IV
На південь стікає зоряна імла Чумацького Шляху. Якийсь чумак чи хлібороб проїхав возом по небесній дорозі, збив на ній срібну куряву, і стікає вона на жито-пшеницю, щоб не журились ми хлібом.
Так йому, малому, посміхаючись у вуса, розповідав тато, коли вони в жнив’яну пору виїжджали в поле. То були незабутні ночі, коли справді вірилось, що можна їхати чи йти по зоряній дорозі, коли навколо було стільки таємничого, коли твоя казка починалася уже з того притихлого на переднівок вітряка, біля якого перепілка вивела дрібних діточок.
Як це все недавно і як це все давно було. Як потьмарились роки й світ, навіть зоряна імла тепер куриться тривогою, бо і її підпалили пожарища війни. Довкола стояла принишкла із сумом колосків ніч. Та Богдан чув, як із ним ішла лихоманка, чув, як по тілі переміщались печаті морозу. Северин мугикнув якусь пісню, та одразу обірвав її, зітхнув:
— Ідеш по своїй землі, а співати не смій. Тільки від цього можна збожеволіти. Ти, Богдане, любиш співати?
— А хто ж з українців не любить пісню?
— Заспівай мені якусь свою.
— Не можна, бо якийсь дідько одразу й вліпить кулю в пісню.
— Ти пусти її так, щоб тільки я і колос почули. Якби ти знав, як співають у нашому селі! Приїхала колись до нас народна артистка, почула над Пслом вечірні співанки і розплакалась, наче проста. Дуже хотілось їй забрати аж у консерваторію мою сестру, щоб вона потім у театрах співала.
— І що?
— Не схотіла Оксана завозити свої пісні у місто, бо мала любов у селі.
— Щасливу?
— Щасливу. А тепер уже не Оксана, а війна співав її мужу і нам свої пісні,— спохмурнів Северин, поклав руку на зрошені колоски.— Чуєш, як плаче жито?
— Напевне, тому, що напризволяще покинули його люди. Тебе не морозить?
— Ні, пече. Якийсь дідько вкинув усередину пригорщу вугляків, і вони там ніяк не знайдуть свого місця. А тебе морозить?
— Прямо чую на собі печаті холоду.
— А місяць сходить, як і перше сходив,— показав на козаче сонце, що підвелося над землею і почало золотом лудити хмарку,— Вже скоро й північ. Хіба ж давно під таким місяцем вистоювали до передсвітньої години?
— Цить! — Богдан зупинився, сторожко придивляючись до далини. Щось блиснуло раз і вдруге, потім підвелася темна постать і зникла в житах. Друзі принишкли, пригнулись. Над нивою ще заграв шматок світла, а в самій ниві почувся шерех.
— Та це жінки жнуть,— нарешті збагнув Северин, коли знову побачив німотну постать у житах.— Бачиш, он місяцем сяйнув серп.
Щось невимовно трагедійне було в цих жнивах, у цих мовчазних жіночих постатях, з яких хтось вибрав слово чи й душу.
— Зачакловані женці,— сумно сказав Богдан, і вони пішли далі, а обабіч дороги зблискували й зблискували серпи і зрідка підводилися мовчазні, наче тіні, жниці. Через якийсь час Богдан нагло зупинився.
— Що там?
— Здається, хтось стогне.
Северин одразу ж зірвав з плеча свою снайперську гвинтівку, на оптиці якої тінявилося далеке небо. І от вони виразно почули, як застогнала нива, потім біля самотнього полукіпка побачили якусь темну купину. Поранений? Так ні, бо завеликою здавалася купина. Ось над нею підвелася мовчазна постать.
— Стій! — гукнув Северин.
І йому відповів спокійний-преспокійний голос:
— Та стою ж, коли комусь нема чого робити. Може, й руки вгору задерти?
— З руками що хочете, те й робіть,— заспокоївся Северин.
Вони наблизились до статечного старого хлібороба, но бороді якого ходили місяць і тіні. Біля селянина, важко дихаючи, лежав кінь.
— Що ви, діду, робите?
— Коня рятую, бо не може стати на ноги.
— Поранений?
— Поранений. Другий день плаче в житах і все щось хоче сказати мені, та не може.— Старий нахилився до коня, торкнувся руками до його гриви, і він застогнав, неначе людина.— Ногу ж перебито осколком, так я взяв її у лубок.
— Виходите?
— Маю виходити, бо війна війною, а все одно треба орати, сіяти.— І зажурено додав: — Знову земля переходить на руки старих та малих.
— А що, діду, робиться в селі?
— Завмерло воно, ніби поставили над ним могильний хрест. Отак намертво село в двадцятому році під тифом лежало. А ви ж куди?
— На схід.
Своїх доганяти?
— Своїх.
— То не йдіть он тією дорогою, що візьме праворуч: там німці для чогось нагнали тьму різної машинерії. І де вони стільки техніки розплодили? Захопили нею землю, захопили небо, захопили день, а нам полишили ніч,— він підняв з землі серпа.— Оце й жнивуємо вночі, крадькома, наче злодії. Ви ж ідіть, хлопці, та скоріше повертайтесь із того сходу.
— Спасибі, діду.
— Йдіть здорові, та не беріть управоруч,— знову повторив і довго дивився їм услід, а коли вони взяли ліворуч, пригнувся і почав жати свій нелегкий хліб.
Пустельна дорога йшла між високими житами, пшеницями, вівсами й гречкою, що лежала перед ними, неначе пахучий туман. І несподівано Богдан почув, як у гречках задзвеніла бджола.
— Северине, чуєш гудіння?
— Де? — підняв голову до неба.
— Слухай не небо, а землю. Невже бджола і вночі бере взяток?
Северин прислухався до співучого гудіння, посміхнувся і глибокодумно сказав:
— Тепер і бджола трудиться вдень і вночі.
— Десь пасіка недалеко. В мирний час пішли б до неї.— Згадалась пасіка діда Володимира і той хрест із цілого дуба, який йому, живому, ще в 1905 році поставили селяни.
Про це він, Богдан, був надрукував у газеті та й пішов із нею до старого. А той прочитав кореспонденцію і розсердився на нього:
— Хвальби, хлопче, вийшло багато.
— Так це ж заслужена хвальба.
— Боюсь я її.
— Чого ж боятися, коли заслужили.
— А ти не помічаєш, що ми чогось хвалимося більше, ніж потрібно? А для вихваляння менше треба розуму, чим для діла.
Ой, недаремно боявся хвальби старий пасічник…
Десь біля самого обрію, загуділи машини, а праворуч підвівся меч прожектора, він розпанахав небо, розсік зоряну імлу Чумацького Шляху, розсік повінь гречок, понишпорив трохи по землі і згас.
— Це звідти, де машинерії нагнали,— уточнив Северин.— Чогось мені здається, що йду я по своєму сну. Прокинусь — і не буде ні війни, ні німців…
— Цей сон не скоро мине,— похмуро буркнув Богдан.— А бджоли гудуть.
Над гречкою кущами проріс туман, і вони, оминаючи його, немов заворожені ішли через снування місяця і бджіл. За гречками знову захвилювались дорідні жита, а ось у долинці полягли снопи, як воїни. І щось моторошне було у цих забутих снопах — у цьому першому воєнному жниві, що лежало на нашій, не своїй землі.
“Спать підем, спать підем”,— довоєнною пісенькою запідпадьомкала перепілка, і на шальках нам’яті заходила сумирна минувшина і кривава сьогоденність.
Попереду забовванів ліс. Там вони знайдуть і захист, і відпочинок, та й далі по зорях на схід. Богдан зняв з плеча гвинтівку, перевірив, чи є в патроннику патрон, і поніс її в руках.
— Ти чого занепокоївся? — здивувався Северин.— Ніде ж ні лялечки.
— А хто зна, що чекає нас перед лісом?
— Німці лісу навіть удень бояться.
Богдан завагався, та не поклав гвинтівку на плече. “Спать підем, спать підем”,— ще збоку обізвалась інша перепілка.
Перед самим лісом дорога роздвоїлась. Вони зупинилися на роздоріжжі, придивляючись до тіней лісу, і враз їх струсонув напружений вигук:
— Хенде хох! Хенде хох!
За одну блискавичну мить підстрибнув угору місяць, розверзся ліс і висвітлив солдата, який наставив на них гвинтівку. На нього, не думаючи, кинувся Северин, а Богдан натиснув на курок. Майже одночасно схрестились постріли і несамовитий скрик. Зброя випала з рук чужинця, і вже в його шию всіма пальцями вчепився Северин.
Раптом німець ошелешив їх не німецькою, а своєю ж, рідною мовою:
— Ой рідненькі, на бога прошу, не вбивайте! Будьте милосердні!
Северин вражено розімкнув руки: чи не трапилось якоїсь помилки, чи не чавить свого?
— Ти хто такий?! — оглядає вибілене місяцем і переляком довгообразе обличчя, чужинський одяг і чужинську зброю, що лягла біля ніг.
— Я свій, рідненькі! Я з-під самого Сану. Мене герман схопив і поставив ось тутечки стерегти,— підіймає поранену руку, щоб розжалобити Северина.
— Виходить, ти поліцай?
— Так, так, любий пане, я тільки поліцай,— блиснула надія в очах “свого”.
Северин скипів:
— “Свої” поліцаї ще форми не мають, стерво!
— Ой рятуйте! Партизани! — несамовито скрикнув “свій” невидимим “своїм”, шарпнувся до лісу, та, прошитий кулею, одразу ж зів’яв і похилився обличчям на парості терну, домішуючи кров до роси.
— От і все. З глупоти прийшов, з глупотою і здох,— похмуро сказав Фіненко, подивився удалину і відповів невидимій перепелиці: — Через таку погань мало навіки не пішли спати.
Узлісся з обох боків озвалося пострілами і стривоженими голосами. Друзі вскочили в ліс, дерева й тіні прикрили їх. Зайшовши в гущавину, Богдан знесилено прихилився до дерева.
— Що з тобою? — стривожився Северин.— Чи не зачепила бісова куля?
— Ні… Млостить. Хоч і погань він, а млосно стало.
— Тяжко нам звикати до війни, а треба. І в мене спочатку на Халхин-Голі таке було, бо ми люди сердечні, мрійні й дуже добрі,— задумливо сказав Северин.— А мусимо ставати злими, нещадними, бо вже видно: ніхто без нас, Іванів, не зломить фашизм.
