ІХ
Тепер старожитня хата Васют стала скидатися на крамницю, в якій не закінчилась ревізія. Тут на лавах і під лавами, на припічку і в запічку, на столі і навіть на ліжках лежали пачки печива і чаю, мішки з сіллю, борошном, крупою і цукром, ящики з макаронами і вермішеллю, коробки з цукерками, лавровим листом, перцем і навіть гвоздикою — все, що було Хворостенком вивезено у ліси. Правда, це добро можна було б заховати подалі від людського ока, але, наспіх закопане в землю, воно взялося вільгістю, і де його пересушиш, як не в хаті? Тому тепер на дверях цілі дні висіла важенна колодка. Коли й треба було зайти в оселю, Васюти заходили осілими прицвинтарними дверима, що здіймали воронячий галас. Накрадене добро тішило Артемона і Омеляна, але судомило Давида.
— Ще, махлюваті, згадають вам партизани ці продукти,— понуро товк своє.
— Та ми ж так тихесенько вибрали їх, що й святі з неба не бачили,— поштиво говорив Омелян. І на його очах випинався сміх.
— Хоч не чіпайте святих, гріховодники,— сердився Давид і йшов ночувати до клуні, бо в хаті різні перці та гвоздики дурманили голову.
— Постарів батько, зовсім постарів,— з жалем казав Артемон.— Раніше він, пронюхавши таке, перегнав би коні на мило, а не попустив би добра.
— Видко, душа його вже відпочинку просить,— глибокодумно покивав головою Омелян.
— Може, нам тепер крамничку відкрити? — запитав Артемон, милуючи засклепованими очима накрадене добро.
— З гешефтярством почекаємо. Це від нас не втече. Спершу треба прицінитись до нової влади, прикинути, що можемо від неї мати. Не будуть же самі німці верховодити селом. Та десь і наші об’являться, що після революції повтікали звідси. Тоді й зважимо, як на руці, весь завтрашній день. Пошукай щось у миснику.
Не світячи світла, вони розпивали пляшку, закушували партизанським печивом, і Омелян ішов додому, а Артемон зачиняв оті двері, що зчиняли воронячий галас, і лягав спати поруч з різними ящиками і коробками: йому ніщо не дурманило голову. Тільки тепер частіше до неї заходила Ярина.
Скільки він не шукав собі наречену, красивішої не міг знайти. Вже й старим парубком зовуть його, а оте, що ворухнулось у нього колись до Ярини, більше не приходило. Не розсудив їх мир, то, може, війна розсудить? От підсохне ця продукція, заховає десь її у потаємниках і гайне в ліси до Ярини на вивідини чи поклін. Він і з дитиною може взяти Ярину, якщо не злиняла її врода. Про це йому кілька разів хотілося поговорити з Омеляном, але все якось не виходило та й ніби незручно було.
Другого ранку Артемона розбудив дзвін коси. То батько скошував на могилках вже перестояну траву.
— Нащо вам тепер цей клопіт? — ще заспаний, підійшов до батька.
Давид стомлено сперся на кісся:
— Воно хоч і війна, а треба ж якийсь клапоть сіна мати.
— Я вам привезу цього сіна, аби мали де скласти.
— Знову украдеш?
Оце святенство на старість одразу розгнівило Артемона:
— От скажіть, тату, а коли ми не брали того, що погано лежало?
— Відпала в мене охота красти, бо чогось, бачу, воно так виходить: чим більше маєш, тим ще більше хочеться мати. А це ніколи до добра не доводило. Може, ми хоч тепер схаменемось?
В засклепованих очах Артемона прокинулась хижа насмішка:
— Коли ви, тату, віддасте мені своє золото, я схаменусь.
Давид посірів:
— Яке золото?
— Оте, що увесь вік збирали. Та не озирайтесь — мертві не почують.
— У мене ж це золото петлюрівці на гривні, на папірці обміняли.
По щелепах Артемона поповзла та сама паскудна посмішка, яку йому завжди хотілося змісити кулаками.
— Так я вам і повірю, щоб ви петлюрівцям віддали все золото. Краще б сказали, де зарили його, бо як помрете, дістанеться воно, як і тіло ваше, одній землі,— та й пішов, пригинаючи на могилках траву мертвих.
Кинувши косу, Давид довго отупіло дивився на міцну, кряжисту постать сина, що не мав совісті ні на макове зерно. Йому вже кортить дорватися до золота. А захопить його, то й пустить батька з торбою попід вікнами. От коли вмирати буду, то, може, й подумаю, чи сказати про свій скарб. На подвір’ї заторохкотів віз: Артемон знову кудись виїжджав на роздобичу. Допався тепер до чужого, мов Кирик до сметани. І, озирнувшись, чи нема кого на кладовищі, Давид пішов до Тетяниної могили, де буйно розрослися наче туманцем підсинені півники і хрещатий барвінок. Тільки Артемон розчинив навстіж ворота, як до них добрі коні підкотили чорну з лискучим промінням бричку. На передку її біля машталіра сидів огрядненький у синьому однострої вусань, а позаду — двоє озброєних здоровил з жовто-блакитними пов’язками, на яких було написано: “Шуцманшафт”.
— Ти Артемон Васюта? — скособочив на нього бестіально-хитрі очі огрядненький гусакоподібний вусань.
— На мене, ласкавий пане, тикає тільки рідня та мої друзі,— з гідністю відповів Артемон.
— Добре, козаче, відбрив! — не розсердився, а засміявся вусань.— Познайомимось. Я начальник української допоміжної поліції — Антон Антонович Пасикевич,— і простягнув з брички вкорочену, майже квадратну долоню, з якої ще й досі не вивітрився дух риби.
— Дуже приємно, дуже приємно, ласкавий пане,— вклонився йому Артемон, а на спині його завовтузились оси: чи не потягнуть його оці гицелі в тюрягу за партизанство?
Але начальник поліції зацікавлено оглянув його оселю:
— Оце твоя хата?
— Моя, ласкавий пане.
— Старосвітська! Таких уже тепер не будують! І янголи, бачу, на віконницях! — з захопленням сказав Пасикевич, скочив з брички й пішов до хати, на якій висіла кілограмова колодка.— Тіні хрестів не лякають тебе?
— Людина до всього звикає, не тільки до тіней хрестів, а й до свого хреста,— розважливо сказав Артемон.
Його відповідь сподобалась Пасикевичу.
“Він розумніший, виходить. А малювали його тільки владолюбним жорстокосердцем”.
Пасикевич полюбувався янголами на віконницях, покружляв навколо хати, заглянув і на кладовище, а господар, здається, забув, що треба гостя запросити до господи. Навіть колодку не відмикає. Прийшов з кладовища батько. Пасикевич познайомився, потеревенив із ним, але й старий Васюта не збирався запросити їх в оселю. Про скупість Васют він чув, але щоб дійти до такої?..
— Артемоне, а ти коли-небудь чув, що таке українська гостинність? — нарешті не витримав начальник поліції.
— Та чув, ласкавий пане,— ледве вичавив із себе Артемон.— Але в мене у хаті зараз таке робиться.
— Що ж у тебе зараз робиться в хаті? — прокинулась підозра, і очі Пасикевича затверділи, як костяні ґудзики.
— Ремонт, ласкавий пане. Все пообвалено: і печі, і груби. Я вам і чарку, і сякий-такий заїдок винесу на призьбу або на гробовище.
— Зараз не проводи, щоб ми йшли на гробовище,— холодно відрізав Пасикевич, моргнув поліцаям, і ті зірвали з плечей гвинтівки.— Відчиняй хату! Побачимо твій ремонт!
— Нащо це вам?
— Відчиняй, відчиняй! — і Пасикевич вийняв з свіжої кобури парабелум.
Артемон, проклинаючи і начальника поліції, і той день, коли він поїхав за партизанським добром, вийняв ключ, скрегнув ним у колодці, і в хату з гвинтівками навпереваги обережно ввійшли поліцаї. А пан Пасикевич став збоку біля дверей.
— Оце так ремонт! — неждано розсміялися поліцаї.— Погляньте-но, пане начальник!
Пасикевич увійшов у сіни, заглянув у хату і вражено зупинився перед Васютиним гастрономом.
— Ти що: крамницю пограбував! — визвірився він на Артемона.— Так я тебе зараз же віддам під суд! А німецька влада не так панькається із злодіяками, як Радянська.
— Простіть його, дурного,— заступився Давид за сина.
— Ні, ні, я цього не попущу! — шаленів Пасикевич.— Цілий гастроном притаскав!
— А може, і попустите, пане начальник,— сміливо глянув на нього Артемон.
Нахабство його здивувало Пасикевича, і він єхидно запитав:
— Хочеш мене своїм спільником зробити? Може, половину добра віддасиш мені?
— Ані грама не дам, коли так будете говорити зі мною,— ще більш нахабніє Артемон.— Ця крамниця, ласкавий пане, мій військовий трофей!
— Що, що, нахабо?! — задихнувся від обурення Пасикевич.
— Що чуєте, ласкавий пане. Я це добро не забирав із крамниць, а, ризикуючи життям, вивіз із партизанської бази.
— Що?! — ошелешено видихнув Пасикевич і сів на мішок із цукром.
— Не сідайте, пане, на цукор, бо він вогкий, і ваше, звиняйте, озаддя стане липким,— попрохав Пасикевича Давид.— А добро це мій дурень таки з партизанської бази привіз. Я лаяв, лаяв його, бо ж партизани не простять такого. То вам нема чого гніватись за таке діло.
— І це справді ти витаскав із партизанської бази? — вражено перепитує Пасикевич.
Артемон посміхнувся:
— Понюхайте, лісовою землею пахне.
Пасикевич понюхав якесь печиво, розреготався:
— Ну, і бандит ти! Формений бандит! Але мені саме таких, пройдошних, і треба. Я думав наставити тебе тільки поліцаєм, а тепер призначаю комендантом кущової поліції!
