Тепер і піп обернувся до мене, в його очах сивіла імла років.
— Ти насправді вмієш грати в шахи?
— А чого ж, — уже сміливіше кажу те саме. — Дуже хороша ця гра.
— І він уже розбирається, що хороше! — попович хмикнув, а далі здавив повіки і ткнув пальцем в чорну фігурку, що вершилась білим гострячком: — Що це буде?
— Ніби ви не знаєте? — мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.
— Ми-то знаємо, — єхидно цідить попович і настирливо тицяє в безневинну фігуру. — То що це?
— Король!
— А це?
— Хверзь.
— Не хверзь, а ферзь! — строго поправив мене панич.
— Хай буде по-вашому, — погоджуюсь я.
— А як ходить кінь?
— По букві “г”.
— Це прямо неймовірно! — чогось непокоїться попович, і на його обличчі прокидається цікавість до мене. — Хто ж тебе вчив грати?
— Червоні козаки. Це тоді, коли вони стояли на нашій вулиці. Моя відповідь не дуже сподобалась попові і його сину. Вони перезирнулись поміж собою, і попович від шахів перейшов до книги.
— Прочитав? — зиркнув на космографію, в його темних з вологістю очах знову заграла насмішка.
— Та ні.
— Лінувався? Чи, може, не сподобалась книга?
— Теж не вгадали. Дядько Себастіян передав, щоб ви, коли схочете, давали мені такі книги, які я зможу вчитати.
Мої слова враз ошелешили батька і сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на мені й одночасно потягнулись до цигарок.
— Так, так, виходить, ти до дядька Себастіяна ходив? — починає допитуватися попович. — До начальства, значить…
— Він для мене не начальство, а просто дядько Сєбастіян.
— І що ж ти йому казав? — заворушились підозра і брезклість у куточках попових уст. — Може, скаржився?
Тут мене починає розбирати злість: іч, що їм в голову прийшло! І з гідністю відповідаю:
— Я ніколи ні на кого не скаржився. Навіть коли дурно-пусто мене били, — бо я ж хлопець!
— Он як?! — здивувався піп, і в його імлистих очах з’явилось щось подібне до посмішки.
— І все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?
— Я тільки хотів попросити, щоб він допоміг мені розібратись у книзі. Дуже трудна…
— Дарма, хлопче, дарма, — заспокоїв мене піп і веселіше сказав : — Я зараз підшукаю тобі дуже інтересну книгу, в ній усе розбереш.
— Не мала баба клопоту… — ні до кого не звертаючись, сказав попович і злегка вдарив кулаком по столі. Батько строго поглянув на сина, підійшов до другої шафи, відімкнув її й почав там порпатись. Він, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене і сказав:
— А ти, видно, хлопче, не промах.
— Це як коли, — відповів я так, як воно в мене виходило, а піп посміхнувся.
Незабаром я вискочив з прокурених попівських покоїв з “Тарасом Бульбою” в руках. Це, напевне, про когось із наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.
Привівши коняку в ліс, я думав ще назбирати грибів, але, допавшись до книги, забувся і про гриби, і про коняку, і про ліс. Я не стямився, коли роса, а далі й вечір упали на діброви. Душа моя сміялася і летіла на Запоріжжя до славного козацтва.
Ввечері, пам’ятаючи слова дядька Себастіяна, я знову пішов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякі поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастіян закінчить розмову з людьми. Мені дуже хотілось похвалитися йому книгою. І от, коли останній комнезамівець став на поріг, я з сіней вийшов назустріч дядьку Себастіяну.
— Здоров, парубче! — весело і так само без насмішки вітається зі мною голова комнезаму ще й подає руку. Хіба лише від цього не переймешся більшою повагою до чоловіка і не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? — Вже, бачу, дістав нову книгу? — в обідочках, що навколо вуст, ворухнулась посмішка.
— Дістав.
— І що воно, й до чого воно? — бере голова комнезаму книгу в руки.
— “Тарас Бульба”! — кажу поважно.
— Тарас Бульба? Хто він?
— Козак… — дивуюсь я: невже дядько Себастіян не читав цієї книги?
— А він, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?
— За нас. Хіба ж ви такого не знаєте?
— Знаю! — розгортає книгу дядько Себастіян. — Але хочу, щоб і ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Тоді повернись-но, синку, сідай за стіл, і почитаємо розумну книгу вдвох.
— О! — виривається те саме “о”, яке в мене то радіє, то журиться, то не йме віри, то відникується, то дивується.
— Не “о”, а сідай, коли старші кажуть.
Я сідаю за товстоногий графський стіл, а голова комбіду з шухляди дістає червону китайку, розстелює її, і в комнезамі і в мене на душі стає одразу урочисто. Дядько Себастіян сідає поруч зі мною, кладе мені руку на плече, і я мимоволі притискаюсь до нього.
— Михайле, це ти мені сьогодні приніс гриби? — несподівано запитав голова комбіду.
Я не знаю, що сказати, і мовчу.
— Ти? — підводить на мене глибокі довгасті очі, в яких зараз стигне смуток.
Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, і винувато кажу:
— Я, дядьку Себастіяне.
— І нащо?
— Нащо? — дрогнув мій голос. — Бо я вас, дядьку Себастіяне, люблю.
— Он як? — сумовито і якось розгублено посміхається чоловік. — Ну, спасибі, Михайле, і за любов, і за гриби… Я тебе теж люблю, дитино. Та більше нічого не принось мені. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Візьми й ти від мене, — виймає з кишені довгий в обгортці з пацьорками цукерок, на якого я тільки міг дивитися в ярмаркові дні.
— Спасибі, дядьку Себастіяне, — беру таку розкіш у руки. — Може, пополам?
— Смокчи один, — засміявсь чоловік. — Ти спати ще не хочеш?
— Ні.
— Тоді читай. А втомишся, я почну.
— Е, ні, — не погоджуюся я. — Може, ви почнете, бо я вже знаю свій голос.
— З нас, Михайле, ще ніхто не знає свого голосу, — багатозначно говорить дядько Себастіян. І хоч я малий, але за його словами відчуваю щось незвичайне, хвилююче.
— Про що ви, дядьку?
— Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насіяла війна. Сьогодні ти дитя убогих, не маєш навіть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку піти і навіть учителем стати, бо таке врем’я настало.
Вірячи й не вірячи, я запам’ятовую ті самі слова про “таке врем’я”, яке одні проклинають, а інші живуть ним. А сам думаю: “Невже я колись зможу аж учителя доскочити?”
— Дядьку Себастіяне, ви не теє… не підсміюєтесь?
— Ти про що? — голова комнезаму назбирує навколо очей добрі зморшки.
— Про те, що навіть я учителем зможу колись стати?
— Не жартую, Михайле… От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш і мене, уже старого. І тоді в хату мою заглянеш— і мене чогось научиш. Не забудеш?
— Хіба таке зможе забутися? — зітхаю, знову ж таки вірячи й не вірячи в те, що, може, й збудеться в “таке врем’я”. А розбурхані думки на своїх свіжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих років, коли я вже вчителем стаю на поріг постарілого дядька Себастіяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу і вдячність…
Дядьку Себастіяне, мій перший добрий пророче, моя радість і смуток! Вас уже давно немає на світі, але й досі мені світять ваші глибокі очі, і досі ваша сердечність ходить з людьми, що знали вас. І хай вам пам’ятником буде людська подяка і моє слово…
