XXI
Вночі йому, навіть у снах, гуділи, темними велетами здиблювались у небо і розщеплювались на скрегіт, на зойки, на волання чужі поїзди. А вдень гуділи підморожені ліси, струшували з сивих вій музику зими, і забутого дитинства, і забутих мирних днів, коли за метелицями, за хуртечами снувала не смерть, а йшов собі добродушний Дід Мороз, заходив у гості до добрих людей та й обсівав їх житом-пшеницею, всякою пашницею.
А тепер твоє життя обсівається звичайними і трасуючими кулями, затягується петлями оточень, підважується мінами. І все одно ти з вірними друзями в шаленому завзятті виходиш із різних пасток костомахи, нерухомо дубієш у снігах біля саморобних мін, розриваючи пальці на м’ясо і кров, утискаєш ці міни під рейки — і смертю ламаєш смерть, і глухнеш од її сусідства, як тетеря, і не журишся цим, навіть у якісь вільні години вимугикуєш свої вірші, а два із них уже стали партизанськими піснями та й пішли по загонах і навколишніх селах. Гляди, ще до Ярини дійдуть, і вона заспіває, не знаючи, чия душа озивається в них… От як можна далеко залетіти на куценькому конику своєї слави.
Втупившись у зошит, Богдан у думках починає кепкувати з себе, а насмішкуватий друг скидає на нього жагуче циганське око:
— Щось новеньке вскочило в голову чи тільки розтікаємось мислію по древу?
— Тільки розтікаємось.
Іван удавано зітхає:
— Видать, дехто має велику сверблячку в пальцях.
— Як тобі не соромно — це ж плагіат: отак Плетньов про Данилевського писав.
— Очевидно, щось є спільне між вами. Данилевський теж немало зіпсував паперу на вірші. От скажи: з якого засіка ти тепер, на безхліб’ї та безсіллі, здобуваєш поезію?
— Говори голосніше, бо оце як розколювалась біля станції земля, то й мої вуха зачепила.
— Питаюсь: із якого засіка тепер видобуваєш вірші? — кричить Іван.
— Із двох засіків: із любові й ненависті. Зрозумів?
Іван розхитує перестиглі стручки своїх несамовитих кучерів:
— Ти скоро матимеш світове визнання.
— Як мінер?
— Ні, як поет, бо тебе визнав навіть наш скупій-завгосп і виділяє додаткове харчування. А це, вважай, не менше світового визнання.
Богдан сміється:
— Життє, як говорив мій дід.
— І таки життє! — зітхаючи, погоджується Іван.— От аби ще розжитися на сіль. Ти якось легше зносиш безсілля.
— Я і голод легше зношу,— продає зуби Богдан, насміхаючись над своїм другом, що таки любить попоїсти.
— Напевне, через поезію в тебе перебивається апетит. А я зараз з’їв би і їжака з голками.
— Таке я від тебе чув і в мирний час. Не знають бідні їжаки свого напасника.
— Богдане, а після війни ми разом будемо вчителювати?
— Дай спершу дожити до тих днів.
— Неодмінно доживемо,— впевнено каже Іван.— А ти хоч після війни одружишся?
— Іване, іди під три шуми і дай мені поморщити чоло.
— Над одруженням?
— Над віршем.
— Поезія вимагає жертв,— глибокодумно мовить Іван, прибиває шапкою кучері і збирається йти в ліс, який і зараз подає свій голос крізь дернове покриття.
Та саме в цей час рвучко розчиняються двері й у землянку скочується Максим Туровець. З його радісно схвильованого обличчя видно: щось незвичне сталося в світі. У передчутті доброї звістки всі партизани схоплюються на ноги, оточують командира, освітлюють його очима.
— Товариші, друзі, побратими! — обводить усіх подобрілим поглядом Туровець.— Під Москвою Червона Армія перейшла в контрнаступ і погнала фашистів! Війська нашого тільки Західного фронту зломили армію Гудеріана і за десять днів просунулись уперед на сто тридцять кілометрів! Ударним частинам німецької групи армій “Центр” завдано тяжкої поразки, і вони відкочуються на захід. Ось це і є початок кінця!..
— Слава! Слава! Слава! — на радощах загукали лісові побратими, і не в одного з них під віями з’явилася волога.
— Розкажіть іще, Максиме Павловичу.
Туровець безпомічно розводить руками:
— Поки більше нічого не знаю.
— То ви те саме повторіть.
— Слово в слово!
І Туровець тричі, слово в слово, як вірш, переказує хвилюючу новину. Від себе він додає, що сьогодні на честь Червоної Армії партизани в двох місцях вийдуть рвати ворожі поїзди. А розчулений Білокінь пообіцяв усіх уволю нагодувати свіжою кониною.
— І навіть сіль буде до неї? — запитав його Іван.
— І навіть сіль буде,— з жалем сказав Білокінь.— Остання, її для поранених тримав.
Отак і сходилось: велике, святешне з буденним у те єдине коло, що зветься життям. А потім, уже не в землянці, а в лісі Туровець підійшов до Богдана і чи то з радістю, чи з жалем подивився на нього:
— Тобі, Богдане, не спилась дорога?
— На залізницю?
— Ні, до секретаря підпільного райкому.
— До Радимича?! Знайшовся він? — зрадів Богдан і пригадав той тяжкий день, коли його обмовляли Пасикевич і Шинкарук і як за нього вступилась людина, що вже мала вічний сніг у чубі.
Туровець спохмурнів:
— Радимича закатували, кості ломили в тюрмі. А коли повели до шибениці, він заспівав “Інтернаціонал”. І не витримали гітлерівці — полоснули з автоматів і вже мертвого повісили. Богдан мовчки зняв шапку, схилив голову перед пам’яттю тих, що не повернуться до нас. Через якусь хвилину мовчання Туровець тихо сказав:
— Жалі жалями, а воювати треба. Отож підеш на зустріч з секретарем до діда Володимира.
— І коли?
— Хоча б і зараз, щоб Новий рік стрічати в хаті, а не в лісах… Спасибі за твій труд. Загін не забуде його.
Богдан стурбувався:
— Ви наче прощаєтесь зі мною?
— Боюсь, що заберуть тебе від мене,— похитав головою Туровець.— Не дадуть тобі засидітись на одному місці. А може, так і треба.
— Я нікуди не хочу од вас!
— Та й мені не хотілося б випускати такого хлопця,— обняв Богдана,— А тепер біжи в землянку, збирайся — і в дорогу, в щасливу дорогу. І хоч би що сталося з тобою, віршів не забувай: вони людям потрібні…
І знову завіяні ліси, і знову тепла співуча бронза сосон, і туманне срібло беріз, і лисячі шапки дубів, і підморожена зелень полохливих, як дівчата, осик, і п’янкувата синь присадкуватих грабів, і в хрещик снігом вишиті ялинки. Усім би цим можна досхочу любуватись, аби не такий час та не така важка дорога. Завіяло ж за ці дні, замело, і коли є слід на снігу, то тільки звірини. От і можна з трагедійної ноти починати вірша: “Занесло нашу долю снігами…” Ні, голубе сиз, починай з іншої ноти, бо сніги не сніги, а й сьогодні підуть і поповзуть ними твої друзі і, обпікаючи й обриваючи залізом руки, підкладуть під рейки смерть ворогам. Хай їхню долю заносить снігами!
Увечері, засніжений до самого пояса, Богдан добрався до знайомого дрібнолісу, де стояв сивий, мов дід, стіг, та й почав длубатись у ньому, щоб переночувати в сякій-такій дірці. Потривожене сіно війнуло водночас і літом, і святвечором, нагадало дитинство, і те сіно, і ті страви, що стояли в батька-матері на святвечір. І одразу ж дав знати про себе голод. Богдан, охоплений давніми видивами, вийняв з торбинки, де лежали вірші й німецькі “лимонки”, шматок хліба, промерзлу конину й грудочку солі, яку дав йому на дорогу Білокінь. Чим погана вечеря під Новий рік..? А потім, обкружлявши стіг, довго прислухався до лісу, довго придивлявся до зірок, що показували на хуртовину, й, нарешті, зашився у свою схованку. Вже засинаючи, він почув шарудіння на снігу й обережно схопився за автомат, а потім беззвучно розсміявся: то з лісів чи з лісової казки обережно петляв до стогу заєць. Він почув шарудіння в сіні, занепокоєно зупинився й легкою тінню майнув у березняк.
“На добраніч, зайче”,— посміхнувся, засинаючи.
Другого дня пішов, повалив сніг, і Богдан тільки пізнім смерком добрався до лісової садиби діда Володимира. Він поклав руки на хрещаті ворота, придивляючись і прислухаючись до лісу, до хати, до пасіки. Нічого, крім шереху снігу, крім туги дерев, не вчулось йому. І неждано з темряви низько забринів знайомий голос:
— А це не Богдан, син Василів, прибився до нас?
З несподіванки Богдан здригнувся, в думці вилаяв себе за необачність, а вже до нього, неначе Дід Мороз, підходить, посміхається старий пасічник.
— Таки Богдан, син Василів. А ви когось іншого ждали?
— Та ні, тебе. Чого так припізнився?
— Сніги по пояс, і так мело, що світу божого не видно. А як ви, діду? — обіймає і цілує старого, що пахне і тютюном, і воском, і медом, і нахолодим зерном.
— Живемо. Хоч тяжко, та живемо,— відповідає старий.— Ходімо ж до хати.
— Там хтось чекає мене?
— Чекає і дочекатись не може.
— А як мої, діду?
— Живі, живі,— заспокійливо каже старий.— Тато нещодавно приходив до мене.
Вони підходять до оселі, і старий пасічник поволі тричі клямцає дзвінкою клямкою. Заскрипіли хатні двері, і хтось з порога запитав:
— Свої?
— Свої,— відповів пасічник.
— Прийшов?
— Насилу дочалапав. Метелиця.
Щось знайоме-знайоме, таке рідне і таке далеке наблизилось з того голосу. Хто ж це може бути?
— Хто це, діду? — пошепки запитав старого.
— Той, хто жде тебе.
Саме в цей час розчиняються двері, і Богдан зразу ж потрапляє в обійми високого міцнотілого чолов’яги, який безцеремонно тягне його в хату до світла.
— Ану, покажись, покажись! — бурмоче він.— Подивлюсь я, що за чоловік ти в кулаці!
— Марко Еммануїлович! — вражено скрикує Богдан.— Невже ви?!
— Яке розумне запитання! — Погрибінський у посмішці розтягує повні вуста, за якими поглибшали зморшки, ставить Богдана посеред хати, насмішкувато, весело розглядає його.— Партизан! Викапаний партизан! А що в твоїй торбі? Вірші чи скарги?
— Вірші, грудочка солі й гранати. Хто попаде під них — скарги не напише.
— Вірші я заберу, а гранати й грудочка солі хай залишаються в тебе.— Погрибінський і сяк і так оглядає Богдана і залишається явно задоволений ним.— Виходить, б’ємо, хлопче, ворогів?!
— Це як коли: то ми їх б’ємо, то вони нас, то вони драпають од нас, то ми… перебазовуємось. Головне ж — остаточний результат! — не журячись, відповідає Богдан.— І куди ж ви мою писанину заберете?
— До партизанської газети. А як щось буде геніальне — на Велику землю передамо. Як вона порадувала нас перед Новим роком! Та клади свою зброю в куток, роздягайся, бо вже, мабуть, і Повий рік пора стрічати. Дід Володимир нам і рибку, і картопельку, і мед приготував на тайну вечерю.
— Споживайте на здоров’я та бийте супостатів клятих, щоб з них дрантя сипалось,— пасічник ставить на стіл щось у старовинній чотиригранній пляшці.
— А ми не зіп’ємося від цього зілля? — питається Погрибінський.
— Не зіп’єтеся. Це не самогон, а старий мед, що веселить ноги і душу.
— І довго цей мед старів у вас?
— Та років з двадцять. Ви ж орудуйте, а я піду виглядати вашого зв’язкового,— і сизий, як сон, пасічник тихо вийшов із хати.
— Ось так і зустрілись. Я дуже радий за тебе,— проникливо мовив Погрибінський і знов ручищами потягнувся до плечей Богдана.
— Чого ж ви раді?
— По-перше, того, що не розгубився, не скис, не зашився в тяжкий час у пору. По-друге, за твою роботу, самовіддану, мужню. Туровець дав на тебе повну характеристику.
— Спасибі йому. По давньому знайомству він перебільшив мої заслуги.
— Е, у нашій вдачі — не так перебільшувати, як применшувати чиїсь заслуги,— засміявся Погрибінський.— Так от, дорогий товаришу Романишин, підпільний райком призначає тебе командиром осиротілого партизанського загону. Командира його вбили лакузи Пасикевича.
— Ми ще стрінемось із ним! — Богдан мимоволі стиснув кулаки.
— І навіть скоро! — пообіцяв Марко Еммануїлович.— Як ти на своє призначення дивишся?
Богдан, хвилюючись, мовчить і довго дивиться на завзяте обличчя кривоноса, який і зараз тримає в очах шалену жагу життя.
— Говори, говори,— підганяє його Погрибінський.
— Що ж говорити?..— затнувся Богдан.— Не подумайте, що хвалюсь. Я завжди почував і почуваю себе сином своєї землі. Коли треба, за неї і на вогні, і на тортури піду… Спасибі за довіру, за честь. А чи вистачить хисту командувати — не знаю.
— У боях узнаєш! Вітаю тебе і надіюсь на тебе! — обняв його Погрибінський і повернув напатлану голову до вікна.— Здається, твій зв’язковий об’явився. Завтра ж у заметіль підеш із ним до свого загону.
— Везе мені на заметілі,— похитав головою Богдан і пригадав ту давню хуртечу, яку б уже треба давно забути. Та не забувається, а живе й оживає вона, тривожачи душу чи болями, чи туманами сподівань.
У сінях загупотіли чоботи, потім відчинились двері, і за дідом Володимиром у хату зайшла зовсім засніжена жінка. Вона стала біля порога, струсила з великого платка сніг, трохи розкуталась і співуче вронила звичайні слова:
— Добрий вечір добрим людям.
Богдан здригнувся. Далеке дитинство і недалекі роки одразу налетіли на нього. Він вражено підвівся з лави і, не вірячи собі, запитав:
— Ярино, це ти?
— Ой!.. Богдан! — скрикнула Ярина і тихо відповіла йому чи собі: — Це я…— З платком в руках, з якого ще обтрушувався сніг, вона розгублено підійшла до нього, і з-під вечорових вій глянули ті очі, що тримали синій ранок, і росинки далекого сонця, і роки його сподівань.
І, не знаючи, що сказати, як подивитись, як посміхнутись, він питає чиїмсь далеким голосом:
— Як же ти потрапила сюди, Ярино! — І це слово “Ярина” бринить йому печаллю і радістю.
— Мене послали зв’язковим…— Вона ніяково подивилась на діда Володимира.— І, виходить, послали… до тебе.
“Невже це може бути?” — вірить і не вірить собі Богдан, і не зводить погляду з її обличчя, і відчуває на собі її схвильованість, і подив Погрибінського, і добру посмішку того діда, що схожий на сивий сон.
— Богдане, запрошуй гостю до столу! — нарешті гримнув Погрибінський,— Бачиш, як замерзла вона. От і в нас зараз буде тайна вечеря.
— Авжеж, авжеж! Сідай, Яриночко, сідай, донечко, сідай, молодість,— заметушився старий пасічник…
І справді, в них була партизанська тайна вечеря, з тією різницею від біблійної, що не було тут Іуди, а були справжні діти своєї землі, була вірність, була любов.
А раннім ранком Нового року Ярина і Богдан, обсіяні зерном старого пасічника, пішли своєю дорогою — у стогін лісів, у рокіт вічного вітру, у шал хуртовини, бо кожна людина має долати і пройти свої хуртовини…
