Дядько Трохим врятував нашого свічкогаса, але ні срібла-золота, ні паперових грошей від нього не дочекався, бо тоді титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобіт. От аби він ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:
— То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобіт… До нашої кобили одразу ж влипло прізвисько Обмінна, а мені довелося пасти її і приноровлюватись до неї.
Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим воринням, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна віяста метлиця. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці.
На другій половині огорожі стояли у вбогих дідівських шапках старі дуплянки й з десяток вуликів, а до них тулився свіженький курінь. Я зіскакую з коняки й раптом завмираю на зазіленій дорозі: попід тим краєм вориння, на яке густолісся кинуло тіні, співаючи, майнула жіноча постать. Накинута на її плечі квітчаста хустина, піднесені вгору руки й некваплива хода нагадали мені ранкові слова матері. Може, це й справді не жінка, а саме літо йде собі загородами, лісами і, співаючи, нахиляється до суничників і грибовищ, підіймає руки до плодючого дерева?
Жіноча постать зникає у лісі, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось сліду. Біля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далі хтось розбризкав по траві суниці, а за воринням на білій черешні соковите рожевіють ягоди. Мені, може, ще довго довелося б розмірковувати про те, хто пройшов попід лісом, але збоку забринів легенький сміх.
Я обернувся. Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум’янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця.
— А я знаю, як тебе звати, — довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
— Не може такого бути.
— От і може таке бути, — показує чорнява свої рідкуваті зуби.
— Звідки ж ти дізналась?
— А зимою, пам’ятаєш?.. — пирснула вона.
— Що зимою?
— Пам’ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає.
— Я тоді й подумала: сміливий ти!
— А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
— Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком.
Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу:
— Ні, не хочу.
— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.
Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот.
— Правда, смачні?
— Смачні. — Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. — А як тебе звати?
— Любою.
— І що ти робиш тут?
— Пасіку доглядаю.
— Сама?
— Сама-самісінька, — посмутніли посіверілі уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
— А де ж твої батьки?
— Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною.
— А ти часом не бачила, що то за жінка нещодавно у ліс пішла? — махаю рукою на той край загороди.
— В терновій хустці?
— В терновій.
— То моя тітка Василина, — одразу прояснилось обличчя Люби. — Вона так гарно вміє співати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пісні, щоб не принаджувала людей на голос.
— Он як! — Знову відпливла од мене казка, і жаль стало тітки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнім літом, що йде по землі й творить свої дива.
— Ти не хочеш подивитися на наш курінь? — торкає мене за рукав Люба.
— А що там є?
— Нічого такого, та мені славно, а ввечері затишно. Ти ягоди приїхав рвати?
— Звідки ти знаєш? — дивуюсь я.
— Знаю, — таємниче каже дівчина. — Хтось мені в лісі шепнув на оце вухо.
— Хто ж тобі шепнув на оце вухо?
Мої слова змили таємничість із обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:
— Мар’яна сказала. Вона вчора у нас рвала попові черешні й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
— Дуже славна, — погоджуюсь я.
— А бачив, як вона вишиває гарно?
— Бачив.
— Вона якось у нас трохи вишивала, і не дівочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.
— І це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар’яну і я більше не побачу її.
— А в нас дома козеня є, — дівчині все хочеться розказати мені. — Тато взимку знайшов його з перебитою ніжкою.
— А в нас автомобіль був.
— Автомобіль? — не йме віри дівчина і широко дивиться на мене. — Може, не автомобіль, а чортопхайка?
— Ні, справжнісінький, на чотирьох колесах, автомобіль, — радію, що маю чим здивувати дівчину. Та й не тільки її! Коли треба збити пиху комусь із хвальків, я завжди перемагаю їх колишнім автомобілем, що був у нас аж два дні.
— Де ж ви взяли справжнісінького автомобіля? — вірить і не вірить Люба моїм словам.
— Хай тобі тато про це розповість — він повинен знати. — Кажу так, ніби й не хочеться розповідати про торішню історію.
— Ні, ні, я хочу від тебе почути, — заіскрились оченята. — Це так цікаво.
— Тоді слухай. Торік, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу відступало військо Пілсудського. От воно, утікаючи, й покинуло підбитий автомобіль. Коли люди сказали про це дідусеві, то він побіг до нього, наче молодий, а потім на волах привіз до себе цю машину. Тоді було нам усім роботи. Дідусь і їсти не відходив від автомобіля, бо ніколи не мав діла з такою машинерією, а розібратися хотілося до кінця.
— І не побоявся? — аж зойкнула дівчина.
— Чого ж боятись?
— А може, там чорт сидів, що тягне машину?
— Машину тягне не чорт, а мотор.
— Хто його знає, — засумнівалась Люба. — У нас люди по-різному кажуть. Ну, а далі що?
— Помордувався, помарудився дідусь біля машини, і вона ожила : запчихала, загула, затремтіла й поїхала. Вона може їхати вперед і назад. Тоді посадив мене дідусь коло себе на ремінну подушку з пружинами, й ми почали навідуватись до близької і далекої рідні. Що вже інтересно було — і не питай: люди скрізь вибігають подивитись на чудо, жінки страхаються і хрестяться, дітвора бігцем за нами лупить і на дурницю, як може, чіпляється ззаду, собаки валують, під колеса кидаються, кури й гуси розлітаються, аж пух і пір’я сиплеться, а ми з дідом так уже пишаємося і так підгуцикуємо на панському ремінні, наче все життя не злазили з автомобілів.
— І гарно було їхати?
— І гарно, і м’яко.
— Може, і я колись покатаюсь на такій машині, — замріяно посміхнулась Люба.
— І це може бути, коли не побоїшся, — зверхньо погодився я.
— А куди ж ви поділи свого автомобіля?
— У нас його хотіли на дурничку якісь шпікулянти за мило вициганити. Вони і просили, і страхали діда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пілсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобіль десяток довгих брусків солдатського мила, а дідусь сказав, що ми іще можемо білою глиною прати шмаття. Тоді на торг нагодився титар. Йому не машина була потрібна, хотів видерти ремінь із подушок. Таке вар’ятство дуже розізлило дідуся, і він сказав, що гріх дерти шкуру з чоловіка, а ремінь з машини. А титар сказав, що він більше розбирається в гріхах, аніж той, хто порізав на дрова фігури апостолів. Після цього дідусь пішов на пораду, як йому бути, до дядька Себастіяна, а далі здав машину в повіт. І за це ми маємо подяку від самої Революції.
— А в нашого діда Революція гарного коня забрала, а взамін поганого дала.
— Бо так треба було, — кажу я словами дядька Себастіяна, і дівчина погоджується зі мною, а далі згадує, що мені вже час рвати ягоди.
— Хочеш я тебе до найкращої черешні поведу? її тітка Василина зве “піснею”.
— Чого ж вона її так зве?
— Бо ці черешні дуже гарні, й на них найбільше тримається роса, як на тітчиних піснях сльози.
Ми обоє смутніємо, мовчки перелазимо через вориння і травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тієї черешні, яка найбільше тримає роси. Вона, гінка й кучерява, лише кілька ступнів одійшла від лісу й вигойдує в собі сонце, на її гілках красуються не окремі ягоди, а цілі віночки. Ось кілька таких віночків я й принесу Мар’яні замість сережок.
— Лізь, — каже мені Люба.
— Може, й тебе підсадити?
— Не треба, я суниці збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.
Дівчина зігнулась, вишукуючи в траві суниці, а я поліз на черешню. Рвати ягоди на такому дереві —любота: потягнеш віночок до себе — і в руці аж сміються мальованими щічками добірні черешні… Я й досі, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало наші садоводи і селекціонери дослідили багатющі скарби природи й народної селекції…
Через якийсь час до мене залетіла пісня про гайрозмай і про ту любов, яку розбили вороги. А коли віджурилася пісня, хтось під коріння деревам, а далі й на трави кинув таких веселощів, що в мене й на черешні затанцювали ноги. Я підвівся вгору, щоб розгледіти, що робиться внизу. В лісі, наспівуючи собі, на сонячнім кружальці аж вививалася в танку маленька дівоча постать, їй, видати, ніяк не хотілося відходити від сонячного кола, яке підсвічувало веселі босі ноженята, і Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.
— Оце ми так збираємо суниці на зиму!? — гукнув я з самого вершечка.
Дівчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала мені язика, засміялася і гукнула:
— Не будь вишкваркою!
— А ти не пащекуй!
— О, найшов пащекувату! — засміялася Люба. — Ходи-но краще сюди.
— Чого?
— Поможеш видмухнути вогонь.
— А нащо він тобі?
— Треба!
Я зліз із черешні й пішов до куреня. Недалеко від нього на лісовій пропаленій латці чорніли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землі, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.
— Почекай, дівко, не воруши увесь попіл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. — Я ломачкою розворушив погасле багаття і таки знайшов, на радість Любі, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемінку, берест затріщав, задимівся і спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
— Ось ми й кулешу наваримо, — Люба побігла в курінь, винесла звідти казанок, таган і торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.
— І ти вмієш куліш варити? — здивувався я.
— Та чом не вмію, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу…
І справді, куліш її вдався на славу. Посідавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я підхвалював куховарку, а вона соромливо і радісно відмахувалася смаглявою рукою, в якій тримала зачерствілий житник.
— І що тут такого: куліш як куліш! От борщ зварити — це діло трудніше.
— А ти вмієш?
— З щавлю умію, а з буряками й квасолею ще ні… А ти коли-небудь білу трясогузку бачив?
— Блакитну бачив, а білої — ні.
— А борсука?
— Теж ні.
— А я бачила кілька разів, нора його недалечке, і він вечорами висовується з неї. Вилізе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потім починає полювати. Восени він приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
Ми побігли подивитись на борсучу нору, а потім Люба повела мене до кислички, де зараз жила біла трясогузка.
Нерозумна пташка звила зовсім низько гніздо і тепер сиділа в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голівку до нас, вчаїлась, а в її крихітному чорному оці промайнув острах. Ми підійшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.
— Ходімо, Михайлику, — тихенько сказала Люба. — Хай не тривожиться вона. Я тобі ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня…
Я й не стямився, як вечір осів на ліси і почав укладати на ніч квіти, з них то тут, то там звисали сонні метелики. Мені не хотілося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати і суниць, і щавлю, і вінок сплела і собі, й своїй подрузі.
— Приїжджай, Михайлику, і книжку гарну привозь, — попрохала, прощаючись, дівчина, в голосі її озвався смуток. — Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрій людині.
— Тобі не страшно самій залишатися?
— Трохи страшнувато, — обвела поглядом ліси. — Але ось-ось надійде тітка Василина або тато. А зараз я в курінь заберуся, щоб ніхто, навіть борсук, не бачив мене, — повела довгими чорними брівками, а над ними жалісно затремтіли дві сумні оборочки зморщок.
Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з’явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них з розгону влетіла Люба… А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на орісі, ні в долині на калині…
Дома всі похвалили мене за гарні черешні, бабуся назвала свого внука “нашим годувальником”, а дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою.
— А чого річкою?
— Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
— Таки пристану! — радісно вигукнув я.
— От і гаразд. Тільки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б’ються.
— Діду, а як це чорти б’ються навкулачки?
— Так само, вважай, як і люди. Тільки нечисть від стусана летить далі і аж земля двигтить під нею, — навіть не посміхаючись, пояснює дід.
— Ой, мовчи, старий гріховоднику. Чого навчає дитину проти святої неділі? — докірливо говорить бабуся, яка ніколи чорта не назве своїм ім’ям, а тільки — Гнатом-безп’ятком або тим, хто в греблі сидить.
— А що ж тут такого? Йому все треба знати.
— Діду, а чим будемо ловити рибу?
— Саком. Я знаю одне місце в’юняче…
— А щупаки там будуть?
— І щупаки, і карасі, і лини будуть, — лагідно говорить дід, і хороше-хороше стає мені на душі від його слів, а до очей наближається та Ведмежа долина з річечкою, куди я ще не заходив рибалити зі своїм продірявленим решетом. Дід говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарі, бувало, захочуть юшки на обід, то, не довго думаючи, й пускають у діло сорочки: зав’яжуть рукава, ковнір — та й у річку. Наловлять отак рибки — і таганують собі на березі. А в ятері набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче він із золота вийшов. А тепер навіть із снастю треба цілий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрібноти.
Ми виходимо з дідом на подвір’я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дідусь. Коли б скоріше збігла ця ніч!
— День завтра буде як золото, — дивиться на зорі дідусь і йде зі мною до воріт.
— Звідки ви знаєте?
— Зорі віщують, — і знову якась таємниця вчувається мені в дідових словах.
Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молоді коноплі й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далі, біля самого неба, диркає деркач, а в небі виблискує Віз. Він зовсім був би схожий на звичайний земний віз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстровані дідусем. Притихши біля воріт і придивляючись до семи зірок, я несподівано кажу про це дідусеві, а він у подиві прикладає руку до сивих карлючок вусів і, зібравши на лобі рясні зморшки, починає сміятися:
— Оце додумався! Ніхто не почепить отам коліс, бо в небі нема стельмахів.
Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селі: і в Кусеківцях, і в Літинці, і в Зінов’єнцях, і у Вербці, і в Березці, і в Майданах, і в Руднях, і в Гутах, і в отих Тесах, що стрічають і випроводжають вас виводками дрібноти, бо тут сім’я не вважається сім’єю, коли в ній немає шестеро дітей. А через те що тут у родинах водиться не тільки по шестеро, а й по шістнадцятеро дітей, то в нас ще й досі Теси називають Китаєм.
— А чого, діду, в небі немає стельмахів?
— Бо там живуть одні святі.
— То й що? — пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. — Хіба святі не їздять один до одного в гості?
— Ні, не їздять — вони пішки ходять.
— Пішки? Це насправді?
— Насправді.
Мені шкода стає святих, які не знають такої радості, як їздити в гості. Це ж колеса поскрипують, а коні пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дібровами, а далі, десь понад ставом, і сільце вигулькне. А в ньому далека рідня чи свояцтво проживає, а в них і хліб смачніший, і вишні не такі оскомисті, і люди уважніші до тебе, і очі їхні так добре зоріють, і всі тебе ріднею величають і навіть підшукують молоду…
— Діду, а святі багато ходять?
— Багато.
— А в них ноги не болять?
— У святих нічого не болить, їм добре живеться.
— А чого їм добре живеться?
— Бо вони мають у що взутися, у них є хліб і до хліба.
— А хто їм поле оре?
— Ніхто їм не оре, — вони мають хліб не з поля.
— А-а-а, в них є крамниця з булками! — враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дід обома руками хапається за ворітницю, присідає і так починає реготати, що на вишні-лутовці прокидається півень і раніше, ніж звичайно, кличе ранок.
На сінешньому порозі з’являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає — сміятися, бо ж чогось сміється її чоловік.
Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. В селянстві, та ще в нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини.
З незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна і отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму.
Народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними і стали жити на пішаку *(* Піший наділ після 1861 року селянину, який не має тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п’ять карбованців готівкою, а в розстрочку на сорок дев’ять років — по триста карбованців за десятину, мій дід скріпив купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хаті як не через рік, то через два скрипіла колиска і народжене життя мало йти в світ не старцем, а сівачем.
І наоралися, і насіялися, і накосилися його усі біляві сини й онуки, аж поки не взялися їх косити війни і смерть. Косила вона, не жалуючи, і залишилось тепер з усього нашого великого роду тільки двоє чоловіків…
Бабуся, пересміявшись із того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втіху — садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цікаво слухати, коли бабуся, наче з ріднею, розмовляє з деревами, тому я й ув’язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тільки підійшла до кількох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотіла й незабаром повела мене в хату.
Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик і спочатку чую слова бабусі, звернені до цариці преблагої, усердної заступниці скорбних, а далі, крізь молитву, вловлюю скрип наших воріт.
“А може, це тато приїхав?” — схоплююсь із тапчанчика і припадаю до вікна. Ні, то на воротах під зорями вмостилися парубок із дівчиною і нічутінку не журяться, що ворота скриплять і скриплять.
Я припадаю до подушки, і незабаром під слова молитви і воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрімота підійшла до неї і робить своє ділечко… Ось вона трохи розгорнула темінь, і наді мною зашелестіла росою пісня-черешня, з вечірнього куреня вийшла усміхнена Люба, а побіля нори, прислухаючись до лісу, насторожився борсук.
А далі в мій сон залітають лебеді, їх стільки, скільки може бути лише у сні. Вони підхоплюють мене на крила і летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком стоїть мій дідусь. Приклавши руку до очей, він придивляється до неба й сміється:
— Ага, припізнився. А я вже сам трохи щук і в’юнів наловив.
І справді, на прибережнім сухопутті звиваються посірілі в’юни і, поблискуючи, вигинаються носаті щупаки…
Дідусь збудив мене, коли в небі ледь-ледь почала вибілюватися зоряна імла. Я підійшов до сака, одволожений росою, він вибивав з себе пахощі риби й водяного зілля. І раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Між деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жіноча постать і зникла за ворітцями в городах.
“Невже це літо зупинилось було біля нашого саду та й пішло собі до інших людей? — завмер я на місці. — Але чого воно було таким схожим на Мар’яну?.. Навіть хустку так розправило, як Мар’яна”. Та яких тільки див не зробить літо? Про це найбільше знає моя мама…
