III
Січена калина, січена,—
З ким ти, Ярино, звінчана?Весільна
Наспівалися дружки й світилки, наплакалась молода. По її сльозах дівчата винесли з хати пахощі примороженої калини, а в хату, неначе сич, вбокував накостричений Омелян; на його темних і ворушких, як пуголовки, очах скаженіла роса гніву, а в губах ятрився недокурок. Омелян виплюнув його, по-котячому підійшов до сестри, поклав клешнясту чорну руку на її плече, і слова його заклекотіли, запінились, немов дурне пиво.
— “Січена калина, січена!” — перекривив пісню дружок.— А я тебе на капусту посічу. Посічу і на жаровню поставлю!.. Навіть на дівич-вечір не подивлюся, їй-бо!
На устах, на притемненім дівочім обличчі ворухнулися тіні осмути і гніву.
— Аби твоя воля, звироднілий, ти б і сонце катував.
— Сонце? — кліпнув Омелян і в подиві запустив руку в ляпані квіти своєї манишки.— Прирівняла!.. Та витирай воду з-під вій, бо сукровицю витиратимеш,— він із серцем провів щиколотками по щоках сестри, турнув її до ліжка і гукнув у другі двері: — Мамо!
— Чого тобі? — вийшла, мов тінь, Іваниха, в очах її стояв туман років і суму.
Омелян чоботом наступив на обронений кетяг калини, чортихнувся.
— Говоріть, мамо, щось із відданицею, говоріть, бо як не поведу її по-людськи до шлюбу, то поведу до ополонки, а там студена вода, їй-бо.
— Іди, студеноокий,— тихо попросила мати.— Чого каламутиш світом, як дідько болотом?
— Я таки скаламучу комусь і сльози, і душу. Ще їй мало хльосту було, так додам! Чуєш, тонкослізко! — визвірився на Ярину.
Мати стомлено зирнула на сина:
— Іди, харцизе, кудись із пам’яті. Чого і досі, мов сестропродавець, мордуєш її?
— Чого? Щоб не була такою розумною. Буду шматками виривати з неї дурний розум, як дике м’ясо!
— Сам ти дике м’ясо,— потвердішали і голос, і постать Ярини.
Омеляна зсудомило: ці самі слова він чув ще в двадцятому році від полоненого комісара, якого вони після допиту прив’язали до крила вітряка. І коли закрутилися крила, коли заскреготало без млива жорнове каміння, комісар гукнув їм зверху:
— Гей, дурні, засипте кіш, бо пропадуть камені. А людям треба молоти!
І в останню свою хвилину він думав не про себе, а про людей.
Омелян нагнав непотрібні видіння і презирливо запитав у сестри:
— Чи тобі короля, чи тобі принци з-за океану потрібно? Васюти — це теж принці!
— Прицвинтарні! — Ярина поправила чорну, як печаль, хустку.
В Омеляна не тільки очі, а й начищені чоботи спалахнули гнівом, він ударив кулаком у кулак.
— Стережись мені, стережись ниньки, щоб завтра не було пізно! Доведеться — на коліні переломлю надвоє тебе.
Іваниха зітхнула:
— Ти вже нам обом переломив життя. Переломив і не помітив цього.
— Життя, життя! — витріщився на матір Омелян.— Гріш ціна йому тепер.
— А за Васютою воно подорожчає?
— Ви ще не знаєте Васюти. Це такий характер, що зможеться і з фортуною сісти за стіл. За ним ваша донька не присохне на трудоднях і нормі.
— Не страхай нормою її: вона біля норми співає, а коло Васюти плаче.
— Захищайте, захищайте, коли вже треба під вінець іти. Та й хіба ви спочатку не тримали руку за Артемона? Чи ви навперемінно міняєте руку?
— Була послухала тебе, поки не бачила її сліз…
Коли за Омеляном зачинилися двері, мати підійшла до доньки, припала до її грудей, як колись, у дитинстві донька припадала до неї.
Тепер уже не матір доньку, а донька мусила заспокоювати матір.
— Не плачте, мамо…
— І не плакала б, так, видно, останні сльози на твоє весілля підійшли. Нащо я тобі в самого бога випросила таке личко? Нема від нього радості ні нам, ні тобі… За ким же ти сохнеш, коли так ненавидиш?
У Ярини безпомічно і скорбно ворухнулись зліплені сльозами вії:
— Ні за ким я не сохну.
Мати сіла на ослін, зітхнула і розсудливо, як ніколи, заговорила:
— Горе, що любов не прийшла тепер, а ще більше буде горе, коли вона прийде після одруження. А прийти вона все одно має. Не побоїться і суду людського…
До Ярининого болю приєднався ще й острах:
— Мамо, звідки ж ви це знаєте?
— Звідки? Поміж людьми пройшов мій вік. Поміж людьми. Усього, дочко, довелося надивитись… І що робити з тобою, і куди дітися з тобою, безталання моє? Можна було б не послухати Омеляна, аби в його душі і досі не сидів бандит.
Хтось знадвору клямцнув сінешніми дверима, загупав чобітьми.
— Твоя судьба,— зітхнула мати.— Дочекалися весілля, тільки плачем, як на похоронах,— журно поглянула на доньку і вийшла з світлиці.
І ось зав’южений Артемон вносить у хату холоднечу, клубки пари і розкапущене галіфе. Він скидає сиву шапку, обережно обтрушує з неї весільні квітки і сніг і говорить одне слово:
— Мете!
Ярина опускає вії, опускає голову. Артемон підходить ближче до неї, хвацько жбурляє шапку на ліжко, яке вже вважає своїм, обмацує засклепованими очима наречену і вдавано весело каже:
— Ти краще, Ярино, чим журитися, чарку б, закусь поставила та постель постелила. Подушок на ній, жінко, багато, а толку мало.
— Яка я тобі жінка?! — зойкнула дівчина.
— Законна, законна,— видобуває тіняву посмішку з глибоких, вузькуватих очей.— Вже загсом і печаткою скріплена. Вже й музики, Шаламаї, значить, об’явилися. Так що можна і сьогодні стелити ліжко.
Невже вона справді буде йому слати постіль, невже це не поганий сон?
Страх, мов хижа птиця, сідає на Яринині плечі, все глибше і глибше запускає в душу пазури. Вона скидає на парубка надломлений погляд.
“Зверху переляк, а яке всередині чаїться коріння? — розгадує і не може розгадати жених.— Ну, потім повириваємо потроху його. На все треба час”.
— Артемоне, відступися од мене, горем своїм, життям своїм благаю — відступись!
Парубок набичився, поправив галіфе, дихнув горілкою в обличчя:
— Який же дурень даремно відступиться від краси? Га?.. Ну, якби знайшли мені старости ще кращу наречену,— може б, відступився. Та де візьмеш таку? Га?
І навіть у цьому “га” було щось противне, принизливе, що применшувало людину. Сама розпука захилитала Яринкою, і вона приклала руку до серця:
— Хіба ж ти не бачиш: моя душа не лежить до тебе?
Але й це не збентежило жениха.
— Душа! А що таке душа!? Це корито,— що наллєш у нього, то й хлюпотить. Щось ти вихлюпаєш з нього, а я чогось домішаю, та й усе.
— Артемоне, ми не будемо мати щастя…
— Так будемо дітей мати! — В прожилках на скронях парубка побільшало синьої крові, а в словах — підігрітого сивухою неподобства,— В тебе такі груди, що вигодують мені півдесятка Васют. Дівчата хай ідуть у тебе, а хлопці в мене — оце й усе щастя.
Ярина обурилась, у куточках рота затремтіли презирливі риски:
— Як же ти можеш думати про дітей, коли я зневажаю тебе?
— Я перечекаю, поки твоя зневага зноситься і зітліє, мов сорочка на плечах.
— Цього не перечекаєш!
— І даремно! — розсердився Артемон. Обличчя його враз стало огнистим, як ліхтар.— Я тобі життя, твою красу, можна сказати, врятував, а ти споневажаєш мене.
— Коли ти, осоружний, моє життя рятував?! — скрикнула Ярина, лячно й недовірливо поглянула на парубка.
Артемон поморщився:
— Не хочу й говорити про це.
— Говори!
— Тобі від цього легше не буде.
— Все одно, кажи!
— Тоді згадай собі голодний рік!.. Згадала? На чому ви тоді сиділи? Га? На воді та біді, маторжаники з тертого хріну та листу жували, бо збіднились до решти. А я ось із цього плеча — вдарив рукою по ньому — вночі скинув Омеляну кулик разового борошна. Пам’ятаєш, як ми наварили галушок і розбудили тебе? Пригадуєш, як ти хвалила їх? Га? Не за Омелянові ж очі я трудився, а за слово, яке мав од нього.
— Так ти мене купив за мішок борошна? Така твоя ціна? — жахнулася дівчина.
— Дурне варнякаєш. Не рівняй сьогоднішню ціну до тогорічної. Тоді я одним куликом борошна вирятував три душі: і Омелянову, і твоєї матері, і твою. Інакше повідкидали б ви копита. Це я святу правду кажу. Так хоч за це можеш ти мене оцінити, хай і не люблячи! Ось краще подивись, які я тобі городські цяцьки придбав,— Артемон поліз правицею до кишені, вийняв щось звідти і розкрив перед дівчиною долоню. На ній двома золотими жолудцями лежали сережки і тримали в собі заковані діамантові сльози.
— Брильянти чистої води! — зі знанням справи тицьнув у них пальцем Артемон.
— Ти їх теж за борошно виміняв?
— За муку і бараболю.
— Прицвинтарну?
— А хоча б і так! — випнуті Артемонові уста облягла недобра упертість.— Ти й досі живеш мечтаніями, книжкою, казкою. А я тобі іншу казку скажу: в голодний рік цвіт моєї бараболі був дорожчий за цвіт твоєї папороті. Життя треба не тільки розуміти, а й брати за роги. Візьми! — торкнувся її сачка отими пальцями, що брали за роги життя.
Ярина мало не задихнулась од його мови. Невидющими очима вона оглянула світлицю й вискочила з неї, ледь не збивши на порозі Омеляна.
— Очманіла?! — визвірився на сестру.— Куди тебе лиха година несе?
— Я зараз,— відповіла перше, що спало на думку, вбігла у ванькирчик, вихопила зі скрині кожушок, теплу хустку й обережно викралась на подвір’я.
Заметіль одразу ж ударила в обличчя, обкрутила навколо її ніг весільну спідницю і засвистіла зверху в яворах, а низом — в ожереді соломи. Біля ожереда нетерпеливився запряжений у крильчасті сани легкохід, на якому приїхав Васюта. Ярина обома руками охопила коня, і худобина, почувши ласку, стиха заіржала. Дівчина збила з гриви сніг, поправила упряж, озирнулась на хату, де під острішками шелестіли вінки кукурудзи, вони й досі пахли вересневим сонцем і вересневим смутком… Коли б оце догадалися вийти мати… Очима прощання дівчина дивиться на вікна, на які метелиця навішує своє ткання; вони, й хата, і присмак вересня починають відходити у хуртовину, у темінь, у сон чи забуття.
Неначе сновида, Ярина сіла на сапи, торкнула віжками, і кінь з копита риссю та риссю пішов у завійницю. Ось він загримів на містку, з-під якого вода протікає до їхнього городу, промайнув присипані по шию вишняки, пробіг через вербовий посвист і вискочив на шлях. Вона віжками притримала легкохода, розмірковуючи, в який бік податись од свого весілля, куди завезти своє безталання, де посіяти свою осмуту? На Літинщині, біля синього Згару, живе її сестра, а на Донбасі в шахтах добуває вугілля брат. Борис люто ненавидить Омеляна, а сестру називає “мій синьоцвіт”. Він її не дасть на поталу…
Хіба ж інколи, крізь дівочий сором, про таке їй думалось весілля? Хіба ж такого судженого чекала вона із своїх вечорів, із своїх сподівань? А він і не прийшов до неї. Чого ж, чого? Скільки приходило хлопців до її хати, до тих яворів, які підмиває вода, а він і разу не заглянув. Видко, не потрібна я йому…
Коло греблі вона порівнялась з жіночою постаттю, яку перегойдувала хурдига.
— Яринко! Це ж ти? — здивовано і весело гукнула жінка.
— Софіє Петрівно? — по голосу пізнала свою колишню учительку. І світ далекої казки, і цвіт іванокупальської папороті, і чари сердечного слова війнули над її печаллю, і стало жаль, що вона вже не та дівчинка, якій Софія Петрівна клала руку на коси.
Вчителька сіла на сани, охопила дівчину руками за стан, притулилась до неї і довірливо спитала:
— І хочеться тобі кудись їхати в таку хурделицю?
— Не хочеться, Софіє Петрівно,— понуро відповіла Ярина.
— А хто ж тебе неволить? — заглянула їй у вічі.
— Біда.
— Біда?..— одразу здогадалась про все.
— Через неї покидаю свою землю.
— Що ти, нерозумнице, говориш! — несподівано застогнала вчителька, і її руки безвільно опали з дівочого стану.
— Софіє Петрівно, що з вами? — перелякалась Ярина. Вона відчула, як виплеснулось жіноче горе з тієї людини, яка завжди приходила до них, школярів, такою, ніби ніколи не розлучалася з самим сонцем.
— Як же ти могла так сказати: покидаю свою землю? — зажурено запитала вчителька чи то її, чи себе, чи оцю негоду.— Є щось більше за нас, за наші жалі, за наші болі — своя земля. Хай небо з усіма громами обвалиться над тобою, а ти не маєш права й подумати про розлуку з нею. Це тому так говорю тобі, бо сама колись по дурості покидала свою землю.
Тепер жахнулась Ярина:
— Невже ви могли це зробити?
— Виходить, могла.
— Яке ж горе погнало на чужину?
— Любов. Мої літа, моя молодість були складнішими і страшнішими за твої.
— А приходили ви до нас завжди з посмішкою, ніби й лиха не зазнали.
Я ж учителька, Ярино. Я маю комусь зменшувати горе… Куди ж ти?
— І сама не знаю: чи на Літинеччину до сестри, чи до брата на Донбас.
Вчителька невесело посміхнулась:
— А я зопалу що подумала?.. Бо одразу ж після твоїх слів налетіло моє минуле… Весіллям, калиною пахне від тебе.
— Січеною калиною. Здається, усю, усю посікли мене.
Вчителька знову охопила її руками за стан.
— Це минеться, Ярино.
— Коли ж?
— Коли прийде справжня любов.
— Чи вже й прийде вона?
— До тебе прийде. А моя навіки пішла, як вода по камені… І доганяй — не доженеш,— у голосі вчительки обізвались заховані сльози.— Тільки, Яринко, не їдь зараз, перечекай хуртовину хоч у мене.
— Не можу, Софіє Петрівно.
З бічної вулички почулось галакання. Дівчина здригнулась, а Софія Петрівна ще раз поцілувала її:
— Тоді прощавай, Яринко. Хай усе добре буде з тобою в дорозі.
Вчителька зіскочила з санчат, притулилась спиною до пригнутої придорожньої верби і подумала: “Як жіноча доля схожа на долю верби”. І провела очима, і загубила в хуртовині свою школярку. А в очі і в душу залетіла своя хуртеча.
За селом неждано із витків метелиці до Ярини долетіла безжурна музика. Хто ж це розкидає її по снігах і куди подітись од неї?! Ярина зупинила коня, прислухалась. Сніговиця то відносила, то наближала музику. А чого їй боятись? Дівчина вйокнула на коня, закрила обличчя хусткою і поїхала вперед. Незабаром побачила, як у полі відривався і відірватись не міг од низів’я кущ багаття, біля нього стояли засніжені музики і вигравали таку, щоб її було найкраще чути.
“Шаламаї!” — здогадалась Ярина. Несамовиті Шаламаї! Завтра вони мали грати її весілля, та замість нього сьогодні грають її прощання.
— Гей, чорнява, куди ти? — здивовано гукнув якийсь молодик од вогню, коли сани порівнялися з музиками.
— І як ти, Василю, впізнав, що вона чорнява? — гигикнув другий Шаламаєнко.
— В чорнявої натура, як у тура. Куди ж ти, дівчино?
— До лікарні,— ще більше закутуючи обличчя, відповіла Ярина.
— За приворотним корінцем, щоб усі хлопці сохли за тобою? — зареготали Шаламаєнки.— Візьми когось із собою.
— Дайте дівчині чистий спокій! — нагримав батько на синів.— Може, вона он яке лихо має, а ви перелопачуєте сміх. Ось краще заграймо…
І довго ще наздоганяли, губились і знову наздоганяли дівчину її весільні музики. А коли вони притихли, на перехресті в метелиці окреслилась постать якогось чоловіка. Його аж розхитувала чи втома, чи хуртовина. Побачивши сани, він зупинився і хрипко гукнув:
— Гей-гей!
— Ой! — з несподіванки зойкнула Ярина, а кінь чогось схарапудився, шарпнувся вбік. Вона вдарила його віжками, і тільки згодом щось знайоме-знайоме забриніло їй у тому “гей-гей”!
Як схожий був цей голос на Богданів. Але чого ж йому вночі у таку хурдигу добиратись додому? Може, повернути коня? Може, й справді це він? Ні, це тільки вчулося їй.
З метелиці до неї знову прибився давній вересень, вона з нього вихопила оту згадку, як перев’язувала Богданові палець, мимоволі крутнула коня навздогін подорожньому, але одразу ж і перелякалась: а що, коли Артемон і Омелян уже мчать по її слідах?
І засніжений кінь, і засніжена дівчина повертають од села чи од своєї судьби… А хто, шукаючи її, не одходив од неї?..
* * *
Вже не тримаючись на ногах, Богдан дотягнувся до Шаламаїв і знесилено кинув руки у вогонь. Музики переглянулись, крекнули, взяли його в коло.
— Оце їздили та возились…— здивовано вирвалось у Василя.
— Виходить, небораче, збився з дороги? — запитав старий Шаламай.
— Збився.
— Нівроку дав крюк. Ще десь не спало твоє щастя, що прибився на наші музики. Утікав ти від краси, а в акурат прийшов до неї. Ось ми тебе заведем у Озерне, і гуляй душа без кунтуша.
— Я сам піду.
— У тебе тут родичі є?
— Та є.
— Тоді приходь на весілля.
Богдан здригнувся, наче його через плечі перетягли києм, витягнув руки з вогню.
— Прийду,— і, заточуючись, побрів до села.
— Щось із ним не теє,— обізвався позаду хтось із Шаламаєнків.
— Із тобою було б “не теє”, якби стільки помісив снігу в таку хуртовину.
В крайній розхристаній вулиці села на нього мало не налетіли два вершники. Побачивши подорожнього, вони під’їхали до нього, перегнулися з коней, з темряви виділились перекреслені метелицею обличчя.
— Чоловіче, тобі не стрічалися на шляху однокінні санки? — пізнав голос Омеляна Безкоровайного.
— Або що, дядьку Омеляне?
— О, це ти, Богдане? — аж присвиснув Омелян, для чогось оглянувся, наче метелиця могла підслухати його, ще більше нахилився до парубка,— Розумієш, наша Ярина перед самим весіллям сіла собі в санки і кудись подалася. Маю не сестру, а один бісів норов, їй-бо.
— Втекла од весілля?! — аж скрикнув хлопець.
— Та ніби так виходить,— неохоче відповів Омелян.— То часом не бачив її на шляху?
— Та ні, не бачив,— лише тепер зрозумів, з ким нещодавно зустрівся.
— Куди ж вона подалася? — приклав руку до підборіддя Омелян.— А будь ти неладна!
— Значить, треба перевертати село, рідню усяку,— загарцював побіля Безкоровайного Васюта.— Куди їй у таку сніговицю добратися до міста? — Вони, притулившись шапкою до шапки, про щось тихцем порадились, повернули коні, свиснули нагаями і помчали в село.
“Втекла, втекла Яринка!” — полегшено зітхнулось хлопцеві. Полегкість він мав уже з того, що не піде дівчина за скаредливого прицвинтарника. Але чому ж не стрілася вона з ним? Може, за кілька кроків од нього була його судьба… Ні, ні, яка там судьба! Хоч би разом подались до міста. Чи ж доїде, чи не зіб’ється з дороги?
Страх знову огорнув Богдана і кільцював його гірше метелиці. Кинутись навздогін? Та хіба ж у хуртовину наздоженеш коня? І потішав себе тільки одним: добра худобина довезе її до людського тепла, до чиєїсь оселі… Коли б тільки не завія. “Спинись же, спинись же, спинись!..” Та сніговійниця по-розбійницьки свиснула біля вуха і помчала наздоганяти дівчину…
Куди ж поїхала Ярина? Куди ж? Це “куди ж” і шипіло, і дятлом довбало мозок. Перехитуючись, хлопець бреде занесеною вулицею, обабіч якої тільки вгадуються дерева і хати. Ось він уперся в чийсь тин, а той йому обізвався приємним гучанням — це на кілках виморожувались глечики, по них шерехтіла метелиця, а в них вовтузився вітер.
Оминувши міст через річечку, Богдан повертає не на свою, а на Яринину вулицю.
“А наша вулиця ширша”,— забринів з дитинства її голос.
“І в нас була широка, так сусіди переставили плоти — і вкрали ту вулицю…” А тепер сусіди украли любов.
Куди ж поїхала вона, куди?
Ще місток, з-під якого вода тече до Ярининого городу, ще місточок, скрипучі ворота, подвір’я — і засвітились, приголомшили вікна її оселі. На подвір’ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи, під стріхою шелестіли вінки кукурудзи. Все було таким звичним, як щодення, і таким незвичним, як марення.
Ще якусь годину тут ходило його недосяжне щастя. Про що воно думало, кого виглядало, на кого сподівалось, утікаючи од рідної оселі, од матері, од весілля?.. Може, якби він раніше нагодився, втікали б вони разом від тяжкобрового підцвинтарника і Омеляна. Не на дівочу прихильність сподівався, а на те, що від Васюти можна кинутись і під кригу. Бо хто він такий? Дрібний гендляр, по суті, хам і осавула між людьми, одна догідливість побіля звищих і всюди — хитра спритність. У голодний рік, паразитуючи на людському горі, він зумів ще й бригадиром стати, а там, підвернеться нагода, і голову зіпхне, і далі проштовхається.
Пригинаючись, Богдан входить у сіни і, ніби в свою скорботу, стукає в хатні двері. За напітнілим деревом стрепенувся жіночий голос, що віддалено нагадував голос Яринки.
Ось хлопець переступає поріг, ловить тривожний і здивований погляд Іванихи. Уся в чорному, з прив’ялими біля уст борознами часу, вона нагадує тих матерів, які у церквах вимолюють долю дітям.
— Богдане, Богданчику, ти?! — шелестять її слова, повертаючись до тих років, коли він із Яриною ходив до школи.
— Я, тітко Маріє,— не знати чого думає, що вона могла б йому бути матір’ю, підіймає на неї наморожені, нашмагані сніговицею вії і боїться, щоб на них не затремтіла його туга.
— Який же ти зав’южений.
— Здалеку йшов.
— Напевне, з науки?
— З науки. Я зараз обтрушуся,— хотів піти до дверей.
— Обтрушуйся тут. Замерз?
— Замерз, тітко Маріє.
— Погрійся біля печі. Там весільні страви стоять, тільки весілля не буде. Може, чув: утекла Ярина від свого нареченого.
— Чув.
На очах жінки висіклись темпі краплини:
— Де тепер моє дитя студить душу в таку хуртовину?.. Чуєш, як стогне вона… Хоч би з дороги не збилась, хоч би знайшла якесь пристанище.
— Будемо надіятись, тітко Маріє,— не знає, чим утішити жінку, яка могла б йому бути за матір, а сам наздоганяє поглядом і Яринку, і сани, і коня. “Хоч би не збилась вона”,— повторює в думці слова Іванихи.
— Ти не судиш мене, Богдане?
— Чого ж я маю судити вас?
— Багато тепер суддів і осудців розвелося, ох, як багато. Ось перед тобою заходив наш дяк — хотів авансом до весілля випити чарку. А коли довідався про таке, потряс усіма патлами і сказав, що мир безперестанку погибав через революції і жіноцтво. Впивався моєю горілкою і судив революцію, і мене, і доньку мою. Сідай, Богдане. Ти вже дома був?
— Ні.
— Ой! — зойкнула жінка.— Як же так?
— І сам не знаю як.
Неясний здогад ворухнувся в погляді жінки, але вона його пригасила віями, так схожими на вії Яринки.
— То я тобі вечеряти поставлю, ти ж здорожився,— заметушилась, підійшла до печі, де вигрівались весільні пахощі.
— Не треба, тітко Маріє.
— Як це, не треба? Ось у мене і казенна горілка стоїть.
— Я, тіточко, такого зілля поки що не п’ю:
— Чула, чула про це, хоч ніколи но навідувався до пас.
Вони зустрілись поглядами, і він знов побачив, як у її скорботних очах ворухнувся здогад, та за ним стояв не осуд, а співчуття. Затинаючись, ніяковіючи, він спитав:
— Куди ж могла податись Яринка?
— Хто ж його знає,— задумалась мати.— Лише дві дороги має вона: або в Старий Майдан до Надійки, або в Донбас до Бориса. Мій урвитель, Омелян, значить, уже подався навздогінці за нею. Хоч би не наздогнав.
— Де Старий Майдан, я знаю. Може, ви дасте Борисову адресу?
— Ой Богданчику, ти її також будеш шукати?
— Напевне. А ні — хоч листа напишу.
Іваниха підійшла до божниці, вийняла звідти податки, страховки, листи, поклала їх на стіл, де лежали хліб і калина.
— Розбирайся в них, як розберешся.
Він одразу запам’ятовує адресу і збирається йти. Тоді жінка охоплює його руки, головою принада до його засніженого, що вже береться росою, плеча.
— Що мені, Богдане, в цьому світі робити? — І вже за її сльозами зникає здогад, а стоїть одна материнська печаль.
— Дарма, дарма, все якось перемелеться, от побачите.
Стукнув вітер у вікно, Іваниха метнулась до нього, а потім зітхнула:
— Тепер підуть усі мої ночі на безсоння, як у війну… Будь здоров, Богданчику. Хай твоя матір не плаче за тобою, як я за своєю найменшою.
— Бувайте здорові,— цілує в щоку жінку, що могла б бути йому другою матір’ю. На тремтливих устах він виносить присмак її сліз і знову, неначе п’яний, виходить у заметіль. І враз його наздоганяє зламаний голос Іванихи. Він зупиняється, жінка швидко підходить до нього і щось тиче в руку.
— Ось тобі, Богдане, весільний жайворонок. Як не маєш подарунка від доньки, то май хоч від мене.
Він підносить розкриленого птаха до очей, проводить рукою по його солодких пшеничних крилах і має гірку втіху: все-таки ліпше отримати весільну пташину з рук матері, аніж од чужої нареченої… Де ж вона тепер? Де ж? Хлопець ще раз прощається з Іванихою, кладе теплу неживу пташину в кишеню і виходить з подвір’я, де все поривається влетіти вгору намерзлий стіжок.
Вдома, видко, ще не спали — у вікнах стояло вкручене світло. Двері і досі були незачинені. Богдан тихцем увійшов до хати, ступнув пару кроків і, за щось зачепившись, ледве не розтягнувся на долівці. Тепер він побачив, що тут на сіні спало кілька нічліжан.
— Хто це порозкидав стільки ніг? — кинув погляд на стіл, за яким сиділи батько, мати і… старий Шаламай.
— Та це мої діти відлежують боки! — засміявся музика і, пізнавши Богдана, здивовано прогнув брови.— О, студент!.. Теж прийшов підночувати?
— Та…— зніяковів хлопець.
— Богдане, синку,— з несподіванки аж застогнала мати. Лагідна, як літо, вона несе йому назустріч і занепокоєння, і радість, і усмішку.
— Це ваш син?! — ще більш здивувався музика, перехопив застережливий Богданів погляд, крекнув і поклав вії на половецькі очі.
— Як же ти, Богдане, добирався у таку негоду? — встає з-за столу поставний, високочолий батько.
— Як міг, так і добирався,— зиркає на музику.
— І нащо ж було вириватись у таку хуртовину? — зажурилася мати.
— Захотів твоєї картоплі з капустою і пришелепався — ноги ж не куповані,— підійшов до сина, розгладив шпакуваті вуса, почоломкався.— О, видать, добре тобою вихала метелиця — ледве на ногах тримаєшся.
— Ще б пак! — буркнув Шаламай.
— Давай, стара, мерщій щось вечеряти сипу.
— Тільки спати,— парубок, видихаючи мороз, сів на тапчан і почав скидати чоботи.
— Богдане, хоч картоплі печеної,— затурбувалася мати.
— І трохи меду. Сам варив із щільників,— подав батько чарку янтарного питва.
Богдан її перехилив, а Шаламай скривився:
— Такий мед треба не пити, а прислухатись до нього,— він приголубив чарку і підніс її до вуха.
— Що ж ви там чуєте?
— Червень, сонце і дзвін бджоли.
— Мені сьогодні цілий день гуділи бджоли,— ледве посміхнувся Богдан.
— Добре, що не вовки трубили,— буркнув у вусища Шаламай і повернувся до незакінченої розмови: — Не вміємо, Василю, ми господарювати, не вміємо. Таку вже магнітну силу взяв папірець над землею, що безсиліємо і ми, і земля.
— Наш Туровець господар, та сидить над ним балаболка, що жита від рису не відрізнить, і керує.
— Хворостенко?
— Він же.
— І нащо вам ото знову у політику вдарятись! — гримнула мати.
— Та ми ж не про політику, а про зерно говоримо,— заспокоїв її батько.
— Тепер і зерно політикою стало,— відрізала мати.
Це були останні слова, які Богдан забрав у сон, де знову захугувала метелиця, заскрипів вітряк, відривалась од снігів хустка багаття, а від неї на санчатах тікала його любов. Куди ж вона, куди?..
Коли прокинувся, у хаті не було ні Шаламаїв, ні батька-матері, тільки на скрині лежав весільний жайворонок.
