X
Під місячним сумом стиха погойдувалась і погойдувалась приімлена земля, що дала людям колос, зерно, хліб, а нелюди по тому колосі, по тому зерні, по тому хлібі пустили свинець, пустили вогонь, пустили смерть.
Іде Максим Туровець своїми полями, чує їхній плач і прощається з посивілим од горя житом, із примовклими дзвонами соняшників, із дівочою задумою гречок, із усім світом, у якому він народився, яким він жив і снив, у якому щоденно знаходив щось нове, від чого прокидалися іскри чи зорі в очах. Та війна вибрала ці зорі з очей, гляди, вибере й очі.
У місячній оманливій повені, в полиновій журбі стоять його хліба і не знають, що робиться з ними, що робиться з людьми, і не знає чоловік, що робиться з ним. Як ломець по костях, блукає біль по його тілі, і ніяк не віриться, що ця земля — вже не його земля, що цей колос — не його колос, що цей місяць — теж не його.
“Ні, брешете! — мовчки говорить невидимим ворогам.— Усе це знову буде моїм, нашим. Ще проклянете ви той день, коли пішли на нас, і своїх фюрерів біснуватих проклянете”.
Зерном і сльозою, сльозою і зерном стікав зараз сива од жита й історії земля — його любов, його надія, його турбота і дума. І до останнього подиху, до останньої росинки життя він буде битися за неї з отим чорним вороном, що закружляв над її узголов’ям. Ти, вороне, поминків хочеш, та будеш по всіх усюдах розсипати своє підстрелене пір’я, поки й дух не вийде з тебе…
Отож пора і в ліс. Пора! І все одно він не може зразу піти в ліси: кожна нива, кожний лужок, кожна левада кличе його попрощатися з ними. І він прощається і проститись не може, думаючи про свої поля, і про всю землю, і про отой клаптик її, де за вербовим місточком стоять хрещаті ворітця, що й без вітру поскрипують та й поскрипують собі. Кілька разів збирався полагодити їх,аАле Соломія розраджувала:
— Тоді, Максиме, пропаде у них голос, до якого я звикла. Ти тільки руку покладеш на них, а вони вже й говорять.
Послала ж йому доля дружину, послала той сон чи півсон очей і той низинний голос, що одразу ж заходить у душу. А оце через кілька місяців у його хаті має озватися й дитячий голос. А тепер, може, шкваргоче чужинський. “Невже це може бути? Невже це не поганий сон?” — окидає болісним поглядом землю. Та мовчить земля, наче камінь, мовчить, тільки здалеку на шляху зблискують машини, та все чужинські, та все чужинські.
Із похиленого золота пшениць Максим виходить на леваду, до того чорвополозу, з якого ще так недавно виплітав колиску. І тут він побачив свіжу солдатську могилу, на ній лежало кілька прутиків отого червополозу, що завжди ішов на колиски і ніколи на могили. Чоловік схилився, поправив ці прутики — єдину солдатську заслугу — і весь у тяжких думках та роздумах знову пішов у страждання приімлених полів. Не селом, а маревом ячменів отих, що на пиво йдуть, добирається Туровець до вербового невмирущого місточка. І хоч їздять по ньому вози, ходять люди і товар, а місточок то з одного, то з другого краю викидає то листок, то зелену гілочку.
На гребені стріхи затривожились, заклекотіли лелеки. Максим мимоволі озвався до них, птахи впізнали його, заспокоїлись, а він підійшов до ворітець, що й без вітру мали свій голос і свою журбу. Кого ж ви будете стрічати тепер? Він постояв біля ворітець, боячись покласти на них руку. І неждано йому почувся з хати низинний спів. Чоловік здригнувся: причується ж таке!.. Ні, не причулось. Од засліплених місяцем шибок линув Соломіїн голос, Соломіїн спів. Це було так несподівано, що здалось йому божевіллям. Хіба його Соломії тепер до співу?! І кому вона могла співати вночі? Що з нею?.. Максим рукою провів по обличчі, думаючи стерти це нічне наслання, та крізь шибки просочувався й просочувався її низинний голос; зараз він не просився в його душу, а шматував її кігтями невіри чи зневіри.
Скрадаючись, Максим підійшов до порога, переступив перелаз, двічі, як умовлявся з нею, стукнув у вікно і обірвав той страшний для нього спів. І враз тишею, пусткою, страхом повіяло від його чи її хати. Злякалась чи причаїлась? Як смертельно довго тягнеться час, і Максим знову б’є пучками в шибку.
— Хто там?! — нарешті злякано озвалася Соломія.
— Це я. Відчини!
— Ой! — зойкнула Соломія, кинулася до дверей, забряжчала клямками й напівроздягнена впала йому в холодні обійми.— Максиме, любий, невже ти?! — Притулилась до нього, заглянула в очі, схлипнула, а потім занепокоєно спитала: — У тебе щось скоїлось?
— Та нічого,— думаючи про своє, недовірливо подивився на неї.— У тебе нікого немає?
— Нікого. Ходімо ж… Ти такий стривожений. Таки щось не гаразд у тебе?
Не відповідаючи, він увійшов до хати, підозріливо і тоскно оглянув її. Усе тут було таким, як і тоді, коли покидав її, але щось змінилося в ній. Що ж змінив тут цей страшний час?
— Максиме, що в тебе? — Соломія занепокоєно стала проти нього, а розплетені коси її так віяли вечірнім степом, що хотілося притулитись до них, та несподівана пісня її стримувала його.
— Нічого, нічого,— примруженими очима вимірює її.— Полином пахнуть твої коси.
Вона журно подивилась на нього.
— Вони, Максиме, за ці дні почали сивіти, мов полин.
— Та що ти? — не повірив він, поклав руку на її коси і перегодя запитав: — Кому ти щойно співала?
— А ти чув? — здригнулась, не злякалась, а наче засоромилась вона.
— Чув. То кому?
— Не треба про це.
— Кажи, Соломіє.
Вона похилила голову перед ним:
— То я, Максиме, колисці співала.
— Якій колисці? — не зрозумів він.
— Ось цій, що ти виплів,— показала на колиску, яку вона без нього приладнала до сволока.
— Оце так!..— здивувався, зрадів Максим. Що тільки не лізло в його розумну голову, лише не те, що жінка співала колискову ще не народженому життю. Він пригорнув дружину і тільки тепер поцілував її.— Красунечко моя… Заспівай же й мені цю колискову.
— Що ти, Максиме,— сахнулась Соломія.— Не можна таке.
— Чому? — здивувався він.
— Тобі я заспіваю, як знайдеться дитя.— І зажурено, і соромливо поклала голову на груди чоловіка, в якого теж прокинувся півсон чи півсльози в очах.
Потім він підійшов до опорядженої, з зіллям і крихітною подушкою колиски, поторгав вервечки, і враз його охопив неймовірний страх: а що, як він ніколи не побачить тієї дитини, котра буде гойдатися тут? І, наганяючи цей страх, несподівано, одним болем зашепотів оту, яку чув ще від своєї матері, що вже давно має в узголов’ї хрест і червонокору вишню:
Ой ходить сон Біля вікон, А дрімота Коло плота.
Соломія, почувши його голос, не витримала, заплакала.
— Ти чого?
— Не сон і не дрімота,— одне нещастя ходить тепер.
Він заспокійливо поклав їй руку на коси:
— Нічого, жінко. Будемо ломити і зломимо це нещастя. Неодмінно зломимо.
Вона скинула на нього очі:
— І невже ти, такий добрий, будеш убивати?..
— Мушу, Соломіє. Вороги змусили… Тільки ж ти не сивій мені, як полин…
І знову прощання, і знову скрипливі ворітця, і марево ячменів, що на пиво йдуть. Тільки не до пива тепер, коли кров виточується щедріше за пиво. Від холодного яру Максим входить у сад і чує потріскування обважнілого від плоду дерева. Здається, ніколи не родив так сад, як цього року, та нікому немає від такого врожаю утіхи. Останні роки тут орудує Югин Холоденко, що в церкві ходить коло богів, а тут біля райських дерев. Химерну вдачу має чоловік. Це ж у голодний двадцять перший рік, наперекір самому владиці, він віддав владі церковне золото, щоб зарятувати ним голодних. За це владика наказав прогнати його з титарства, та люди не дали.
— Краще заберіть батюшку, а титаря залишіть,— уперлись і настояли на своєму.
А от коли дійшла черга до дзвонів, Югин зі своїми друзями тихцем уночі зняв їх з дзвіниці і втопив у лісовому озеречку. Мав він за це, та пережив і через якийсь час сам на Великдень вдарив у всі дзвони, бо кращого дзвонаря не було на цілу округу. А в які він тепер ударить дзвони? Туровець, походивши по саду, зайшов у хату, яку побудував для садівника і сторожа. Звичайно, тепер тут нікого не було, і тільки на шибці втомлено дзижчала бджола. Він вийшов у сад і від яру почув чиїсь кроки. Садівник, сторож чи хтось за яблуками прийшов? Туровець зачаївся в тінях, а між рядами дерев заколивалася постать Югина Холоденка, який ніс за плечима мішок. На його гордовито впертому, поораному зморшками обличчі рясно блищав піт. Туровець вийшов зі схованки.
— О, це ви, Максиме Павловичу? — здивувався і зрадів чоловік, не скидаючи ноші з плеча.
— Що це у вас за скарби? — кивнув головою на мішок.
— Таки скарби,— сумно сказав Югии. Він бережно поклав мішок на ганок, вийняв щось із нього і простягнув Туровцю.— Дивіться.
— Ікона! — здивувався Туровець.
— Але яка! — з гордістю знавця мовив садівник.
— Святий Юрій чавить змія.
— Ви гляньте лишень, яке мужнє, яке напружене обличчя в Юрія, нелегко битись йому з лютим ворогом. Це образ не так святого, як воїна, якогось нашого пращура, що теж мусив битися зі своїм змієм, як ми зі своїм. Такому образу ціни немає.
— Де ж ви його взяли? — запитав Туровець, якого теж вразила вольова непохитність Юрія, його строгі в напрузі бою очі й великі робочі руки, що списом чавили гада.
— Я його знайшов на ярмарку в якогось макоцвітного гендляра і віддав у церкву. А оце завтра до нас має приїхати пан Пасикевич з отими німецькими знавцями, що обдирають музеї і храми. То я й забрав з церкви найкращі образи. Переховаю тут, поки наші не повернуться, бо святині легше втратити, аніж знайти.
— Це правда. І де ж ви їх заховаєте?
— В оцій хаті. Замурую святих, як грішників, бо такий час,— і старий похилив голову.
Туровець обняв його.
— Прощавайте, Югине Івановичу.
— Ходи здоровий, ходи здоровий, ходи здоровий,— тричі, як заклинання, сказав садівник, а потім похнюпився: — Ти, Максиме, мабуть, ніколи не думав про мою грішну душу? Мовляв, елемент…
— Чого ж? — здивувався такою мовою Туровець.— Ваша душа біля святих ікон ходила.
— Та ходила і коло святих, і коло фальшивих, бо не позбулися фальші ні люди, ні ікони. І прожив я вік титарем, але душа моя поривалася до чогось більшого. Та на більше не спромігся то через складності, то через таких забісованих, як васюти, а то через різні підозри. І ось уже старість заглянула в очі, коли частіше думається, що сам обікрав свою долю, не зумів розпорядитися нею. То коли я зможу чимсь допомогти тобі, не забудь, де моя хата стоїть, де моя грішна душа за такими людьми, як ти, скучає.
— Спасибі, дядьку Югине, спасибі,— розчулено поклав руки на плечі старого.
— Може, вашим хлопцям якийсь віз яблук привезти в ліси?
— Хай звикають до кислиць.
— Чоловік до всього звикне, тільки не до біди,— осінь пройшла по скорбному обличчю старого.— Така біда, Максиме, така біда, тільки дерево й не чує цього — аж потріскує од врожаю.
Раптом вони насторожились: від саду почувся тріск, а потім загупали плоди.
— То гілка відчахнулась, мов чиєсь життя…
* * *
Раннім ранком Туровець добрався до своєї землянки і щиро зрадів, коли йому назустріч кинулась Софія Снігурська, за плечима її погойдувався старенький карабін і сумка з червоним хрестом.
— Ви вже тут, Софіє Петрівно?
— З позавчорашнього дня очікую вас. З позавчорашнього.
— Звикаєте до лісу?
— Потроху.
— А ще хтось є?
— Учора прийшли Білокінь і брати Шаламаї.
— І як вони?
Софія Петрівна розсміялася:
— Білокінь і досі журиться харчами, хоча й пригнав приблудну корову. Сам пасе, сам доїть, сам і на сіно старається їй. Чуєте? — повела головою в бік струмка, звідки смачно шаржакала коса. Ось вона стихла, і до сонячних промінців злетів, поєднався з ними срібний передзвін, який витягують мантачкою умілі косарі.
Все мирне життя, що стояло за цим передзвоном, озвалося в душі вчительки.
— Невже це не вернеться? — зітхнула вона.
— Усе це вернеться: і дзвін коси, і дзвоник у школі, і сонце повернеться наше…— Він намірився піти до косаря, але стримав себе.— А як Шаламаї?
— Учора принесли чотири протитанкові міни, розклали на траві, поворожили біля них і почали сперечатися, де найкраще поставити це добро. Потім до самого вечора грали на своєму інструменті, а тепер пішли блукати по лісах. Здається, маємо справжніх одчайдухів. А ось і вони!
До землянки наближалися окоренкуваті брати Шаламаї, всі троє в добротних юхтових чоботях, у зручному грубошерстому одязі й баранячих шапках. За поясом кожного висіло по три в зелених сорочках гранати.
Туровець згадав свій вінок бомб у громадянську війну, посміхнувся:
— А чи не зарання, хлопці, понадівали шапки?
— Вони нам тепер будуть замість подушок,— відповів старший брат Василь і вклонився.— Батько-мати передавали вам привіт.
— Спасибі. Як вони?
— Журяться та печаляться,— зітхнув Василь, і посмутніли його брати.
— А де ви дістали міни?
— Виколупали з мінного поля,— буденно відповів Павло Шаламай, наче й не ризикував з братами життям.
— І де ви думаєте закласти їх?
Шаламаї переглянулись, покосували на Василя.
— Найкраще, гадаємо, ген-ген подалі від землянки, і не на асфальтовому шляху, а на звичайній дорозі. Ми оце з охотою пристроїли б пару мін біля Карпишиного ставка,— у темних половецьких очах Василя спалахнули завзяті вогники.
— А чого саме біля ставка?
— Там гребля вузька, і коли пофортунить — підірветься перша машина, можна буде й задні прострочити,— і торкнувся рукою гвинтівки.— Як ви на цеє?
— Хай буде по-вашому,— погодився Туровець, вдивляючись у далечінь, у отой став, де водились півпудові коропи.
Надвечір другого дня вони усім своїм невеличким загоном добралися до Карпишиного ставка, тут обабіч греблі стояли старі корчакуваті верби, за греблею стіною підіймався густий очерет, а за ним скидалася риба, підворушуючи призахідне сонце; в його останніх променях рожевіли і падали на воду чайки. Ніщо тут не нагадувало про смерть, але вона кожному давала про себе знати.
На узліссі обабіч греблі стали з рушницями напоготові дозорці, а посеред греблі в розмелені колії брати Шаламаї і Туровець обережно заклали дві міни, присипали їх торф’яною кришкою, жартома сплюнули через ліве плече й навзгинці подалися в підбите ліщиною узлісся, що вже вдягалось у вечірню кирею. Поволі-поволі тягнувся, як завжди тягнеться в очікуванні, час. Нарешті десь із лісів озвався якийсь гуркіт, зовсім не схожий на бурчання машини. Ще кілька хвилин нервів — і з-за дерев виїхав старий розхляпаний віз, навантажений порожніми бідонами. На передку її сидів літній чолов’яга і п’янувато курникав пісеньку про фортуноньку-фортуну.
— Куди його дідько несе! — вилаяв їздового Іван Шаламай. Назустріч візникові вийшов завгосп Білокінь. І навіть тепер чоловіка не покинула жадоба господарника.
— У тебе, дорогенький, не знайдеться хоч трохи молока?
— Усе до краплини здав у крайсі, їй-бо, до краплини,— злякано втупився в нього “дорогенький”.
— Шкода,— пожалкував Білокінь.
— Але в мене самогоночка є,— посміливішав їздовий.— Чиста продукція — синьоцвітом горить.
— У бідоні?
— Ні, в півлітрі. Може, пригубите?
— Обійдуся. А тепер повертай, чоловіче, в об’їзд.
— Греблею ніяк не можна?
— Не можна, якщо хочеш доїхати додому.
Візник зблід, повернув коней і чимдуж погнав їх од небезпечного місця. Потім із лісу вийшли дві жінки з грибами.
— Та що це за день? — обурився Білокінь і пішов завертати жінок од греблі.
Уже в сутінках з розімлілого поля загуділи машини. Брати Шаламаї швидко поповзли ближче до греблі.
— Вам що, набридло носити голови на плечах? — гримнув на них Білокінь, який, здавалося, вріс у землю.
Нарешті, курячи пилюгою, з’явилися дві машини, на них вечірніми силуетами окреслювались постаті солдатів. Хтось із них чи собі, чи комусь грав на губній гармонії останню пісеньку. В ній не було війни, а був смуток надвечірньої години і смуток нещасливого кохання. Чого ж ти, музико, знаючи, що таке людські печалі, приїхав сюди вбивати людей? Чого?.. Ось, коливаючись по вибоях, на греблю вискочила перша машина, торф’яний пил темно підтопив її, солдати приклали руки до облич. І враз під уже не видимими колесами мертвотним сонцем округлився вогонь, загримів грім і кинув машину і зойки на ній в стіну очеретів. Друга, заскрипівши гальмами, нагло зупинилась, з неї, хапаючись за зброю, почали стрибати окупанти, і торф’яний пил стовпами піднімався над ними.
Якась невідома сила зриває партизанів з землі. Вдарили перші постріли, у відповідь задеренчали автоматні черги, Туровець почув, як над його головою шугонуло смертоносне тепло куль. Він мимоволі пригнувся, кинувсь уперед.
“Ось ти!” — помічає того, хто цілився в нього, і натискає на курок. Знову зойк розпанахав вечорину, потім жалібно дзенькнуло скло у другій машині. От уже партизани вискакують на греблю і наосліп стріляють в очерети, куди метнулися завойовники.
— Обережно! На другу міну наскочите! — люто кричить Василь Шаламай і прихиляється до колії, розшукуючи закопану смерть.
Оминаючи його, партизани кинулись в очерети, зажвакотіла, зачавкала прибережна багнюка. І знову смертельний крик, і сплески води, і, нарешті, вечорова, пропахла перегаром пороху тиша, і місячне марево спадає на воду, на ліс. Партизани зупиняються біля самого берега, де лежать два завойовники, одному з них вода підмиває обличчя і ворушить підкучерявлений русявий чуб.
— От і маєте життєвий простір. Чого вам було пертись сюди? — похитавши головою, питає мертвих Білокінь і вилазить на другу машину, де лежать якісь паки. Ось він вдарив по чомусь м’якому чоботом, невдоволено крекнув.
— Що там, Сергію? — ще охоплений шалом бою, допитується Туровець.
— Нічого путящого: полотно та паки вовни. Прийшли по вовну — лишились без шерсті. Видно, це інтенданти-заготівельники їхали. А ось штани і куртки лежать.
— Які штани й куртки?
— Німецькі.
— Так цей одяг згодиться нам.
— На ганчір’я? — з презирством питає Білокінь.
— Не тільки на ганчір’я,— думає своє Туровець і витирає спітніле обличчя.
— Скидай його.
А брати Шаламаї затупцяли біля машини, торгають її руками і переживають, що з неї не буде ніякого толку.
— Самі ж розстріляли ось цю, що не підірвалась. Хіба я не бачив? — шпигонув їх Білокінь.
Туровець наказує Шаламаям:
— От і маєте нове завдання — роздобути машину, бо нічого нам пішодрала крутитись на одному місці.
— Це зробимо! Колеса ми любимо! — блиснули половецькими очима Шаламаї і вже діловито запитали: — Вам дістати вантажну чи легкову?
— Махновці! — гримнув на них Білокінь і засміявся.
— Ви не дуже з такими слівцями,— образились Шаламаї.
— А чого ж так розходились: і вантажну, і легкову…
— Бо роздобудемо, ордерів же нам на машини не треба. А церемонитись з фашистською власністю ми не будемо,— відрізав Василь.
— Несамовиті Шаламаї! — буркнув Білокінь.
— Авжеж, несамовиті! — весело погодилися брати.
