II
Смерканням, прямо з форсованого маршу, вони влилися у стрілецьку дивізію, що, стікаючи кров’ю, сьомий день вела уперті бої. Нетривка, без другого ешелону лінія оборони тягнулася нескошеними лугами, місцями наближалася до вигинів сонної річки й впиралась у приземкуватий низинний ліс.
Вже тричі бійці стрічали ворога в своїх окопах, підривали його і себе гранатами, глушили прикладами, ломили руками, але не покинули позицій. Правда, була й тут своя трагедійна хвилина, коли здригнувся правий фланг, що входив у діброву. Звідси, з тилу, по ньому вдарили німецькі, переодягнені в нашу форму парашутисти. І над прихопленою туманцем лукою завис страшний крик розпуки:
— Оточують, братці! Ми в оточенні!
Не так з окопів, як з гнізд, де, відірваний од своїх, боєць завжди гостро відчуває самотність, зірвалися солдати, деякі мимоволі підхопили крик боягуза і очманіло кинулись із лугу в жита. І тут перед ними неждано виросла висока в генеральській формі постать командира дивізії. Він, стоячи посеред зрошеної ниви, не обурювався, не кричав, не хапався за зброю, а тільки посміхався. І ця привабливо здивована посмішка зупинила бійців, повинила збаламучені голови.
— Не туди, солдати, біжите — парашутисти на узліссі,— спокійно показав рукою генерал на прихоплений туманцем низькоділ, звідки озивалися ворожі автомати.
Бійці з вдячністю підвели на нього погляди і кинулись до узлісся.
Про генерала Чумака і його усмішку ходили легенди. В громадянську війну він був кіннотником, пролетів на коні мало не всі шляхи України, і шабля в його молодих руках була страшна, мов блискавка. І він був страшним у шалі битв. І що найдивовижніше — влітаючи, врубуючись у ворожі ескадрони, теж посміхався, але ця, уже шайтанська посмішка жахом проймала ворогів, і він проходив крізь них, як бог перемоги.
Навіть у тридцять сьомому році, переступивши поріг камери, він зітхнув, але не згубив своєї привабливої, трохи соромливої посмішки. Вчорашні військові — сьогоднішні арештанти, які вже й забули, коли бачили осміхнені обличчя, незрозуміло поглянули на нього: чи не збожеволів у нещасті чоловік?
— Чого так утупились? — здивувався Чумак.— Чудо якесь побачили?
— А ти чого посміхаєшся?
— Такий бісів характер маю. Хто тут старший?
— Я! — обізвався змучений безнадійними думами і стражданнями вив’ялений бородань.
— Звання?
— Полковник.
— У майбутньому — генерал,— приязно подав йому руку з перехрестями шрамів.— Як ви товаришу полковник, проводите тут заняття?
— Заняття?! У камері?! — витріщився полковник.— Та хто ти такий?
— Теж полковник.
— А ви, товаришу полковник, не з’їхали з глузду?
— Поки що не збираюсь і вам не раджу. То з сьогоднішнього дня і починаємо проводити військові заняття.
— Кому вони потрібні? — скипів полковник, ще думаючи, що новоприбулий або насміхається над ними, або не сповна розуму.
— Насамперед нам! — пояснив Чумак.— Бо ми заарештовані до пори, а солдатами залишаємось довічно. Поки розробимо план, я проведу заняття на тему: “Бойові можливості механізованих частин на флангах армії і в глибині оборони ворога при взаємодії з кіннотою”. Сідайте щільніше…
Та не довелося, як думалось, помчати на танках ворожих флангах і тилах. У тривожну годину дали йому пошарпану стрілецьку дивізію, ескадрон прикордонних військ, жменьку міліції і наказали захопити залишені нашими військами позиції.
— Сили у вас мало, але все, що зустрінете в дорозі,— ваше! — сказав на прощання командарм. По його очах було видно, що він мало надіявся на повернення втрачених позицій.
Але дивізія вирвала їх несподіваним нічним ударом, і тепер розплачувалась за цей удар, і несла розплату атакуючим…
Богдан потрапив у відділок старшого сержанта Фіненка, який мав прикривати стодвадцятидвохміліметрову батарею від німецьких автоматників. Вкопавшись у землю, він зробив ніші для протигаза, підсумків, гранат і, до краю втомлений, спітнілий, підвівся у столочених житах. За річкою стихав шал битви, тільки збоку, ближче до лісу, ніяк не міг заспокоїтися один міномет, дрякав і дрякав, немов збожеволілий деркач, і по лінії діброви, ранячи її, раз од разу клубками спалахували розриви.
Високо підіймались ракети, в їхньому відсвіті земля ставала моторошно мертвою, такою, як її описав у день страшного суду протопоп Авакум. Вдалині на пагорбі запалав хутір, і хата-білянка, неначе в благанні, підняла вгору скривавлені руки.
— Нервують німці,— сказав Фіненко.
— І виловлюють із річки вбитих,— од вогневої до них підійшов командир гарматної обслуги сержант Ревін.— Вони акуратні — не покинуть ні одного вбитого. Закуримо?
— Не хочеться лізти в землю.
— І все одно закури, бо завтра не буде часу,— зітхнув гармаш.
— Чого так думаєш?
— Із спостережного пункту передали, що німці підтягнули танки. А нам хоч би один завалящий на розвод дали.
— Значить, уся надія на вас, гармаші!
Прямо над ними важко пролетіли бомбардувальники, та все не наші, та все не наші.
— До Києва рвуться.
Аж страшно подумати, що той красень, який колись у сонячному вітрі летів до нього, тепер задихається в чаду фугасок.
— Лягай, Богдане. Клади під голову ранець та й відпочивай під житечком, бо хто зна, коли відпочинемо отак.
Нарешті втихомирився і останній міномет, тільки ракети розшматовували ніч мертвим, потойбічним світлом — напевне, і його німці винайшли для страху.
Богдан розстелив шинелю, поклав біля себе гвинтівку, гранату і ліг горілиць, придивляючись до зоряного неба. І хоч тривожно було йому, та тривожився менше, ніж у дорозі до фронту, бо оті воїни, що почорніли за ці дні в боях, і розповідь про їхнього генерала принесла якесь полегшення душі. А завтрашній бій покаже, хто е хто. Щось вологе впало йому на щоку. Ага, то вже ніч росить росу, як росила і в мирні часи.
До вогневої під’їхала машина, гармаші почали вивантажувати снаряди, а зв’язківець передав на спостережний пункт зовсім мирні слова:
— Привезли огірочки!
Крізь дрімоту Богдан почув голос Фіненка:
— Ти спиш?
— Сплю,— він справді вже губив відчуття тіла, реальності, забираючи в сон важке причмокування бомбовозів і мертвотні відблиски ракет.
— А яка славна ота дівчина, що в санітарному їхала!
— О господи! Кому що…
— На неї ніхто не накидав оком?
— А ти б накинув?
— За щастя мав би… Хоча жаль…
— Чого тобі жаль?
— Щоб не залишилась удовою. Найбільше мені в світі жаль сиріт і вдів. Спи.
Ранок почався таким золотінням, таким ніжно-зеленим і рожевим малюванням, а чоло сонця підняло такий вінець, що й повірити було важко — невже довкола причаїлася смерть? І ось вона загупала в свої пекельні ступи — обізвалась гарматами і мінометами. Чорні, підшиті і прошиті вогнями стовпи піднялися над річкою, над лінією окопів і за окопами. Над лугами блискавично виростав повий ліс — ліс смерті. Поштовхами задихала земля, осипаючи груддя, дими і пил на бійців і сонце. Бійці щільніш притиснулись до її лона, а сонце і поранений його вінець сполохано підскочили вгору.
Із закритих позицій вдарили паші гаубиці-гармати, сумовитий шелест пролетів над бійцями й озвався вибухами на тому березі.
“Дряк, дряк, дряк!” — невдоволено відповіли німецькі міномети, нагнітаючи і нагнітаючи громи. І вони вже стали такими, що гул пострілів і вибухів злився в один збожеволілий обвал землі, чи неба, чи обох разом. І день почорнів, і сонце почорніло.
Ще не осіли гайзери землі, як за ними, викочуючи низом громи, з’явилися танки і розхристані, в приплюснутих рогатих касках автоматники. Їхній основний удар був націлений на серцевину дивізії. Повторювався улюблений маневр: скувати, витягнути на центр усі сили, а самим прорватись на флангах і кліщами замкнути кільце оточення.
І от заворушилися жерла його батареї, заряджаючі смикнули шнури, і, підскочивши, гармати викинули зі своїх пащ вогонь і грім.
— Зараз у вилку!..
Задзвеніли порожні гільзи, знову клацнули замки — і біля танків забушували вогонь і каламуть, а в них заскреготав поранений метал. Ось зразу два танки взялися вогнем. З одного вискочили танкісти, і тут же, підкошені, впали біля траків. А другий танк, немов шматок комети, поніс чадний вогонь аж у небо, бо там його було менше, аніж на землі. Ще з одного танка, мов гадюка, злетіла гусінь, і він затанцював на місці танець кульгавого, та все одно відпльовувався свинцем, поки об цього не дзенькнула пляшка з горючою сумішшю; по броні поповзли мідянки полум’я, і з люка башти почали вискакувати охоплені димом і вогнем танкісти.
А чорні закіптюжені гармаші продовжували молотьбу. І тут над ними, розтинаючи душу, пронизливо завили-заскімлили пікірувальники. Вибухи оглушили Богдана, затулили від нього батарею і тільки не могли затулити вояцького стогону.
Коли осіла курява, вже не було однієї гармати. Від її уламків відповзали поранені, біля її уламків лежали вбиті. І не вітер, а вогонь, що виривався з жерл, востаннє ворушив їхні чуби, що вже належали землі.
Богдан зірвав з голови пілотку. А в цей час позаду гармашів пролунали постріли і крики. Гойднулося жито, і над ним, строчачи з автоматів, підвелися бліді, скривлені напругою німецькі десантники. Богдан щось скрикнув і, на ходу заряджаючи рушницю, кинувся назустріч автоматникам. Він побачив, як на нього глянуло крихітно чорне вічко.
“Невже це і є смерть? І де? В житі, що дає життя!..”
Він вистрелив вище вічка, упав, біля його очей прошелестів свинцевий дощ. Богдан загнав новий патрон у патронник, зірвався з землі і побіг наздоганяти стрільців, що вже гнали рештки парашутистів.
“А де ж той, що цілив у нього? Біжить чи лежить?..”
Відгриміла, відстугоніла, відстогнала земля. І настала така неймовірна тиша, що не вірилося їй, а вуха самі вибухали то дзвонами, то пострілами, то відлунням моторів. Але це була справжня, чесно відвойована тиша, і тривала вона майже до вечора.
А підвечір зі штабу прийшов наказ відступати, бо німці прорвались на інших рубежах. І увечері дивізія почала відступати на тилові рубежі з смертельно пораненим командиром. Він і вмирав, як жив,— із своєю привабливою, трохи ніяковою посмішкою. У вантажній машині, куди поклали його, шелестіло скошене жито і вбирало його кров.
— Який жаль… Який жаль… Який жаль…— забуваючись, раз од разу повторював начальник штабу.
Чумак притримав на руці кілька достиглих колосків, що стали заважкими йому, і спокійно-спокійно сказав:
— Не жаль мені життя, а жаль цього жита. Ще думалось поле орати. І землі своєї жаль, бо й досі не надивився на її вроду.— І, помовчавши, додав: — Чуєш, стікає жито.
Він чув, як скапувало зерно, і не чув, як по краплині на останній його шлях скапувало життя.
Темнішало небо, потемніло, нахилилося до нього й укрило своїми зорями, які він так любив…
