XI
На вокзалі його стрічає Іван. Не полінувався занести сюди кучері й посмішку, тільки насмішки нема під нею, і це вже погано. Побачивши Богдана, він, наче вітряк, замахав руками й побіг хапати в обійми свою тривогу.
— Як там на купелях було? — чавить друга, посміхається, а за посмішкою чавить печаль.
Ох, Іваночку, ще не бачив, щоб твої чорні закільцьовані золотом очі отак плавали на смутку. Погані, виходить, мої справи, погані. І чого? І за що? Невже за любов до святого, до святинь?
Іван киває кучерями на вокзал:
— Може, підемо в буфет, маслини замовимо? Такі гарні вилежуються там.
І хоч як гірко Богданові на душі, та він мимоволі посміхається на цю мову:
— Не забув торішнього?
— Не забув. І тієї ночі не забув, коли ти з Маргаритою Іванівною пішов. Де тепер наше довгоноге оленятко? Може, й заміж вийшло, може, й дитину має. Заїдемо до неї, колиску поколишемо.
— Тільки не зараз, Іваночку,— згадалися її сльози, її слова: “Трави і, вмираючи, пахнуть…” Трави, трави, трави,— як патефонна пластинка загаркавило в голові. Переборюючи біль, запитав: — Як Ніна?
— Та ніяк надивитись не може на жениха. Читає Сірано де Бержерака, а захоплюється мною. Оце ж у серпні, в день річниці нашої першої зустрічі, думалось одружитись…
— Ти навіть день першої зустрічі записав?
— У пам’яті ношу і шум води, і скрип млинового колеса, і її тодішню зажуру.
— Чого ж зажуру?
— Дівчата раніше за нас відчувають, куди вода тече. Напевне, ще в ту першу зустріч обмірювала мою циганську вроду і наперед мала печаль у душі. Їй, може, красень з історичною шаблею снився, а тут чорний лелека прилетів,— щось невловиме пройшло по його поставі, по обличчю, по ніздрях чималого носа, і він справді став чимось схожий на лелеку.
Богдан притулився до Іванового плеча: яке це щастя, коли біля тебе є ось такий лелека. З таким підеш і на весілля, і в бій… Та чи стріне він і весілля, і бої? Знов тривога облягла мозок і серце.
— Іваночку, чого ж ти мовчиш про мене?
І враз засумував, зітхнув його лелека, неначе в пізню осінь увійшов.
— Кажи, Іване. Все одно нікуди я не подінусь од свого нещастя.
Ці слова струсонули Івана, він болем подивився на друга, болем заговорив:
— А може, й подінешся, бо ж не люди, а Пасикевич і Шинкарук шинкують твоїм життям. А що вони в своєму зробили? Хто вони такі, щоб мати право на суд?
— Тепер, Іваночку, цього не питають. Якесь засліплення найшло… Крім їхніх виступів, може, ще щось було?
Іван похилив кучері донизу.
— Було. Приїжджали з органів…
— З органів? — зовсім потемнів і так затьмарений світ.— І хто ж був?
— Начальник.
— Виходить, поганяй до ями?
— Що ти, Богдане! Коли б до цього йшлося, не розмовляли б з директором та й зі мною.
— А що ж директор? Злякався, як лякаються тепер?
— Ні, наш Боровик хоч і м’яку має вдачу, та горою став за тебе. Він навіть у лірику вкинувся, сказав, що ти тільки-тільки вийшов на калиновий міст життя і поезії. Що ти скажеш на таке?
— Спасибі йому. А що ж начальник?
— Курив і думав, думав і курив, і знову — курив і думав. Немало, видно, гади настрочили на тебе. Скажи, де тільки така мерзота вичервлюється? Зараз тхорів не стріляють, а лебедів — можна. Ось, Богданчику, що я тобі пораджу: їдь зараз додому на мамині харчі.
— А школа як?
— У тебе ще й відпустка не закінчилася. Отож їдь додому, зашийся десь у закуток, хоча б на пасіку до діда Володимира, придивися до природи, а там, гляди, усе й перемелеться.
— Судячи з того, що робиться зараз, на це не схоже,— подумав не так про себе, як про людські трагедії трагедійного року.
— Ні, так довго бути не може! — твердо відказав Іван.— Повзає по світу страшна дурість, але ж ходить і мудрість. І мудрість таки переможе! Їдь, Богдане. Та й мама за тобою он як скучила. Теж переживає, бо чула про виступ Пасикевича в районі.
— Ось де вони гомонять! — до них, вимахуючи потертим портфеликом, майже підбіг захеканий Погрибінський.— Мало не спізнився! З приїздом!
— Спасибі,— Богдан здивовано поглядає на редактора, в якого і тепер великі очі тримають шалену жагу життя.
— То висипайте, Богдане Васильовичу, зі своєї торби всі вірші! — наказує Погрибінський.
— Для чого?
Погрибінський обурюється:
— Як для чого?! Для друку!
— Хто ж їх тепер буде друкувати?
— Ми! Редакція районної газети, а там дійде черга й до столичної преси!
— Коли б не дійшло до мурованої.
— Це до якої? — не зрозумів Погрибінський.
Богдан розказав, хто тепер цікавиться ним і його творчістю.
— Що ж, різне буває зацікавлення,— пробурмотів Погрибінський.— Найбільше Пасикевич закружляв навколо вашого життя?
— Пасикевич.
Погрибінський зосередився, насупився.
— І все одно висипайте, що понаписували. Я сьогодні ж здам до набору! Сьогодні ж!
— Хочете, щоб і вам перепало?
— У мене до різних перепадань звикла спина і нижчеспиння.
Богдан вийняв з валізки зошит і віддав редактору.
— Коли захочете, то виберете собі щось.
— Та виберу ж! І пам’ятайте: “Нехай гнеться лоза, а ти, дубе, кріпись!” Отож без зайвих рефлексій! — Він поклав руки на плечі Богданові, підбадьорююче стиснув їх і швидко пішов до вокзалу.
— Є ж такий чоловік на світі! — провів редактора поглядом.
* * *
Вже заходило сонце, коли Богдан, щулячись усередині, підійшов до своєї хати. Не такою вона здавалась, як завжди, наче і в неї увійшла тривога. Як і торік, за сусідським двором заскрипів журавель, з відра на траву пролилась вода і сказала землі: жить-жить. Але з цим не погодилася хвіртка і дражливо прорипіла: смерть-смерть. “Цур тобі! — Богдан здригнувся.— Уже забобонним стаю? В такий час і це можливо”.
З оселі вийшла мати, глянула на свою дитину.
— Це ти?
— Це я, мамо.— І хоча нема за ним ніякої провини, та, винячись, підходить до неї, охоплює її загрубілі, зазілені руки, що відмиваються тільки взимку.
— Ой Богданочку,— вона припадає головою до його грудей і починає схлипувати.
— Чого ви? — і пригортає матір, і оглядається, щоб люди не побачили її плачу.
“Смерть-смерть”,— знову заскрипіла хвіртка.
“Жить-жить”,— сказала вода землі.
— Чого ви, мамо?
— Хіба ж я знаю? — Вона витирає очі краєчками хустини, що пахне нагрітим степом, берізкою, полином,— усім отим привіллям, на яке хтось накинув чорні тіш, і під очима матері теж лягли мазки цих тіней.— Як ти змарнів, моя дитино.
— Це минеться, мамо.
Вона бере його за руку, як дитиною брала, і попід призьбою веде до огородника, де великоокі мальви входять у сон і де знайшов собі відпочинок натруджений джміль. Він має собі відпочинок, а ти?..
Крізь сльози мати заглядає йому в очі, а на устах її тремтять і вмирають невимовлені слова. Вона щось хоче сказати йому і не може зважитись.
— Кажіть, мамо.
Вона знову бере його за руку, вертаючи в ті роки, коли він тільки спинався на ноженята. Чи було це? Чи Суло?
— Богданчику, ти знаєш, хто ти мені?
У нього від занепокоєння одразу пересихають губи. Майнула дурна думка: невже він не її сни? Одразу ж, сердячись на себе, відкидає це припущення.
— Син, мамо, син.
— Щастя моє, і надія моя, і все, чим я живу, бо що ж я без тебе?..
— Я пам’ятатиму це, мамо.
Вона пильно глянула на нього сльозами:
— Богданчику, дитино, а ти… не звихнувся тепер?
— Як це?..— злякано поточився назад, не розуміючи її.
— Ой сину…
— Кажіть, мамо, все кажіть.
І вона вже не втирає мовчазних сліз, вони течуть по щоках, падають і нічого-нічого не кажуть землі, бо коли б могли сказати, то й земля, і люди були б іншими.
— Прийшли ж мені, сину, чужі листи, прийшли, як рани на серце.
— Які листи?
— Пишуть, що ти звихнувся… запроданцем став. Хіба ж таке може бути?
Богдан розгублюється перед такою страшною ницістю. Невже комусь мало тих мук, що їх мають матері, народжуючи нас? Невже їм треба, щоб матері ховали нас? Він обома руками охоплює її голову, виціловує мамине обличчя, мамині сльози.
— Я вірю тобі, Богданчику, та поранена я зараз,— шелестять її слова, шелестять її сльози.
— Вірте, мамо. Хоч би що трапилось зі мною, вірте, бо я ваш син і ніколи не стану безбатченком, ніколи! То тільки страшні жорстокосердці могли таке написати вам. Якби навіть усе золото, усі скарби світу кинули мені під самі ноги, то й тоді я не став би чиїмось послугачем, бо ж думаю не про свою шкуру, не про дрібне, а про щось добре, велике, живу ним, своєю землею живу, своїм сонцем живу, за це ладен і вмерти. Чуєте, мамо?
Вона чула його всією душею, та сказала на те:
— Краще б ти не вчився. За плугом було б легше і тобі, і мені.
— Добрий вечір вам,— заспівав позаду дівочий голос.
Вони оглянулись. Перед ними з козубенькою суниць у руках ніяково стояла Тетянка.
— Добрий вечір, дівочко, добрий вечір, ясочко,— підійшла до неї мати й поцілувала в щоку.
Тетянка побачила материні сльози і по-своєму зрозуміла їх:
— Ви, тіточко, від радості плачете? — І несміливо стрельнула очима на Богдана.
— Від радості, Тетянко.
Богдан не так почув, як відчув Тетянчині слова, пильно глянув на неї, і в сумі його народилась добра приязнь. “Ти в сонця коси позичала, в смеркання очі узяла”,— заворушив устами. І невже дівчина щось зрозуміла? Бо зашарілась, поквапилась додому.
“Жить, жить”,— знову сказала вода землі.
“А ти ж будеш жити, коли ходять по землі скритовбивці, що й матір убивають?..”
* * *
За стіною гупає друкарня, за вікнами достигають зорі. Вже скоро вони почнуть падати, а поки що падають люди… Ох, не думати б про ці тривоги, та осінніми хмарами налягають вони на серце. Хтось тихенько-тихенько стукав в двері.
— Заходьте!
До кабінету бочком обережненько входить акуратненький, привітненький, середнього зросту, середньої округлості і середніх передбачень Порфирій Зимородок, тільки рот його не можна назвати середнім — він такий широкий, що, здається, перепилює обличчя на дві нерівні частини. Зимородок не дуже вникає в газетярську роботу, зате знає сотні анекдотів, усі районні новини і досконало розбирається, кому що можна розповісти і чого не можна друкувати в районній газеті. Порфирій Григорович тримає в руці щойно відтиснуті шпальти, посміхається персонально Марку Еммануїловичу, а зітхає взагалі. І все стає зрозумілим: щось треба знімати з газети.
— Так ви що радите, Порфирію Григоровичу? — питається Погрибінський.
— Що я раджу? — Зимородок лізе рукою до чуба, назбирує навколо чутливого носа дрібноту зморщок.— Віршики, віршики треба вилущувати,— і вільною рукою робить рух, наче вилущує з стручка горошини.
— А чого?
Зимородок знову зітхає:
— Взагалі, я дивлюсь на твори живих, як на тривогу для живих. Краще б їх друкувати після смерті авторів. Тоді все буде перевірено,— і сам починає підсміюватися над своїм дотепом.
— Весело! — хмуриться Погрибінський.
І сміх одразу ж завмирає на ще не стулених устах Зимородка.
— Та не дуже весело,— погоджується він і заглядає у шпальтину.— А вірші Богдана Романишина веселять вас? Ось послухайте:
Є немало сліпців, що вчепились в приполи біди І кротами спіднизу згризають попов’я… Ти з печатями сонця у світ, моя юність, іди, Сійся в землю зерном, а підводься любов’ю!
— Що ж вас тут лякає: любов чи кроти?
Зимородок хмикає:
— Теж питаннячко! Звичайно, не любов, а тільки гризуни. Вони одразу ж упізнають себе і почнуть писати доноси і на автора, і на редакцію. А взагалі вірші Богдана Романишина треба вилущити.
— Чому?
Зимородок підняв на Погрибінського акуратненькі серпики брів:
— Невже ви нічого не чули?
— Чув, як говорили древні, навєти Пасикевича і Шинкарука.
Порфирій Григорович оглядається, перекидає зір через вікно, стишує голос:
— Є безсумнівні дані, що Богдана Романишина не сьогодні-завтра… того.
Погрибінський здригнувся:
— Безсумнівні, кажете?
— На жаль.
— А за що?
— В основному: щоб не був розумним… Це не моя думка, а Костянтина Прокоповича Хворостенка.
— Так він і сказав?
— Так він і сказав.
— Як страшно! — аж заплющив очі Погрибінський і швидко почав одягатись.
— Страшно,— погодився Зимородок.— Куди ж ви поспішаєте?
— У райком до першого.
Обличчя Зимородка стало одним благанням:
— Марку Еммануїловичу, дорогенький, чи варто в такий час поспішати? Все воно колись перемелеться, все воно стане на місце…
Погрибінський з серцем обірвав його:
— А ми поки що в куточок, у куточок, щоб наша хата скраю? — І лихий вийшов у піч, де достигали, але ще не падали зорі. Люди випереджали їх…
