XV
Здається, його ніколи не гризли так господарчі турботи, як тепер гризли партизанські. Куди не кинь, усе чогось не вистачає, а найбільша досада — немає вибухівки. Підірвали вони кілька машин — і все. Мінне поле, з якого Шаламаї мали пожиток, уже розмінували німецькі сапери; спробував був Василь поворожити біля якоїсь із секретом міни і мало не наклав головою. Ще й досі, наче лялька, лежить у землянці та все прохав братів, щоб вони грали йому, оглухлому. Чоловіка не так турбували рани, як глухота, бо як він буде після війни грати на весіллях?
Правда, загін і тепер не сидів склавши руки: робив засідки на шосе, провчав поліцаїв і зрадників. Уже раз одчайдушно стявся із каральним загоном і розігнав його, захопив майже на добу перевалочний пункт, і селяни почали розбирати з нього худобу, збіжжя та різні продукти, що мали відправлятися в рейх. Але цього було мало — все думалось про більше. За всяку ціну треба було стати господарями на залізниці! А щоб стати ними — потрібна вибухівка, потрібно зробити свої міни, а для цього треба мати досвідченого сапера.
Нарешті Максим Туровець напав на слід: дізнався, що на станції лікарських та ефірно-олійних рослин працює колишній лейтенант-сапер Македон Мирківський, і вирішив піти до нього на розвідини. А щоб усе було чин чином, він, оброслий і відповідно одягнений, подався на станцію з мішком сухого споришу, за кілограм якого німці платили десять карбованців. При вході до міста Туровця зупинив припухлий од відомого зілля рухливоокий поліцай, він сидів на щойно змайстрованому шлагбаумі й при животі тримав карабіна, як німці тримають автомата. Позіхаючи, поліцай підвівся, підійшов до Туровця, обмацав поглядом його і мішок.
— Що це ти, дядьку, несеш до міста?
— Спориш.
— Що, що? — здивувався і насторожився поліцай.
— Спориш на ліки.
— Отака нікчемна травичка і йде на ліки? — здивувався поліцай, поторсав мішок.— Що ж вона може лікувати?
— Та, кажуть, кров’яний тиск знижує, коли його перепій високо занесе.
— Ти дивись! Корисна, виходить, рослинка! — Поліцай стишив голос: — А в тебе інших ліків немає?
— Це ж яких? — ховає під повіки презирство Туровець.
— Самогоночки, слив’яночки чи шпірту? Бо службу маємо собачу, а зиску — ніякого.
— Яка служба, такий і зиск,— не витримав Туровець.
— Ну, ну! — одразу визвірився поліцай.— За такий язик я й до партизанів тебе можу пристебнути.
— Так хіба я що, пане поліцай? Я ж кажу: тяжка ваша служба, а гроші легкі, дрібні, значить.
— Вірно,— погодився поліцай.— Ти ж з якого села?
— Я з присілка, що біля Озерного.
— Ох і препаскудне село це Озерне.
— От не сказав би.
— Бо що ти тямиш? — зверхньо поглянув на нього поліцай,— Там одне таке щастячко, як Туровець, чого вартий? Оце ж і шлагбаум робили, щоб він не проскочив на своїй машині в місто. З нього живцем треба шкуру здирати. Живцем!
— Ви таке страшне говорите,— з удаваним переляком мовив Туровець.— Чим же він так надозолив вам?
— Хоча б уже тим, що вислизнув із моїх рук,— гордо випнув груди поліцай.— А це, значить, вислизнув із моїх рук цілий хутір.
— За Туровця обіцяли хутір? — здивувався Туровець.
— А що ж ти думав? Коли за голову простого партизана гебітскомісар дає два гектари землі чи хату й корову, то за Туровця можна й хутір. Тільки хитрий він і дуже сильний.
— Ви ж його бачили? — спокійно допитується Туровець.
— Як тебе! Здоровенний він лотуряка, наче Кармелюк, не те що ти, споришник. А дужий — кулаком вола з ніг валить.
— І я чув, що він руками підкови ломить,— підсміюється в душі Туровець.
Поліцай хмурніє:
— Дарма, йому не довго лишилось ряст топтати. Уже його портрет друкують, завтра вивісять на всіх стовпах, і таки хутір хтось заробить!
На станції лікарських та ефірно-олійних рослин Туровець не застав Миркінського і, зі споришем за плечима, пішов розшукувати його оселю. Перед нею, мов зелена короговка, стояла молода тополя й тримала в собі обрис осіннього сонця. На ґанку Туровець почув із хати щось подібне до стрепету крил і жіночий лемент. Потім з оселі вибігла й майнула повз нього заплакана перелякана жінка. Вона свій плач винесла й на вулицю і пішла кудись навмання. Максим мимоволі торкнувся рукою кишені, в якій лежав пістолет, та й, не стукаючи, обережно відчинив хатні двері.
Посеред хати, широко розставивши гнуті впівобода ноги, стояв рудий вусань із безнадійно опущеним ротом, з безнадійними очима, на його обличчі тримали життя тільки пломенисті перчини вусів. Біля ніг господаря внакид лежали закривавлені зі скрученими головами голуби, а по оселі ще літав їхній теплий розтривожений пух.
— Що ти робиш, чоловіче! — жахнувся Туровець і розгублено позадкував.
У господаря серпом вниз опустилися тремкі губи.
— Рятую своє життя і життя он тієї дурепи,— повів на двері повною перчиною вуса.
— Чим ти рятуєш життя? Оцими нещасними голубами?
— Таки голубами,— неохоче відповів Македон і почав витирати руки об якесь ганчір’я.
— Чим же вони завинили перед тобою?
— Не переді мною, а перед німецькою владою. Ось подивися і поглянь,— кивнув головою на лаву, де лежав якийсь папірець.
Туровець, не беручи його в руки, прочитав:
Н а к а з
Усіх голубів у місті та приміській смузі наказую негайно знищити.
Хто після 26 жовтня триматиме ще голубів, той буде розстріляний, як саботажник.
Е б е р г а р д, комендант міста.
— Отак сапер і вбиває голубів? А треба ж — ворогів! — Туровець твердо глянув на Македона.
Той здригнувся, зів’ялими повіками прикрив зів’ялі очі й тихо запитав Туровця:
— Ти чого прийшов до мене? Хто ти?
— Партизан!
Македон знову здригнувся, чоботом поправив мертво голубине крило, на яке сідала муха, а потім показав рукою на двері.
— Іди звідси. Я поскручував в’язи голубам, то вже не хочу скрутити їх тобі — втомився сьогодні.
Туровець спалахнув:
— Напрацювався за сьогодні? А як ти потім будеш тримати відповідь перед людьми?
Македон кліпнув очима, хотів обуритись, але стримав себе.
— Як доведеться, так і триматиму. Я ж не пішов у поліцію, а тільки приймаю різні рослини. Вони безневинні, і я коло них не матиму великої вини. І що тобі, нарешті, треба від мене?
— Щоб допоміг партизанам, ти ж сапер.
Македон повернув качанисту голову до вікна, щось розшукав за ним, тицьнув пальцем у шибку.
— Ти знаєш, чоловіче, яку першу споруду побудували в нас гітлерівці? Шибеницю! Ось вона гола стоїть на площі і чекає чиєїсь шиї.
За одноповерховими, критими черепицями і бляхою будиночками, за яблунями й тополями Туровець побачив свіжий верх шибениці — першої споруди нової влади.
— Це для партизанів,— втомлено пояснив Македон.— Я не поспішаю туди і тобі не раджу. Краще піди в бургомістрам зареєструйся там і працюй собі тишком-нишком, бо ніхто в світі вже не розіб’є двісті дивізій Гітлера.
— Ми розіб’ємо! Ми, боягузе.
Іронія лягла на серп уст і на перчини вусів Македона:
— Хто це ми?
— Звичайно, не ті, хто скручує в’язи голубам.
— А ти не дуже пащекуй у моїй хаті! — зашипів Македон і поглянув на мертвих голубів,— Нарешті звідки я знаю, хто ти: партизан чи підісланий “зіпо”?
— Що це таке — “зіпо”?
— Поліція безпеки.
— Добре, я, коли хочеш, доведу тобі, хто я.
Мирківський стер із чола піт.
— Не старайся, чоловіче, бо я нікому тепер не буду допомагати, навіть собі не хочеться… Я бачив, як за партизанство над свіжою ямою розстрілювали такого, схожого на тебе, а заодно його сиву матір і двійко п’ятирічних близнят. В одного з них від пострілу вилетіло око й зависло біля щоки… Цього видива і страху мені вистачить на увесь вік і навіть на той світ,— у пригаслих очах Мирківського промайнули тіні жаху й покрились вільгістю.
Туровець зрозумів, що з Македопа ще не швидко спадуть лещата страху, який гітлерівці методично примарами смерті вбивають у людські душі. Він, оминаючи купину закривавлених голубів, швидко вийшов із хати, біля якої в зеленій короговці тополі вмирало сонце.
— Мішок, мішок із споришем! — вибіг за ним услід Македон.
— Продасиш його на станції. Я за грішми після перемоги прийду. Запам’ятай це!
Мішок випав із рук Македона, він безвільно притулився до одвірка, а перед його очима погойдувався й погойдувався верх свіжої шибениці.
Вночі, повертаючись у ліси, Туровець у осінній чутливій тиші почув шугання крил вітряка, в якому довгі роки незмінно мірошникував Сергій Гордієнко. У вітряку він родився, у вітряку й постарів. Туровець підійшов до вітряка, біля якого пасся нестриножений кінь, прислухався до гудіння крил і жорен, потім піднявся на висячий з балясинками ганок і обережно відчинив скрипучі двері.
— Це ти, Дмитре? — озвався від коша старий, ще й досі статурний мірошник. Борошно часу навічно вибілило його голову й бороду.
— Ні, це я, Максим. Не сподівалися?
— От чого не сподівався, так не сподівався,— здивовано розвів заважкі руки старий і почав спускатися вниз.— Люди кажуть, що Максим Туровець партизанить, а не блукає в самоті по ночах.
— Чого люди не скажуть? — засміявся Максим.— Вони кажуть, що при новій владі й молоти заборонено, а дехто ж меле.
— Так це я вночі, потайки, передеру якійсь добрій людині пудик та й куняю вдень, неначе сова. Таке життя бісове настало. Ти ж їсти не хочеш?
— А щось знайдеться у вас?
— Знайдеться і хлібець, і рибка, тільки вона мені несмачна — толом глушена.
Туровець насторожився:
— Толом? Хто ж її глушив?
— Та мій оглашений.
— Дмитро?
— Дмитро.
— І в нього є тол?
— Був, а тепер не знаю.
— Ви його можете покликати?
— Зараз?
— Зараз же.
Старий вивчаюче подивився на Туровця, зітхнув:
— Коли так загорілось у тебе, то засиплю ще мішечок жита, а ти доглядай за млином. Не зобидишся, що знайшов тобі роботу?
— Я, напевне, теж на таку роботу після війни перейду.
Старий значуще звузив очі, посміхнувся:
— Навряд, Максиме.
— Чого навряд?
— Тобі ширші треба крила, щоб скубти було що,— та й вийшов з вітряка. Незабаром у полі загупали кінські копита.
А в вітряку скрипіли й скрипіли немудрі снасті, м’яко гуділи млинові жорна і тихенько сипався з мучника пахучий струмок борошна, на якому трималося чиєсь життя, чиїсь надії. Біля мучника стояла розтріскана скринька. Туровець розчинив її й побачив на дні пілочку, на ній лежала свіжа хлібина, кілька яблук і записочка: “Чоловіче добрий, коли часом приб’єшся на мій вітряк, не розводь огню, а хліб знайдеш у скриньці. Мельник Сергій”
Усе було так, як і багато років тому, лише одного не було — солі в скриньці та миру — в світі.
Туровець заглянув у кіш, дощечкою вигорнув у мішок тепле мливо й вийшов на той висячий з поручнями ганок, якого весь вік лихоманили крила вітряка. В далекому полі сходив пізній місяць, на ньому й тепер туманився Каїн і, напевне, поглядав на свого нащадка, що жде в якомусь лігві падіння Москви, падіння світу. А хто від життя очікує падіння, той сам упаде з ганьбою.
Місяць уже так розгорнув темряву, що стало видно житечко і росу в ньому. Хто ж дочекається в новому році жнива і хто привезе на вітряк зерно?.. Не про це треба думати, не про це. Дорога озвалась м’яким гупанням копит, незабаром Туровець побачив збільшеного ніччю вершника. Ось він зупинив коня, скочив на землю і, високий, розгонистий, пішов до вітряка. Побачивши на ганку Туровця, тихо запитав:
— Це ж ви?
— Я, Дмитре. Не впізнав?
— Так я ж раніше бачив вас без вусів і бороди,— Дмитро підвівся на ганок, поздоровкався.— Тато сказали, щоб я чогось до вас під’їхав.
Туровець із приємністю оглядав мельниченка, йому подобалось його юне довірливе обличчя, міцна статура і неквапна мова.
— Дмитре, а чого тебе батько називає оглашенним?
— Та…— махнув рукою хлопець.— Хіба ж не знаєте старого?
— А все-таки?
— Ет, що тут казати? — І серпасті парубочі брови зійшлися докупи.— Це вед за ті брусочки толу, якими я рибу глушив.
— Де ти його дістав?
— У нашої сусідки, в Мотрі Левенець. Її чоловік думав, що це мило, і вкрав у німців. Та мило чогось не милилось, і сусідка сказала, що воно фальшиве, як усе в Гітлера,— Дмитро очима, порухом уст і руки паче змалював свою сусідку.
— І є ще в тебе тол?
— Вважайте, перевів увесь — залишилося тільки два брусочки.
Туровець зітхнув:
— От невдача.
— А нащо він вам? — з цікавістю запитав Дмитро, і якісь здогади наморщили йому високе чоло.
— Тут, хлопче, важливе діло, дуже важливе: треба поїзди зривати, а вибухівки чортма.
— Поїзди? — перепитав Дмитро, і в його спокійних очах блиснуло завзяття чи місячні скалки.
— Еге ж.
— То дайте мені трохи часу помізкувати — може, щось придумаю. Я ж бо якийсь місяць біля саперів крутився.
Туровець поклав руки на плечі парубкові:
— Ти навіть не знаєш, Дмитре, як би допоміг нам, аби щось таке придумав…
— То я вже постараюсь,— спокійно-спокійно говорить парубок.— Хіба ж я що?
— І скільки тобі треба часу на мізкування?
Дмитро задумався, потім нерішуче сказав:
— Це ж треба матеріал підходящий знайти, десь пристроїти, щоб ніхто не бачив… От за тижнів три навідайтесь до нас.
— А двох тижнів не вистачить?
— Можна спробувати й за два,— погодився Дмитро, поглянув у далечінь і сам себе підбадьорив: — А чого ж…
— Я прийду сюди через тиждень,— сказав Туровець.
— І приходьте,— приємно посміхнувся мельниченко.— Коли ж на вітряку буде хтось чужий, то біля ганку я застромлю тичину. Ось вона стоїть у вітряку.
Туровець стис в обіймах парубка і з новими надіями пішов у ліси.
Рівно через тиждень смерком він знову підійшов до вітряка, біля якого так само пасся нестриножений кінь, а недалеко від висячого ганку стояв свіженький візок.
На ганок вийшов мельниченко.
— То як воно, молодче? — привітався з ним Туровець.
— Та…— махнув рукою Дмитро.
Туровець зажурено подивився на хлопця:
— Нічого не вийшло?
— Та ні, щось вийшло…— зам’явся хлопець.
— Говори ж, не тягни,— аж руку приклав до серця Туровець.
— Що ж говорити? Воно вийшло, але некрасиво, не так, як хотілося.
— А може, ми якось уже без краси обійдемося? — стрепенувся командир.
Дмитро поморщився:
— Це ж нема підходящого матеріалу. То я біля авіабомби марудився. Розібрав їй носа, а в отвір вставив сорокап’ятиміліметрову міну, викинувши з її запальника скляні кульки,— так бойок краще зриває капсуль…
Туровець з недовірою поглянув на парубка.
— Звідки ж ти це знаєш?
— Я ж трохи біля саперів крутився. І практика показала.
— Яка практика?
Дмитро озирнувся, поглянув на крила вітряка, стишив голос:
— Та я, Максиме Павловичу, підірвав на шляху одну машину. Це тільки для того, щоб кимось із ваших не ризикувати. Так вона на сміття розлетілась,— і ніякова посмішка пройшлася в сірих з блакитнавим цвітом очах парубка.— А люди загомоніли, що то ви зірвали. Так що на мене нема ніякої підозри.
— Оглашенний! — І не знаючи, що більше сказати, Туровець обняв парубка.— А поїзди твоїми мінами можна буде рвати?
— Та можна, коли немає кращих. Тільки тут ще треба вагу приноровити, щоб стукнути міною по авіабомбі. Це вже коли поїзд опиниться під бомбою.
— Але ти це зробиш? — поки що не вникаючи в деталі справи, скрикнув Туровець.
— А чого ж не зробити, коли таке діло? — тонко посміхнувся Дмитро, й знову блакитний цвіт заграв у його добрих сірих очах, які, напевне, дуже подобалися дівчатам.
