VII
Коли до людини в одні двері входить старість, то в другі — виходить радість. Отак мовить казка чи приказка, а в житті воно буває по-різному: скільки є отих сивоголових, теплооких дідуганів, що снують собі на пасіках, по садках чи на утлих човниках по тиховодах і мають радість не тільки для себе, а й заносять її людям, рідні, а найбільше онукам. А от у важкі Васютині двері ця гостя — радість — здається, ніколи не заходила. Правда, зрідка і він, зачинившись у льоху, мав утіху від свого зібраного в один чавунець багатства. Але хіба цю потаємну, напівзлодійську втіху можна назвати радістю?
“Ех, Тетянко, Тетянко, з тобою зовсім би по-інакшому пішло життя”.
І знову, в котрий уже раз, він згадав ту пору, коли між літом і осінню зупинився синьоокий вересень і коли до нього, як зоря, ішла його зоря. Здавалося, роки повинні б пригасити її обрис, а вони хтозна-що робили з його пам’яттю. От і вчора, втупивши очі в землю, він ішов собі осмерклою левадою, думав про те горе, що виплодилось у чужинецьких землях, і раптом почув її наспівний голос:
— Добрий вечір, діду.
Підвівши голову, оторопів: стежиною, між прибережними деревами, як молодість сама, ішла його Тетяна, струнка, красива, легка в ході. Хотів гукнути її, але переляк чи подив відібрав мову. А коли дівчина зникла за вербами та яворами, він обезсилено, мов із нього вибрали кістяк, довго самотів на лузі, не можучи повернутись до своєї прицвинтарної пустки. Давид і зараз неохоче заходить у неї, зачиняє двері на два засуви і в темряві молиться на невидимих богів. Він зараз має до них тільки два благання: одвернути війну і врятувати його Артемона. Хоч який він кручений, а все одно — син. Та й пішов не куди-небудь, а в партизани до Хворостенка, хоча й підсміювався над ним. Але хто з нас над кимсь не підсміюється, вважаючи себе кращим і розумнішим?
Не вечеряючи, Давид ліг на дерев’яне ліжко, де під свіжим рядном лежало свіже сіно, що проганяло погані сни. Та навряд чи прожене воно їх сьогодні. Навряд. Хіба ж не почуло ниньки все село отого грому, що веде не передгроззя, а смерть? І хоч багато має Давид нарікань на більшовиків, хоч і досі не може забути відібрану ними землю, та все одно він хоче, щоб вони зупинили війну. То тільки захланний Омелян возрадувався, коли німці захопили Львів, і поставив свічу богам. Гляди, щоб над тобою не засвітилась вона. Тепер це недовго. Де він зараз переховує свою злобу? В армію Омеляна, як елемента, не взяли, і він десь потихеньку щез із села.
…Свіже лугове сіно справді відігнало від Давида погані видіння… І він, ще молодий, на волах в’їхав у вечірню діброву, бо ж сюди, до пасіки, мала прийти його Тетянка. Ось і лісові копички заіскрилися, напившись місяця, ось і замерехтіли старосвітські з нерівного скла вікна їхньої лісової хатки, в якій до самих заморозків лежали яблука, мед і віск… Хтось невидимий постукав у вікно, і Давид почув одне скрадливе слово: “Тату…”
Хто ж це міг звати його батьком, коли він ще не одружений?.. Але це слово повторилось і вирвало його зі сну. Давид підвівся, скочив на підлогу, тремтячи од потаємного стукоту в шибку. Нарешті він підійшов до вікна, на якому ворушився місячний сон.
— Хто там?
— Це я, тату,— почув Артемонів голос, спочатку зрадів йому, а потім занепокоївся.
У сінях Артемон охопив його руками, притиснув до себе, чого так давно не було, і ще більше розтривожив, щось не до добра йдеться.
— Звідки ти, Артемоне?
— З лісів. Дайте щось кинути в кендюх.
— Я зараз підігрію,— підійшов до печі, намацав на комині сірники.
— Не треба світити світла.
— Це ж чого? — ще більше насторожився Давид.
Помовчавши, Артемон відвів очі в куток і неохоче відповів:
— Я, тату, втік із лісів.
— Це ж чого?! — здригнувся Давид.
— Бо ще не хочу вмирати.
— А як же інші?
— Хай тепер, тату, кожен вибирає свою дорогу. Досить колективної. Хто хоче вмирати за більшовиків, хай помирає, а я ще пожду. Попрацював на них, тепер попрацюю на себе.
Давид почув, як його старять ці слова.
— Ти думаєш, німець переможе?
— А що тут думати, коли він уже завтра відчинить ваші ворота і двері. Ви ж його добре пригостіть: більшовики забрали нашу землю, наш хутір, а німці, може, й повернуть.
Але навіть згадка про земельку тепер не порадувала Васюту, і він з докором сказав:
— Як ти, Артемоне, швидко перешерстився.
— А що я мав од більшовиків? — розсердився Артемон.— Одну працю та різні підозри? Навіть за всі старання, за всі вибивання головою не поставили.
— Тобі дуже потрібно було те головування?
— Не завадило б. Ви колись пожили в свою волю, і мені теж хотілося мати і волю, і славу.
— Не женися за дурною славою, бо в безслав’я підеш.
— Ет! — Артемон дістав з мисника сало, для чогось понюхав його, потім вкраяв хліба і, жуючи, насторожено сів біля вікна.— Якщо, тату, мене будуть розшукувати, скажете, що я не приходив додому. Це щоб вас не тягали.
— Спасибі, сину, хоч за це,— гірко сказав Давид.
Артемон здивувався:
— Невже ви не раді, що я втік од більшовиків? Ви ж колись кляли їх.
— Чого не було колись, та не можна людині увесь вік жити на злобі, як гадині на отруті.
— Оце наговорились і договорились! — зобиджено сказав Артемон, помовчав і не скоро запитав: — Ви ж, коли люди розбирали колгосп, взяли собі якогось коня?
— Узяв.
— Хоч славного?
— Та ніби нічого.
— Кінь у господарстві при всяких властях знадобиться. А зможете, ще й на другого розживіться.— Артемон поклав у торбу дві хлібини, шматок сала й почав прощатися з батьком.— От погано, що місяць світить.
— Як будеш ховатися од людей, тоді й сонце не догодить,— з болем видихнув Давид.
— Що ви цим хочете сказати? — закинув торбу на плече Артемон.
— Щоб ти повернувся до людей.
— До партизанів, значить?
— Хоча б і так.
— А що я тепер скажу їм?
— Скажеш, що скучив за мною, за домівкою. Тоді тебе погудять, погудять і простять.
— Чи це трухлявієте ви, чи до ідейних перекидаєтесь? Так нащо це вам? — здивувався Артемон.— Спом’янете моє слово: за німців ми ще поживемо хазяїнами.
— Який ти дурний, Артемоне. Хіба ж німець чи хтось інший воюватиме, щоб ти став господарем? Якщо ти й потрібний Гітлеру, то тільки як наймит.
— Невже це з вами таке зробив отой комісар, що ночував у нас?
— Це життя зробило. Життя!
Другими дверима, що не скрипіли, а каркали, Артемон скрався у цвинтар і зник за обважнілими від плодів деревами. Вже не бачачи його, Давид по гупанню струшених яблук знав, де він іде.
“Вранці треба позбирати яблука,— озвалася задавнена скаредність, та він одразу ж нагнав її.— Для чого це, коли тепер не яблука, а життя падає на землю?..”
Зарошеними могилками, чавлячи барвінок і падалицю, Артемон вийшов саме до того гробівця, над яким сумував мармуровий з надбитим крилом янгол. Ось у цьому гробівці для мертвих панів можна й заховатись живому, бо хто здогадається заглянути в старий склеп? Тільки раз у рік на проводи приїжджає сюди з міста якийсь інтелігент у галстуці та шляпі й, згадуючи померлих, напивається тут, як простий, і починає мішма співати святе і грішне. Якось Артемон розговорився з ним, запитав, що йому залишилося від колишнього панства-дворянства, і той інтелігент, не журячись, відповів:
— Шматок розбитого дзеркала.
— Як це? — не зрозумів Артемон.
— Дуже просто, молодий чоловіче: коли селяни розбирали наш маєток, хтось у ньому розбив старовинне трюмо. А коли я через кілька років приїхав сюди, моя колишня годувальниця і принесла мені в хустині друзку дзеркала, в яке можна закинути тільки одне око. Оце і все, що залишилось мені від колишнього князівства,
— Небагато,— поспівчував Артемон.
— То й добре,— почув несподівану відповідь.— Головне в житті — мати казанок на плечах, а не те багатство, що робить біднішим тебе.
І от, щоб уберегти казанок на плечах, Артемон обережно перелазить залізну, обплетену зіллям огорожу, стає на облуплену камінну сходинку, що веде до мертвих. А з пащі гробівця прямо на нього безшумно, як тінь чи як померла душа, вилітає чорний птах. З переляку Артемон поточився назад, а потім вилаяв себе: чого він так перелякався звичайнісінького кажана? Але цей нічний птах чи забобони відігнали втікача від панського склепу. Де ж тепер заховатися йому?
Скрадаючись, він пішов краєм цвинтарної дороги. Перед ним заграла місячною порошею стара каплиця. Раптом у її склі майнула чиясь розпатлана голова. Артемон присів, потім добрався до якогось хреста, щоб не дорогою, а могилками чкурнути з кладовища. Та чомусь йому ота розпатлана голова здалася знайомою. Чи не Омелянова? Так воно і є, що Омелянова. Ось де ти переховуєшся — поміж святими. Хитро ж придумано. Артемон підійшов до каплиці, постукав у двері й тихо сказав:
— Омеляне, відчини. Це я, Артемон.
— Чого тобі? — не скоро озвався голос Омеляна.
— Приймай до свого схову.
— А як з партизанами?
— Хіба ж ти мене вчив у партизанах ходити?
— Стань на світло,— наказав Омелян.
— Це ж чого?
— Подивлюсь, чи нема в тебе зброї.
— Своїм не віриш,— криво посміхнувся Артемон і став на середину цвинтарної дороги.
Незабаром Омелян, тримаючи під рукою бандитський куцак, відчинив двері, і Артемон увійшов у каплицю, зі стін якої прадавні святі супились на грішників…
На другий день віковічним катеринівським шляхом проїхала перша німецька частина.
— Слава тобі боже! — всією постаттю перехрестився Омелян, стоячи на цвинтарній дорозі.— Тепер і ми поживемо як люди.— Він про всякий випадок заховав у каплиці свого куцака, ще раз перехрестився і вийшов на цвинтар.
— Що ж тепер робити? — запитав Артемон.
— Оце ж завтра, мабуть, і поїдемо розпатронювати партизанську базу. Головне вихопити з неї сіль, бо скоро вона буде цінуватись на вагу золота.
— Який ти оборотистий,— посміхнувся Артемон.
— Живий має думати про живе.
З цвинтарного дерева гупнуло яблуко і налякало живого.
