XII
Заходив серпень — місяць снопів, місяць селянських надій. Так було завше, тільки не тепер. Страшні жнива пройшли по землі, і лежать снопами на ній сини землі.
Даремно з-за типів їх виглядають золоточубі діти і соняшники, даремно жінки прикладають долоні до очей, даремно матері простягають до образів скорб молитов і рук. Чим тільки закінчаться ці страшні побоїща, і хто з них винесе хоча б тіло без душі? Бо випалять її і вогонь, і свинець, і жорстокість, і очниці смерті. Та мало ще вогню, свинцю, убивств і Гітлеру, і тим, хто під його грудою збирається правити Україною.
Мирон Снігурський знову потягнувся до газети з виступом новоявленого голови національних зборів Ярослава Стецька, якого тепер благословив сам святоюрський господар — митрополит Шептицький.
“Ми не потребуємо лише побожних, смирних прапорів, ми потребуємо прапорів боротьби, прапорів наступаючих когорт. Нагорна проповідь — це революція бога, писана вогнем…”
“Ох, Стецьку, Стецьку, чи треба турбувати бога, коли зв’язався з дияволом?.. Маєш ти всього дві когорти — “Нахтігаль” і “Ролланд” [Так звані дружини українських націоналістів в 1941 році складалися з двох відділів — північного (“Нахтігаль”) і південного (“Ролланд”). Військові навчання ще до початку війни проходили в Німеччині й Австрії], а говориш, як Наполеон”,— він жбурнув газету на заднє сидіння, втупив очі в скло, за яким спадало в долинки, у виярки й вибігало на пагорби його рідне Поділля. Три страшних шляхи воно мало в минулому — хвиський, або кучменський, чорний і волоський. По цих шляхах ішли на Поділля татарські, турецькі і ногайські орди. А тепер з катеринівського шляху пішли інші орди. Фашисти можуть подякувати цариці-німкені за цей липовий шлях, що й досі пахне підсохлим цвітом. Наближалося село, село його любові, його печалі. І тут над незжатими полями кружляло гайвороння. Стільки ж наплодилось його на солдатському тілі! Знову диким полем стає Україна. Диким полем, руїною…
То чого ж він так рветься до неї, як рвуться сюди і німецькі наїзники, і своє “прошупанство”, що позбулося панства десь у дев’ятнадцятім чи в двадцятому році і паслося за кордонами біля чужих корит? Там вони спродали все, що мали — і окрушини культури, і грішну душу, і тіло, і сором, а тепер фашистське кресало вибило з їхніх потухлих руїн свіжі іскри ненависті, і “прошупанство” з благальними молитвами до бога в трійці єдиного поспішає обійняти на Україні харчові посади бургомістрів, фольксполіцаїв, шефів, таємних агентів, і везе воно з собою дорожній металевий посуд, металеві очі, ловецькі рушниці, ловецьких псів, високі чоботи і низькі лоби.
І хоч він зневажає і ненавидить це мародерське кроволюбне яничарство, цих дрібних виконавців, які вважають себе великими політиками, проте й сам їде з ними перекладачем. Їде в надії, що стулить докупи череп’я своєї трагедії, знайде хоч крихти свого кохання, якщо не пішло воно в безвість, наче вода по камінню, наче вода по чорному…
Це ж двадцять років минуло відтоді, як він покинув Софію у ту страшну ніч у молодих житах, коли над ними, немов свічі смерті, блиснули шаблі, коли із них, як чорна падалиця, почала зриватися кров. У ту ніч і його підкосила куля. Та випадок врятував йому життя: він доповз до хутора-однохатки, богобоязливий господар якого сумував за старожитньою Україною, і щовечора ставив восковісвічі перед богами, і щовечора пив під ними самогон за погибель Троцького і… Петлюри, який обміняв господарське золото на паперові гривні та й чкурнув із ним з України. Отак і стояв у хаті хуторянина дух живого воску і мертвотно-сизого самогону. Отак умирали тут сліпі слова, не добившись до жодного берега; отут і видужував сліпець чи жертва різних перепуть. А коли видужав, господар приніс йому пролежаний, поплямлений грибами карабін:
— Може, порадиш, що з ним робити?
— У піч його,— порадив він.
— Виходить, і ти відвоювався.— Хуторянин величезними долонями відділив у карабіні залізо від пліснявого, дерева і кинув його під самогонний куб.— Хоч якась чарка горілки, а не крові набіжить з нього…
От і подумай після цього, що таке життя? А скільки ж є отих суддів, яким нема часу подумати над ним? І справді, наш вік узяв такий розгін, що людині все не вистачає часу, не вистачає навіть для роздумів, навіть для любові. І тому так багато з’являється на поверхні життя ерзаців, і тому так катастрофічно дешевшав навіть любов. Тільки дорожчають і дорого обходяться світу ті, що живляться політикою чи політиканством, грою у владу чи самою владою. Правда, це там, звідки їде він. А що тут, на Україні, у дикому полі, у цій колисці слов’янства?
І як тут його кохання? Він і досі впевнений, що його Софія не злегковажила тим, що зветься любов’ю. Але й вона могла, мала цілковите право вийти за порядну людину та й принести їй того вузлика, що зветься сином чи донькою. Може, й принесла.
Він не помітив, як важко зітхнув. Шофер скоса зирнув на нього і почав під’їжджати до хатки, що з вуликами заблудилась у березовому гайку. Звичайнісінька хатка, звичайнісінькі вулики, а біля них стоять пляшки з питвом для п’яниць шершнів, що надвоє перекушують бджіл. Усе це було, коли він ще бігав на пасіку до свого діда. І тут знайдеться такий дід, повз якого проходить час із різними монархізмами, соціалізмами чи націоналізмами, бо теорії — теоріями, а мед є медом, а зерно — зерном.
І справді, у хаті Снігурський застає сивого, як сон, пасічника. В очах він тримає задавнену мудрість, а під ними й на жилавих руках — вагу років. Під лавою стоять діжки й діжниці, як і в його діда стояли. Але з шаф на нього дивляться сотні корінців книжок. Напевне, натягав тепер із школи чи бібліотеки — війна ж. Мироп підходить до книг, принюхується. Але вони не пахнуть ні димом, ні запустінням.
— Діду, а чиє це багатство?
— Моє.
— Усе? — дивується він.
— Усе,— дивується й пасічник.— А що? .
— Чи не забагато на цей час маєте книг?
— Мені до цього часу думалось, що мало,— і ледь помітна насмішка наметала павутиння на мудрі очі старого.
Мирон вийняв акуратно виданий томик і знову здивувався:
— Діду, невже ви й Гейне читаєте?
— І Гейне читаю.
— Його ж книги спалили на вогні!
— Тих, що спалили його на вогні, я нічого не читав. А ви?
Мирон покрутив головою, ще поліз до шафи і з глибини вийняв том у червоних палітурках.
— Леніна чом не заховаєте?
Тепер пасічник уже з неприхованим презирством поглянув на зайду:
— А хто може Леніна заховати? Запізнились ви, пане… Не знаю, як величати вас.
От і спіймав першого облизня. І від кого? Від патріархального пасічника, схожого на віщуна.
— Я, діду, не пан,— сказав примирливо.
Старий оглянув його ненаський одяг: однострій з розплатаним орлом.
— Тоді підпанок? Чи перекладач?
— Чого так подумали?
— Був у мене вже один перекладач, з ваших-таки. Приїхав із загряниць в такому самому одязі. Служив колись за чин та гроші і цареві, і гетьману, і Петлюрі, і Пілсудському. А тепер уже й Гітлеру служить. За медом приїжджав. Може, й ви за ним прибули?
— Ні, діду. На ваш мед багато знайдеться мух.
Старий здивувався:
— І од вас можна он яке слово почути,
— А ви часом не знаєте Софії Снігурської?
Старий здригнувся, одвів очі від гарячого погляду пришельця.
— Знаєте, діду?
— Чого ж, це наша вчителька,— відповів наче спокійно, але щось чаїлося за тим спокоєм. Страшний здогад вдарив його під серце, і він мало не скрикнув:
— Діду, її не заарештували, коли почалася війна? Не заарештували?
— Нащо такий страх? — стиснув плечима старий.— Ніхто її не чіпав, бо вона добра людина.— Мирон витер холодний піт з обличчя і спокійніше запитав:
— А де ж ця добра людина?
— Звідкіля ж мені знати, коли усе перемішалось у білому світі.
— Вона, може, десь переховується?
— І це може бути.
Він стрімголов вибігає з хати, відганяє рукою бджолу, під шелест беріз вскакує в машину і наказує шоферу:
— Вперед!
Село не зустріло його ні собачим валуванням, ні курячим переполохом. Трагедійно принишкле, воно на самі очі насунуло стріхи і так мовчало, як мовчать на поминках. Тільки соняшники тримали на золотих віях заспокійливий бджолиний передзвін.
Плетивом вулиць і вуличок він добирається до тих плакучих верб, за якими стояла Софіїна хата. Як постаріли, поклякли ці верби, як постаріла ця хата… Як постарів і він. Невже і вона так постаріла? І згадались оті дні, що лебедями пролетіли над їхнім коханням, а тепер вони летять, як хижі птахи, бо й світ похижішав.
Мирон відчиняє ворота і в недоброму передчутті, оброшуючись потом, входить на подвір’я. Мертва тиша стоїть тут, навіть ключка журавля з навішеним відром не обізвалась ні скрипінням, ні перестуком краплин. Мирон відходить до порога і вражено зупиняється: на дверях висить колодка. Він торгає її, і на пальцях залишається пил. Невже оце й усе, що залишилося від його любові? Боячись стерти цей пил, він біжить до вікна, обличчям припадає до шибки і несамовито кричить:
— Софіє! Відчини, Софіє! Відчини!
Схаменувшись, кидається до сусідів, але й там на дверях висить замок. У другій хаті він застає жінку, що саме заколисувала дитя. Його так вражає ця проста, підвішена до стелі колиска, що він розгублено стає на порозі, бо побачив і своє дитинство, і свою матір біля колиски. Що б не робили прокляті війни, а колиска колишеться…
Жінка рукою прикрила розхристану, вологу від молока сорочку, злякано подивилася на нього.
— Молодице, ви не знаєте, де Софія Петрівна?
— Ні, не знаю,— якось непевно відповіла.
— Може, вона кудись виїхала?
— Їй-бо, не знаю, пане. Може, й виїхала.
— А коли ж ви її востаннє бачили?
— Як тільки почалася війна.
— Вона була сама чи… З чоловіком?
— Що-бо ви! — аж скрикнула молодиця.— Не було в неї ніякого чоловіка, а перший десь завіявся у чужі краї. Більше вона ні за кого не виходила, хоча й траплялися люди, бо ні розумом, ні красою не обділила її доля. Щастям тільки обділила. А ви ж хто будете — родич її чи знайомий?
— Знайомий,— він виходить із хати, а навздогін скрипить колиска, як і в дитинстві скрипіла йому. Тільки вже на цвинтарі лежить його мама, тільки нема вже тієї людини, яку вона годувала молоком. Інша, страшна матір — війна поїть його тепер горілками, коньяками, самогоном, ромом.
І все одно крізь усю погань, яка осідала на ньому і в ньому за роки, він ще довго чув скрипіння простої, виплетеної з лози, колиски. Як йому бракувало її! Як її хотілося мати Софії!
Снігурський під’їхав до школи, де біля облупленого ґанку стояли запряжені в воза коні, а бородатий сторож, вилізши на драбину, для чогось знімав шкільний дзвін.
— Діду, що ви робите?
Старий глянув на нього, безнадійно махнув рукою:
— А хіба не бачите, пане: дзвона знімаю.
І тут його вписали в прокляте панство.
— Для чого?
— Бо він отут новій власті вже без надобності, їй не дзвін, а стукачка потрібна.
— І куди ж ви його?
— Перевеземо на цвинтар.— Старий зітхнув, витер піт з обличчя.— То раніше дзвін скликав до науки, а тепер буде скликати до могил. Усе міняється у світі.— Він здійняв дзвона, крекчучи, спустився з ним на землю, висадив на воза і поліз рукою до вій, на яких зависли сльози.
— Чого ви, діду, розтривожились?
— Я ж сказав, пане: цей дзвін скликав до книги, до розуму і моїх дітей, і моїх внуків, а тепер покличе тільки на похорони,— він вискочив на воза, вйокнув на коні і швидко виїхав з подвір’я.
Забувши спитати про Софію, Снігурський ввійшов у школу, де вітрець перебирав сторінки розкиданих книг і зошитів. У вікна, на які вже налягав багряний вечір, билися головою гарячі шершні. Звідки вони налетіли? Чи і їх потривожила війна? Оце й усього живого, що було тепер у школі. В якому ж класі навчала дітей його Софія? Снігурський почав переходити з класу в клас і в одному побачив дівчинку років дванадцяти. Вона перелякалась і вклякла біля вкритої пилом парти.
— Як тебе, дівчинко, звати?
— Марією,— ледве чутно промовила.
Мирон підійшов до неї, хотів погладити її по голівці, але дівчинка злякано сахнулась назад: вона не знала, яка рука застигла над її головою.
— Марійко, ти в якому класі вчилася?
— У п’ятому.
— А ти вчительку Софію Петрівну знала?
— Знала,— прошепотіла дівчинка.— Вони викладали у нас літературу. Так гарно викладали…
— А де вона тепер?
Школярка підвела на нього чорні, вже по-дівочому довгі вії:
— Вони, кажуть, пішли в партизани.
— Це правда?! — скрикнув він.
— А чого ж мені брехати? Так я чула,— здивувалася школярка і вислизнула з класу.
Він опустився на стілець і охопив руками голову:
“От і доїхав до свого кохання… От і доїхав…”
А у вухах докучливо гуділи потривожені шершні, що бились головами в шибки.
