IХ
Усе було переговорено, перегарикано, перемелено на жорнах досади. Разом вопи впилися не так горілкою, як образою і тоскним болем, тому й мовчки ішли, неначе з похорон. Еге ж, кожна людина за свій вік наковтається і радості і печалі. Але чого ту радість одважує не щедра господиня, а скупий лихвар?..
І навіть Артемон, який не вмів ні творити, ні приносити комусь радість, норовив для себе видерти з її тіла більший кусень. Та от не подужали руки чи не додумав чогось казанок… Узяв би її силою, то й мав би собі жінку, мов княгиньку. А що не було любові, то дарма — і вона б знайшлася потім чи на постелі, чи біля колиски. Пішла ота краса (чи шматок долі), наче вода через греблю, тільки шум полишила, і до якого берега приб’ється, і до кого пригорнеться вона? Артемонові стало так важко, що комусь дістанеться його ж добро, та ще й з сережками чистої води, що він аж зупинився, болісно заплющив очі й прикрив обличчя рукою.
— Не побивайся, Артемоне, не побивайся,— поклав йому на плече клешнясту руку Омелян. І вночі його ворушкі очі були схожі на пуголовки.— Ще не все загублено. Краще зараз же гайнемо на той Донбас. Ми її і з шахти, як з пекла, вихопимо, їй-бо.
— З пекла? — ще невидюще подивився на Омеляна, та одразу взяв себе в руки і розсудливо сказав: — Коли вона добилась до шахт, то нічого нам не пособить.— І повернув на підсинену стежку, що вела до кладовища: звідси ближче до його хати.
Заскрипіла охоплена піддашшям хвіртка, скинула зі своєї наволохаченої брови кілька сніжинок та й знов стала очікувати не так живих, як мертвих, та назбирувати паморозь на підморожені медалі лишаїв.
З усіх сторін їх обступили цвинтарне дерево і хрести, на деяких із них пораненими птицями ворушились приморожені рушники. І навіть зараз Артемон, коли йому вже не треба було виривати хрести, за звичкою вихоплював з них оком ті, які могли б піти на паливо: він, як золотоординець, тягнувся лише до того, що могло принести йому вигоду чи копійку. Коли вони підійшли до мармурового янгола з надбитим крилом, Артемон раптово зупинився. Досі цей янгол не привертав його уваги: яку можна мати користь із нього? А тепер нагло зупинив. Артемон, загрузаючи в снігу, ступив крок і другий до янгола, глянув йому в невидющі, завіяні снігом, очі. І на камінному волоссі янгола трималася снігова шапка.
— Гарний? — запитав позаду Омелян. Йому хотілось протерти янголу очі, як протирав у церкві іконам.— Правда, гарний?
— Нічого,— відповів Артемон, який мало що тямив у красі.— Матеріал неначе добрячий.
— Дорогий. Кажуть, з Італії каменосічці привезли брилу, а тесали вже тут.
— Аж з Італії? Ти баї Скільки ж це коштувало? — здивувався Артемон, ще ступив крок, обома руками вчепився в надбите крило янгола і рвонув його до себе.
— Що ти робиш, навіжений?! — злякано скрикнув Омелян і відтягнув Артемона від янгола.
— Тобі каменю шкода? — хотів ще підійти до нього, та Омелян двома руками зв’язав Артемона у сніп.
— Не чіпай. Не каменю шкода, а святого крила. Нащо воно тобі?! — Й оторопіло заглянув у вічі Артемону, опасаючись, чи не відбіг той розуму.
— Я з цього крила чорнильницю зроблю.
— Що ти мелеш?! — жахається в душі Омелян.— Яку чорнильницю? І нащо вона тобі?
— Подарую Хворостенку. Він хоч і нічого не петрав в землі, та полюбляє коні й різні та всякі чорнильниці. Коня ж йому не подаруєш, а чорнильницю можна.
— Ох, і налякав ти мене, несамовитий,— Омелян витер піт з чола.— Я вже подумав, чи не скапустився ти на любові. Ну, а чорнильницю Хворостенку ми роздобудемо, коли він має таку слабість. Неодмінно треба піддобритись до нього. Тільки янгола більше не чіпай.
— Аби не чорнильниця, то він мені без надобності.
На шляху зафоркали копі, заскрипіли сапи і зупинилися біля цвинтаря, з них поволі підвівся чоловік. Стоячи на санях, озирнувся навсібіч, скочив на дорогу і нахилився до візника:
— Спасибі, що довезли. Тут уже я дійду,— й дістав з кишені гаманець.
— Воля ваша,— відказав машталір і сховав у кишеню гроші.— Підохотився їхати з вами, а вже й ніч заходить. Коли-то доберуся додому?
— Доберетесь, зараз місячно, зоряно,— поглянув на небо, зітхнув.— Бувайте здорові.
— І ти будь здоровий, коли добра людина,— повернув машталір коні, з яких клубами вилітала пара.
— Свят-свят-свят,— злякано прошепотів Омелян. Він усім тілом потягнувся за приїжджим, який, озираючись, обережно попрямував до греблі.
— Хто це? — пошепки спитав Артемон.
— І сам не знаю: сниться чи не сниться? Коли ні, то це Мирон Снігурський.— Омелян, спинаючись на кінчики пальців, пішов до цвинтарної хвіртки.
— Снігурський?! Твій сотник Снігурський?! — не повірив Артемон.
— Коли не ввижається, то мій колишній сотник Снігурський. От непорадна година.— Омелян виглянув із засніженої хвіртки, як пацюк із борошна.
— Так він же за кордон утік!
— Та втік же, втік, але все ж у руці божій… І голос його, і хода його.
— Тепер і подумай, що робити,— в Артемона на чолі вибилось снування зморщок.
— Ходімо назирці за ним,— рішуче сказав Омелян.— Коли поверне до хати Софії Петрівни, то, значить, він. У них така любов була, яка тільки в книжках описується, та що з того?
— Тому й досі Софія Петрівна ходить у святих?
— Мабуть.
— Ні собі, ні комусь користі,— махнув рукою Артемон.
Вони, не зачиняючи хвіртки, вийшли з цвинтаря і, скрадаючись, пішли за невідомим. Той, почувши попереду голоси, стишив ходу, повернув од греблі на ставок, а далі взяв праворуч, у вуличку з плакучими вербами, за якими жила Софія Петрівна.
— Він! — уже впевнено сказав Омелян.— Маємо ж гостя у себе!
Невідомий, озирнувшись, увійшов на подвір’я вчительки, постояв біля темного вікна, потім обережно постукав у шибку, далі підійшов до дверей і зник за ними. Згодом у хаті засвітилось, погасло і знову засвітилося світло.
— Чи вона, чи гість світить? Що ж тепер, Омеляне, робити з твоїм командиром і другом? — запитав Артемон.— Бачили ми його чи, може, не бачили? Мабуть, поки не пізно, розійдемось тихцем по норах, щоб потім по районах та інстанціях не ходити.
Відповідь Омеляна, який не дуже таївся зі своєю неприязню до влади, здивувала й спантеличила Артемона.
— Ти про які нори заговорив, коли до нас, може, ворог прийшов?
— Так я ж знаю, що ти не дуже голосуєш за теперішню власть.
— Я не дуже її вихваляю, бо в молодості і по дурості думалось про іншу. Але всяка влада від бога і Радянська — теж.
Артемон недовірливо покосував на Омеляна: чорнить, петляє, вививається, хитрюга. А для чого?
— Щось ти свічки за неї ніколи не ставив.
Омелян зміряв його пуголовками очей, які затверділи, наче в кригу вмерзли:
— Свічки я за Радянську владу не ставив, це правда, але зараз, може, і життя поставлю: маю спіймати ворога. А ти як собі хочеш — можеш і в нору залізти, тобі, як бригадиру, видніше.
Васюта перелякався: от тобі й Омелян! От тобі й спільник! Він зможе і Снігурського спіймати, і на нього, Артемона, тицьнути пальцем.
— Та що ти, Омеляне, то я пожартував.
— І я теж ніби пожартував,— так вимовив і так щось недомовив, що на спині в Артемона завовтузився клубок шершнів. І він відчув, як до Омеляна, що досі ходив під ним, почала переходити влада над ним.
— Що ж тепер нам робити? — спитав запобігливо, як ніколи раніше не запитував.
— Що? — аж підростав Омелян.— Я зараз же піду до Софії Петрівни, ніби по книжку, їй-бо.
— Почекай,— запопадливо виявляє турботу.— А коли замість книжки одержиш кулю?
Омелян зітхнув:
— І це може бути. Зате люди знатимуть, що я не такий, яким видавався їм.
“Отак можна й набити собі ціну, ще й когось уцінити. І чого я, дурень, до цього не додумався?” — дедалі більше гнівався на себе Артемон.
— То я пішов, а ти зразу ж біжи до правління, бери людей — і сюди! — Омелян обернувся і рівно, щоб бачили його хоробрість, пішов до оселі вчительки.
Артемон і тут позаздрив йому: іде так, наче й справді має взяти книгу. Що тільки надрукується в ній? Ще, гляди, доведеться над ним чи свічку ставити, чи псалтир читати…
Страх прийшов до Омеляна тільки тоді, коли поклав руку на солом’яний дідух, що охопив двері, й почав намацувати клямку. “Поки знайду клямку, він відтягне курок”. Та силою волі чоловік причавив боягузтво і потягнув на себе хатні двері, що по якійсь дурості були незачинені. От і стає Омелян біля порога, набирав в ноги, в душу дрижаків, а в нього з опаскою ввірчує насторожений погляд вилицюватий Мирон Снігурський. Правда, ніякої зброї в його руках не було.
— Добрий вечір вам, чоловіче! — ніби не впізнає його Омелян.— А наша вчителька дома?
— Ні, її немає,— не спускає з нього викруглених очей Снігурський і опускає руку в кишеню.
“От і кінець!” — блідне Омелян, хоче кинутись на Снігурського, та раптом відчуває, що ноги його не несуть, що втратив усю сміливість, яку в молодості мав. Він відхиляється і приростає спиною до дверей: що буде, те й буде. І жаль йому стає себе і свого життя: пропетляло чорт зна по якому.
— Ти дуже перелякався, Омеляне? — криво посміхнувся Снігурський і вийняв з кишені цигарки.— Закуриш?
— Ой! Так це ви, пане сотнику?! — ніби тільки зараз пізнає його Омелян, і починає виходити з криги страху, і знову перепитує: — Це ви, пане сотнику?
Снігурський зібрав докупи кущі брів:
— Ні, Омеляне, пан сотник помер п’ятнадцять років тому.
— А хто ж ви тоді будете?
— Кооператор. Комерсант!
— Комерсант? То ви, виходить, повернулися з-за кордону і сумирно десь проживаєте собі? — прокинулось розчарування. А він даремне і се і те шеретував у голові.
Снігурський поморщився, закурив ненаську цигарку і втомлено сказав:
— Знаєш, Омеляне, я зараз прибився до своєї жінки і хочу говорити тільки з нею, а більше ні з ким.
— А де ж вона? Я прийшов до неї по книжку.
— Її немає. Не знає, що так мало часу в чоловіка.
— То вона й не знає про ваш приїзд?! — знов ожива надія, що цього вечора йому посміхнеться фортуна. Хоч би тепер вчепитися за її поли, хай навіть переступивши через чиєсь життя.
* * *
Захекавшись, Артемон увірвався до кабінету Туровця і всім рукавом тернув по росі, що вийшла на чоло.
— Що, за тобою сто вовків гналось? — відривається од паперів голова.
— Гірше, Максиме Павловичу, набагато гірше! — дихає, мов ковальський міх.— У нас об’явився шпигун! І ми його з Омеляном вислідили. Діла!
— Ти з Омеляном? Це з перепою? — на повних потрісканих устах Туровця, в його темно-сірих очах і навколо кібчастого носа затанцювала насмішка.— Ось хто найпильніший у нашому селі! А ми й не знали. Діла!
— А ви не дуже насміхайтесь,— образився Васюта.— Ви мали геройство за громадянську війну, а геройство може бути й тепер. Бо поки ми теревенимо, Омелян, можливо, й душі позбувся.
Але й це не розжалобило Туровця, він так само насмішкувато сказав:
— Людина не може позбутися того, чого в неї немає.
— І ви туди! — витирає чоло другим рукавом.— Багато хто грішить на Омеляна, але сьогодні доведеться їм міняти пластинку. Омелян оце щойно, життя не шкодуючи, сам на сам пішов на шпигуна.
— Де ж він такого дурня знайшов?
— Коли скажу, не повірите: у хаті нашої вчительки, у хваленої вашої Софії Петрівни Снігурської, якій вірять і довіряють усі. Зараз же подзвоніть у район, та й біжімо на допомогу Омеляну.
Відповідь Туровця приголомшила Васюту.
— Ти ввесь час хвастаєшся за своїм Омеляном, допомагай йому й зараз.
— А ви не будете?
— Ні.
— Ви відмовляєтесь?! — Артемон незрозуміло і навіть перелякано поглянув на голову.
— Як бачиш.
— Оце так! Не чекав такого! — обурився, але одразу чогось і зрадів Артемон, вискочив з кабінету й бігцем подався на пошту, де молодесенька телефоністка, нахилившись над романом, переживала чиюсь любов.
— Ой, це ви? — злякано поклала руку на роман.
— Зараз же з’єднай мене з Хворостенком! Тут таке робиться! Диверсія! — одним духом вихекнув Артемон.
Дівчина, розпашіла від чужої любові, кинулась до своїх патронів, щось злякано заальокала і через хвилину подала йому трубку.
— Прошу вас! — В очах її одразу почав виростати образ Васюти.
— Що там, Васюто, в тебе? — почув напівсонний голос Хворостенка.
— Костянтине Прокоповичу, дорогенький, у нас, у селі, значить, об’явився закордонний шпигун!
— Що? Шпигун?! — Артемон почув, як з голосу Хворостенка обтрушується сон.
— Істинно так! Ми його культурненько вистежили з Омеляном Безкоровайним!
— З Омеляном Безкоровайним? — недовірливо перепитав Хворостенко.— Та він же бандит бандитом.
— Він, Костянтине Прокоповичу, перебудувався. Ось і зараз, ризикуючи життям, пішов до хати виполошити скритника, шпигуна, значить. А я кинувся до нашого голови, хваленого Туровця. Але він одмовився допомогти нам. Тоді я до вас, бо до кого ж інакше? Тільки ви нам один світите і грієте,— не пошкодував хвальби, бо нею своєї каші не зіпсуєш.
— А хто ж цей шпигун?
— Колишній петлюрівський сотник Мирон Снігурський. Він з якимсь наміром прибився до своєї жінки. Вона, видно, теж… Словом, наскочили на клубок.
Якийсь час Хворостенко мовчав, потім крекнув і сипнув у провід кашель і сміх:
— Ну, Артемоне, дорогий, порадували мене і ти, і Омелян. Не думав, не гадав, що ви такі завзяті. Порадували! Правда, в Снігурського є офіційний дозвіл побачитись із дружиною. Він приїхав до нас із делегацією закордонних кооператорів. Але ви — молодці! Про вашу пильність повинен знати наш район. Передай сердечний кооперативний привіт Омеляну.
Голос замовк, і Артемону стало невимовно жаль, що Снігурський має офіційний дозвіл. Але й так, видать, вони з Омеляном відхоплять якусь жменю чи пригорщу слави. Навіть дорогим назвав його… Кому-кому, а Омелянові в цьому ділі он як поталанило,— бо сам Хворостенко похвалив, а в нього мало хто заживе похвали. Тепер, дивись, з підсудного Омелян сам статте суддею над кимсь.
На пошту тихцем увійшов Омелян, в його очах перемежовувались і ніяковість, і непевність: та влада, яку він годину тому відчув над Артемоном, одразу ж зникла, коли Снігурський показав йому один документ. Оттак ускочити в халепу. А тепер остерігайсь: Артемон не забуде, як він хотів узяти гору над ним, і неодмінно десь підчепить рогом.
— Що сказав Хворостенко?
— Назвав тебе і мене молодцями.
Це вже щось важило, та Омелян удав, що їх зобидили, зітхнув:
— Тільки й того?
— І говорив, що про нас мав знати весь район.
— Оце добре. Може, я хоч тепер стану комірником,— не важив на велике для себе Омелян, він більше дбав про дружка й прошепотів йому на вухо: — От, може, й виспів твій час сколупнути Туровця. Коли не вміє сам раювати, дай іншим, їй-бо…
Ідучи наосліп вулицею, Артемон місив ці слова, як місять тісто на коровай, і підіймались вони теж, як добре тісто, і трохи приглушували той біль, що залишила йому Ярина. Куди тільки викинути його і її заразом? Кажуть, жінку найкраще забути через жінку. То чи не забратись кудись на пухові подушки, що линяють без чоловічої голови?
На краю села, за обмерзлим мостом, блиснув вогник у хаті Соломії Громишиної, потягнув до себе Артемона і нагадав йому гріх голодного року, що приніс йому не тільки гроші, а й непевні любощі.
…Того весняного дня за цвинтарем стояв голодний ярмарок, на якому мучились люди й худоба: тут за безцінь збувалась і пам’ять дідизни, й остання сорочка; тут темніло сонце в людських очах і темніли старого письма боги та й за відро бараболі переходили в чужі руки.
Через цвинтар до Васют приходили й приходили нужденні покупці. Усі вони мали однаково страдні обличчя, та не однакові ноги: в одних вони були підсушені, а в других роздуті голодом. А коли передвечір’я перервало ревище худоби і торг, до них у хату зайшла Соломія Громишина. Голод вибілив її обличчя, провів синці на повіках і під ними, а між повіками навісив підволохачений сон чи півсон.
Глянув Артемон на молоду вдовицю, що притулилася косами до одвірка, і здивувався, і подякував долі, що вона послала йому такого покупця. Він торкнувся рукою кишені — там лежали ключі від комори — і побачив себе з нею в коморі, де їстівне тепер дурманило людей.
Похитуючись, Соломія підійшла до столу, за яким сидів він, і підняла на нього свій блакитнавий сон чи півсон і сірий голод. Ось, як прив’ялий квіт, розтулились її уста, і застогнало не слово, а середина її. А в нього саме негадано брязнули ключі. Вона здригнулась, злякано вмовила, бо чула цей самий брязкіт у руках його батька.
Не знаючи, як звернутися до неї — на “ти” чи на “ви”, він нарешті запитав:
— Ви хочете щось купити?
Жінка болісно звела докупи чорні розлетисті брови, похитала головою, що здавалася завеликою на висохлій шиї.
— Артемоне, твій батько не хоче зарятувати мене. То, може, ти зарятуєш?
І він так по-дурному запитав її:
— Чим же я зарятую вас?
— Коли можеш,— картопелькою, а ні — хоч пір’ям цибулі,— і повела своїм болючим поглядом на вікно, за яким, як рута, зеленіла, двоїлася в очах цибуля.— Я не хочу дурно. Я відроблю, Артемоне.
І йому стало совісно, що така краса вигинається перед ним, як беззахисне стебло, але й злодійкувата радість прибувала від неї. Він підійшов до Соломії, поклав руку на вишитий полик, що процвітав давнім, неголодним днем, і почув, що під ним стояло не тепло, а холод. Саме в цей час заскрипіла хвіртка, і на подвір’я всунувся батько. Артемон скривився і, крадькома обміряючи вроду жінки, прошепотів:
— Я увечері прийду до тебе… не зачиняйся.
— Ой, не треба, Артемоне! — сахнулася вдова, і сон чи півсон поширився у її очах.
— Чого ж не треба? Не можу я тобі зараз пособити, бо он батько. Я прийду…— Він похапцем дістав з-під настільника скибку чорного хліба, подав Соломії.
Вона лячно зиркнула у вікно, обома руками вхопила ту скибку, вдихнула її пахощі і поклала в пазуху, де, зчавлені голодом, спали нерівні перса.
“Чи раніше вони теж були нерівними, чи це від голодування?” — не міг одвести очей од її пазухи і злився на батька, що невпору притарганився додому.
До оселі ввійшов нахмарений Давид, неприязно глянув на вдову:
— Знову ці самі гості в цю саму хату? Хіба я тобі не все сказав?
— Та не все голод почує,— прикрила повіками свій біль і пішла в сіни, що теж пропахли їстівним,— там стояли діжечки з кислим сиром і маслом, бо в льосі тепер їх було небезпечно тримати. Щось згадавши, здригнулась, заговорила до Давида: — Дядьку, я відробила б вам.
— У мене відробітків уже на три роки нахапалися. Іди з богом. Собака прив’язана…
І Соломія, похиливши голову, понесла у двір сльози і тихий схлип.
Увечері, крадькома від батька, Артемон поклав у торбину трохи вже пророслої картоплі, буханець чорного хліба, шматок сала і, щоб ніхто не побачив, левадами подався до мосту, за яким жила вдова.
— Боже мій! Це ти? — злякано стріла його Соломія. Освітлена місяцем, вона боса стояла посеред хати і щулилась під його поглядом.
Він ступив до вдови, злегка пригорнув її, і вона застогнала:
— Ой, не чіпай грудей…
Рука спала з її пазухи.
— Що ж з ними?
— Болять. Ой, мабуть, так і в чотирнадцять років не боліли. Чи то голод, чи вже й смерть зайшла в них.
— Яка смерть, перестань! Я ось тобі хлібця, картопельки приніс, — він поклав хліб і сало на стіл, а картоплю висипав під лаву і знову пригорнув Соломію.
Вона заплакала.
— Ти чого?
— Невже ти мене, голодну, зачепиш? Це ж смертельний гріх.
Артемон махнув рукою, тією, яка приторкнулася до її охололих персів:
— Хіба людина проживе без гріха?..
Соломія підійшла до столу:
— Коли дозволиш, я хлібця поїм. Вже один його дух дурманить, божевільною робить.
Борючись зі своїм почуттям, він бачив, як вона надрізала хліб, не прикладаючи його до грудей. І в ньому прокинулась жалість до неї, до її болючих персів.
— Я тобі сала вріжу, воно в нас м’яке, пахуче — на кукурудзяній муці росло.
— Воно до картопельки піде… Ти тільки нахились — як пахне хліб! — тримала на долонях скибку, немов скарб.
Він прихилився, понюхав хліб, відчув кислість його, та й більш нічого, і поклав руки на її міжпліччя, що одразу зіщулились. Його била дрож. Вона помітила це, зітхнула.
— Ти чого?
— Коли вже люди стануть людьми?
Він обізлився:
— Ти і вмираючи думаєш над цим?
— Хтось має думати і над цим,— твердо сказала вона.
— Ти краще про свої груди подумай, щоб не боліли вони. До лікарів не ходила?
— Що лікарі, коли це з голоду.
— Я тобі несолоного гусячого сала принесу.
— Це ж для чого?
— Натреш ним перса, хай підживляться, бо вони ще твоїм дітям знадобляться.
— А вони ж будуть у мене?
— Неодмінно будуть, та ще такі гарні, як ти…— сказав переконливо. І цим переміг її. Та мало мав радості, бо багато було сліз. В інших голодних вода вступала в ноги, а їй, видно, підтопила очі…
От і пройшовся вже час по тих вечорах, та не забувались вони, як не забувся блакитнавий сон чи півсон у її очах.
Він підійшов до Соломіїної хати, обкожухованої снопами немолоченого гороху. Вже одне це говорило, що в хату ввійшов сякий-такий достаток… Як і в голодний рік, двері були незачинені. Чи не очікує когось? А чого ж? На такий вогник, на такі очі і з домовини можна встати.
— Хто там? — сполохано запитала Соломія, коли він напіввідчинив хатні двері.
— Це я. Не чекала?
Вдова здригнулась, кинула на лаву шиття, підвела на нього очі, в яких і зараз стояв сон чи півсон, тільки він, здається, був тепер не блакитнавим, а синім.
Жінка з тугою повернулась не до нього, а до вікна і запитала його:
— Чого тобі треба? Чого?
— Ти мене чи вікна питаєш?
— Тебе ж, немилосердний. Чого тобі?
— І сам не знаю,— зніяковів Артемон, бо що скажеш на таке? — Певно, минувшина покликала.
В її очах прокинувся гнів:
— Твоєї минувшини не було в моїй хаті!
Артемон похмуро здивувався:
— Так швидко забулося все? А що ж тоді було тут?
Соломія простогнала:
— Тут було моє горе, моя мука, моє нещастя. Йди звідси, безсовісний.
— Женеш?
— Хоча б і так! — розгнівана стояла проти нього, а високі ожилі груди її бриніли жагою материнства.
Він поглянув на них, спостеріг, що таки вирівнялись вони, і криво посміхнувся:
— Тепер твої груди не болять?
Соломія зітхнула:
— Душа, усе болить, коли бачу тебе.
— І що ж ти робиш тоді?
— Проклинаю той рік, яким гендлював ти і твій рідний батечко.
— Якби господь вважав на людські прокльони, то вже й людей не було б. Те, про що варнякаєш ти,— дурниці, їх вигадують оті, що книжки пишуть. А життя, воно таке: як не візьмеш його за роги, воно візьме за печінки. Заміж треба тобі.
— Що ти говориш? — простогнала вона.— Хто ж мене візьме, коли я була з тобою?
— Так який же дідько знає про це?! — обурився Артемон.— Тільки ми одні.
— І той має знати, хто захоче сватати мене. Як же можу не признатися йому?
Артемон перелякався:
“Це така простота, що й справді може роздзвонити все і прижити мені ще одного ворога”.
— Це вже чорті-що, Соломіє. Нащо собі та й комусь каламутити минулим і спокій, і життя? Хай п’є твій хміль без дурних клопотів. А виходити заміж тобі треба,— знов пожадливо зиркнув на її груди.
Відповідь жінки приголомшила його:
— Приходять до мене і старости, і женихи, але боюсь усіх, боюсь сказати про свій гріх з тобою… Я могла б вийти заміж тільки за тебе.
— Що ти говориш?! Ти ж зовсім не любиш мене? — аж скрикнув Артемон.
— Так дітей любила б. І не були б вони в мене такими, як ти…
Розгублений, прибитий її мовою, він одвів погляд од її синього підволохаченого сну, од її грудей, що бриніли жагою материнства. От і зрозумій після цього, що таке лапка? А може, й справді вдарити лихом об землю й одружитися з нею, за таку хоч боятися не будеш ні в полі, ні в дорозі…
І, може б, ця думка взяла гору, аби не та близькість, яку він вирвав у голодний рік.
