XIX
На хрестах умирало завішене сонце, а під ним, неначе кати, ворушилися тіні. Давид Васюта одвів погляд від кладовища, од його тіней, мерзлякувато стиснув гудзукуваті руки. Після того страшного дня йому нездужалось, а на плечі усівся мороз. Чоловік увесь час відчував, як під шкірою то сіпались чи вмелювались у нього жорна холоднечі, то хижі птахи розчепіреними пазурами промацували тіло. Хижі птахи!.. Він і зараз почув на плечах шелест їхніх крил, але очі бачили не їх, а Омеляна і Артемона. На придорожній покаліченій вербі каркнув відгодований війною ворон. Давид здригнувся, поглянув на розледащілу птицю і знову перевів очі на кладовище, на розп’яте між хрестами сонце, і болі, як пси, зчавили серце.
Боже милий, боже милосердний… Ніколи йому не було так моторошно, як тепер. Він знав, що таке страх, не раз по саму зав’язку наковтався його, коли по-всілякому побував своє багатство. Двічі був заложником у двадцятому році, лежав у замкненій дзвіниці під мовчазними дзвонами і очікував костомаху… А в двадцять першому стояв у степу під гвинтівками оперативної трійки, прощався із тим літом, прощавсь із тією зорею, що золотила колос, прощався із своїм днем, що вмирав на гіркій повені полинів. Але й тоді не мав такої туги, яку заніс йому власний син, своя дитина, своя надія, що вже став не сином, не дитиною, не надією, а катом. Боже милий, боже милосердний, як благати тебе, щоб оте, що сталося, було тільки сном, тільки поганим сном? Як благати тебе, щоб ти якимсь дивом повернув своїми руками назад хоч років із двадцять. Тоді б і я випрямив свою душу і розум своєї дитини, не отруїв би їх клятою копійкою… Мені здавалося, що вона дасть спочинок на старості, а вона, як вовкулака, покотилась до чужої крові… Господи, твій син загинув на хресті, а чому ж мій не загинув хоч на війні? Тоді б я сльозою, а не сукровицею оплакував його.
Гупіт чобіт обірвав страшну молитву старого Васюти. Дорогою, забризканою кров’ю призахідного сонця, ішли обшарпані жінки, які тепер навмисне прикривали свою вроду якимсь гноттям, нечупарністю, а то й виразками, що їх розкидав по тілі волохатоокий жовтець чи інше отруйне зілля. І все одно од молодиць віяло пахощами осені, опеньками і добрим хмелем, як віяло колись од його зеленоокої Тетянки. Боже, чого ж він, телепень, послухався тоді скрипливобрового батька і не одружився з нею? У них були б інші діти… І не було б Артемона.
Жінки підвели очі на Васюту, і в них він побачив печаті зими. Чоловік нагло зупинився, але мимоволі потягнувся рукою до шапки. Та ні одна жінка не вклонилася, не поздоровкалася з ним. Ні, то не зима, то суд стояв у їхніх очах, з ним вони мовчки пройшли повз нього. Давид, забувши одірвати руку від шапки, обернувся вслід за жінками. Ще осіннім садом і осіннім лісом віяло од них. Вони принесуть ці пахощі в свої осиротілі хати, на свої осиротілі постелі, та все одно їхня печаль буде менша за його журбу.
Розбитий, знівечений молитвою, клубками думок, він дочовгав до своїх двійчатих воріт, до своєї старожитньої хати, на віконницях якої журилися мальовані янголи, привезені ще в двадцятому році з монастирської трапезної. І хоч місцевий богомаз кілька разів обновлював їхні потріскані обличчя і крила, вони не змогли одігнати зло від його оселі.
Біля дровітні, мов грішники в муках, лежали покручені соснові корчі, з яких думалось виточити дьоготь. Давид одвів од них погляд і поспішив до дверей, на які Артемон накинув хитромудру колодку з чужинськими літерами.
— Я ж не розберуся в оцій мудрації,— сказав тоді синові.
— Привчайтесь, привчайтесь, тату, до культури, до Європи, до іксів і зетів…
Коли б тільки на іксах і зетах окошилася його культура. Зітхаючи, Давид в одну лінію вирівняв нахололі ікси, і колодка розпалась у його руці. Колись би така потаємна штуковина порадувала його, а тепер радість уже навіки відійшла од нього і ніхто, ніхто не поверне її навіть у сон. Він увійшов до хати, де стояв дух чужих осель, чужого добра, чужого стогону. Від нього й собі хотілося стогнати.
Надворі загуркотіли колеса. Давид глянув у вікно. До дровітні під’їхав парокінний віз, навантажений березовими кряжами. І ці кряжі знову нагадали стоси убитих. Чоловік зітхнув. А збільшений темрявою візник виліз на воза і люто почав скидати на дровітню кряжі. Хто ж це отак орудує ними? Чи не глинокоп Трохим? Таки він. Колись академіки привозили його на машинах додому, а зараз він привозить дрова поліцаю. Життя! Будь ти прокляте! Давид засвітив лампу, надіючись, що Трохим загляне до нього. Та чоловік скинув останнього кряжа, скочив з воза і повернув коні до воріт. Васюта вийшов із хати, підійшов до Трохима, що саме поклав на воза кошик з опеньками.
— Добрий вечір.
— А, це ви? — байдуже обізвався глинокоп, постаріле обличчя якого блищало вологістю.
— Спасибі, що дрова привіз.
— Заставили ж.
— Ходімо до оселі.
— Чого б це? — понуро здивувався Трохим.
— Як чого? Після роботи чарку вип’єш. У мене є така загрянична пляшечка.
Трохим помовчав, потім неохоче відповів:
— Я тепер не п’ю ні нашого, ні загряничного.
— Відколи ж, Трохиме, ти став непитущим? — не повірив Давид і підійшов до рослого дебеляка, який знав толк і в звичайній, і в коренковій горілці.
Трохим долонею потріпав шию підручного коня, що закустраною гривою підмітав землю, неохоче обернувся до Давида. Битий, душений, ломлений землею, він тепер стояв перед Васютою, як осіння негода.
— Чого ж мовчиш, чоловіче? — очікує від нього хоч якогось слова.
— Я привіз вам дрова? — неждано запитав Трохим.
— Та привіз.
— То й огрівайте ними свою хату чи утробу, а мене увольте від розмови з вами чи з вашим Артемоном,— лихий, упертий, він вискочив на полудрабок, вйокнув на коні і незабаром зник у сутінках.
Давид втупив очі в дровітню. Тут з одного боку, як мерці, лежали березові кряжі, а з другого — грішниками мучились вирвані корчі. Хижі птахи морозу знову заворушились на плечах чоловіка, загнали в тіло пазури. Похитуючись, Васюта увійшов до хати, де в кутках і під лавами лежало запнуте підозріле добро, на яке він і дивитись не міг, але яке мучило його, наче гріх.
Чоловік загасив лампу, скинув чоботи, кожуха і з ним поліз на піч, де вмирала пересушена пшениця… Це ж вона наб’ється у вовну. Та дарма, тепер нічого не шкода. Вмощуючись, Давид зачепив чуприною сухі головки маку, що висіли на комині, і вони обізвалися йому тими роками, коли він маковим цвітом звав свою Тетянку. А вона якось на це заспівала йому:
Ой пропав мій вік, Та як маків цвіт, Що удень зацвів, А вночі зів’яв. Так і вік мій пропав…
То її вік пропав, наче маків цвіт. А його?.. Як дурман, та й більш нічого. І ніхто ні тепер, ні після смерті не скаже про тебе приязного слова. Колись він думав: розбагатіє та й зробить щось добре церкві і людям. Та запізнились його думи і до людей, і до бога.
Давид уже входив у сон чи в марево, коли рипнули двері і до хати, побризкуючи зброєю, обережно увійшли Артемон і Омелян. Омелян з гвинтівкою напоготові, про всяк випадок, став на порозі, а Артемон засвітив світло, обніс його по всіх кутках і, не надіючись на янголів, почав розправляти на вікнах темні ковдри. Далі вони обоє полізли до печі, до посуду, горілки й мовчки, як вороги, почали вечеряти. “Сьорб-сьорб, сьорб-сьорб”,— тільки й чув спочатку Давид. А коли дійшло до м’яса, вони так зачавкали, наче витягали ноги з болота.
— Женитись треба тобі,— нарешті, дзенькнувши чаркою, сказав Омелян.
Артемон криво посміхнувся:
— На якого такого дідька?
— Щоб хоча варити було кому. Бо ця потрава вже не по твоєму чину.
— Зрештою, привезу з города наймичку.
— А вона тобі й підкладе у вареники міну, як нашому резиденту підклали.
Артемон подумав, запустив масну руку в чуба.
— Тоді візьму до печі якусь безтолоч, придурка із нашого села.
— Чого ж безтолоч?
— Бо з мізками тепер, Омеляне, страшно брати, щоб не моргнула комусь із тих, що в лісах сидять. Багато кого привернули чи купили фашисти і в нас, і в Європі, а розумних — не дуже. От задачка на нашу голову.
Омелян ошкірився:
— Ну, і голодують та гибіють всякі розумники по лісах та нетрях.
— Це правда,— сумно погодився Артемон.— Вони там не розкошують, а ми все одно тремтимо… О, несе когось! І пожерти не дадуть.
У двері хтось тихо постукав.
— Заходьте! — владно гукнув Артемон і потягнувся рукою до “вальтера”, що лежав поруч з надрізаною хлібиною, а Омелян узявся за гвинтівку.
Поріг переступив статурний Саливон Литвинчук, якого колись і кіно ловило, а за ним, плачучи, увійшла закутана великою хусткою струнка дівчина.
— Не розводь мені мокроту! — бридливо скрививши губи, гримнув на дівчину Артемон.
— Не плач, дитино, сльозам тепер ніхто не вірить,— нахилився Саливон до дочки, розкрив хустку і пальцями витер очі.— Може, все якось обійдеться, може…
Глянув Давид на Саливонову доньку і не повірив собі: проти нього стояла його молодість — його Тетянка. Чоловік рукою нагнав од очей видіння чи марево, але воно не відійшло: Тетянка, справжня Тетянка в жалобі стояла біля дверей, а на грудях її зітхали пшеничні коси. Давид знав, що Саливон взяв Тетянину сестру. Але хто ж міг знати, що природа отак повторить образ його коханої?.. Він поворухнувся на печі, і мертва пшениця з-під його рук потекла на припічок. Все мертве було в цьому домі, тільки образ Тетяни якимсь дивом живим стояв біля порога. Омелян, мов сич, глянув на дівчину, чужинською хустиною стер з обличчя, з крильців носа пітний жир, запалив чужинську сигарету.
— Чого розкисла? Ніяк не хочеш служити самому начальникові жандармерії?
Образа і біль пройшла по дівочому обличчі, вона зітхнула, та не сказала ні слова.
— Чого ж мовчиш? Не бажаєш?
— А хто ж, дядьку, забажає такого?
— Думаєш, краще більшовикам норму полоти?
— Я співаючи полола б її! — щось згадавши, на якусь мить прояснилася дівчина, але одразу ж осіклася.
— Співаючи! — зледенів чортом підшитий Омелян.— Тоді і жандармам вези пісні, а не сльози! Вони теж розбираються в музиці.
— Омеляне, вона ж у мене одиначка,— заступився за доньку батько.— Одна, як вечірня зоря. Не роби з моєї хати і з моєї душі пустки.
— Тоді треба було, дядьку Саливоне, трохи більше наробити дітей,— обірвав його Артемон.— За цю роботу більшовики навіть ордени видавали.
Гнів стрепенувся в ліплених бровах і в міжбрів’ях Саливона, якому ще не доводилось ні перед ким колінкувата, але чоловік скинув його з брів, заховав у душу і сказав з гіркою гідністю:
— Артемоне, твій батько теж розстарався тільки на тебе одного.
Артемон норовисто шарпнувся, хотів щось відрізати чи вилаятись, але передумав, підійшов до дівчини, двома пальцями, точнісінько, як його шеф, підняв її підборіддя:
— І тут мокрота,— пожартував, витер два пальці об її хустку і запитав: — Як тебе звати?
— Так ви ж знаєте.
— Для порядку питаю, для порядку.
— Тетяною.
Давид мало не зойкнув, далекі роки вдарили його під саме серце, а перед очі вийшли ті вечори, коли між літом і осінню зупинився вересень.
— Так не хочеш їхати до мого шефа? — стоїть Артемон, розставивши ноги, як його шеф, і нахабними очима пожирає дівочу вроду.
“Спідлене серце, та й більш нічого не скажеш про цього дрібнюсінького правителя”.
— Не хочу.
— Гаразд,— щось подумав своє і великодушно посміхнувся: — А в мене будеш наймичкою служити?
Дівчина злякано поточилась до самого одвірка, поширила очі.
— Ти що, не чуєш? — розтягує губи Артемон, думаючи, що дівчина заточилась од несподіваного щастя.— Будеш служити наймичкою в мене?
— Не буду,— тихо відповіла Тетянка і знову по самі очі запнулася хустиною.
— Чого ж? — здивувався, нахмурився поліцай.
Дівчина тоскно поглянула поверх нього, зирнула на піч, де покрученим корчем лежав Давид.
— Говори ж!
— Бо ви людей убивали.
Тепер одхилився Артемон, наче його вдарили по макоїдах, стиснув кулаки:
— Ти як заговорила?! Ану, геть звідси, нікчемо! Вона, сибірка, судити прийшла мене! Геть! Бо як дам, то сонце вискочить з очей! І зараз же збирай свої лахи в дорогу!
Дівчина напівобернулась, вдарившись головою в двері, наосліп вийшла з хати, і вже знадвору Давид почув її плач. А може, то плакала минувшина його?..
— І ви, дядьку, ідіть! Навчили доньку! Не знаю, куди ця наука занесе її і вас, а тут може лишитись вашого — одна відумерщина [Відумерщина — земля померлих],— ніяк не може заспокоїтися Артемон.
Давид зліз із печі. Босий, розкуйовджений, пішов до дверей, з його одежі закапало мертве зерно, а в голові стояв дівочий плач. Він поніс цей плач до того, хто колись був його сином, якого він, хоча й зрідка, теж гойдав і в колисці, і носив на руках.
Артемон невдоволено поглянув на батька:
— Чого ви шпуркуєте босим? Шукаєте хвороби на ноги?
— Коли б тільки ногами обійшлося.
— То чого вам? — аж позеленів Артемон: босі ноги батька нагадали йому розстріляних, з яких зривали одежу і взуття.
— Артемоне, втихомирся, зілляй гнів і не жени дівчину до тих, хто прислуговує смерті.
— То чого?! — здивувався і знову обурився син.— Ще ви в мої справи докиньте свого мудрування.
Давид чув, як дерев’яніло його тіло, і тільки живим у ньому був дівочий плач.
— Прошу тебе, коли хочеш, навіть благаю, не посилай такої краси до жандарма.
— Ким же доводиться вам ця краса? — незрозуміло заворушив пітними зморшками на чолі. Враз по ятаганистих щелепах його потекла така усмішка чи насмішка, яку хотілося змісити кулаками.— Он воно що!.. Значить, ніжності різні! Значить, у старості теж щось буває,— і рішуче простягнув руку до Саливона: — Що ж, дядьку, будемо сватами — сьогодні чи завтра вранці тихцем приносьте чотири золоті п’ятірки і залишитеся дома зі своєю тонкослізкою, коли вже так хоче мій батько.
— Ти кажеш, чотири золоті п’ятірки? — розгублено перепитав Саливон.
— Можете — дві десятки,— розліпив, як задавнену рану, тонкі вуста Омелян і залишився задоволений своїм дотепом.— Це все одно.
— Де ж я золото візьму? — похилив Саливон оту голову, з якої можна б картини писати.
— А це вже ваше діло,— відрізав Омелян.— Ми тобі по-доброму пособити хочемо.
Та Саливон заговорив не до Омеляна:
— Артемоне, я тобі свої руки під заставу віддам,— застогнав і заточився чоловік.
— Як це — свої руки віддасте? — спочатку не зрозумів Артемон і згадав картину з безрукою жінкою, яку так розхвалювали за красу. Теж знайшли красу у каліки, а ще й учені.
Саливон подивився на свої многотрудні затяжкі від золота хлібів руки, зітхнув, щось згадав, і обличчя його взялось невимовною скорботою:
— Буду робити ними тобі все, що скажеш,— і на подвір’ї, і в степу, і в лісі.
— Ха! В лісі! — злісно перекривив чоловіка Артемон.— Спасибі — порадували! Там ваші руки знадобляться не мені, а партизанам.
— Так не маю я золота, тільки маю один зуб золотий. Хочеш, ось зараз із корнем обценьками вирву тобі.
— Залишайте, дядьку, і зуба, і кореня, і м’ясо коло нього собі, а сюди приносьте, що сказано. Мені треба теж когось підмазати, щоб зробити це діло. Тепер задурно і земля не крутиться, також порозумнішала!
В очі Саливона зайшов такий відчай, що він уже но бачив нікого перед собою.
— Оце і все? — запитав стіну, чи Гітлера на ній, чи далечінь.
— Оце, дядьку, і все. Та й прощавайте до ранку, бо потім пізно буде.
Саливон ще щось важився сказати, та не зміг, похилився, мов осінній соняшник, і поніс в одвірок свою заважку голову, яку можна було б вмальовувати в картини. Відчиняються, зачиняються двері, а в хаті лишається горе.
От і відходять од порога його кроки і її плач. Давид почув їх, шарпнув темне крило ковдри, припав до вікна. Обрис Саливона і обрис Тетянки, чи обрис його судьби, зникав у холоднім місячнім смутку…
— Тату, простудитесь, подумайте про це, вже уносячи здоров’я.
— Спасибі, що дбаєш про нього,— додивлявся, як ніч забирала обриси Тетянки, чи його судьби.
Омелян і Артемон ще мовчки випили по чарці і взялися за гвинтівки.
— Тату, ви трохи приберіть на столі, а ми підемо на службу…
І знов од порога майнули обриси двох постатей, бодай вони ніколи не поверталися. Прибитий розум не знав, що робити йому, гаряче борсався у тенетах, як риба в сітці, а в плечі вмелювались і вмелювались жорна холоднечі. Він думав про Саливонову доньку, як про свою Тетяну, і роки змішувались у голові, мов каміння у грохоті. А які в неї очі? Теж зеленкуваті?.. І чи знає вона ту пісню: “Стрічай, лебідонько, свого лебедонька. А на його грудях моя голівонька”? І заболіли груди, саме там, де колись спочивали дівочі коси. Чи, може, й цього не було в нього, як нема нічого доброго тепер.
Він зупинився проти повішеного на гвіздку ліхтаря, бережно охопив його закіптюжену голову двома руками, зняв із стіни, засвітив, похапцем накинув на плечі кожуха і вийшов із хати, на варті якої стояли промерзлі, потріскані янголи. Німувала вулиця, німували хати, і зорі стояли над ними, як сльози на дівочих віях. Скрадаючись, Давид пішов до свого передпотопного, та на диво сухого льоху, що тепер теж був замкнутий європейськими іксами і ігреками. По східцях, зроблених з плескатого річкового каменю, опустився у черево льоху, де в боднях восковіло і бралось іржею сало, де попискувала квашена антонівка, де пахло грибами, задубілим медом, січеною капустою, старим деревом і прадавніми роками, де хміль висів на стінах, як відрізані дівочі коси. Під ногами затужив річковий пісок, а тінь голови вдарилася в підпору льоху.
Давид підійшов до хмелю, поторгав його рукою — чи нема вільгості. Потім загакував і перші, й другі двері, ще й перевірив їх, поставив ліхтар на діжницю й додибав до того місця, де стояв порожній вулик, на якому підсміювався над усім Давидовим багатством чубатий козак Мамай. Чоловік обережно переніс вулик, опустився на коліна, ще підозріло поглянув на двері й руками почав розгортати крупнозернистий пісок, що залазив під нігті, лоскотав огрубілі пальці й вибивав піт на чолі. Але це була не тепла добра волога, а холодна, страхом вичавлена. Коли розчистив яму, в яку вмістилась би діжниця, узявся за лопату. За річковим піском вийшла похована чорнотіла земля, в якій уже нічого не було живого. Її він кидав осторонь, щоб знову до грудочки заховати під пісок, бо інакше щось може й стукнути в голову Артемону. Давно він націлився на батьків скарб, та не знає, де копнути його, і тільки груші обкопує на метр або п’ястуком чи щиколотками вистукує стіни хати й комори. Вистукуй, вистукуй, може, свою хворобу вистукаєш.
Через якийсь час лопата дзенькнула, і Давидові стало моторошно. То раніш, коли він докопувався до цього звуку, йому робилось не лише страшно, а й солодко. А зараз було тільки лячно. Незабаром він докопався до чорного, обплетеного мідним дротом чавунця, який навдивовижу був схожий на людську голову, навіть мав нерівні очі оберега, невідомо ким відлиті чи підроблені. Давид став перед ним на коліна, обома руками висмикнув з омертвілої землі, потім, посунувши світло, поставив чавунець на діжницю, зняв покришку, під якою заволохатилася перетліла повсть. Як і завжди, знімав її з опаскою, як і завжди, непокоїлись руки на ній, аж поки зеленкувате масне багатство і царі на ньому не глянули йому ув очі. І раптом Давидові стало млосно. Ні, це не золото було. Це в одному чорному чавунку, як у домовині, була похована уся його молодість, усі його зрілі роки і край невтішної старості. Він не запродав за червінці душу дияволу, але сам біля них зробився бісом і не помітив, як віддав у лапища дияволу свого сина. Гей, гей, страшні були казки про золото, а життя склалося страшнішим за ті казки, а найтяжче — не повернеш назад жодного року, жодного дня. Давид зітхнув, як ніколи не зітхав, біля свого скарбу, надібрав з нього кілька червінців, кинув до кишені, закрив чавунець повстю і так само, як колись, став із ним перед схованкою на коліна й почав закопувати в землю й пісок. Потім з ліхтарем пройшовся, щоб ніде на поверхні не лишилося ні грудочки чорнотілої землі. І знову над золотом і над усією мізерією льоху, що могла б називатись багатством, почав підсміюватися козак Мамай. Багато років ти смієшся над дурнем, який тільки тепер, до сивини доживши, дізнався, що він дурень, який ні за що, за паршивий чавунець, пропустив крізь пальці своє життя. Вже пізня ніч стояла над селом, коли Давид, з дівочими косами хмелю на плечі, почав запечатувати свій льох чужоземними ігреками. Хміль він заніс у клуню і з якимсь полегшенням пішов сонними вулицями, то наступаючи на свою тінь, то тягнучи її за собою. Ось і хата Саливона, хата Тетянки. Од квітника запахло прив’ялими чорнобривцями, як пахли колись ними уста його Тетянки… Це ж треба таке, щоб чорнобривці юності так розтривожили твою старість?.. Скільки того незвичного є на світі, яке не цінуєш у щоденні, а потім зупиняєшся перед ним у прикру чи лиху годину.
Два місяці, як очі, стояли у вікнах Саливона, а в хаті світла не було. Давид поторгав клямку раз і вдруге. Ніхто не обізвався. Тоді вдарив пучкою по місяцеві у вікні. В хаті зашамотіли чиїсь кроки, рипнули двері.
— Хто там?! — запитав з порога Саливон, і в голосі його він почув переляк.
— Не бійся, це я, Саливоне.
— Хто ви?
— Давид Васюта.
— Чого вам треба від мене? — застогнав Саливон.— Прийшли душу виймати?
— Що ти, чоловіче! — приклав гаряче чоло до дверей.— Я хочу пособити тобі.
Саливонів голос заклекотів обуренням:
— Розкажіть цю казку комусь іншому, не з нашого села, там, не знаючи вас, повірять!
— І все одно відчини.
— Які ж ви нахраписті!
Саливон відчинив двері, сторожко пройшовся подвір’ям, оглянув вулицю й огороди, чи нема там кого, і тоді впустив Давида в хату. Не засвічуючи світла, посадив його за стіл, а сам сів насупроти. Між ними лягла рама місячної дрімоти.
— Може, закурите, бо частувати нема чим.
— Спасибі.
— То чого прийшли в таку пору? Син послав?
— Сам вирішив зайти.
Давид намацав у кишені гроші, пальцями відлічив чотири п’ятірки і поклав їх на місячне марево.
— Що це?
— Викуп за Тетянку. Занесеш їх завтра Омеляну чи Артемону.
Саливон сполохано відхилився од золота, відсунув од нього затяжкі руки, ті, що цього ж вечора хотів запродати Артемону.
— Чого ж ти мовчиш?
Саливон тоскно поглянув у вікно, за яким так само спокійно стояв місяць, як і в добру годину.
— Не треба мені вашого золота.
— Як не треба?! — відчув, як у його душі гасне ота крихітна іскра, що зажеврілась чимсь добрим.
— От так, не треба, та й усе! — уперто закусив уста, на яких лежав тягар золотих вусів.
— Ти здурів, чоловіче? — жахнувся Давид.— Так завтра ж Тетянку поженуть до того жандармського ката.
Саливон мовчки дивився на місяць.
— Ти тямиш, що її одірвуть од тебе?
— Може, й не одірвуть.
— Як не одірвуть? Кажи?
Саливон помовчав.
— Говори, ти ж батько!
— Сказати мені не штука, а ви й перекажете своєму синові?
Давид сумно поглянув Саливонові у вічі.
— Не перекажу, бо вже нема в мене сина, тільки виродок, яничар лишився. Де ж твоя донька?
— Її теж нема!
— Як це нема?! — переляк підняв Давида з-за стола.— Де вона?!
— Пішла в ліси. Що там чекає її, не знаю, а пішла. Заберіть своє золото.
І він забрав його і мовчки вийшов із хати, на вікнах якої погасли місяці. Чи то вже зовсім вигасли його очі?..
