XIV
У нових покоях пана Пасикевича сумирно потріскують мальовані воскові свічі. Поки в містечку немає електрики, пан Пасикевич привіз із пасік мішок воску, а пан директор гімназії Шинкарук зробив формочки, відлив свічі й покрив їх золотим безконечником — таки згодилась наука, здобута на свічковому заводі. Ні, для домашнього затишку чи для інтимної розмови ніщо не може замінити воскову свічку. Вона запахне тобі і сонцем, і квітом, і медом, обізветься відлунням літа, заплаче непорочною сльозою і занесе в ті літа, коли ти ще мав нерозпаскуджену душу. Меркурій Юхримович сидить у важкому, оббитому шкірою фотелі й тримає в руці порцелянову філіжанку з кавою, спостерігає за грою, що її творять свічі, і за грою пані Пасикевич, яка раз од разу нахиляє свою пишну зачіску і діамантові сережки до гера крайсляндвірта. Меркурій Юхримович ніколи раніше не бачив дорогоцінностей на Антоніні Аполлінарівні, правда, він бачив інші її дорогоцінності, але їх можна перебирати лише в думках.
Як змінилась за цей тривожний час пані Пасикевич. Великі надії перекостили її вигадані й невигадані недуги, здмухнули з очей сірий попіл очікування, і під ним заблищали непересохлі краплини сподівань. Вона вже навіть збирається на машині поліції відвідати ті місця, де невдячні селяни розтерзали тисячу її спадкоємних десятин. Але ці місця перебувають у полоні лісів, і Антон Антонович не наважується туди повезти дружину, та й часу поки що немає. Це ж не жарти тримати на своїх плечах увесь крайс! І поки він гасає по району, пантрує прихованими в засідці очима села, пан директор гімназії мають час схилятися до дорогоцінностей його дружини, до незвичного вививання її персів. Між ними тепер висяює платинове ситечко, на якому в росі діамантів перестигають ягоди рубінів. Як назвати цю коштовність, Меркурій Юхримович не знає, а спитати не наважується, бо це знову засвідчить його плебейське походження.
— Гер крайсляндвірт мають сьогодні добрий настрій? — На підмальованих губах пані Пасикевич несе ніжну посмішку вершителеві земельних справ району.
Снігурський перекладає її слова, і округлий, далеко не арійський полумисок обличчя крайсляндвірта розкреслюють широкі риси усмішки.
— О так, мила пані! О так!
— Гер крайсляндвірт щось цікаве побачив у нашому крайсі? — вона тепер, як і чоловік, називає район лише крайсом, все-таки це якось наближає до німецької культури.
— Так, мила пані! — гер крайсляндвірт відкушує шматочок щільникового меду і запиває його кавою.— Я сьогодні брав проби вашої землі.
— Проби землі?! — спадкоємиця тисячі десятин не може второпати, що це таке.
— Так, пані. Ми повинні досконало знати землю кожного села, завести картотеку ґрунтів…
— Але для чого це?
— Хоча б для того,— повчально говорить крайсляндвірт,— щоб знати, який ґрунт треба вивезти в рейх.
Пані Пасикевич не повірила своїм вухам. Одна справа вивозити в рейх пшеницю, сало, яйця, але ґрунт?..
— Невже ви думаєте вивозити у рейх землю?
— Так, мила пані, бо в нас дуже бідні ґрунти. А тут чудо-чорнозем. Я сьогодні вивчав його,— і обличчя крайсляндвірта розкреслюють лінії щирого захоплення. Він виймає кишенькову рулетку-метр, висмикує з її середини металеву стрічку й задоволено пояснює пані:
— Копаємо ми сьогодні яму. Півметра викопали — чорнозем! Сімдесят сантиметрів — чорнозем! Копаємо метр — і знову чорнозем! А далі глина, як масло, як золото! О Поділля!
І аж тепер, розмінявши п’ятий десяток на подільських хлібах, спадкоємиця тисячі десятин починає трохи розуміти, що таке чорнозем, і глибокодумно каже:
— Недарма на Поділля ще в давнину приходили й осідали ваші співвітчизники.
Крайсляндвірт з цікавістю поглянув на непрактичну господиню:
— О мила пані, ви, може, введете мене в лабіринти вашої історії?
— Чого ж у лабіринти?
— Бо в сотах історії менше меду, ніж черви,— знову надкусив щільник і запив кавою.— Як приємно послухати історію з таких милих уст!
Пані Пасикевич розквітла од уваги.
— Ще за часів Київської Русі і за часів Литовської та Польської державності до нас на Поділля приходили німецькі мандрівники, воїни і купці. Але про них ми маємо дуже скупі відомості. Щедріше вони йдуть з сімнадцятого віку. Гер крайсляндвірт, напевне, був у Меджибожі, милувався руїнами старовинної фортеці? У сімнадцятому столітті комендантом Меджибожа був пан Корф. Зі своїм німецьким загоном він до останку обороняв місто від повстанців Максима Кривоноса.
Снігурський переклав, пояснивши, хто такий Максим Кривоніс.
— О, колосаль! — вражено похитав головою крайсляндвірт, вийняв записну книжку і щось занотував до неї.
— А першими колоністами у нас на Поділлі були князі Вюртемберзькі та Нассау-Зіген,— вела далі пані Пасикевич.— Породичавшися з місцевими польськими магнатами Чарторизькими, Гумецькими та іншими, вони стали тримати цілі ключі сіл. У тисяча вісімсот тридцять четвертому році в місці Городку барон Гейснер збудував перший тут цукровий завод, його дружина — порцелянову фабрику, а граф Вейнмарн-Лідерхе — зразкову гуральню. Зразкову! Уся ж броварна промисловість на Поділлі цілковито була створена німцями.
— О, як інтересно! — вдячно підвів очі гер крайсляндвірт на пані Пасикевич.
А Снігурський тихенько шепнув їй:
— Я не здивуюсь, коли пані скаже, що першим жителем і першим орачем на Поділлі теж був німець.
Пані Пасикевич спалахнула: чи не забагато дозволяє собі цей перекладач? Вона косо зирнула на нього, а він вже спокійнісінько пив каву.
— Вам не подобаються соти історії? — запитала майже словами крайсляндвірта.
— Соти мені дуже подобаються, а от черва — навпаки,— посміхнувся до неї Снігурський.— Яка чудесна ваша кава! Так уже надокучили ерзаци!
Вона недовірливо запитала:
— Які пан мав на увазі ерзаци — харчові чи політичні?
— О, нащо так гостро, пані?
— Ви ухиляєтесь од відповіді?
— Моя відповідь напевне вам не сподобається,— так само приязно посміхається Снігурський, але навіть посмішка не може змити сум розчахнутих очей.
— І все-таки? — настоює пані Пасикевич.
— Я думаю, жодна політика не обходиться без ерзаців.
— Га-га-га,— зареготав Пасикевич, якому сподобалась ця відповідь. Її треба запам’ятати, але не поширювати.
Не в начальника поліції, а в його дружини народилася підозра. “Розчахнуті очі, розчахнута душа”.
Снігурський інтуїтивно відчув, що його підозрюють, і нахилив до пані Пасикевич передчасну сталеву сивину:
— Ваша богоматір у селянській вишитій сорочці — шедевр, гідний Лувру.
І ці слова підтопили підозрілість пані Пасикевич. Вона поглянула на притемнений образ богоматері, біля якої, наче зжовклі послушки, плакали чистим воском дві свічі і за якою прадавнім віком золотився килим з майстерні Данила Апостола.
— Спасибі вам,— щиро подякувала.— Це, може, тепер єдина пам’ятка, яку залишило нам побузьке козацтво.
Вони підвелися, підійшли до образу богоматері. Пані Пасикевич, не торкаючись рукою святої вишивки, показала на маленькі отвори в ній.— Тут були перли, виловлені з Дністра.
— У Дністрі виловлювали перли?! — не повірив Спігурський.
— Так, перли, а не ерзаци! — віддячила йому пані Пасикевич.
Їхньою розмовою, вірніше, їхніми вигуками, зацікавився гер крайсляндвірт. Коли він почув, що в Дністрі водилися перлові скойки, враз так витріщився на богоматір, неначе ждав, що на ній з’являться розграбовані скарби, потім щось занотував у записну книжку. При нагоді він добереться й до вод Дністра. І не здивується, коли у цьому дикому краю геологи відшукають діаманти й золото. А поки що він буде вивозити у третій рейх зерно, жири, шерсть і дерево. А який тут дуб! Теж як золото. Таки ледачими були князі Вюртемберзькі та Нассау-Зігени, видно, проциндрювали добро й життя, як тутешні магнати, і не полишили по собі ніякого наживу.
— Хайль Гітлер! — У дверях з витягнутою рукою застиг пронозуватий перекладач начальника жандармерії Сидір Щур, який на кілька днів від’їздив до славного Лемберга — так він, разом з фашистами, називав тепер Львів.
— О пан…— запнулась Антоніна Аполлінарівна: якось незручно сказати — пан Щур.— Може, вам кавички?
— Охоче вип’ю! — Пан Щур нахилив до її руки гострий ніс.— Ви пахнете конвалією.
— Конвалія — рослина отруйна,— грайливо насварилася пальцем і, похитуючи високими сорокалітніми стегнами, підійшла до столика налити кави.— Вам з цукром чи з щільником?
— Тепер завше волію тільки з щільником: це нагадує мені літо і ваш обрис.
— Пане Щур, ви стаєте солодким, як мед.
— Солодким, але, сподіваюсь, не липким,— показа” усю стоматологічну довершеність власних і вставних зубів. “Не дай бог потрапити на них”,— подумав Пасикевич і запитав:
— Які новини?
Пан Щур подякував пані Пасикевич, неприязно зиркнув на Снігурського і, присівши біля Шинкарука, стишив голос:
— Що робиться на фронті, ви знаєте, панове. А львівські новини чули?
— Ні.
— І про Ярослава Стецька нічого не знаєте?
— І про пана прем’єра нічого не знаєм.
— Та що ви! — Пан Щур злякано охопив руками спадисте чоло.— Який він прем’єр! Він уже арештант!
— Арештант?! — одночасно вигукнули Пасикевич і Шинкарук.— Хто ж його заарештував?
— Нова влада. А в ним заарештували й Степана Бандеру.
— Мотиви ж які? Мотиви?! — мало не застогнав Пасикевич. “Воно, може, з прем’єрів починається, а нами закінчиться”.
— Важко сказати, панове. Правда, є вірогідні чутки, що зараз Бандера і Стецько під домашнім арештом розробляють план подальшого співробітництва з німцями. Може, тепер на політичну арену вийде гетьман Скоропадський, кращий друг Германа Герінга.
“Міцновладці не можуть жити без маріонеток”,— подумав Снігурський, не дивлячись на Щура, але відчуваючи на собі його жандармське око.
— Невже Скоропадський дружить з Герінгом? — заспокоївшись, запитав Пасикевич.
— Так, панове. До вашого екс-гетьмана раніше дуже прихильно ставився фельдмаршал фон Гінденбург, а тепер Герінг,— поважно ствердив гер крайсляндвірт.
— А як же інакше може бути? — запитав сам себе Щур.— Адже гетьман Скоропадський у своїй програмі написав, що Україна зараз може безперешкодно прийняти понад десять мільйонів німецьких переселенців і що цим переселенцям будуть гарантовані всі привілеї.
— О боже! — мимоволі вирвалось у Снігурського, і він почав перекладати “програму” Скоропадського.
Така “програма” приголомшила навіть Пасикевича й Шинкарука. Зате крайсляндвірт весело поглянув на Снігурського, зробив руками такий рух, наче гойднув колиску, і засміявся:
— Пана Снігурського нещодавно вразила вербова колиска. Буде ця колиска тепер колихати на Україні наших дітей. Десять мільйонів арійських дітей! Так хоче екс-президент Скоропадський, так хоче і наш фюрер!
Філіжанка з кавою випала з руки Снігурського. І тихо, як у домовині, стало в покоях пана Пасикевича. Тільки воскові свічі виплакували свою тугу і перед образами, і перед тими, що звалися людьми.
Несподівано, як вибух, задеренчав телефонний дзвінок. Пасикевич схопився з фотеля, зірвав телефонну трубку.
— Начальник української допоміжної поліції слухає.
— Пане начальник, неприємність, ох яка неприємність! Якісь три типи викрали німецьку вантажну машину.
— Де вони викрали?
— Біля таверни, що раніше звалася райчайною. Прямо на очах у всіх викрали та й поїхали.
— А де шофер був?
— У машині. Вони і його викрали. Що накажете робити?
— Підняти на ноги всю поліцію!
— Та що ж ми зробимо ногами?
— Мовчать!
— Та мовчу.
— І в нас починається! — Щось щурине з’явилося на вузькому виду пана Щура, і він нервово поклав руку на кобуру.
