, вирвав з пшениці стебло осоту й зовсім несподівано пустив під шпакуваті вуса свою улюблену:
Любив тебе я дівчиною, Люблю тебе молодицею, А ще більше любитиму, Як ти станеш удовицею.
Богдан здригнувся, згадав ту страшну ніч у лісах, де жила лісничиха Олеся, згадав той голос, що здався йому голосом судьби, і вже кожний крок почав одлічувати болем, бо не любов, а тіні її верталися до нього і з далекої хуртовини, і з далекого вересня, що спочатку бив у золоті дзвони соняшників, а далі добивав весільною музикою. Богдан хотів одірвати од себе ці тіні і не міг, може, тому, що ввійшли під інші тіні — лісові. Тут під ними батько знайшов кілька красноголовців, здивувався, запитав їх:
— Чи не ранувато вийшли на світ?
— На врожай,— сказав Богдан.
— На врожай,— і тато знов почав уголос думати своє: — Ох, як нам треба Туровця і для врожаю, і для душевності.
Вдома їх зустріла мати радістю і осмутою, а за вікнами так само цвіли великоокі мальви й з ними ніяк не хотіли прощатися бджоли. Мати одразу ж загриміла рогачами, а батько пішов до комірчини по вишняк, бо як не є — вчений син прибув.
— Ти, Богдане, й тепер складаєш вірші? — запитала мати від печі.
— А ви звідки знаєте?
— Саливонова ж Тетянка ще восени читала мені з газети.
— І що ви там вичитали разом?
— Та вичитали, що без дощу не проживеш. Правда, ми це й без твого вірша знали.
Богдан на таку рецензію тільки осміхнувся.
— Тетянка заходить до вас?
— Заходить зрідка. Така дівчина росте, як весняночка. Найкраща в селі. Оце суниць нам якось принесла, про тебе питала. А що ж я про тебе знаю? Може, ти вже й маєш когось у тій школі?
Увійшов батько, і мати одразу ж залишила надалі всі свої здогадки і натяки.
— Старий, ти б Туровця гукнув, хай би посиділа з нами добра людина.
— Не треба,— відповів батько.
— Чого ж? — здивувалися материні очі й брови.— Коли людині тяжко…
— Все ти маєш знати,— й багатозначно глипнув на Богдана.
— Роби як знаєш,— зажурилась мати.— Так уже мені жаль Максима. То любов у нього була така безщасна, а тепер це саме з головуванням виходить…
* * *
Збори почалися після заходу сонця. Президія мовчки, паче суд, підіймалась на сцену, і тільки Хворостенко сяяв усіма веснянками і всім самовдоволенням. Настав його час! Він довго чекав його і таки дочекався! Перед Хворостенком лежав розгорнутий блокнот, якого сахалися всі, а з кишені напіввійськової гімнастерки, як три набої, виглядали три металеві авторучки. Він пронизливо оглянув збори і залишився невдоволеним: чого так насупилась стихія?
На трибуну вийшов Максим Туровець. Смага літа застигла на його довгообразому обличчі, на чоло потолоченим доспілим житом спадало волосся. Туровцеві була дана година для звіту, він сказав людям, що одзвітується эа п’ять хвилин.
— Це що за фокуси?! — одразу ж коршаком вчепився у нього Хворостенко.
— Я це саме міг би спитати у вас,— спокійно відповів Туровець і звернувся до хліборобів: — Ревізія встановила: розтрат у нас немає, заборгованості теж. А від себе скажу: дякуючи вам, усі наші поля вродили. А де в хліб — там є надія. Спасибі вам за працю, спасибі за те, що навчали мене розуму і навчили ходити біля землі.— Він вклонився людям.— От і все моє слово.
— Не густо! Не густо! — несхвально сказав Хворостенко, який хотів одразу притлумити оплески, та не зміг. Вони аж зсудомили його. Він підвів руку, за нею шарпнулись набої ручок, та оплески не вщухали і ляпасами били по лицях Артемона Васюти і його однодумців.
Нарешті збори втихомирились, і слово взяв Хворостенко. Тепер зелені боби його очей зовсім потемніли, наче їх прихопив ранній мороз.
— Товариші, зараз жнива — гаряча пора, нам нема коли довго засідати. Я хочу повідомити вас, що зверху є принципове мнєніє,— він багатозначно підняв угору великий палець,— зняти з головування Максима Туровця.
— Не хочемо!
— Не бажаємо!
— Нема такого права!
— За що?!
Зразу ж обурилися, загалакали, заколоворотились люди, і їх довго не можна було заспокоїти.
Та нарешті Хворостенко перекричав, перекреслив галас помахами рук і заговорив уже хрипом:
— Ви питаєте, за що ми знімаємо Туровця? Охоче відповідаю. В основному за самоуправство, за те, що багато бере на себе, не слухаючи інших і навіть деяких вказівок. Він живе у колективізмі, а розводить індивідуалізм. Ви пам’ятаєте, як минулого року Туровець обманув на сівбі увесь район. А цього року, не покаявшись, знову викинув коника і не посіяв жодного гектара сої. Жодного!
— А який толк із неї в нас? — запитав пасічник Володимир.— Три роки її сіємо і три роки урожаю не збираєм. Її, напевне, треба сіяти там, де вона родить.
— Примусимо і її родити! І не вам би захищати самоуправство. Отже, є зверху думка зняти Туровця і сміливо висунути на його місце енергійного бригадира Артемона Давидовича Васюту. Хто має слово?
Збори знов заколоворотились:
— Не треба більше говорити!
— Голосувати!
— Ставте на голосування.
Хворостенко розгубився: він розумів, що люди, побоюючись його, вимудрували піти на хитрощі й проголосувати за Туровця. От яка підступність дрібнобуржуазної стихії!
— Товариші, не можна ж голосувати без виступів!
— Ви ж самі сказали, що зараз жнива!
— Голосувати!..
На сцену обережно, як злодій, вийшов довгов’язий крамник Анань, який мав камінне обличчя і гнучкі, мов ящірки, думки.
— Поліз вервела на трибуну,— кинув хтось їдь на крамника. І полетіли ще інші слівця: — Маклер! Услужник! Підхлібник!
В Ананя зіщулилось міжпліччя, з-під капшуків повік напіввідкрились мідяки очей.
— Товариші, є мнєніє, і треба підтримати мнєніє! — забубнів крамник.— Ми знаємо товариша Хворостенка, а він знає нас, і ми разом з ним і з новим головою доб’ємося виконання і перевиконання планів по всіх культурах і сої також. Закінчуючи, я скажу: хай живе товариш Хворостенко!
Якийсь жартівник самотньо ляпнув у долоні, а всі засміялися.
— Хто іще виступатиме?
— Голосувати! Голосувати!
— Голосувати ми ще встигнемо! — відрізав Хворостенко.— Чого ви так боїтесь узяти слово?
Тоді підвівся пасічник Володимир Холоденко.
— Прошу вас, прошу на трибуну,— піддобрювався Хворостенко.
— Та я з місця. Ви питаєтесь, чого ми боїмося узяти слова? Ми боїмося не слова, а вашого блокнота.
— Га-га-га! — вибухнули реготом збори, знову зсудомили Хворостенка, і він закрив блокнот.
— А слово моє буде таке,— вів далі пасічник.— 3 Туровцем мали хліб і ми, і держава, з Васютою не буде мати хліба ні держава, ні ми. От і подумайте, що нам робити: чи з хлібом, чи з Васютою бути?
— Оплески вкрили слова пасічника, а за трибуну міцно вчепився Омелян Безкоровайний. Після нього ніхто не хотів виступати — навіть закритий блокнот Хворостенка лякав людей, що хотіли голосувати.
І тоді попросив слова Богдан.
— А ти чого тут, студенте? — впізнав його Хворостенко.
— Я вже вчитель.
— Не видно, не видно. Може, обійдешся без слова?
— Ви ж самі просили.
Богдан, хвилюючись, сказав кілька сердечних слів про сімнадцятилітнього хлопця, що поніс свою голову проти гетьманців і кайзерівців. А тепер цей колишній хлопець став головою і несе людям добро. То навіщо ж нам на корені підрізати те, що приносить добро?
Ці останні слова теж потонули в оплесках, а Хворостенко люто глипнув на Богдана, не витримав, розкрив блокнот і щось занотував.
Збори Хворостенко протримав до трьох годин ночі, він думав узяти дядьків змором, та не зміг, тільки загубив один набій — ручку і, потерпівши поразку, помчав у район. Навіть не залишився вечеряти в Артемона, який приготувався відзначити головування, наче весілля. Що ж, не вийшло тепер, вийде в четвер, тільки треба більше нагнати страху на село. А страх — це така тітка, від якої і в левів трусяться жижки.
