IV
Хуртовина то хльоскала чабанськими пугами, то витягувала з себе вовче виття, то, притихаючи, несподівано озивалася джмелиним смутком, неначе в’їжджала в минулорічну осінь. Минулорічна осінь! Якою вона була? І, на якусь хвилину, розгортаючи болі, розгортаючи зиму, вона висвітилась, вийшла з сніговію…
На узліссі дрімливі берези притримують досвітню спідничку неба, щоб не заросилась вона. А за березами блакитнавиться пасіка і кошлатиться перестояна хатка, де сивий сон, мов дід, де сивий дід, мов сон.
Вигойдуючи в руці горнятка-близнюки, вона ще здалека побачила старого пасічника й радісно гукає йому, але ніби й не йому:
— Гей, хто в лісі, озовися!
— І кого ти вишукуєш у лісі?
— Свою долю і вас!
— Тоді ще раніше треба вставати.
До Неї од бджоляника наближається сива, неначе туманом накудлана, голова, що прихопила першого снігу ще в Сибіру за тисяча дев’ятсот п’ятий рік, на неї спокійно-спокійно дивиться настояний розум в очах, у підоснові яких ще й досі чаїться бунтарське заповзяття.
…Аж у сімнадцятому році неждано повернувся з Сибіру Володимир Холоденко, якого давно поховало село. Після перших зойків, поцілунків, частувань повели хлібороби засланця на кладовище і показали високий, зрубаний з цілого дуба хрест, поставлений йому ще в дев’ятсот п’ятому році після отих катувань, що відділяли душу від тіла. На хресті вибілювався рушник, під хрестом росли півники, барвінок, м’ята, захопивши рівно стільки місця, скільки потрібно для могили.
У півники, у барвінок, у м’яту лягли очі людей:
— Що ж, Володимире, робити з хрестом, коли ти, виходить, живий?
— Та хай стоїть собі,— посміхнувся чоловік.— І дерево міцне, і місце гарне…
— Добрий ранок, дідусю!
— Таки добрий,— говорить у люльку дід Володимир,— і сонечко сходить, і роса роситься, і земля хлібом та грибом пахне. Он бачиш, який красюк поглядає на тебе.
— Оце так! — Вона підбігає до старої сосни, біля якої, мов бриль на дитячій голівці, красується тугий шапкастий боровик. До нього шматочком осіннього сонця присусідився пожовклий березовий листок.— Дідусю, коли ви його побачили?
— Напевне, тоді, як ти свою косу зіллям вимивала.
— І ви почули зілля? — щось згадала і почервоніла.
— І я почув,— добряче посміхається старий, пихкає люлькою, і вид його зникає у хмарці диму.
— А чом ви, дідусю, не спите?
— Чому не сплю? Дива, Яриночко, бувають: мій вік постарів, а сон помолодшав,— як пішов опівночі парубкувати, то й досі не навертається на очі. І куди він міг завіятись?
— То ви з самої ночі не спите?
— Та не сплю: тупцяю навколо вуликів,— усе виглядаю молоді літа.
Ярина уявляє собі, як до діда знехотя збираються в гості молоді літа, і сміється.
— І приходять вони, дідусю?
— Все рідше й рідше. Чи розлінились, чи далеко зайшли вони? Одначе й тепер є старому відрада: кладу руки на вулик — і маю музику, кладу очі на зорі — і маю втіху. Люди повинні більше дивитися на зорі, на Стожари, на Лебедя, на Чумацький Шлях, на Стрілу… А на Стрілу, може, й не треба — вона війну приносить. От поможи старому,— він кладе люльку на пеньок і скрипучим, неначе з чумацького віку захопленим голосом починає про ту стрілу, що для нещастя перелетіла все море:
Ой летіла стріла З-за синього моря. Кого вбила вона? — Вдовиного сина. Хто по ньому плаче? — Чорний ворон кряче…
Не з-за синього моря — з-під цвинтаря вдарила стріла в її серце та й скалічила найкраще, що було в ньому. Дівчина застогнала, і на її стогін тихеньким іржанням обізвався і зупинився кінь. Чого ти, коню? Щось наполохало тебе? Не лякай ні себе, ні мене, бо нас тільки двоє посеред ночі, посеред сніговиці.
Ярина скочила з саней, борсаючись у заметах, перевірила упряж, струсила сніг із коня, а він поклав їй голову на плече. Стомився, коню? Потерпи ще, потерпи. Де ж ми тепер? Де наша дорога? Ти, коню, не збився з неї?.. Ось щось нове обізвалося у хуртовині. Якісь ткачі попереду снували шум, снували сум… Ага, то журно загуділа діброва. Її голосу, напевне, злякався кінь. Не бійся, дружище. А що, коли він почув вовків? Ні, ні! Тоді б не так непокоївся. Та й поїхали, коню. Обоє ми змучені, а їхати треба, бо хто зна, яка стріла наздоганяє нас.
Перед дівчиною майнули клешнясті безжальні руки Омеляна. Вона затремтіла і гнівно поглянула в ту сторону, де мав бути її брат. Це він пригнув і надломив її волю, та все випалював душу і в згарище її вселив страх, та й штовхнув із ним у весілля, на яке й рідна сестра не схотіла приїхати…
Хіба ж під вечоровими яворами, у головах яких стояли зорі, а в ногах жебоніла вода, таким ввижалося власне свято?.. А тепер їдь по болях своїх, по сльозах своїх. Ще так недавно і добре і недобре око завидувало на її вроду. А що з неї? Більше поговору, більше печалі, та й годі. От і зараз: скільки патякальних по-різному замарнословить про її втечу, скільки плесканів вичервлиться на її бездолі. І хай!.. Не родись красивим, а родись щасливим.
І знову осінь глянула у вічі, тільки не з лісу, а з туманцем підсиненого поля, де іскрилися-згасали пізні гречки і на стернях, прислухаючись до перелітних птахів, непокоїлись гуси. Тоді вона, ідучи з вітряка, стрілася з Богданом, і він почув, що її коси пахнуть лугом.
Яке щастя має хлопець — перший у їхньому селі закінчує інститут. Хто скаже, що вони вчилися разом, обоє схилялись над казкою, обоє страхались і жили нею. Та вирвав її Омелян з-за шкільної парти, скаламутив світ казки і надії, бо час дівчині крутитися біля печі, біля сапки, біля корови, час знати, почім фунт масла і копа яєць. Але з цієї науки вона тільки взнала, почім копа лиха. І хоч перепалила серце, хоч великий жаль себе, та мусить боротися, топтати свою копу лиха. Тепер не тільки болі, а й упертість, непокора нуртували в її жилах.
Ярина пригнулась, вивільнила плече і рішуче пішла до санчат. Кінь знову зітхнув, тріпнув гривою і рушив з місця. Враз щось знайоме-знайоме обізвалося, заскрипіло з хуртовини, в якій заблудились людина і кінь:
Ой летіла стріла З-за синього моря. Кого вбила вона? — Вдовиного сина.
Невже це мариться? Так не дрімала ж вона. Ярина стягує на плечі теплу хустку, дослухається до голосу метелиці, вдивляється в темряву. Назустріч їй щось волохатиться і співає-вискрипує старечим голосом журбу.
— Гей, гей! Хто тут?! — І, лякаючись і радіючи, перекрикує віхолу, а з неї чує здивовано-насмішкуватий голос:
— А що воно там озивається у завірюсі? Може, хтось дідові в горнятах-близнюках вечерю несе? Оце було б добре розморозити душу! — Порівнялися сани, а з них зіскакує засніжена постать, а згадується пасіка і перестояна хата, де сивий сон, мов дід, де сивий дід, мов сон.
— Діду Володимире, це ви?!
— Та неначе я! — пригортає її і сміється.— А хто будеш ти?
— Діду Володимире, ой діду! — не знає, що сказати, лише чує, як од нього пахне і мандрівкою, і тютюном, і пасікою.— Сама доля послала вас.
— То ти мене вже записала в посланці долі? Аби ж це було так,— насмішкувато хмикає старий бджоляр і дістає з-за халяви люльку.— Як же ти опинилася тут? А я оце поспішаю до тебе на весілля. Подарунок везу з міста.
В її голосі одразу ж обізвалися сльози:
— Даремно поспішали. Не буде, діду, цього весілля!
— Не буде? — не дивується, тільки пильно вдивляється у неї старий.— Пішло за водою?
— Ні, за туманом.
— Ти покинула його?
— Покинула. Втікаю од напасті, од сорому свого. Не судіть мене, діду.
— Ге-ге-ге! — загелготів старий, охопив руками Ярину і поцілував у щоку.— Ге-ге-ге!
— Чого ж ви, дідусю, регочете?
— А хіба ж я знаю? Цілий день не було такої причини. Усе сумував та журився, згадуючи тебе. Навіть чарку у районі пив з осмутою. Цим осоружним весіллям ти всю мою душу сиротила. А тепер… Ге-ге-ге!.. Там, либонь, схопивши облизня, Артемон крутиться, як посолений в’юн, а Омелян вертиться. Так їм, каламутникам, і треба. А ти молодця.
— Найшли молодця,— похнюпилась Ярина.
— Не кажи. Це добре, що утікаєш од цвинтарних душ. Погоні ж не буде за тобою?
— Напевне буде.
— Тоді, бідолашко, дамо крюк та й потихеньку гайнемо до мене в ліси. Ніхто так не вибере твою печаль, як ліс. Там сама збагнеш, яка в нього душа.
— Хіба, діду, ліс має душу?
— Таку ж добру і запальну, як людина. Поїдемо?
— Омелян і Васюта одразу ж знайдуть мене там.
— То й що? — насупився бджоляр.— Тебе з моєї хати сам рогатий не вирве.
Ярина зітхнула:
— Вони, діду, і вашу хату спалять.
Старий похитав головою:
— Нагнали ці викрутні постраху чи страху в твоє серце.
— Таки нагнали,— журно погодилась дівчина.
— То й треба, дитино, виривати його, бо коли людина живе зі страхом,— це вже півлюдини або й того менше: вона тоді стає глиною в чиїхось руках. Не дай боже, щоб цей страшний корінь проріс чи обплутав твою молодість. Чуєш мене?
Ярині стало лячно від цих слів.
— Чую, дідусю.
— То й подумай над цим. Я найбільш боюся жорстоковладних і страхополохних. Це два кінці одного нещастя: ніколи не знаєш, з якого боку несуть чи підносять вони дурість або й горе. Цю науку я ще в дев’ятсот п’ятому році видихав. А тепер подивись на мій дарунок,— дід розстебнув кирею, щось добув із кишені свити і простягнув Ярині.
Вона прихилилась до старого — і трохи торішньої осені, і трохи затишку прихилилось до неї.
— Що це, дідусю?
— Та ніби хустка. Волохи мудрували над нею. Ось поглянь, які на ній позацвітали квіти.
Ярина мимоволі усміхнулась:
— Хто ж тепер, у темряві та в таку хуртовину, побачить на ній квіти?
— Ми побачимо. Ось розгорни.
Дівчина обережно розгорнула волоську хустину, і вона, мов птах крилом, залопотіла на вітрі, неначе хотіла прибитись до свого теплішого краю.
— Чуєш, як на ній шумлять квіти?
— Як шумлять чую, але жодної не бачу.
— То зараз побачиш,— заспокоює її старий. Він сунув у рота люльку, пригнувся, настовбурчився, черкнув сірника. Крихітка вогню проколола темінь і згасла, другий сірник просвітив дідові руки і теж зачах, тільки шостим чи сьомим старий запалив носогрійку і, коли вона роз’ятрила своє око, обернувся до Ярини, взяв у руку кінець хустки, просвітив її.— Тепер дивись!
Тьмяний вогонь вирвав з хустини розплющені уста троянди, в краєчку якої сумувала сльозина.
— Як жива! — перехопив думку Ярини.
— Тільки тепер мальовані сльози дорожче коштують, аніж справжні,— знову згадала своє безталання.
— Поки справжні сльози більше цінуються у книжках, ніж у житті,— з подивом відповів старий.— Згортай її з сльозами, та й поїхали.
— Куди?
— Після цієї та знов цієї! До мене, до моєї хати на одділі, де нас виглядають берези, і оберемки сонця між ними, і куріпки, і зайці біля закоморка.
І знову шматок безтривожної минулорічної осені війнув над Яриною.
— А чого це, дідусю, зайці бігають біля вашого закоморка?
— Бо я звечора ставлю там вівсяний сніп, кидаю якусь брукву чи моркву, а вони й прибігають ласувати. І в’юнів із ставочка натягаєм тобі. Ти любиш їх?
— Боюся і їх, і їхнього писку.
— В’юни пищать, коли в них велика туга чи коли приходить нерест. А вечорами будеш уголос книжки читати, бо хоч і гарно мені влітку на відлюдді, та взимку так сумую, як дзвін без серця. Навіть радіо не відбирає самотності. Того й зириш у кожне вікно, ждеш не дождешся якогось лісника чи захожого. Та й не стіймо, неначе мальовані. Їдьмо вже.
Ярина з жалем подивилась на ту сторону, де її чекали берези, і оберемки сонця між ними, і куріпки, і зайці, і в’юни.
— Я, дідусю, не поїду з вами.
— Чого ж?
— Бо таку маю тугу і такий страх, що їх треба прикопувати десь подалі. Бачите, не заробила я вашої хустки.
— Не мели, дівко, порожнього. То хоч поїдем на якусь часину до мене — дивись, як лютує завійниця.
— Вляжеться і завійниця.
— Ще заблудишся, втопишся у ній, наче в морі.
— Мій тато колись казав: не всі в морі топляться, більше в калюжах.
— І це правда. Але для чого надсаджуватися самій і мордувати худобину? Перечекаєш якийсь день-другий у мене. Надінь на коси мою хустину, бо і її замітає снігом.
Ярина розв’язала свою передвесільну хустину, приклякла, потім взяла її за ріжок і, коли вона стрепенулася вгору, випустила з руки.
— Нащо це? — вирвалось у старого.
— Пішло за вітром весілля, хай і вона йде за вітром…
