XII
Засідання бюро райкому затягнулось, і їх викликали з гомінкого, з відлунням, коридора, коли за вікнами на фіалковій стумі стрепенулась вечірня зоря. Якою ж вона незвичною і тривожною була тепер!
Попереду обважнілим осіннім гусаком уперто пішов Антон Антонович Пасикевич, за ним, заплітаючись у власних ногах, ще не перед людьми, а перед порогом шанобливо зігнув себе Меркурій Юхримович; на його обличчі застигло почуття державної відповідальності і самовідданості. А за порогом він розсипав заздалегідь підготовлені посмішки, та вони тут ні в кого не знайшли відгуку, навіть у Хворостенка, який показав очима, де сісти. Позад нього вмостився стривожений Володимир Сергійович, котрий не знав, що робити зі своїми великими руками й бровищами: вони двома йоржами то вдовбувались у переднісся, то кидались урозтіч.
Богдан, сумуючи, забився в куток, звідти йому добре було видно чубату з сивиною голову першого секретаря, який мав інтересне прізвище — Радимич, напевне, від древніх предків — радимичів — пішло воно. Перед Іваном Миколайовичем лежав другий примірник книги пісень, кілька зошитів записів і з сотню взірців вишивок, перемальованих на міліметровий папір. Суд над ними і над Богданом почався словом Пасикевича. Непідкупним зараз було його просмалене обличчя, воно і викруглені очі на ньому вболівали тільки за торжество правди, за торжество ідей, під які звідусіль підкопуються і вороги, і їхні прихвосні, і непевні людці, і мимовільні пособники ворогів, ті, хто в цей історичний час втратив пильність.
— Я не хочу з усією відповідальністю підкреслити, що Богдан Романишин класовий ворог,— вибив із грудей правдиву оксамитність тембру.— Але всі його вчинки повинні насторожити пас, бо тепер хто не з нами, той проти пас. І що таке на сьогоднішній день етнографічна старовина?! — націлився пальцем на пісні, але одразу ж одсмикнув руку: ще хтось подумає, що він тицьнув на секретаря райкому.— Етнографічна старовина — це той ґрунт і підґрунтя, на якому виростали різні націоналісти. Це по-перше. А по-друге, від кого Богдан Романишин записує пісні? Від усіх зустрічним, навіть від якихось сумнівних співаків, що жебраками ходять з двору з двір.
— Ще треба узнати, з яким вони репертуаром ходять! — кинув Хворостенко.— І чи мислимо в наш час всяких перемог і культурних звершень ходити з якимись неперевіреними піснями по дворах? Так діють, очевидно, тільки духовні контрабандисти! — Він вивчаюче подивився на першого секретаря, якого ще но встиг розкусити, і щось записав у блокнот.
— Так-так-так! — по-качиному погодився Меркурій Юхримович, схиляючи сірувату голову перед мудрістю Хворостенка.— Богдан Романишин навіть платив сумнівним співакам, та й за старі вишивки декому гатив відповідні суми.
— Чиїми грішми розплачувався Романишин? — запитав перший секретар у Володимира Сергійовича.
— Власними. На це в нього, Іване Миколайовичу, навіть відпускні пішли,— відповів директор.
— Продовжуйте,— звернувся Іван Миколайович до Пасикевича і почав перегортати зошити.
— І третій гріх нашого теперішнього чи, може, колишнього колеги,— Пасикевич повернув круглу голову вбік, на мить зупинив погляд на блідому обличчі Богдана,— втрата класової пильності, а звідси і протягування ворожого світогляду.
— Розігнались ми! Ох і розігнались,— не витримав Погрибінський, та Хворостенко пропік його холодною зеленню очей і закликав до порядку.
— Чого ж розігнались? — здивовано настовбурчив рогач вусів Пасикевич, а далі глумлива посмішка викривилась на його устах.— Я відповідаю за свої слова, і перед своєю совістю, і перед пресою. А чи відомо вам, що навіть на відкритому уроці Богдан Романишин поміщицького письменника назвав народним письменником? Я хотів поправити молодого колегу, але зустрів шалений опір з боку директора школи і його оточення, що теж перебуває в полоні ворожих концепцій.
— За чим же ви дивитесь? — запитав Іван Миколайович у нового завідувача райнаросвіти.
Той, як школяр, розгублено підхопився з місця, почервонів:
— Пробачте, не догледіли, не перевірили! Я нещодавно прийняв справи, але завтра ж візьмемося пересівати на решеті й ситі.
Володимир Сергійович зітхнув, йоржі його брів ударили в перенісся й опустились на беззахисні джерельця очей.
А Меркурій Юхримович аж підріс, він уже побачив себе в тому кабінеті, де на дверях висіла табличка: “Директор”. Це був би непоганий і цілком заслужений ралець йому. Тоді він перетягне до себе й Пасикевича — все ближче буде ходити до дивовижних і звабливих грудей його дворянки. Антон би по рибку, а він — до жінки. Може, недарма сьогодні снилося, що в його домівці варили та пекли, їли та пили… Знайшов час і місце дукати про любощі й сни! І він уже з перебільшеною увагою прислухається до останніх слів Пасикевича. А що ж сказати самому, щоб звернути на себе увагу? Це так потрібно тепер, коли вирішується доля директорського стільця. Зараз він навіть і не подумав про Романишина. Що ж увинути хитро, мудро і недорогим коштом, як писав отой письменник, якого Пасикевич називає поміщицьким, а Романишин — народним?
— Прошу вас,— звертається до нього перший секретар, і Меркурій Юхримович дарує йому найвідданішу посмішку, а потім на його плескатому обличчі гортаються жалі, занепокоєння і рішучість, він закріплює її й починає говорити:
— Мені дуже шкода голови Богдана Романишина, що повернулася не в той бік. Наш молодий колега багато чого міг би зробити з наших позицій, якби не скотився на інші, бо він дуже розумний чоловік.
Богдан уловлює всю потаємну гидомирність цього іудиного вихваляння, а Хворостенко зразу ж ловиться на гачок, насочується гнівом. Він кулаком громить стіл і підводить над ним розпашілу сітку ластовиння:
— А нам не треба дуже розумних! Нам треба звичайну середню людину, середню! З нею ми спокійно пройдемо по буднях і спокійно підіймемось на осяйні вершини. А з розумними був клопіт у минулому, є тепер, буде й у майбутньому.
Богдан слухав Хворостенка, як у поганому сні. І тільки тепер його стиснула дика холоднеча. І не так лячно було за себе, хоча й себе було жаль… Страшно стало за розум країни, до якого можуть підібратись і знівечити примітивісти типу Хворостенка.
І тоді не витримав Погрибінський:
— П’яниці за вечірнім столом кажуть: “Прощавай, розум, до ранку”. А Хворостенку розум заважає і вдень. Видко, не по його плечах тягар.
Хворостенко скипів, хотів щось відрізати, та його попередив розгонистий схвальний сміх, він ошелешив Хворостенка і зім’яв вагомість виступу Меркурія Юхримовича. Завуч сяк-так закінчив своє слово, погодився із завідувачем райнаросвіти, що кадри їхньої школи треба пересіяти на решеті, ситі й навіть пропустити через густий цідильник.
— А що скаже товариш Романишин?
Богдан підвівся, і чи то йому здалося, чи так було насправді, він у очах секретаря побачив співчуття. Але як тоді зрозуміти його репліку завідувачу райнаросвіти?
— Не тяжко ввійти в підозру, тяжко вийти з неї,— почав він зовсім тихо, бо в душі його й досі ходив противний дрож, закинутий словами Хворостенка.— В дитинстві мене лякали смаленим вовком. У дитинстві я не побачив його, тепер бачу, даруйте на слові, в образі Антона Антоновича Пасикевича і Меркурія Юхримовича Шинкарука. Не знаю, коли вони навчилися обмовляти людей. Я не маю такого досвіду, мені важко захистити себе від усіх їхніх наклепів і демагогії. Та й чи варто, зрештою, захищатись, коли і я, і моя невелика праця перед вами. Усе на очах! А от захистити щось значно більше за себе — неодмінно треба. Мої обвинувачі за всяку ціну хочуть і автора “Енеїди”, й інших високошанованих народом письменників віддати поміщикам, пісні — націоналістам, а співців — контрабандистам. А що ж ви, обвинувачі, думаєте залишити людям? Чого вам так хочеться розграбувати духовні скарби народу? Чого вам неодмінно хочеться применшити і слово, і людину, принизити її гідність і навіть зчавити розум? Не високі ідеї, а мізерні розрахунки розсілись по ваших мізках та й колобродять життям. А воно на те й життя, щоб людиною бути, а не середньою арифметичною цифрою. Оце й усе, що я можу сказати.
Він сів, чуючи, як спалахи рум’янців розривають йому щоки, хоч руками притримуй їх.
Тоді підвівся Іван Миколайович.
— Товариші, я думаю, питання ясне, хоча багато було навколо нього напущено туману. Ви, Антоне Антоновичу,— звернувся до Пасикевича,— колись були попівським управителем і кінськими копитами нівечили селянське полотно. А тепер ви копитами підозри нівечите селянського сина. У вас іще мало було часу на роздуми і каяття?
Пасикевича зсудомило, полум’я охопило його мозок, а по щоках потекла сірість того невибіленого полотна, яке нівечив він. А що, як дізнаються і про його діяльність у громадянську війну? Тоді це полотно обвине його в домовині. Боже, рятуй мене! Боже!..
— Іване Миколайовичу, я давно покаявся,— благально потягнувся угору.— Але пильність на даному етапі…
— Пильність і наклепи — це, як говорять в одному місті, дві великі різниці… Що ж, товариші, ми, очевидно, молодого, працьовитого педагога підтримаємо, а його занадто пильних опікунів, що закидали нас духовним порожняком, стримаємо. На цьому будемо кінчати. Від себе особисто я хочу привітати Богдана Романишина: хороші, душевні вірші він умістив у нашій газеті,— і посміхнувся Богданові.— Росте хлопець!
Усі підвелися, а Погрибінський, тріумфуючи, розгонисто підійшов до Богдана, розцілував його і паче з докором ущипнув:
— А хто не вірив у сили районної преси?
— Спасибі, Марку Еммануїловичу.
— Спасибі не відбудете: нові вірші подавайте,— не випускає Богдана з своїх ручищ молотобійця.
— Яке зворушливе єднання,— зашипів позаду Хворостенко.— Не радійте зарання. Не перепало сьогодні — завтра перепаде.
— Поки мені перепаде, я згадаю вас незлим тихим словом у газеті,— безтурботно відповів Погрибінський.
У коридорі, коли Пасикевич уже вискочив на вулицю, до Богдана скрався Меркурій Юхримович, вчепився рукою в його плече, вичавив на обличчі винувато-радісну посмішку, тільки не міг оволодіти очима — вони все кидалися врозтіч.
— Богдане Васильовичу, дорогенький, повірте мені, я дуже і дуже радий, що все воно так закінчилося,— він озирнувся.— Я трохи винен перед вами, бо Пасикевич увесь час збивав з пуття. Але більше не зіб’є! — І насварився пальцем услід Пасикевичу, і зітхнув, що не збувся сон, у якому все варили і пекли, їли і пили.— Я, Богдане Васильовичу, за мир. А коли ви грішите на мене, то хоч за компроміс.
Богдан мовчки струсив його руку з плеча і пішов з коридора. На вулиці від ліхтаря одділилася постать Івана.
— Де ти взявся?! — здивовано кинувся до нього Богдан.
Іван зітхнув:
— Та прийшов сюди підпирати стовпа, а то ще впаде комусь на голову.
— І довго ти підпирав?
— Увесь вечір, уже й міліції встиг сподобатись,— він обняв друга, неждано закліпав очима й провів вказівним пальцем по них.
— Іваночку, що з тобою?
— Та ну тебе к бісу,— махнув рукою.— Його тут вихваляють, а я мало душі не позбувся. Ось зараз почну її видобувати з п’ят,— він пригнувся, неначе справді хотів щось дістати з черевиків чи п’ят, а в його очах засвітилася волога радість.
— Лелеко мій! — притулився до рамена друга.
— Після всіх страхів у мені голодний вовк оселився.
— Як це?
— По-вовчому захотілося їсти… Що ж ти, бідолашний, виніс із цього вечора? Одні тривоги?
— І науку!
— Інтересно.
— Я завжди думав, що на клячах злоби далеко не заїдеш. Згризе злоба людину, мов гусінь качан капусти, виздихають клячі, та й усе.
Іван посміхнувся:
— Чи ти не думаєш про коня святого Юрія?
Богдан спохмурнів — згадав оту кулю, що примостилася в гнізді перепілки.
— Коли б нам усім не довелося думати і про коня, і про спис Юрія, щоб чавити змія.
Іван обірвав його:
— Не треба такої сумної. І невже тебе сьогодні похвалили за вірші?
— А чого тебе це дивує?
— До них можна було он як чіплятися.
— Іваночку, я ж їх писав, щоб люди думали, а не чіплялися.
— Будемо думати, що ти народився в сорочці. Не бачив, як щойно чкурнули Пасикевич і Шинкарук?
— Не мав такої щасливої нагоди.
— Потягли хвости, як шолудиві пси. Що в них тільки в споді каламутиться? Десь я чув: коли озеро стає болотом — тяжко, а коли людина, то страшно,— і, поморщивши лоба, ввійшов у давнину літописів, які знав, наче вірші: — “Чого нищимо Руську землю, самі між собою живучи в незгоді? Половці ж розносять нашу землю і раді, що між нами досі ще війни”. Ох, ці половці перехідного періоду! Та поразить господь мечем своїм тяжким, і великим, і міцним левіафана, змія, що прямо біжить, і левіафана, змія, що вививається…
— А це звідки? Ісайя?
— Він, мудрий і передбачливий. А як же нам притьмом додому добратися?
— Добрий вечір вам! — проспівав знайомий голос.
Вчителі оглянулись. До них підійшла розпашіла від щастя Олена Метелиця, за нею йшов ставний високочолий військовий, тримаючи поперед себе перев’язану руку, на кітелі його красувався орден Червоного Прапора.
— Це мамин брат, наймолодший,— зажебоніла Оленка.— Щойно з Іспанії повернувся, фашистів бив! Там і поранили його…
— Годі, Оленко, годі! — аж смикнув дівчину за рукав і вибачливо поглянув на вчителів: — Кого не побачить, мою біографію розказує, а тієї біографії — одна краплина.
Коли вони відійшли, Богдан сказав:
— От і зустріли людину, яка була на коні святого Юрія і чавила змія чи сучасних левіафанів.
— Яке гарне і вольове обличчя в цього вояки,— задумався Іван…
У село вони приїхали вночі, коли вже зачинялися хвіртки за дівчатами, а парубки заносили їхні поцілунки в пропахлі яблуками вулиці й оселі.
— Осінні ночі любощів і треті півні на раменах ранку,— забурмотів сам до себе Богдан, почуваючи, як з нього, паче друга шкура, сповзають болі цих днів.
Іван посміхнувся, поглянув у той бік, де стугонів млин.
— А знаєш, осінні ночі любощів не поступляться перед весняними.
— Тобі це видніше.
— Підемо, Богдане, до млина?
— Чого?
— Розбудимо Ніну, зготуємо на лузі якесь вариво, бо в мене вовк уже кишки догризає.
— А не перепаде нам від твого кохання?
— Побачиш, як вона зрадіє. До чого лише не звикне дівчина: навіть до мого носа. От тільки до рук ніяк не привикне: сказала, що битиме їх до самого весілля.
— А я й не знав, чого в тебе підпухають руки.
— Осінні ночі любощів і треті півні на раменах ранку,— повторив Іван.— Коли ж прийдуть і твої ночі? Коли й тобі за весняним туманом засиніють фіалки очей? Чом не поезія?
— Ох,— тільки зітхнув Богдан.
— Не подобаються фіалки очей? Тоді перейдемо на іншу квітку,— він підштовхнув Богдана і сказав сам собі: — От ми й знову разом! Отак би й завжди! А як працювати вже хочеться!
— А їсти?
— Такий маю ненажер, що з’їв би їжака з голками.
Із темряви виріс млин, а під темряву, розкришуючи зорі, падала вода, і сердилась на когось, і жалілась комусь, що немає спочину ні вдень ні вночі. Іван греблею побіг до млина, а його побратим зупиняйся біля колеса, воно обдало бризками, шумовинням і шумом, що так втихомирювали серце і якимсь дивом переносили чи в казку, чи в дитинство. А Іван уже по-злодійськи стукав у двері, і на цей стукіт обізвався наполоханий голос:
— Хто там?
— Це ми присурганились. Так скучили за вами, що ніяк не могли обминути млин.
— А як з Богданом?
— Усе гаразд! Спочатку чихвостили, потім хвалили, а скоро й величати почнуть. Діалектика! Богдане, чапай сюди, попадаємо на коліна перед царівною водяної стихії.
Відчинилися двері, і, кутаючись у хустку, з кімнати вийшла осміхнена дівчина.
— Вже скоро й ночі не буде, вже Віз до води опустився,— поглянула на зоряну карту. Від дівчини віяло теплим сном, плакун-травою, свіжим борошном і сумом річки, що входить в осінь.
— Ніно Павлівно, а ми так хочемо їсти! — заскиглив Іван.
— Не вечеряли, бідненькі?
— І не обідали.
— Що ж вам зготувати?
— Всього, що є, по макітерці, а хліб не крайте — цілий з’їмо.
— Так ви більше з’їдаєте, ніж заробляєте? — засміялася дівчина.
— Та ні, зводимо кінці з кінцями: вистачає і на перше, і на друге. А як буде в мене жінка-мельниківна, то й на хліб вистачить.
— Безсовісний! — сказала точнісінько так, як говорять сільські дівчата, а в глибині голосу пробилася щасна жіночість.— Розпалюйте на старому згарищі багаття, затагануємо зараз. Вам зготувати гречаний чи пшоняний куліш?
— І гречаний, і пшоняний, а третій — з ячменю.
— Бідна ж моя голівонька! — жахнулася дівчина.— Як пізно взнаєш, хто до тебе топче стежку. Ось вам казанок, наберіть води, тільки жабу не спіймайте.
— Тепер мені і жаба — навар!
— Богдане Васильовичу, як вам подобається такий Гаргантюа?
— Найкращий у світі, найкращий!
Незабаром вони втрьох сиділи біля багаття. Іван, захопивши господарювання, орудував варехою і все вибирав хвилину, щоб щось шепнути дівчині на вухо. Та начебто відгетькувалась од нього і тримала на устах і в погляді то посмішку, то насмішку, то любов, то все разом.
І тоскно, тоскно стало Богданові, дивлячись на їхнє щастя. На нього враз нестримано налетів минулий рік, ударив у золоті дзвони соняшників, осінньою тугою озвалися торішні ліси й покликали до себе. Невже він не може навіть подивитися на неї? Коли не для любові, то для болю чи забуття, без них теж не прожити…
На вогник під’їхала машина з сіном. Шофер вискочив з кабіни й запитав:
— Ви часом не скажете, як добратися до Звенигородки?
— Це треба виїхати на шосе, а потім…— почала пояснювати Ніна Павлівна.
— Я вас виведу на шлях,— підвівся Богдан і пішов до кабіни.
— Богдане, а як назад? — озвався Іван.— Це ж далеко.
— Я завтра-післязавтра повернусь,— і вскочив у кабіну.
— Божевільний! — розгубився Іван.
— А може, поет? — поправила дівчина.
— Напевне, так,— чогось зітхнув Іван.
* * *
У місячній повені і в марищі тіней утопилися ліси. Передосінній сум тече по тихих стовбурах і затікає жовтизною у листя, міддю в жолуддя, огнем у горобину. І гіркістю горобини, і вогкістю грибовищ, і терпкістю хвої, і бродінням опалого листу пахне тепер лісова земля, що в доброму напівсні вибиває з-під кореня то боровика, то красноголовця, то рижика, то бабку — хай побавляться дрібнята під місяцем, бо під сонцем люди не дадуть.
Затопленим лісом іде, поспішає Богдан і не знає, де б’ється його серце — чи в грудях, чи попереду в деревах. Дурило воно його раніше, дурить і тепер. Іноді здавалось, що хтось іде попереду — виразно чулась жіноча хода — чи не Яринина? Він кидався у тіні, у місячні стовпи, а кроки стихали чи озивалися збоку. То, напевне, були кроки осені, чи луни, чи печалі його.
Припізнився він, припізнився. Напевне, в лісництві вже й спати полягали. І чого він, дурний, так поспішає, ніби там очікують його? І що він скаже, коли побачить її?
От і перехрестя доріг. За ним неждано, як цвіт папороті, блиснув вогник, згас і знову блиснув. І Богдан завагався: іти чи не йти на той цвіт папороті, що тривожиться біля оселі лісника. Може, повернути назад, переночувати в Олесиній хаті та й до школи, до цвіту дитячих очей, до пісень, до того дзвоника, який щоразу заносить трепет у душу. Але як треба, щоб тобі подзвонювало миле дівоче чи жіноче слово, її сміх, її сережки, її підківки. Давно-давно дзвонили вони та й занесли свій дзвін у далекі ліси.
Скрадаючись поміж дерева, він бачить, що біля вогника порається темна жіноча постать. Вона підвелася над таганком, і Богдан пізнав ту бабусю, на обличчі якої стояв, цілий вік. Стара, мов чаклунка, помішала в казані якесь вариво, підвела голову до лісу, над яким саме прошелестіли перелітні птахи, щось згадала і тихо-тихо заскрипіла-заспівала їм:
Та налетіли гуси З далекого краю, Замутили воду В тихому Дунаї.
— Бабусю, ви ще співаєте? — несподівано біля хати озвався-задзвенів голос Ярини. Він би цей дзвоник і в людському морі впізнав.
А ось і Ярина вийшла з темряви, як доля його, як скорб його. І Богдан сторопів, вкляк на місці од несподіванки, од її голосу, од тієї хустини, що вже по-жіночому лежала на її косах, од тихої передосінньої посмішки. Теж, повиє, має свої осінні дні, свою журбу. І тільки тепер Богдан зрозумів, що вже минулася, наче й не була їхня весна.
— Та вже не співаю, а мугикаю, донечко. Забрали літа і здоров’я, і голос. А колись утішались ним і ліси, і люди, і худібка.
— Худібка? — посміхнулась Ярина.
— Авжеж, бо ми не росли біля книжок, а тільки побіля чужої худібки. Таки їдеш уранці?
— Їду, бабусю.
— Всі тепер у науку їдуть та йдуть. А де ж Данило?
— Зараз прийде,— підкинула в багаття хмизу, задумалась над своїм. І враз стрепенулись її брови, тіні гойднулися на обличчі. Ярина сполохано повернула голову до лісу.
— Чого ти, донечко, наполохалась? — лагідно спитала її бабуся і теж поглянула на ліс.
— Мені здається, що хтось дивиться на нас.
— Коли й дивиться, то тільки на тебе,— розважливо сказала стара.— Бо ти така, як із колядки вийшла — і з богом за один стіл можеш сісти.
— Ой не хваліть, бабусю,— засоромилась молодиця і знову крадькома подивилася туди, де стояв Богдан.
А йому і в думці страшно було назвати її молодицею. І дивився він на неї, і журивсь, і надивитися не міг, і журбу відірвати не міг.
Не дочекавшись Данила, Ярина і бабуся подалися до хати, а він, ломлячи себе, чавлячи болі, наосліп пішов од вогника, од любові, од цвіту папороті, що зацвів не для нього, бо но міг комусь замутити цей тихий вечір чи життя, як замутили дикі гуси воду в тихому Дунаї…
