XIII
Над принишклим, наче забутим війною, селом стоїть сонячний дзвін, як стояв і тоді, коли ще думалось про селянський рай на Україні, про гордого орача, що, наче пророк, піде з руки засівати свою землю, про його у рамці верб чи тополь хутірець, про ту знадну хатину, що стане дзвоном од дитячих голосів і достатку.
Гай, гай, де ті роки, що вирощували в грудях надїї, а за плечима — крила? Тоді він мав світанок в очах, мав і святині, і якісь, хай наївні, та свої духовні основи. А тепер він має зчервоточену трухлявину, прикриту ненаським слизьким одягом. І, напевне, даремно в його хаті колихалась ота вербова колиска, в якій він нерозумними рученятами ловив клубки сонця і місяця. Давно вже згоріла та вербова колиска на вогні часу, давно вже і верби взято під підозру, давно і роки його в’юняться між вівчарками підозри, копійками сумнівного зарібку і неміряністю тупого болю та жалю. Коли б то їх можна було скинути на плечі життя! Та мусиш сам нести те, що заробив, що назбирав, як старець несе торбу… О старці історії, як змізерніли ви на засмічених плетивах доріг.
Снігурський скидає з плечей слизький плащ, він, зітхаючи, падає на зелену, наповнену вітром і сонцем отаву. О сонячний дзвін над тобою і дзвін похоронів попереду, коли ніхто й слова жалю не обронить… Як запаскуджено нашу землю фальшивими грішми і фальшивими словами, що ведуть на страту людську душу. Не думати б про це, жерти б український борщ, як жере його в хаті гер крайсляндвірт, слідкувати за ногами господині, на яких золотом уляглося пізнє літо. Так воно лягало колись і на ноги його Софії. Де вона тепер? Де?
Він поглянув у далину, та побачив тільки виписану на блакиті неба дзвіницю, що підставляла під сонце постарілий шолом бані. А на хресті дзвіниці вигрівалось гайвороння. Як побільшало їх тепер, навіть на хрестах, на святинях.
А ось і господар — церковний староста — виткнувся із хати, виніс огиду на обличчі, відпльовується од когось. Теж характер! Оце ж недавно приходили люди, хотіли замовити слівце, щоб його обрали старостою села. Так він вивів їх у сіни й переміг благанням: “Не топіть, люди добрі. Я все життя ходив коло богів, а біля фашистів хай чорти ходять”.
— Не чортів нам треба, чоловіче. Чорти самі з’являються,— пожурились дядьки та й пішли зі своїми думками. Чи й в Озерному те саме думають хлібороби?
Побачивши в садочку Снігурського, церковний староста вирівнює обличчя.
— Пане, вас кличе гер,— говорить начеб з пошанівком. Але ж хіба не видно, як він глумиться, переінакшуючи це “гер!”. От і зрозумій, що воно до чого. При більшовиках не з медом було цьому старості, та все одно жалкує за минулим.
Снігурський підходить до старости:
— Що там?
— Їдять,— киває чуприною на двері, біля яких стоїть з автоматом охоронець.— Вже третій полумисок борщу контентують і аж стогнуть од задоволення: “О борш”. Боюсь, щоб не завадило. А це ж, поки ви гуляли по садочку, два кандидати прийшли.
— Які це кандидати?
— Колишні куркулі, з наших-таки. Як постраждалі, хочуть собі мати пости.
— А їм потрібні ці пости?
— Їм — дуже потрібні,— вивчаюче дивиться на Снігурського, зітхає.— А людям вони без надобності.
У хаті круглолиций розімлілий крайсляндвірт смачно орудує дерев’яною ложкою, смачно заїдає борщ хлібом, на який товсто наквецяно масла. Оддалік від начальства, ближче до рогачів, шанобливо стоять неохайні обшмульгані два типи. Один вузькоокий, чорний, схожий на крота, а другий — дзьобастий, тремкий, мов хорт, перекочує по виду невдоволення на ввесь світ. Такому тільки дай владу!..
Крайсляндвірт зводить на Снігурського масні, п’яні від їжі очі, стукає ложкою по полумиску і захоплено, як про твір мистецтва, вигукує: “О борш! О борш!”
На це господиня сміється, господар зневажливо посміхається, а “кандидати” жвавішають і прикидають, чим би й собі догодити начальству.
Крайсляндвірт занурює ложку в полумисок, щось згадує, а потім довірливо говорить Снігурському:
— Ви казали, що вас тепер на Україні найбільше вразила вербова колиска. А мене найбільше вразив український борщ,— він засміявся, потім глипнув на відвідувачів, наморщив носа.— Чого їм, невмиваним?
Тремкий, мов хорт, зрозумів, що мова йде про них, несміливо ступив крок до Снігурського.
— Дорогий пане, ми справжні хазяйни,— покосував на кротоподібного.— Тобто були раніше хазяйнами. І земельку мали, і худібку мали, і пошану також. Про це і пан староста скаже.
— Таки була в пана Теригері і земелька, і худібка,— погодився староста, але нічого не сказав про пошану.
Снігурський насмішкувато оглянув нечупар:
— Багато ж у вас було земельки?
— Я до революції тримав по двадцять чотири десятини у кожній руці, а всього з огородом, левадою і лісом було вісімдесят одна десятина. Мав біля чого трудитись. А в Терешка, ось він перед вами стоїть, було тільки сорок п’ять десятин, але ніхто у волості не мав таких коней.
— Я ними, пане, вітри переганяв! — пожвавішав Терешко.— І мендалі мав за них! — Він поклав чорну руку на вкорочену шию, де, певне, колись висіла медаль, і дзвін її чи туга за нею пройшлася по його кротячому виду.
— Ви хочете, щоб вам повернули землю?
— Чому б не хотіти,— зітхнув Теригеря.— Та ми знаємо, пане, поки що німецька справедлива власть не повертає землю, поки вона стоїть за громадське господарство. От я й хочу стати, як і колись, старостою села. А Терешко хай бере на себе громадське господарство. Так ми найкраще поможемо новій владі.
— І як ви думаєте їй помагати?
Теригеря крадькома подивився на господарів, стишив голос:
— Ми попервах напишемо вам списочки на всіх активних. У нас, пане, ніхто не вислизне.
— Це вже точно,— підтвердив Терешко.— Злості на більшовиків нам не позичати. Через них моя хата стала пусткою, опустошаться і їхні.
Теригеря, видно, відчув, що ця мова не дуже порадувала Снігурського, ще ступив крок до нього й майже пошепки сказав:
— Любий пане, вірте мені, кращих посібників у нашому селі не знайдете. Як вийде по-нашому, подарую вам двостволку Джемса Пюрдея. Я її ще в революцію у нашого пана доп’яв. Він знав толк у собаках і рушницях.
— Я поки що, пайове, хабарів не беру,— відрізав Снігурський і іронічно сказав крайсляндвірту: — Оце до вас прийшли найбагатші хазяї цього села.
— Найбагатші хазяї?! — витріщився на них крайсляндвірт.— Це неповага до нової влади з’явитися в такому вигляді! Скажіть їм, щоб вони помилися, поголилися, переодягнулися і вже потім хай приходять до мене.
Коли Снігурський переклав слова крайсляндвірта, ха8ЯЇ похнюпились:
— Ми ж недавно повернулися з далекої дороги,— затремтіли підборіддя, уста й повіки в Теригері.— І навіть коли б мали в що зодягнутися, до сходки не встигнемо.
— Це вже ваша справа, панове. Я можу сказати тільки одне: гер крайсляндвірт жартувати не любить, глядіть, щоб гумою не почастував.
Хазяї зітхнули, одночасно вклонилися крайсляндвірту і під насмішкуваті погляди господаря і господині вийшли з хати. Не встигли вони щезнути з двору, як до воріт підкотив пошарпаний “фольксваген”, а з нього вгодованим гусаком вивалився начальник української допоміжної поліції Антон Антонович Пасикевич і швидко поніс до хати свою вагу. Ще з порога він хайльнув і повідомив, що сход уже чекає гера крайсляндвірта. Крайсляндвірт, так і не покуштувавши другої страви, підвівся з-за столу, осідлав голову решетоподібним картузом, поплескав по плечі господиню і сунув їй у жменю три остмарки.
— Нащо вони мені! — скрикнула жінка і повернула гроші крайсляндвірту.
Той здивувався, вирівняв папірці і поклав їх у портмоне. Пасикевич хотів похвалити молодицю, але несподівано побачив таку диявольську посмішку на обличчі господаря, що підійшов до нього і грізно шепнув:
— Чого так посміхається пан?
Староста очима показав на портмоне крайсляндвірта і загадково відповів:
— Люблю тлінні речі і срібло паче душі своєя.
Про кого це він: про себе чи крайсляндвірта? Це, правда, і до нього, Пасикевича, пасувало б: любить він і тлінні речі, і срібло також. Гроші, кажуть, не пахнуть, а в нього від них роздуваються ніздрі.
Сход зібрався біля школи, де тепер висіло два прапори жовто-блакитний і фашистський. По кутках сходу стали різномасно одягнені поліцаї крайсу, бо в селі що цього добра не було. Пан Пасикевич з задоволенням розсік своєю укороченою постаттю юрбу і чув, як навколо нього сичало: Пасикевич, Пасикевич, Пасикевич. За начальником поліції ішли крайсляндвірт, перекладач і охоронець з притиснутим до грудей автоматом. Добравшись до камінних східців, Пасикевич тричі потягнув до себе мотузок дзвона, виліз на стілець і урочисто звернувся до селян:
— Панове, сьогодні у вашому селі свято! До вас прибув пан крайсляндвірт встановити пову владу на селі. Шануйте її і знайте, що, крім німецької влади, ми маємо і свій український уряд на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Од себе, як начальник української допоміжної поліції, я скажу тільки одно: негайно ж поздавайте всю зброю! У кого найдемо хоча б паршивеньку гранату, того розстріляємо, як собаку.
І враз зашепотіла мовчазна юрба. В цьому шепоті він ясно почув: “Сам собака!” Пасикевич здригнувся, неначе в нього кинули не шепотом, а громом, підвівся навшпиньки, щоб хоч кого-небудь спіймати на слові, але не спіймав і шанобливо вклонився крайсляндвірту.
Крайсляндвірт, як людина практики, не вдавався до теоретичних міркувань про нову владу, а коротко сказав, що тепер селяни мають сумлінно працювати на третій рейх, сумлінно здавати хліб, м’ясо, жири, молоко, яйця, шерсть, городину, фрукти. Коли селяни доведуть свою любов до третього рейху, тоді вони, напевне, зможуть отримати особисті наділи землі. Після цього він запропонував обрати старосту села і голову громадського господарства. Селяни захвилювались. Несміло полетіли перші прізвища. Снігурський записав їх. Село назвало по три кандидати на старосту і голову громадського господарства. Крайсляндвірт наказав їм підійти до нього. І раптом він почервонів од обурення — серед кандидатів на старосту побачив у тому самому неохайному одязі Теригерю. Він люто схопив його за комір, вилаявся і жбурнув у натовп.
— Пан крайсляндвірт сказав, що кандидат у начальство, тим більше саме начальство, має бути охайним,— пояснив Снігурський.
А крайсляндвірт, обмірявши зі всіх боків кандидатів, тицьнув пальцем у двох, що сподобались йому, і заговорив до Снігурського.
— Пан крайсляндвірт сам вибрав вам старосту і голову громадського господарства, бо тепер війна! — пояснив Снігурський.
Пасикевич хотів ляпнути в долоні, але неждано вихопив з натовпу постать церковного старости. На його обличчі знову гуляла та сама сардонічна усмішка.
“Цього типа треба взяти на замітку”,— вирішив Пасикевич і, щоб сполохати нестерпну усмішку, бемкнув у шкільний дзвін. На цьому і закінчились вибори нової влади. Крайсляндвірт теж побачив церковного старосту, привітно кивнув йому й сказав: “О борш!”
