VI
Відскрипіли останні підводи, опали останні помахи рук, а він самотньо, мов соняшник, стоїть край поля і, мов соняшник, дивиться на схід. За житами, за пшеницями, за гарячою жниварською югою зникають підводи, зникають люди, зникає частина його життя. І хоч як важко йому, та мусить чавити, виполіскувати з душі болі, бо знову треба входити в ті огні, у ті пекла, що вигадали нелюди-на людей, потішаючи смерть. Туровець підходить до осідланого Орлика, який пасеться на узбіччі дороги. Кінь підводить голову і пильно дивиться на нього великим розумним оком, неначе питає: “Що робити?”
— До лісу,— говорить йому, як говорив колись іншому коневі.— До лісу.
Кінь махає головою, ніби розуміє людину, і шелестить щирим золотом гриви. Треба було б попрощатись із ним, теж віддати на схід чи гармашам, що на кінній тязі. Та не зміг, бо так цей Орлик нагадував того, що вносив і виносив його, ще півпарубка, з боїв і побоїщ. Давно то було. Уже згнили в землі, розсипались на іржу кайзерівські каски, а тепер чекають свого гітлерівські. Не шляхом — курними дорогами і доріжками їде до лісу Туровець, а обабіч нього, як перед стратою, стоять похилені хліба, і немає радості ні від сивого колосу, ні від червоного самосійного маку, ні від синьої волошки, що дивиться на нього Соломіїним оком. Як вона там, бідолашна? Це ж треба саме перед війною вперше почути себе матір’ю. Велику людську радість подарувала їй весна, та чорну осмуту принесло літо. Почувши від Соломії довгождане слово, він сам увечері, щоб ніхто не побачив, нарізав у лузі червонолозу та й заходився виплітати колиску.
— Чи ти, Максиме, не завелику плетеш? — запитала Соломія. Він поглянув на свою працю, колиска таки буде великою, і, посміхаючись, відповів:
— А може, двійня знайдеться?
— Таке ти скажеш…— спалахнула, зніяковіла вона.
Чого вона й досі ніяковіє перед ним? Чого й досі спалахує то веселими, то тривожними рум’янцями, коли він повертається з поля додому, і зовсім по-дитячому кладе йому голову на груди, і так по-жіночому повертає до нього блакитну дрімоту очей. Він мимоволі приклав руку до того місця, до якого притулилась вона. От тільки що тепер буде? І як вона в це лихоліття принесе у світ нове життя? Отак і соталися від похиленого поля до хати його думки, і під їхнє снування він не почув іншого снування, що прорвало полинялу голубінь неба. Під білою хмарою вималювався чорний хрест “месершміта”. Не знайшовши іншого об’єкта, він пішов на самотнього вершника. Зловісна тінь майнула по житах, з-під крил замигтіли вогники, і на вершника густо опустилась кулеметна траса. Кулі злобно підсікли степову дорогу, підняли на ній клубочки пилу. Туровець скочив на землю, подивився на машину, що пронесла над ним ревище, і за два кроки від себе знайшов тупоносу кулю, яка несла йому смерть.
А знесамовитілий месер розвернувся і знову кинувся на нього. “Практику проходить”,— Туровець у безсилій люті зриває з плеча гвинтівку, навстоячки цілиться в пілота, а той обрушує на нього тінь літака і вогневу чергу. Знову, прострочуючи землю, злобно зафиркали кулі, і підкошене колосся похилилось на плечі непідкошеного, як поранені схиляються на непоранених. Отак і почалася його нова воєнна дорога, яка, мов людоїд, жадала крові і м’яса. Коли Туровець уже під’їжджав до лісу, далина струсонула далеким глухим громом. Максим аж на стременах підвівся, прислухаючись до заходу. І він знову озвався приглушеним гупанням: шалені ціпи війни вже десь за річкою обмолочували чиєсь життя. І тільки зараз у Туровця обірвались останні надії: а може, зупиниться навала перед його порогом, а може, повернуть її на захід. Та не повернули, а захід продовжував плюндрувати схід. Недалеко від хати лісника назустріч йому, скрадаючись, вийшов чоловік з гвинтівкою на плечі. “Та це ж Михейко!” — пізнав Туровець. Побачивши командира, Михейко зупинився, нерішуча волога посмішка затінявилась у його звужених очах, поторгала сумно опущені вуса. Він для чогось підняв новісінького картуза, відкрив низькувате чоло, яке з двох боків звужував темний підлісок волосся.
— Чув, Петре? — поздоровкавшись, запитав його Максим і рукою показав на захід.
— Та чув,— гірко зітхнув Михейко, насунув картуз на свій підлісок.— Я кожною кісточкою, кожним рихтиком чув. І ви, напевне, так не почули.
— Це ж чому? — пильно подивився на посіріле обличчя, на по-риб’ячому помертвілі очі.
— Бо в мене, Максиме Павловичу, ще й дітки є, а у вас їх нема.
Туровець насторожився: “Що ти цим хочеш сказати?”
Михейко оглянувся, стишив голос:
— Тільки одне, тільки одне, Максиме Павловичу: випишіть мене зі своїх списочків, з партизанів, значить. Ця ноша, виходить, не по мені.
— Чом же ти раніше не сказав про цю ношу, коли в райкомі питали тебе?
— В райкомі я побоявся, бо то інстанція. А в інстанції треба слухатись. Це вже так заведено.
Туровець обізлився:
— Там ти побоявся, а тут посміливішав?! Давай гвинтівку! — Обличчя його стало таким лиховісним, що Михейка зсудомило і він, рогачем піднявши руки, відступив у ліс.
— Максиме Павловичу, бог із вами! Не вбивайте, не вкорочуйте віку. У мене ж трійко дітей і всі трійко — дівчатка. Їй-бо, усі дівчатка,— хапався за них, ніби це могло оправдати і захистити його.
— І що ж ти думаєш робити? — отямився Туровець і вже спокійніше поглянув на тремтячу постать боягуза.
— Я, мабуть, пристану до якоїсь військової частини. Бо на війні як і вб’ють, то тільки мене. А за партизанство і сім’ю не пожаліють. А в мене ж, їй-богу, трійко дівчаток, і всі білявенькі. Ось хочете, я вам і фотографію покажу, вона завжди при мені.— І він волохатого рукою поліз до внутрішньої кишені піджака.
— Давай гвинтівку, патрони теж.
Михейко зрозумів, що йому нічого не загрожує, вирвав руку з кишені, зняв з плеча гвинтівку й подав її Туровцю.
— Ось подивіться, Максиме Павловичу, все тут в акурат. Я й вичистив її і патрони вичистив.
— Тільки душу забувся вичистити.
— Аби ж у мене не трійко дівчаток,— він розвів руками і знов поліз до кишені, щось видобув звідти.
— Іди, йди! — наказав Туровець.
Михейко злякано кліпав очима і не пішов, позадкував, не спускаючи благального погляду з Туровця. Ось він ударився спиною в стовбур берези, ще більше перелякався і чкурнув у гущавину, а біля берези щось забіліло. Туровець скочив з коня і підняв із землі прим’яте фото. На нього глянуло троє милогубих білявеньких дівчаток, яких у перші тяжкі дні загубив тато…
Ліси і ліси. Тут вони ще тримали на зелених руках блакитний спокій, якого вже не мала земля; та й вони скоро не матимуть його. У видолинку заворкував струмок, за видолинком розкрилася невеличка галявина, за якою стояла їхня, вкрита зеленим дерном землянка. Першими він побачив братів Шаламаїв-музик і шоферів, що і в загін принесли свої інструменти, і довгообразого, завжди заклопотаного завгоспа Сергія Білоконя, який мав у лісі харчову базу, та не мав харчів.
— Хворостенко ж усю продукцію району забрав собі,— всюди скаржився він. Але скарги харчів не дали, тому й довелося поки задовольнитися лише медом, привезеним з пасіки діда Володимира. Зараз Білокінь сидів біля землянки і вирізував ковганку, бо війна війною, а сало ж затовкувати треба.
Туровець оглянув свій невеликий загін, вірніше — диверсійну групу. Окрім Михейка, ще не було двох чоловік.
— А де Вербицький і Хомич?
— Вони, Максиме Павловичу, пішли від нас,— понуро відповів красивий горбоносий Григорій Стрепет.
— Куди пішли?
— Сказали: шукати кращої долі,— спалахнув гнів у вузьких половецьких очах Василя Шаламая.— Ніби тепер знаєш, де є краща доля. Вони вирішили, що зараз партизанська боротьба — самогубство. Це в громадянську війну, мовляв, можна було партизанити.
— Теоретики! — одним словом знищила їх Софія Снігурська.
— Більше нема таких теоретиків? — запитав Туровець.
— Нема,— твердо відповіло кілька голосів.
— Що ж, дуже тяжко, товариші, коли тебе покидає хтось у біді. Але це краще, коли покидає зараз. От лиха година й прояснила, хто ким є. То й не будемо журиться за половою, коли маємо зерно. Кепсько тільки, що наш завгосп сумує.
— Хворостенко ж загарбав собі всю продукцію. Оце б піти, взяти його за петельки і ґудзики і так потрусити, щоб посипалась уся продукція з нього. Він і тут поділив нас на синів та пасинків.
— От які ви несознательні. Йому ж більше треба, бо в нас ні в кого нема такого черева, як у нього,— увинув слово корчкуватий Павло Шаламай.
Партизани засміялися, а далину знову розколов глухий грім.
— Це вже коло Бугу,— зітхнула Софія Петрівна.
— Підійшла костомаха і до мого села,— застиг Сергій Білокінь, і невимовна мука застигла в його карих очах, пригасила їхні золоті обідки. І з кожного обличчя тепер Туровець вбирав страждання і болі, болі і страждання, і все одно за ними вчувалась непримиренна рішучість, затятість, ота, яку ні залізо, ні вогонь не розсіче. Вона читалася навіть на миловидому змарнілому овалі золотокосої Софії Снігурської. Дехто не дуже хотів записувати її в партизани: згадували тіні минувшини, всіляко остерігали Туровця. Але він вірив людині, а не тіням. І Софія так схвилювалася, коли сказав, що вона партизанка, аж почала виплакувати свою радість. Так, ідучи на всі випробування, жінка раділа вже з того, що мала довіру в найтяжчі дні своєї землі. А поруч з нею стояв чубатий вислочолий велет Ярема Григорович Кондратюк, який і в мирні дні більше скидався на повстанця, аніж на вчителя. За вільнодумство і норовливість не раз йому перепадало від обережненьких, не раз його розпікали на конференціях, нарадах і в інстанціях, а потім найбільший суддя — час — підтримував його, з чоловіка знімали суворі і прості догани, тільки ніхто ніколи не вибачався за них перед ним. Тепер Ярема Григорович не розлучався з єдиним у загоні кулеметом.
— Хороший Ярема Григорович чоловік,— сказав якось, посміхаючись, про нього завзятий рибовод і рибалка Григорій Стрепет.— Тільки вночі спати мені не дає.
— Як це? — запитав Туровець.
— Та має ж чоловік не чуба, а цілий вівсяний сніп. Війне вночі вітер, і чуб його такий шелест здіймає, що я одразу ж прокидаюсь,— пожартував Григорій.
— І все одно для тебе чуба не стригтиму,— засміявся тоді Ярема Григорович.
— Пострижете,— похмуро пообіцяв завгосп.— Хіба ж я на такі чуби настачу мила?
— А ми їх небавом будемо зіллям або й кров’ю мити,— розважливо сказав лісник Юрій Гайдамака, що мав теж напрочуд славне пошиття на голові.
Засмученим добрим поглядом оглядає своїх побратимів Туровець, а в серці його сходяться хвилі болю, і любові, і вдячності до цих людей, що покинули свої тихі оселі, своїх скорбних матерів, своїх дружин і дітей та й взялися за оці, застарілі тепер, гвинтівки, щоб стати насупроти сучасно механізованої смерті. І не один із них, як сказав Юрій, буде кров’ю мити свого чуба, а очима годувати гайвороння, бо є щось вище за наше життя — своя земля, своя Вітчизна. Туровець поклав руки на плечі Юрія Гайдамаки і Григорія Стрепета і тихо сказав:
— Отже, постукала війна і в наші двері. Зараз нам треба розійтися по конспіративних квартирах. А коли пройде фронт, знову зберемося тут і почнемо воювати.
З галявини на чотири сторони почали розходитись партизани. На чотири сторони проводжав їх очима Туровець і зарання тривожився над їхнім завтрашнім днем. Останньою до нього підійшла Софія Петрівна, і болісно стрепенулось серце його. Чи не думає й вона покинути ліси? Бо хоч як тяжко чоловіку на війні, а жінці втричі тяжче.
— Максиме Павловичу, а мені можна залишитись тут, в лісах?
— Самій? — здивувався він.
— Самій.
— Нащо це вам?
Софія Петрівна твердо подивилась на нього:
— Хочу звикнути до лісів, щоб не боятись їх ні вдень ні вночі. Це ж смерком сова тюгикне, а я з незвички зубами вистукую.
— Ще звикнете, Софіє Петрівно. Та й не з такими совами зустрінетесь. А життя побережіть: фронт і сюди може заглянути.
— А може, зупиниться на Бузі?
— Коли б то.
Ось і її хустинка майнула поміж деревами, і біля нього залишився один Орлик. Туровець розсідлав його, травою витер спину, потім заніс сідло й вуздечку в землянку, а тим часом із лісу повернувся Білокінь.
— Що вам, Сергію? Ще якась недогода з продукцією?
— А що ви думаєте? — поліз чоловік рукою до потилиці.— Повинен чи не повинен я вас годувати хоч якимсь кандьором? Повинен я хоч якусь бакалію мати? То, може, піду до бісового Хворостенка і організую мінове господарство? Добре, що в нас є запасець меду. Я йому солодке, а він мені…
— Гірке,— підказав Туровець.— Не треба, Сергію. Пізно.
— Напевне, таки пізно,— погодився Білокінь.— Рвонулась війна, мов із ланцюга зірвалась, та все одно маю хоч кілька мішків муки привезти. А може, й овець устигну пригнати,— так розсудливо говорить Білокінь, наче й не гупає війна над його головою.
Попрощавшись з Білоконем, Туровець уже зібрався йти, коли на лісовій дорозі з’явилася присадкувата постать з рушницею на плечі, з наганом і кинджалом на поясі та біноклем на шиї.
“Та це ж Хворостенко. Ще б шаблю причепив”,— посміхнувся Туровець і почав очікувати грізного вояку.
— Здоров, Максиме! — простягнув Хворостенко куцу руку, окинув зеленим занепокоєним оком землянку.— Непогано ти влаштувався.
— Ви краще.
— Чому б це?
— Та всю райспоживспілку перевезли собі.
— Що ж ти хотів: воювати і не жувати? Хай і твій завгосп покаже сто вісімдесят обертів на хвилину.
— Де вже йому встигнути за вами.
Хворостенко оглянувся.
— А я знаєш чого прийшов до тебе?
— Скажете.
— Та мушу,— нахмурив чоло Хворостенко, і занепокоєння пройшлося по всьому його обличчі.— Оце ж, розумієш, Максиме, сьогодні зник Артемон Васюта. Словом, змився. І тепер я згадав усі твої слова про нього.
Туровець пильно поглянув на Хворостенка:
— Чого ж так пізно згадали усі мої слова?
— Він же, розумієш, всюди при мені був, як з шовку виплетений. Отак виявляй, виявляй пильність, а чогось і не догледиш.
— Аби ж ви свою пильність виявляли до тих, до кого треба було,— задумався Туровець.
— Напевне, ти правду кажеш,— погодився Хворостенко, і зелені очі його засумували.— Та не будемо про це, бо вже пізно. Як ти думаєш: невже Васюта зможе нам підкласти свиню? Чи він тільки так, з переляку дряпонув?
— Якщо прийдуть німці, Васюта неодмінно покаже себе.
— І мені, виходить, треба змінити своє місцеперебування?
— Сьогодні ж, сьогодні, бо завтра може бути пізно.
— От і довіряй після цього людям! — зажурився Хворостенко, і Туровець уперше побачив його без одяганок самовпевненості.— То я й піду до своїх.
Коли постать Хворостенка зникла на лісовій дорозі, Туровець ще обвів поглядом землянку, Орлика та й пішов у глибінь лісу. В лісах йому зайшло сонце, і на небо почали виходити тривожні зорі війни. І виходили вони не так, і світили не так, як у мирні дні. Вночі він добрався до старого пасічника, що, охопивши сиву голову руками, сидів на призьбі. І не знаєш тепер, що йому сказати, чим утішити.
— Як ви, діду?
Пасічник підвівся, безпорадно опустив руки, на яких тісно було старим жилам.
— Чекаю ж лиха, як гриб при дорозі. Навіть працювати не можу.
— Напрацювались ви за свій вік.
— І все одно мало, бо нічого кращого в усьому світі не знайдеш за любов і працю. Щось перекусиш, Максиме?
— А є що?
— Якусь сухоїжу знайдемо. Був і рибки витягнув, подивився на неї, на її очі і випустив. Жаль буде, коли чорти виловлять чи виглушать її. Ходімо ж до хати.
Їли вони, не світячи світла, не світячи світла й спати лягли. І коли вже утома склепила Максимові очі, він почув тупіт на лісовій дорозі. Затривоживсь і пасічник.
— В таку пору біля мене ніхто не проїжджає.
Туровець зірвався на ноги, не озуваючись, із гвинтівкою напоготові вискочив на пасіку. В ноги йому в’їлися роси, в очі — недобрі зорі війни й постарілий місяць.
Темінь обізвалася кінськими підковами. Хто ж їх кинув сюди в таку пору? Ось між деревами майнув неясний обрис, і вже біля самого двору обірвався тупіт, і старі ворота заскрипіли, затріщали. “Та це ж Орлик!” — пізнав Туровець і кинувся до нього. Перед ворітьми, шелестячи гривою, стояв його Орлик. Побачивши господаря, він заіржав, і луна тривожно покотила це іржання лісами, у які вже входили вісники смерті.
