V
Такого дива ще світ ніколи не бачив. Увесь він затремтів і отетерів… Отетеріли й дівчаточка-близняточка. Їм вже давно б пора встати, ранньою росою вмитися, на добридень матері казати, а вони й не рушали. Їм було страшно своєї матері — така вона сердита та люта їм здалася… Припавши до хмари, вони боялися й глянути на неї.
А тим часом і вона повилася хмарами. З усього світу понастягувала зайвих і обгорнулася ними. Соромно, видно, було їй після того на світ білий дивитись. Цілий день носився над світом брат Темноти — Морок, а Сум плазав за ним та точив Світові серце. Темнота перед тим ходила важкою і якраз на той час породила дівчинку — болісну та плакучу: Гнів-батько назвав її Сльозою. Вона зразу заполонила увесь світ… Плаче дитина, заливається кривавими сльозами, а за нею й світ увесь плаче. Такого лементу та голосіння ще не було ніколи!
Дійшов той лемент і до дівчаток-близняток… Запала якось світова Сльоза до однієї в серце, запала — й наче огнем опекла. Скрикнула нестямно дівчинка і вхопилась за серце рукою. Аж там уже щось живе ворушиться.
— Се ти знову приблудився до мене? — скрикнула дівчинка, думаючи, що то Сум.
— Ні, се я,— одказує хтось невидимий таким плакучим голосом, що аж в душі в дівчинки похолонуло.
— Хто ж ти?
— Я — Журба.
— Чого ж тобі від мене треба? Я не хочу тебе!
— Еге, не хочу!.. Чи хоч, чи не хоч,— я тепер твоя, а ти моя. Всьогосвітня Сльоза мене в твоїй крові зародила. Я не піду від тебе.
Бідна дівчинка так і звилася…
— Чого ти, сестрице? — спитала її друга, дивуючись.
— Як чого? — відказала за неї Журба з серця.— Хіба ти не знаєщ? Хіба ти не бачиш? Хіба тобі повилазило, чого наробило оте Сонце?
— Ну, то що? — спокійно допитується сестра.
— Як що! Зроду-віку такого не було. Зроду-віку не чутно, не бачено такої всесвітньої неправди.
— Що ти мелеш? — одно допитується друга.— Я й не розберу нічого.
— Не розбереш? Прикидаєшся дурочкою? Хіба ти не бачила, що то Сонце зробило Місяцеві?
— Ну, то що?
— Як що? Хіба так можна?
— А Місяцеві можна було зрадити матір?
— Зрадити? Хіба він її спершу любив? Він її ніколи не любив. Він Вечірню любив, а йому наказано з Сонцем братися.
— Як там не наказано — не переступай наказу. На те й наказ, щоб його слухати! Коли б було інше, всі розлізлися б, як руді миші!
А перша дівчинка як скрикне:
— Так оце така правда? Оце така правда? Його серце до неї не лежало. Він її не любив, не любив! — Та як схопиться за голову, як заголосить!
За сльозами не побачила, як і Сонце виплило з-за хмари. А воно вже стояло біля них, гірко-гірко скривившись, ще гірше вимовило:
— До чого я дожилася, до чого? Своя кров устає проти рідної матері і, як чужу, судить! Будьте ж ви,— каже,— мої діточки, прокляті од сього часу й довіку! Хай не буде між вами ні миру, ні ладу ніколи. Ото вам внизу земля чорніє — йдіть на неї й володійте нею. Ти,— каже на першу, котра на неї так нарікала,— за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти,— повернулася до другої,— за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою!
І, се кажучи, як стрепене хмару, так ті дівчаточка, неначе груші, й впали на землю.
VI
От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володіти нею. Та нема між ними ніякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденні шкоди та перешкоди. Не рідні сестри то, а вороги люті! А найбільш всього та Кривда. Оце Правда почне чим-небудь забавлятись, що-небудь задумає зробити, то Кривда прикрадеться та й поруйнує.
От раз і каже Правда до Кривди:
— Сестро,— каже,— чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж тобі ніколи нічого, а ти до мене так і сучишся, так і в’язнеш!
А Кривда їй одказує:
— А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?
— Нехай і через мене,— каже Правда,— нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам отак цілий вік сперечатись та ворогувати?
— І цілий вік отак буду. Я ніколи тобі цього не забуду!
Правда тілько важко зітхнула.
— Знаєш що, сестро? — каже далі.
— А що?
— Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.
— Давай! — каже Кривда.— Як же ми будемо ділитись?
— А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.
— Добре! — одказує Кривда.— От мені люба вода. Я водою володітиму.
— Володій, сестро, ти водою, а я землею.
— Ну добре. А тим, що над землею? — питає Кривда.
— Над землею? — спитала Правда й задумалася.— Що ж над землею? Хмари, вітер, повітря…— почала вищитувати.
— Чого ти хмари туди приплела? — каже Кривда.-І тумани, і хмари з води; вода моя-тумани й хмари мої. Зараз мені викинь їх з поділу!
— Нехай,— каже Правда,— будь по-твоєму. Хай хмари твої.
— І вітри я собі беру,— каже Кривда.
— Добре, а я повітря.
— Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив’язі, скажеш, держати?
— Чого на прив’язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі,— пускай їх на воду гуляти.
— Спасибі тобі за раду! — закопиливши губу, мовила Кривда.— Все на воді та на воді. Воно ж, може, і обридне на воді, може, де забажається і одпочити. До того ж, замочишся і заросишся — треба десь і висушитись. Не хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як: вода моя, тумани й хмари мої, вітри мої. І маю я право їх повсякчас на повітря випускати гуляти.
— То так ми, сестро, ніколи не дійдемо до згоди! — каже Правда.
— Ну, хай буде так, як і було!
Подумала Правда, погадала… Вже ж вона буде одному повітрю шкодити, а все ж землі легше.
— Хай,— каже,— уже буде по-твоєму.
Поділилися.
VII
От і стали вони володіти: Правда — землею. Кривда — водою. Правда — повітрям, а Кривда — туманами сивими, хмарами чорними, вітрами буйними.
Сумно Правді одній серед землі пустельної, яри та гори, та камінь німий — більше нічого. Сиротою носиться вона понад тими бескетами, гукає з туги, а повітря підхопить її гук і розстилає голосною луною поміж скелями.
Бавиться Правда луною, мов мала дитина іграшкою, а все їй сумно та нудно. Здійметься вона вгору, прозорим повітрям полине, думка то — з високості обдивитися своє володарство… Тут де не візьметься Кривда… Сірі тумани пускає на яри глибокі, чорними хмарами огортає гори високі, буйні вітри випускає на повітря тихе й почне його метати та шарпати, струшує Правду на землю, опускає її додолу.
Побачила Правда, якої шкоди собі наробила, давши Кривді повітрям володіти, побачила, та пізно. Почати знову паювання — Кривда тоді докорами й просвітку не дасть! Бач, скаже, оце та смирна та тиха! Сама ділила, а тепер уже й назад.
Мовчить Правда, по землі сновигає, не хоче й на повітря здійматись. А Кривда радіє, гуляє… Оце розпустить вітри по морю, горами хвилю здіймає; сама поверх хвилі гойдається… Або злетить на хмару чорну, мчиться по повітрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. Стрінуться ті хмари — одна проти другої преться, кожна кожну побороти хоче… Силяться, напинаються, поки яка не видержить, лусне,— а там і пішла ломитись… Гук та гуркіт на весь світ гукає; огненні блискавиці крешуть… Правда тілько на землі важко та тяжко дише.
От раз з туги та з суму почала вона собі будівлю будувати. Вибрала між горами долину таку — з трьох боків гори зубцями аж під небо здіймаються, четвертим боком та долина в синє море упирається… Море коло неї стиха грає. Вибрала ото місцину тиху та затишну й розпочала на ній будівлю. З гір каміння ламає — отакими бабами вороча! одну на одну складає та виводить стіни!.. Вивела. Оселю розпочала. Вже й оселю змикає, круглу та дивну — от як на церкві. На тому місці, де баня, посадила завбільшки з шапку самоцвітний камінь… Горить той камінь, сяє: і всередині світить, і зокола.
Радіє Правда, що таку собі домівку збудувала… “Тепер,— дума,— Кривдо, не страшні мені твої каверзи — дощі холодні й вітри буйні. Лий і дми, скілько хоч, а я в своєму захисті сидітиму, тебе не боятимуся. Ні одна краплина на мене не крапне, не змочить, ні тихе зітхання твоїх вітрів не дійде до мене, не прохолодить”. І весело Правда співає пісню в своєму будинку. Пісня та стелеться по стінах, дереться вгору до оселі й, округлившись, знову по стінах на долівку осідає, неначе дивна та чудова скрипонька грає. А Кривда й почула. Підпливла до берега.
— Здорова, сестро! — гукає.
— Здорова.
— Поздоровляю тебе з новою оселею. Бач, яка добра: сама новосілля справляєш, а мене й не кличеш!
— Іди, я тобі не забороняю,— каже Правда, виходячи на поріг.
— Отак! Іди, коли сама набилася… Спасибі тобі за ласку! — регоче.— Тісно мені в твоїй оселі й душно. Я ось краще на морі погуляю.
Та, це кажучи, як скрикне:
— Вітри-Нечоси! за мною…— Та як пурне-нирне, до самого дна сідає, з самого дна воду вивертає, хвилі горами здіймає, а вітри як підхоплять ті хвилі, як помчать на берег, котять долиною аж до самого будинку, як стугонуть у стіни — так ті стіни ходором і заходили.
Правда тілько кигикнула, наче та чайка, й полетіла геть собі, щоб не сперечатись з сестрою. Вона думала — коли не буде перед очима в Кривди, то, може, та й вгамується, не стане руйнувати її домівки.
А Кривда як угледіла, як зарегоче! В долошки плеще та одно вергає хвилі-гори на долину. Підмила одну стіну — так та стіна й гепнулася, на самі невеличкі шматочки побилася, аж пил угору знявся… А там і друга… третя… Через годину й не знати стало, що там була будівля, тілько здоровенна кучугура піску та щебеню валяється. Кривда й тим не вдовольнилася — наслала вітри на ту кучугуру, почали той пісок та ще-бень пересівати, до півночі всю долину вкрили пилом та кіптягою.
Як прилетіла на ранок Правда довідатися, що їй нашкодила Кривда, то замість будівлі побачила тільки один сірий порох по долині. Гірко стало Правді, важко; Сум у серце впився; Журба душу опанувала; зронила вона не одну, не дві сльози — всю долину, мов дрібним дощем, своїми сльозами змочила… Голосить Правда та плаче, а того й не бачить, що де сльоза впаде, там трава росте, де крапелька осідає, там квіточка розцвітає.
VIII
З того часу почала по землі трава рости; всі долини вкрила. Пишні та зелені лежать вони поміж скелями, своїми квіточками пишаються — і білими й рожевими, і жовтими й блакитними, синіми, аж темними, червоними, огненногарячими… Наче хто килим шовковий розіслав по землі.
Угледіло Ясне Сонечко, і йому так те подобалося, що воно часто спускалося на ті долини спочити, покачатися, розправити на шовковій травиці свої кісточки натомлені, надихатися пахощами запашних квіточок.
Угледіла те Кривда, і зло її схопило за серце. Вона мала шкоди тій Правді наробити, а вийшло з того он що. Взяла вона звела докупи всі тумани сиві, хмари чорні, непроглядні, пустила дощем на гори. Ллє дощова вода, мов з відра, котить з гір течіями бистрими, реве долинами, річками глибокими, мне та нехтує травицю зелену, заносить її мулом чорним, невеличкими та гострими камінцями, мов серпами, під корінь рубає, несе в море глибоке і серед моря синього потопляє.
Та нічого не вдіє Кривда злая. Вигляне Ясне Сонечко, розірве, розшарпає хмари чорні, розпарює землю сирую, земля випиває річки бистрі, і з-під теплого мулу знову вилазить, аж лущить, травиця зелена, розцвітають на ній квіточки пишні.
Розсердилася, розгнівалася Кривда злая. Рве на собі коси шовкові, кусає руки білі, аж до крові кусає, та все пригадує, що б тій Правді заподіяти, щоб виполонити їй травицю зелену.
І от пригадала… Як запливло Сонечко в інші краї світ оглядати, зібрала докупи вітри гострі, холодні, студить ними повітря вільне, гнітить його хмарами зеленими… Дубіє повітря, застигає; з ранньої роси іній кує, дощові води в сніг обертає, снігом білим, наче пухом, усю землю устилає, морозом лютим огортає… Пожовтіли від того зелені листочки, опали, почорніли пишні квіточки, мов на огні погоріли… Там, по тих долинах зелених, де колись Ясне Сонечко грало, тепер дідусь Морозенко гуляє, сивою бородою слід мете, льодом дише, снігом подихає, снігові баби з місця на місце перевертає, а поверх них вітер, мов серед кладовища дикий звір, завиває.
Вилетіла тоді Правда на скелю високу, зложила від жалю руки білі, замолилася до Сонця Красного.
— Мати,— каже,— рідна наша мати! Вернись, подивися, яку Кривда вчинила неправду. Поділилися ми з нею землею пустельною: вона взяла воду, я — землю; вона — вітри буйні, я — повітря прозоре. Що б, здається, в миру жити, кожна кожній шкоди не робити, свого добра глядіти-доглядати… Ніт же! Злая Кривда все мені наперекір іде: чи задумаю я що зробити — вона осміє, а чи зроблю що — попсує, просвітку не дає. Збудувала я собі хаточку тиху — вона розвалила, кам’яні стіни потрощила-поломила, по всій землі пилом пустила. Посіяла я на тому пилові сльози гіркії — вродилася травиця зелена, квіточки пишні її уквітчали, неначе килимом, тихі долини заслали. Ви, мамо, не раз по тих долинах самі гуляли, по травиці зеленій качались-спочивали… Тепер вона тії квіточки морозом лютим попалила, зелені листочки травиці побила, снігами глибокими всі долини покрила!
Гляне Сонце, спогляне — аж справді: по долинах сніги лежать, а по горах вітри ходять, по землі Мороз гуляє, льодом землю кує, снігом огортає… От воно як припече!
— Душно, душно,— закричали вітри холодні та чимдуж давай навтьоки!
— Еге! — мовив Морозенко та й розсівся. Схилився на скелю та й заснув. А Сонце по ньому стрибає, з нього білу одежу здирає, водою по долинах розпускає… Аж гляне Правда — по таких місцях уже й травиця з-під води зеленіє-проростає.
