V
Яка заметіль надворі, яка хуртовина в серці!
Розтривожилось, розболілось воно, і немає ліків у світі, і нема тієї руки, що заспокоїли б його. А були ж ті руки, були ті очі, були й вечори, що тримали любов. Відійшли ті руки, одцвіли ті очі, сивиною припали ті вечори, полишили тільки згадки та біль, тільки біль та згадки…
Восени двадцятого року, коли тікали петлюрівці з України, вона поховала свого Мирона, а з ним і свою молодість і наділа на золото кіс чорну хустину. Та неждано-негадано після голодного року він з’явився до неї, з’явився, неначе злодій уночі, і відійшов у ніч. Вона й досі чує той потаємний стукіт, потаємний шепіт у вікно, в якому стояв місяць.
— Софіє, відчини, Софіє…
Під ноги їй впали минулі роки, по них вона знесилено, наосліп підійшла до дверей і, не вірячи собі, обняла їх і запитала їх:
— Хто це?
— Це я, Мирон…
— Ой…
— Ти сама?
— Сама-самісінька…
Вже падаючи в його руки, в його обійми і в їхні далекі вечори, застогнала:
— Звідки ж ти?
Він розімкнув руки і устами, що мали поцілувати її, прошепотів:
— З млинів смерті.
Вона десь під обрієм побачила ті чорні млини смерті, що мололи не зерно, а людське життя, здригнулася, мовчки ввела Мирона в хату. На порозі він скинув шапку, хотів перехреститися, але не знайшов ікон.
— Повиносила богів?
— Як бачиш… Ти ж колись не дуже молився.
— Колись я був учителем, мав більше сміливості, а коли душа наковталася страху, то й потягнулась до якоїсь надії.— І з гірким осміхом згадав Заратустру: — “Тепер люблю я бога, людей не люблю я…” Ти б вікна запнула.
Вона знову здригнулась: здогадалася, що не з повинною прийшов її чоловік.
— Чуєш, Софіє?
— Нема чим їх затулити: війна та голод усе повиносили на торги.
Тоді він дмухнув на світло. В хаті ожив, заворушився місячний туманець, і в ньому постать Мирона стала зовсім чужою. Та ось він, як у давнину, поклав їй на коси руки, зсунув із них жалобу хустки… Аби ж він зсунув і жалобу з її душі.
— Не чекала?
— Не чекала.
— Може, іншого маєш?
Вона затремтіла, припала до його зарошеної свитки, що. пахла задавненим димом і лісами.
— Що ти, Мироне! Ти ж моя судьба… Яку вибирала, таку й маю.
І тільки тоді він почав цілувати її коси, обличчя, очі, уста.
— Спасибі, жінко. Єдине, що залишилось од моєї віри,— це ти. Як звір пробирався до тебе, до твоєї хати. Не можу без тебе. Не можу.
Не тільки в очах, не тільки під ними, а й на його опущених плечах вона бачила страждання. Колись він, як світанок, входив у її життя, а тепер перед нею стояв надламаний вечір людини.
— Чого ж ти не можеш прийти до мене як людина?
Обличчя Мирона взялося зморшками, і не одне видиво вийшло і зникло з нього.
— А кому ж я свої гріхи віддам? Богу занесу? Так більшовики не вірять у нього.
— У бога не вірять вони, але в людину вірять.
Мирон здивувався, підійшов до столу, де лежали її книги і зошити школярів.
— Значить, пооблітало з тебе потроху національне листячко?
— Скажи: не національне, а націоналістичне.
— Коли ж це почалось у тебе?
— Коли знайшла у деяких провідників, на яких ми з тобою дивилися, як на іконостаси, що Україна — це той хміль чи горох, який не може стояти без підпори… Для Виговського такою підпорою була шляхетська Польща, для Дорошенка — султанська Туреччина, для Мазепи — карлівська Швеція, для Скоропадського — кайзерівська Німеччина.
— Отак ми і розумнішаємо,— без огуди сказав Мирон і задумався над своїм.
— Може, ти не вечеряв? То я зараз мотнуся,— хоч якусь пряженю зготую.
— А хтось і побачить дим чи лиху іскру над хатою.
— Чим же почастую тебе?
Він притулився обличчям до її кіс.
— Но треба, Софіє. Вечеряв я у добрих людей коло Бугу. Як побачив його, не очі — душа заплакала.
— Де ж ти був, Мироне? За кордоном?
— Спочатку, в двадцятому році, тільки дійшов до нього, подивився на той шарварок, що коловротився над Збручем у час відступу, подивився, як на тому боці стрічають нашого брата, та й переламав свою шаблю надвоє. Аж тут з коня нахиляється наді мною отаман Гулий-Гуленко і сміється, нагаєм показує на той берег:
“Не хочеться, козаче, уносити свою волю за чужі дроти?” — “Не хочеться, батьку”.— “Ти, бачу, маєш характер. Лишайся зі мною! Видирай кращого коня у тих, що пруться за Збруч,— і до церкви. Хай доля і бог помагають нам”.
В Ожигівці біля церкви зібралося три сотні таких, як я, озброїлися до зубів, посідали на коні та й подалися із Гулим-Гуленком у ліси.
Софія вжахнулась:
— То ти й досі не покинув банду?
— Покинув, бо далі не зміг. Ще в двадцятому році нам вдовбували в голови, що Україна от-от спалахне бунтом. Та бунт палахкотів лише в мізках нашої еміграції. А коли дізнався, як Берлін у своїх потаємних кублах паює Україну, як робить із неї королівство, як ділить його на два гетьманства, як віддав Наддніпрянщину австрійському архікнязю Вільгельму Габсбургу, як біля ярма для України єднаються і румунський король, і австрійський архікнязь, і наш бандит Гулий, знову переламав шаблю. І це вже, здається, назавжди.— Він пригорнув дружину, поклав, руку на її сонні перса, що поопадали без нього, без материнства. — Тебе ж не чіпали за мене?
— Не чіпали.
— І нікуди не викликали? Ні в тройки, ні в Чека?
— І не викликали нікуди. Хоча інколи й чула підшепіт позад себе. А дехто і в очі кусав: чого це я так стараюся в школі. Та ніби й це притихло… Пішов би ти, Мироне, з повинною…
— Пізно, Софіє.
— Чого ж пізно? Омелян Безкоровайний теж не так давно вийшов із банди Гальчевського і вже співає в церкві.
Мирон спохмурнів:
— У мене, мабуть, гірше діло. Уже бандитуючи, ми на цукроварні зчепилися з комітетчиками. Там були люди із нашого села. В ямі для жому розстріляли їх. І засипали жомом, бо землею загортати не було часу. А двоє із них ожили. То навіть як простить мої гріхи влада, свої люди не простять.
Софія заплакала:
— То не буде нам життя, Мироне?
— На своїй землі, надійсь, не буде — треба шукати чужу. Того й прийшов до тебе. Підеш зі мною?
— Ой, не піду, Мироне! — скрикнула вона.
— Чого не підеш?
— Що ж я там без своєї землі, без свого сонця?
— Живуть же люди без своєї землі, без свого сонця.
— Чим же вони живуть?
— Як і всюди — копійкою. Поки на ній тримається світ.
— Я не хочу копійчаного світу!
— Що вдієш, Софіє,— Він вищий за нас. Недарма ж навіть мерцям копійкою закривають повіки.
Вона ніколи не чула таких страшних слів од Мирона. Де він зачерпнув їх у свою колись м’яку душу і які страшні ковші спустошували її?
— Як подрібниш за тією копійкою твої очі! Бійся, Мироне, таких думок.
— Може, й так, може, все здрібніло в мені,— погодився він.— Та не подрібніло моє кохання до тебе. За ці жорстокі роки я жив тільки тобою. Ні легковажна, ні продажна любов не збезчестили навіть думок моїх. Віриш, Софіє?
— Вірю…
І любов’ю, тільки любов’ю він підмив її волю. Другої ночі вони напівзабутою старою дорогою пішли на захід. Навколо місячне стеливо накупувало жита, що в цвітінні розкрили вії, навколо лежали безгоміння і сон. Недалеко від лісу, що таємниче темнів, Мирон зупинився, притримав її за руку, сторожко витягнувся всім тілом, поблід.
— Що там?
— Чогось земля гуде.
Вона прислухалась, але нічого не почула. Та через якусь хвилину, мов у сновидді, з-під лісу вилетіли вершники, а з-під хутора, переймаючи їх, теж на конях, вимчали, розсипаючись полем, козаки. Над тихими житами, над їхнім сном, наче збожеволілий одуд, задуднів кулемет, і, розсікаючи місячне марево, блиснули шаблі і понесли це марево, як свічі смерті, назустріч смерті.
Неймовірно швидко зіткнулися коні з кіньми, люди з людьми, шаблі з шаблями, скрегіт із скреготом, стогін із стогоном.
Мирон кинув її в жито:
— Відповзай, Софіє, відповзай!
— А ти ж куди?
— Я скоро прийду до тебе…— І зник за житами, неначе тінь.
За дорогою і побіля неї сумовито затюгикали кулі, а коли замовк їхній посвист, вона підняла скошену свинцем стеблину, що впала біля неї. Смерть обтрусила на ній росу, але не обтрусила ніжні вії пилку — отого зворушливого материнства, на якому тримається мужицька доля.
Відстугоніла земля, стихли постріли і стогін, тільки не стихав її біль. Як попрощався колосок із полем, прощалася Софія зі своєю землею і в який раз, вдивляючись сама в себе, питала себе: як вона покине її, і ці накупані місяцем поля, і дорогу в них, і ті доріжки, на яких розкривались таїни кохання, і ті дитячі очі, які завтра будуть очікувати її. Ні, ні, вона зараз же повернеться назад, виблагає, виплаче у людей Миронову долю.
Але де ж Мирон? Де її колишній світанок, теперішній вечір? Чого так довго нема його? Вона підвелася. Навколо вже не було нікого, тільки в долинці проростав кущ сивого туману. І навіть він, здавалося, благав її старечими руками не втікати на чужину. Вона пальцем провела по вбитому колоску і здригнулася, присіла в жита. Недалеко запідпадьомкала перепілка. Виходить, полохливій перепілці тепер не так лячно, як їй. Невиплакані сльози загойдали нею, немов билинкою. Софія впала на землю, притулила чоло до сплетених вузлом рук і невтішно, по-дитячому заридала.
Перепілка, почувши її, спочатку була притихла, а потім знову, як і спредковіку, почала вмовляти людей піти спати, не знаючи, що тепер багатьом дітям і пасинкам землі не до сну.
До самого світанку вона прочекала Мирона в житах, але він не прийшов ні з тієї далекої ночі, ні з тих років, що пройшли, як вода по каменю, як вода по сірому, як вода по білому…
