XVIII
Відійшла журавлина пора, відлетіли з озеречка й останні качки, і вже за хатою в золотій метелиці листу кружляє, гуде падолист. А в хаті, вперше за багато років, кружляє, гуде веретено. Одразу ж фашист одкинув село до сліпака, до веретена, до саморобного полотна, до жорен, до безхліб’я, до безсілля, подалі від життя, поближче до смерті.
Випрядається пучками, випрядається болями, випрядається серцем нескінченна сіра нитка, що прялася тільки в її дитинстві. Де те дитинство, де ті зелені лужки, на яких слались мамині полотна — білі полотна надій? А тепер ти вже сама стала матір’ю, та випрядаєш не на біле, а на чорне полотно, бо все почорніло тобі в очах, навіть оцей листопад, що видобуває із берізок і музику, і золото опадань. То не біда, коли глупа осінь падає тільки на землю. Біда, коли вона каменем падає на твою душу. В лісництві одні заливають її сльозами, інші — самогоном, та й так минають омертвілі дні, омертвілі ночі. Хоч би Данило подав вісточку. Як пішов, як попрощався з нею, то й слова не дочекалась од нього. І від Богдана немає звістки. Вона соромить себе в думках, що згадує Богдана, але й не може не згадувати його. Це ж треба, щоб так і його, і її карало життя…
А падолист гуде і дзвенить, і всі стежки тепер лежать у золоті листу. Із двору прибіг розпашілий Василько.
— Мамо, у другому озеречку рибу ловлять. Я погрію пальці і ще побіжу туди.
— Не набігався за день?
— Як ноги не болять, то й не набігався,— сказав, наче дорослий, і звів на неї сині, її ж очі.
Ярина тільки зітхнула та й почала витягувати ту нитку, що починалася з її пучок, та не мала кінця.
— Мамо, а де мені взяти торбинку?
— Нащо тобі?
— Дядько Наум сказав, що мені риби вкине.
— Не треба нам його риби,— спохмурніла Ярина й перестала прясти.
— Чого не треба?
— Не треба, та й годі,— нагнівалась на того бабія, в якого від кожної спідниці прокидаються облудні спалахи в очах.
Василько побіг на озеречко, а вона знову сіла випрядати осінній день, аби ж так можна випрясти болі, що приходили й приходили із різних років, а найбільше — із цього.
Між деревами пройшли лісоруби, загубили кілька слів, і їх прикрила метелиця листу. Ось по дорозі заклепали підкови. Кінь, здається, зупинився біля її хати. Так воно і є. Бо вже хтось біля порога загупав чобітьми.
“Невже лісові брати? Так рано ж”. Ярина за звичкою поправила хустину, блузку, струсила з неї кострицю.
Заскрипіли сінешні, заскрипіли й хатні двері, на порозі занезграбилась у просторій дорожній свиті чоловіча постать. Не тільки холоднечею, а тривогою повіяло від неї. Невідомий зриває з голови відлогу, розстібує свиту й кидає єдине слово: “Холодно!”
— Боже! — скрикнула молодиця, починок випав з її руки, та й душа, здається, почала випадати з грудей. Ярина впізнала цей страшний голос, що давно мучив її навіть у снах.
— Не чекала? Перелякалась? — посміхається нерівною посмішкою Артемон і тре задубіле на холоді обличчя. Потім він бережно ставить біля рогачів карабіна, скидає свиту і залишається в синій чумарці, обшитій сивим, неначе прихопленим з хурделиці, смухом. Саме в такій чумарці в них колись ходив панський управитель.
— Чого ти?..— болем, стражданням, ненавистю питає нового управителя Ярина.— Чого тобі ще треба?
Артемон ввірчує в неї заскленовані, з дорожньою пригуслою сльозою очі:
— Теж мені питаннячко. Хіба ж так скоро, з холоду, з порога можна відповісти, що кому треба? Ти б краще поставила щось на стіл та сказала, куди завести коня і як зігріти душу.
— Твою душу і сонце не зігріє.
— Це ти, Ярино, даремно,— примирливо каже Артемон.— Душа справді у мене досі була холодна, бо не світило їй сонце.
— А тепер, при німцях, засвітило?
— Це вже друге питаннячко, не краще за перше,— не гнівається, а підсміюється Артемон і обмацує її вузьким поглядом.— Я думав: ти погіршаєш, злиняєш за ці роки. Аж і вони не беруть ні твоїх очей, ні твоїх брів. Скажи, де поставити коня?
— Де хочеш, тільки не в мене. Іди, Артемоне, з очей.
І тепер увесь щелепастий вид поліцая одразу спалахнув недобрим огнем:
— Я, звісно, можу піти з очей, це мені недовго. Але що потім буде з твоїми гордими очима?
Артемон так щось сказав і так чогось недомовив, що Ярину почав лихоманити дрож.
— Ти про що заговорив загадками?
— А ти вже, напевне, й розгадала? — пильно дивиться на неї Артемон, і по ятаганистих, ще синюватих від дороги щелепах починає стікати недобра посмішка.
— Де нам догадатись,— паче байдуже відповідає Ярина, але вже відчуває, що Артемон тримає її у своїх лапищах.
— Не хитруй, Ярино, це в тебе не вийде, бо ти вся наскрізь правдивістю світишся. Так от: що не було поміж нами, хоч як ти насміялась наді мною, а я все одно й досі не можу забути тебе. Іншими хотів забути твій вид — і не зміг. Ось як воно буває,— і Ярина вперше побачила на обличчі Артемона непідроблений сум.
— Не треба про це.
— Тобі, звісно, і не треба,— погодився Артемон.— А про мене, про мою душевну скруту можеш хоч раз у житті подумати?
— Невже і в твоїй душі може бути скрута?
— Не печи мене вогнем, бо сама біля нього ходиш. Так от, Яринко, поїдемо звідси до мене. А не поїдеш зі мною, повезуть тебе жандарми в тюрму.
— Що ти говориш? — жахнулась вона.
— Що чуєш. Гадаєш, я так собі без пам’яті гнав сюди і коня, і себе? Рятував тебе в тридцять третьому році, рятую й тепер. За тебе беру на свою душу твій гріх, а на харчування і догляд — твоє дитя.
— Де ж ти мій гріх знайшов?
— Коли б тільки я,— хмикнув Артемон, підійшов до печі, відсунув заслінку.
— Що ти там шукаєш?
— Дивлюсь, чи нема свіжого печива або свіжих сухарів для партизанів.
— Що ти мелеш? — поблідла Ярина.
— Я, може, й мелю, а печеш і сушиш ти,— він підійшов до столу, взяв надрізану хлібину, понюхав.— Тмином пахне.
— Я завжди печу хліб з тмином. Так Данило любив.
— І партизани теж?
— Які партизани?! Що ти верзеш?
— Хоч ти, Ярино, не бреши, бо весь світ забрехався тепер. Увесь.— Артемон вийняв з кишені сухар.— Подивись, понюхай. Твій?
— Де ти його взяв?! — скрикнула і цим виказала себе Ярина.
— Та спіймали ж мої хлопці одного дурня. Дали йому гаряченьких, то він і розв’язав халяву: все, як на сповіді, сказав і тебе не пожалів. Отож, поки не пізно, переходь до мене. Я вже як-небудь погашу твоє діло. Пора, Ярино, з різних казочок, із цвіту папороті переходити в реальності. Оце ж збирайся потроху, та й завтра поїдемо в наше село. Багато в тебе скарбу знайдеться?
Ярина непримиренно зирнула на Артемона.
— Нікуди я з тобою не поїду. Нікуди.
— Подумай, Ярино.
— Іди! Їдь!
Артемон поблід, біль і шалена впертість скривили його обличчя.
— Дивись, щоб на німецьких гаках угору догори ногами не поїхала. Там і не такі кров’ю ридали і кликали рідну маму, та не докликались. Я можу тобі ще тільки одне сказати: коли не мені, то смерті!
Ярина з’їжилась, хотіла щось відповісти, а в цей час розчинилися двері і в хату ввійшли Василько і змарнілий, вихуділий Олександр Півторадні, який пішов до армії разом з її Данилом.
— У тебе, Яринко, гості? — тривожно посміхнувся вибіленими губами Олександр.
— І не питайте…— Раптом в очі жінки ввійшов страх: — Ви чули щось про Данила? Сідайте, розказуйте.
— Що там розказувати,— безнадійно махнув рукою Олександр, потім погладив Василькову голівку.— Отож, як негадано прорвалися німці, пішли ми з Данилом самотужки розшукувати своїх. Дійшли до укріпрайону, сіли собі коло покинутого доту перепочити, аж дивимось — закурилась дорога. Придивляємось, а то німці йдуть, спокійні, веселі, неначе на прогулянці. Тут ми і скочили в дот, і твій Данило одразу ж припав до кулемета. Як застрочив, як застрочив він, так і переполовинив тих німців. Та й сам, сердяга, наклав головою. Ну, а я чудом врятувався тоді, але не минув таборів.— Олександр поліз до кишені, вийняв звідти пакуночок.— Ось і все, що лишилось од чоловіка. Тут і твоє фото з Васильком, правда, злиняло воно від крові, бо що ж…
Ярина вхопилася за той пакуночок, за те злиняле від крові фото і, затуляючись хрестом рук, впала ним і головою на стіл, де пахнув тмином хліб, і затремтіла, і заголосила, як у той рік голосили всі вдови. Заплакав, притулився до мами Василько, а Олександр тільки головою похитав, бо вже чув не одне таке голосіння.
Артемон похапцем підхопив з лави свою свиту.
— Я ще завтра зайду,— кинув з порога. “Думалось приїхати на весілля, а приїхав на поминки… А може, вони й пособлять мені”,— він стиснув у кишені того сухаря, що мав привернути Ярину, і вийшов з оселі, куди вже, заточуючись од горя, поспішала Яринина мати.
Цілу ніч проплакала Ярина над столом, як над покійним. А коли на першій сині неба намалювалась золота печаль беріз, вона підвелася з-за столу й щось почала збирати, ніби в дорогу.
— Куди ти, доню? — занепокоїлась Іваниха.
— В дорогу,— глянула синіми сльозами на матір.
— До кого ж?
— В ліси, мамо.
— До тих, кому хліб пекла?
— До них.
— А як же Василько? — тільки дитиною хотіла стримати дочку.
Ярина прихилилась до матері, поцілувала її в зморшкуваті, пересохлі вуста.
— Доглянете, мамо, його, бо тепер земля і діти переходять на руки старих…
