Частина третя
І
Ячать паровози, ячать паровози!.. В страждання, в страждання, в страждання спішать поїзди…
Тепер поїзди ще більш беззахисні, ніж люди, бо від своєї залізної долі — дороги — можуть піти лише в небуття. І в трагедійнім передчутті ячать паровози, мов чорні лебеді.
Ось знову село. Воно з пагорбів будь-як розбігається в зелені левади, в срібні наколихування верб, у сиву задуму достиглого жита. Житечко-жито, хто ж тебе косити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе. Як широко розмахнувся він, як високо підняв лапища вогнів, як під корінь веде свій укіс. Під корінь!
Спереду заячав поранений паровоз. Перекреслюючи хати, левади, шумовиння верб, сиву задуму жита, поволі-поволі проходить з червоними хрестами ешелон. За всіма своїми вікнами він проносить перев’язані руки, перев’язані рамена, перев’язані голови і неперев’язані страждання.
Болючим поглядом Богдан проводить санітарний ешелон і неждано скрикує: в останньому вагоні біля відкритого вікна бачить засмучену Оленку. І дівчина впізнала його, зойкнула, наче і її поранили, підняла пілотку, махнула нею і зникла, як сон, як марево, тільки за колесами ешелону ще здригалися похилені жита.
— Знайома? — безцеремонно штовхнув його під бік старший сержант Северин Фіненко.
— Знайома.
— Гарненька, ох, і гарненька! З такою б під місяцем постояти.
— Зараз цього тільки й бракує,— похнюпився Богдан.
— А хіба що? Війна війною, а молодість — раз на віку. Хто ж вона — сестра чи фельдшер?
— Не знаю. Її ще в тридцять восьмому році забрав до себе рідний дядько. Він тоді був старшим лейтенантом.— І на якусь хвильку до Богдана повернувся той мирний день, коли на нього з трьох стін глянули дивовижні рушники, коли невдоволено, як старий дід, заскрипів ткацький верстат, коли на порозі з кошиком грибів з’явилося веселороте дівчисько, що тримало в усій поставі передчуття любові. Чи повернеться вона і він до того споришевого дворика, до тієї сумирної блакиті неба, що зі своїх верстатів скидає вибілені хмари? Це було тоді звичним, щоденщиною, яку майже не помічав, а тепер це стало недосяжністю, за якою щемить і щемить серце, і гортає сторінки, що минули, і заглядає у ті, що зараз пишуться вогнем. Він уже наближається до них, але як стріне їх?
Тривога невідомості весь час давала знати про себе. Ти вмів розповідати на уроках про подвиги інших, про героїзм, про смерть, а як сам віч-на-віч зустрінеш те, що повинен зустріти солдат? Не скаменять тебе очниці смерті, не прищулишся, не вклякнеш од них?.. І хоча він вірив, що достойно зустріне і битви, і випробування, одначе тривога все одно не залишала його. Легше було сержанту Фіненкові, бо він на Халхин-Голі ломив ребра костомасі і мав свої погляди на війну: “Там треба не лякатися, а вбивати, щоб тебе не вбили”. “Найкраще воювати ситому, а робити перебіжки — голодному”, “В бою тримайся ближче до командира, а на відпочинку — до кухаря”, “Спостережний пункт — це не рідний дядько, а обоз — кума”.
Спочатку Богдан з недовірою прислухався до таких сентенцій сержанта, а потім зрозумів: бувалий солдат підбадьорював ними бійців, які ще не нюхали пороху.
Знову заячав паровоз і, оминувши золото малювання соняшників, зупинився на забутому полустанку. На крихітному, оточеному житом пероні було тільки двійко білоголових дітей — видно, брат і сестра, біля їхніх босих ніг стояв круглий кошик з першими черешнями.
— Беріть, дядю, черешні,— звернувся хлопчак до Богдана.
— Сип у пілотку. Де ж ви рвали їх?
— У лісі. У нас їх рясно-рясно зародило,— довірливо сказала дівчинка, що вже тримала степовий смуток в очах.
Богдан вийняв гаманець.
— Не треба, дядю,— попрохала дівчинка.— Ми ще нарвемо. Ми тепер тільки для вас, солдатів, рвемо.
— Спасибі, донечко,— почав нишпорити по кишенях, щоб знайти якийсь подарунок, але нічого не знайшов.
— Нічого не треба, дядю,— повторила своє дівчинка.— їжте на здоров’я.
А в цей час залунала команда:
— По вагонах! По вагонах!
На пероні з’явився старший лейтенант — їхній командир батальйону, він хмурив чорні стрілчасті брови і теж нетерпляче вигукував одне:
— По вагонах! По вагонах!
На пероні залишилися тільки брат і сестричка з черешнями. Вони все зривалися підбігти до поїзда, але побоювалися суворого погляду старшого лейтенанта.
— Які тут гарні й смачні черешні,— сказав Фіненко, зиркнув на дітей і стишив голос: — Не знаю, чого нам паритись у вагонах? Скоро ж не поїдемо, бо попереду розбита дорога.— Раптом він затих, усією кряжистою постаттю потягнувся до поля.
— Що там?! — занепокоїлись бійці, кинулись до широкого отвору.
— Здається, “рама” летить.
Бійці притихли, і всі очі скинулись туди, де на розімлілих хвилях юги погойдувався обрій, звідки наростав уже знайомий, з хворобливим присвистом гул німецького двофюзеляжного розвідника. Ось і він з’явився — виніс чорну драбину смерті. По ній вдарили спарені зенітні кулемети. Але розвідник нахабно, не кваплячись, пролетів над ешелоном, розвернувся і поволі почав утискати в хмарину свою чорну раму.
— Тепер, братці, чекай біди — полетів за нею, гад,— нахмурився Фіненко.
Біля колії знову з’явився занепокоєний комбат, наказуючи нікому не покидати вагонів.
— Якийсь один сучий син утік, а всіх тримають, наче телят на прив’язі.
— Припинити розмови!
І стихло у вагонах, тільки ледь-ледь докочувалась до них жалоба достиглого жита, з якого війна вже повиганяла птахів. Але ось на пероні, неначе пташата, стрепенулися білоголові діти, приклали долоні до очей, застигли. Потім дівчинка смикнула братика за сорочку, щось сказала, та він одгетькнувся від неї вільною рукою.
Розгойдуючи, нагнітаючи шум, у небі з’явилися два літаки. З платформи ешелону задудніли спарені кулемети. Не маневруючи, “юнкерси” вдарили з бортових гармат, затріщало розщеплене дерево, в якомусь вагоні сплеснув пронизливий зойк. А “юнкерси”, розвернувшись, уже нависли над ешелоном жовтими животами, і від них, наче неохоче перевертаючись, почали відриватися бомби.
Вибухи підняли чорні стовбури землі, шалено кинули в вагони сплески диму й вогню, і застогнало, ламаючись, рвучись, вояцьке тіло. З палаючих вагонів почали вискакувати охоплені вогнем бійці і припадати до землі, до обвугленого жита. Бігли з ношами і без нош санітари, і вже на їхніх руках по краплині стікало недожите життя. Ось санітари пронесли старшого лейтенанта, який так слідкував, щоб його бійці не вийшли з вагонів, і пішли пероном, топчучи розсипані черешні. А де ж діти? Їх піде не було, тільки їхні черешні на кров чавили солдатські чоботи та біля самого станційного дзвона лежав перевернутий кошик.
* * *
Вранці прибули машини, і солдати кинулись до ставу, над яким оплакували когось похилені верби. Затріщало, бризнуло росою гілля, і ним бійці почали маскувати машини. Коли вже дана була команда рушати, Богдан побачив, як з бічної пристанційної вулички до них поспішали знайомі братик і сестричка. Оброшені по пояс, вони несли вже інший кошик з черешнями. Почувши, що машини загули, діти стрепенулись і щодуху кинулись до них.
— Візьміть ягід на дорогу! Візьміть! — закричав хлопчак.
Та було вже пізно — машини рушили на захід. А за ними ще якийсь час бігло білоголове, мов кульбаба, хлопченя, і на курну дорогу з повного кошика розсипались черешні. Потім розгублене, знічене дитя зупинилось посеред дороги, поставило кошик біля ніг і почало махати рукою. Бійці відповіли йому дружнім вітанням.
— Чиї вони, такі сердечні?
— Напевне, вже спровадили батька на війну.
— Вона не дасть засидітись.
І знову дорога, і знову сиві жита, і золота печаль соняшників, і зажурені лелеки на лугах, і перші безшибні станції, і рев худоби на узбіччях, і плач дітей на скрипучих біженських возах, і зловісне шугання кощавих месерів у небі. Вже кілька разів доводилося розбігатися від них, чаїтися у житах, у соняшниках і під старими вузлатими липами.
І знову мчали на той захід, що перемелював життя.
В стражданнях, у муках народжується людина. То коли ж порозумнішає людство, щоб не виносити життя на чорні ринки і бойні, щоб не в муках проходив скороминучий вік людини. Бо що він? Не встигнеш надивитися на сонце, а вже вечірня зоря темніє тобі в постарілих очах… А як там його вечірня зоря? Теж, певно, провела мужа на війну та й скніє в печалі, як осіннє дерево, та припадає до колиски дитяти, як до останньої надії. Аж страшно подумати, що оте дитинча, з яким він ходив до школи, вже має дитину. А що ти маєш у житті? Ні любові, ні натяку на неї, тільки неспокій, ширяння думок, що лягають на папір, та смуток за нею, та невгасиму довіру до світу, з якої не одне, більш практичне, насміхається нишком… І як він зі своєю м’якістю зустріне те, що повинен зустріти солдат? Невсипуща тривога знову тінню перекреслювала його шляхи, його думки.
Закривавлене сонце вже спускалось у передвечір’я, коли вони в чистому полі догнали на кінній тязі артдивізіон. Утомлені, змилені коні, до дзвону натягуючи посторонки, важко підіймали на пагорб тупоморді гармати гаубиці.
— Дайте перепочинок коням! — загукали з машин гармашам.
— Наказ! Поспішаємо! — суворо відповіли ті.
— Ви б краще вночі поспішали!
— Наказ!
Машини, вимолочуючи ниву, обминули гармашів, покуріли до лісу. А в цей час позаду почав вивірчуватися гул. Два месери, проколовши небо, винесли з блакиті свою хижу кощавість і, збільшуючись, пішли в круте пікірування. Гармаші, пригнувшись, вдарили по конях, і ті, гублячи піну, помчали до лісу. Але вже було пізно. По житах хрестами майнули тіні літаків, а на самих літаках залихоманились сполохи, і дві смертоносні траси, схрещуючись, градом вдарили по гарматах, смертю — в тих, хто був коло гармат. Ще раз на бриючому польоті пройшли “месершміти”, і застогнало поле, застогнали люди, заіржали, заплакали коні, не розуміючи, що робиться над ними, що робиться з ними. На їхніх збільшених очах вибивалися сльози.
Тепер бійці єдиний порятунок знаходили на грудях землі, а нерозумні, навіть смертельно поранені, коні поривалися вгору, до неба, до сонця, що, як поранений боєць, стояло вже на призахідних костурах.
— Отак і вчимося воювати. Але як навчимось, горе вам буде! — кулаком насварився Фіненко на захід, де зникали чорні, неначе обвуглені, хрести “месершмітів”.
