XVII
Іще день нескінченних блукань по лісах, іще день надій і зневіри, і холодна ніч у заростях терну, що на кожній тернині тримає краплю холоднечі.
“Де ж партизани, де ж його Іван, де ж вони заподілися? — навіть сон дятлом довбала та сама думка.— Невже вони так і не знайдуть один одного?”
А Северин менше хвилювався, він, добряче посміхаючись, вимугикував собі під ніс “Ой на горі там женці жнуть” або неждано запитував чорті-що:
— Богдане, ти Дорошенко чи Сагайдачний?
— До чого тобі такі історичні деталі?
— Коли ти Дорошенко, іди попереду через цей мочар, а коли Сагайдачний, можеш і позаду чапати,— підсміювався, задоволений своїм дотепом.
Прокинувся Богдан від скаженої холоднечі, рукою витер з обличчя росу, що випала на нього сонного, підвівся на задубілі ноги. В глибині лісу ще не видиме сонце розпалювало багаття, а поруч, біля невеличкого вогника, розкошував Северин: підсмажував на шпичці шматок сала, а під ті краплини, що синьо стікали, підставляв скибку хліба. Побачивши друга, підморгнув чорною лискучою бровою:
— Як, Богдане, під терном спалося? Дівчата не спились?
— Ще що потеревень.
— А мені всю ніч одна виспівувала: “А з-під того терена вийшла дівка молода”. Прокидаюсь — терен є, а дівки нема.
— І хто ж це виспівував тобі?
— Та Оленка. От запала в душу.
— У твоїй душі багато таких западинок?
На це Северин нічого не відповів, а знову почав своє:
— Ми ж недалеко від села, звідки Олена. Може, й вона прибилась додому.
— І жде тебе.
— Та кожна ж дівчина має когось ждати, а найчастіше в її судьбу входить нежданий. Хіба не так? І що ти не кажи, а до Олениної хати я приб’юся. Сідай, Богдане, до вогню, та подумаємо, де нам шукати партизанського Сагайдачного. Так уже нетерпеливиться стятися з ворогами. От ніхто ж тебе не б’є в шию, ніхто нікуди не підганяє, а душа карається від безділля. А як живеться тим, що завжди тікають від діла?
— Ти ще за них потурбуйся! — посміхнувся Богдан.
— І то правда,— махнув рукою Северин, простягнув Богданові торбину.— Бери останнє: окраєць хліба і шматок сала. Молотники з нас добрі, а вояки не дуже. І що будем робити, коли не знайдемо твого Сагайдачного?
— Тоді доведеться партизанити вдвох.
— І вдвох можна щось зробити. Як ми славно підбили машину.
— Що машина — крапля у морі.
— А тобі одразу подавай море? — безжурно посміхнувся Северин.
— Хоча б якийсь задрипаний ешелон скинути з рейок.
— Чим?
— Тож-бо й воно, що нічим. Я вже думав, чи не можна якусь лапу дістати, щоб висмикнути зі шпал костилі.
— Висмикувати костилі? — перепитав Северин.— Ти знаєш, тут є над чим помізкувати.
І друзі перекинули думки до того шматка залізниці, де, можливо, доведеться орудувати їм, бо щось же треба і їм робити. Вони цвіркунами не зашиються в потаємні закапелки. Але знову ж таки: що таке двоє?
Після снідання затоптали вогнище і знову почали розшукувати ту невідому лісову дорогу, на яку звернула машина з партизанами. Куди ж їй завернути, як не в ліс?
Ось знову глуха просіка з жовтим листом посередині, деревієм і пижмом по краях. Але навіть давнього сліду машини не видно на ній. Друзі відривають очі від дороги й прямують далі.
— “Попереду Дорошенко”,— мугикає Северин, враз обриває пісню, насторожується. Богдан теж зупиняється і на гребені просіки бачить три постаті, що йдуть до них. За плечима невідомих виразно вимальовуються цівки рушниць. “Партизани! — гупає думка.— Але чого вони так безтурботно йдуть?” Та враз невідомі зупинились і, мов духи лісу, щезли з очей.
— Це ж можна серед партизанів ходити і партизанів не побачити,— нарешті посмутнів і Северин.
Підвечір, так і не знайшовши в лісах слідів машини, вони вийшли на узлісся. Попереду в сумних осінніх полях самотів старий вітряк, і давній щем, і давні згадки прокинулись у Богдановій пам’яті. Це був той самий вітряк, що стогнав у ту сніговицю, яка замітала дороги до Ярини. І тоді ти не молов, не мелеш і тепер, у божевільну хуртечу війни. А чи живий той мельник, що залишив невідомому подорожньому хліб-сіль і сірники?
— І коник пасеться, і візок стоїть. Виходить, хтось є на вітряку. Але хто? — сам себе запитав Северин.
— Або мельник, або поліцай.
— І це може бути. А не завадило б заскочити на вітряк.
— Чого?
— Може, муки роздобули б. Хоч якогось коржа спечемо.
— На чому ж ти його вимісиш?
— У лісі на пні,— безтурботно відповів Северин.— Мій дід-вівчар розповідав, що вони в степу місили галушки навіть на кожусі. Так пень проти кожуха — це вже розкіш.
Вони довго стежили за вітряком, який паче брався знизу чи туманом, чи димом. Ось із дверцят, що виходили на висячий з балясинами ганочок, вийшов ставний парубок, по східцях обережно спустився на землю, поснував довкола, потім запріг коня і знову зайшов у вітряк. З нього він уже вийшов із мішком на плечі, поклав його на візок, озирнувся, ще зайшов на вітряк і теж вийшов з ношею.
— Коли б він до нас повіз коржі,— зітхнув Северин.
А парубок справді, немов почувши його, подався не до
якоїсь дороги, а полем до лісу.
— Прямо до нас,— здивувався Северин.— Що воно за знак?
“Ось це, може, й є син мельника Сергія. Але чого він їде в ліси? Яку ще таємницю приховує цей час?”
Уже добравшись до узлісся, парубок помітив їх, блискавично шарпнув коня убік, та колесо наскочило на пень, і віз зупинився. Тоді хлопець вискочив з воза й, пригинаючись, кинувся чимдуж утікати.
— Хлопче добрий! — гукнув у сутінки Богдан.
Але добрий хлопець, петляючи узліссям, зник у вологій темені.
— Знову таємниця мадрідського двору або сільського вітряка,— забубонів Северин,— Що ж нам підкинув цей мельник на вечерю? — І замугикав: — “Наварили галушки на три п’яді завдовжки”.
Друзі підійшли до воза.
— Мука,— сказав Северин, обмацуючи мішок.— Але чого так злякався цей мельник, чи як там його?
— Напевне, крадькома намолов. Тепер і млини, і вітряки, і навіть жорна під забороною.
— Ні, щось не те,— Северин розв’язав мішок, засунув руку всередину й присвиснув.— Еге, тут, крім борошна, ще й війна є! Відійди трохи, Богдане,— і він обережно почав щось виймати з мішка.
— Що там? — спочатку не зрозумів Богдан.
— Розгвинчена авіабомба! На доброго мельника напали! Для чого ж вона йому? — І Северин поліз до другого мішка, з нього він вийняв сорокап’ятиміліметрову з відверченою головкою міну і знову присвиснув.— Так це ж усе разом — саморобна міна. Ось і жолоб для неї. А для чого дерев’яна довбенька на мотуззі? Звісно, для удару. До чого в бідності не додумається людина? Такою штуковиною і поїзд можна сколупнути з рейок.
— Справді, Северине?
— А чого ж, бомба важить п’ятдесят кілограм. Зрадів на дурничку?
— А як же інакше може бути? — Богдан з усіх боків почав роздивлятися несподіване добро.
— Ох і хлопець! Бач, до чого домудрувався! — все похитував головою Северин.— Це ж треба.
— Може, заглянемо на вітряк?
— Не варто. Коли мельник робить такі міни, то він міг і вітряк замінувати. А мені щось не дуже хочеться возноситись на небеса. Ми ще по землі не находились.
— Северине, ти ж зумієш підкласти цю міну?
— А для чого б я в армії три роки хліб переводив? От зараз і помудруємо з тобою, як і де підірвати поїзд.
— Ти чудо — не хлопець,— і Богдан торкнувся устами зарослої щоки друга.
— Аби ж отак мене Оленка похвалила,— запишався Северин.— От що нам робити з конем?
— Що тебе непокоїть?
— Це такий свідок, що нас зможуть вистежити.
— Так то ж свої вистежать. Це навіть краще.
— Може, ти й маєш рацію,— в задумі погодився Северин.
* * *
Осіння ніч, холодна осіння ніч і кружляння вітру, що повертається на круги свої й вибиває стогін із лісу. Десь є мудрі книги, і теплі оселі, і світло, і пахучий хліб, і нерозхлюпана любов під віями, а тут осіння глуха ніч, яка не знає, що скинути з неба — сніг чи дощ. Нарешті здалеку з’являється примарне світло, воно спочатку, як живе срібло, покотилось по рейках, висвітлюючи їх, а потім прихопило частину лісу і поля.
Богдан і Северин упали на землю. Дрезина, поколихавши над ними холодне сяйво, погуркотіла на схід. Отже, пора! Друзі підхоплюють свою ношу й швидко вибираються на насип. Тут вони під шпалами ножем і руками поширюють заздалегідь підготовлене гніздо і бережно, неначе дорогоцінність, закладають жолобок і бомбу, розмотують мотуззя від тієї дерев’яної довбеньки, що вдарить по запальнику. А здалеку по рейках уже наближається вібруючий перестук ешелону.
“Що він несе нам? — тривожиться Богдан і з мотуззям у руках лягає на холодну землю. Раптом його охоплює страх: — А коли не спрацює?”
— Усе в руці божій. Здається, не велике щастя поспішає — порожняк,— спокійно шепче Фіненко, прикладає вухо до землі і, немов заклинання, говорить до не видимого ще поїзда: — Не пронеси! Не пронеси! Не пронеси!
Над насипом з гуркотом шугнули тіні поїзда. Богдан з силою сіпнув мотуззя. Ось під божевільними тінями блиснуло вогняне коло, і вибух, і несамовитий скрегіт металу, і розпачливий крик, і гуркіт, що звалюється з насипу, оглушують і зривають їх із землі.
Не пронесло! кричить Северин і кидається до того, що хвилю тому звалося поїздом! Але що це? Їх опереджають якісь тіні. Невже німці чи поліцаї? — Богдане, назад!
І в цей час позад себе Богдан чує такий знайомий, такий рідний голос:
— Так хто ж це наші спільники? Признавайся, Богдане!
— Максиме Павловичу, це ви?! — оторопіло вигукує він.
— Це я, шибенику! — сміється Туровець.— Здоров, здоров, хлопче!
— Оце так! Оце зустріч! — І Богдан падає в обійми Туровця, але з них його виривають інші руки й немилосердно чавлять йому ребра.
— Іване!
— Пізнав-таки?
— Не розтрощи ребра.
— Він може поїзд розтрощити, а йому й одного ребра не можна,— Іван розтискає обійми і лізе рукою до очей.— Здається, після вибуху щось натрусилось.
— Де ж ти взявся, Богдане, у наших лісах? — питає Туровець.
— Прибився з оточення. І увесь час розшукую вас.
— І нашу міну украв?
— І вашу міну з моїм другом украв,— знайомить Туровця з Северином.
— А ми вже були перелякались: кому вона дістанеться.
Вопи підходять до хаосу заліза, дерева і якихось вантажів, де вже господарюють партизани.
— Так от, Богдане,— тихо говорить Туровець.— Писав ти до війни свої рядочки, а тепер будеш шматувати ось ці рядочки, по яких ходять чужі поїзди. Ясно? Заперечень нема?
— Заперечень нема, товаришу командир,— радісно відповідає Богдан, увесь час почуваючи біля себе то руку, то кучері Івана.
