IX
Як не шкодила Кривда Правді, що не робила, а бачить —нічого не вдіє. Правда розвела по землі таку буйну рослину: всі долини покрила травою зеленою, заквітчала квіточками запашними, всі гори заслала лісами темними, борами непрохідними; по деяких тілько місцях покидала лисинки гострі, щоб на них рано й пізно вилітати землю оглядати.
Заздрість люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає. Хочеться їй усе те, що Правда поробила, виполонити, та силоміць нічого не вдіє. От і почала вона до неї хитрощами підходити.
— Сестро! — каже,— як у тебе все гарно на землі — тихо та любо: є де спочити, є на чому очі звеселити,— не то, що в мене. Одно — бовтається та бісова калюжа: і вдень не гуляє, і вночі не спочиває.
— То виходь,— каже Правда,— сестро, до мене. Я не бороню тобі гуляти, тілько не роби шкоди.
От Кривда і вийшла на землю, а Правда така рада! Взяла сестру за руку, водить її по всіх усюдах, показує місця красні. У Кривди й очі розбігаються.
Обдивилася Кривда все і назад вертає.
— Гарно,— каже Правді,— гарно в тебе, як у раю тому! От тілько чого тобі не стає: нема в тебе нічого живого. Я б на твоєму місці польотушок різних розвела, побігунців всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони твою працю!
— Я б,— каже Правда,— й зробила те. Як же його зробити?
— Еге! А хочеш — навчу?
— Навчи, сестрице! Навчи, голубко! — аж пада коло неї Правда.
А Кривда й каже:
— Знаєш,— каже,— сестро, що колись нам розказував Сум про дядька Огневика?
— Пам’ятаю.
— За тридев’ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе він, сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний — огнем і живе: огонь їсть, огонь п’є, огнем і дише… Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую — під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається — двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю — що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни: — Легшенько,— кажу,— легшенько! Чи бач,— кажу,— як розходилися,— покою нікому немає! — “А ти хто такий?” — звідтіля глухо доходить до мене.— Хто б я,— кажу,— не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть,— кажу,— як доберусь до вас — знатимете, хто я! — “Ану,— каже,— доберись, доберись. Як то ти доберешся?..” Знаєш: дратує мене.— Не дратуйте мене,— одказую їм,— бо я Чорториєві як накажу,— зразу він до вас докрутиться.
А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! — “Накажи,— регоче,— накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо…” Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: “Крути дно!” А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. “А що,— питає звідти,— вже почали?” — Почали,— одказую,— починайте й ви! — Коли це — як загуде, як бухне! — кругом усе так і затремтіло… Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це — як скрикне Чорторий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває… Коли це — вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче… “А що,— каже,— злякалась? та й мене налякала, нехай тобі всячина… Ачхи-и!” — і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. “Оце,— каже,— видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну”. Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе: “Оце,— каже,— яка мала дірка. Ану — роздайся!” Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила: лущить, роздається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. “Отак,— каже,— саме добре. Що-то давно світа не бачив,— як радісно серце забилося! А тут тепер перемін-перемін… Що то таке?” — показує на Землю.— Земля,— кажу. “Чого ж вона,— питає,— така зелена та пишна?” — Так і так,— розказую йому все,— як жили колись, як тепер живемо.— “То ти, значить, мені й родичка,— далі каже.— Я,— каже,— Огневик, рідний брат твоєї матері; ти, значить, мені племінницею доводишся”.— Може,— одказую,— й так,— “Еге,— каже,— так, так… Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав — сконаю в тій глухій неволі. Я тобі,— каже,— поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим”.— Он,— кажу йому,— сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені,— кажу,— ні з чого.— “Ні з чого? — питає.— А візьми лиш грудку глею”. Я взяла.— “Ліпи з неї, що хочеш”. А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: — Вже! — Думаю: “Що то воно буде?” — “Уже? — пита.— А ке сюди!.. Держи,— каже,— в руках, я дихну”. Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду… Дивлюся — невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця… Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною… Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче.— “Оце,— каже,— тобі й іграшка. Схочеш,— каже,— ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер,— каже,— прощай, бо, довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало”. Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило…
— То у тебе,— пита Правда,— й рибонька є? А покажи мені, яка вона?
— Добре,— каже,— сестро, ходімо до берега.
Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:
Рибонько, рибонько,
Срібная лусочко,
Золотії перця,
Плинь до мене, моє серце!
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.
Угледіла Правда та й не стямилася… Все їй своє — зелені долини, пишні квіти, ліси буйні — все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:
— Сестро! — каже,— що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі!
А Кривда їй і одказує:
— Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.
— Добре,— каже Правда,— хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити. Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда — пташок-польотушок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.
Зразу все те й розкотилося по всій землі… Правдині ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п’ють свіжу росу, а Кривдине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать… Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: котики-братики, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий — хто кого здолав, а той винуватий — що подався.
Тоді Правда побачила, як її Кривда обійшла, та так гірко засмутилася, а Кривда рада-рада!
Х
Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда, як угледіла, так і кинулася до його.
— Тепер,— каже,— лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-любов’ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє.
От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ: щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.
Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.
— Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати?— скрикнув Чоловік.
— Так і так,— кажуть йому.— Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали…— Всяке чим-небудь переступило його наказ.
— Ведіть мені злочинців на суд! — скрикнув Чоловік.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду,— всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.
— Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? — пита грізно Чоловік.
— Царю наш, розпоряднику наш! — повинилися перед ним злочинці,— винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От і почав Чоловік думати та гадати, як тих вину-ватих розсудити.
Правда на одно ухо йому шепче:
— Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:
— Ану,— суди! ану! — карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх повинно судить — всі винуваті… Всіх виполони до ноги, до коліна!.. Яке ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?.. А жити їм як? Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?.. Ну — перероди їх, перероби!
Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так: і покарати б, щоб не робили злочинства… Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?.. Махнув рукою та й звелів всіх випустити, і не сказав нікому нічого…
XI
На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.
Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості — старий та древній!
І от, чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: “Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Поділити? — думав він.— Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду, і, стрінувшись, почнуть ворогувати… Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина — другі будуть ремствувати, а на всіх разом — не помиряться”.
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли… Не знає Чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.
Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:
— Що робити, як їм бути?
От самий старший і каже їм:
— Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого… Як тепер будемо жити?
— Як жити? — питають другі.— Ну, кажи!
— По-моєму,— каже старший,— як жили, так і жити вкупі.
Мовчать менші, тільки голови посхиляли.
— Укупі? — замовив підстарший.— А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?
— Та вже ж хто старший, то не менший,— каже найстарший брат.
— То себто ти?— спитався підстарший.— Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити? — скрикнув він.
— А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.
— То що, що ти раніше родився? А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?.. Чого ж ми будемо тобі коритися?
Другі собі гудуть:
— Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а другому нічого?
Почали змагатись.
— Ну, як хочете, так і робіть,— каже старший брат.
— А як,— кажуть,— робить? Ось як зробить: ділиться — всіх порівну ділить, щоб нікому не було завидно.
Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись,— одно зостається лишнє або кому одного не дістає. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: “Моє!” — або: “Мені не стало!”
Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далі дійшло діло й до бійки.
Устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну, згубу самосічну; вибили народу чимало, вигубили цілі роди, виполонили цілі коліна. Зосталося небагато нащадків, що розтаскали начисто добро батьківське й порозтікались мерщій одно від одного в різні краї, несучи в своєму серці ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, від кого одрізнялися…
Так та Кривда знайшла ярміс приступити й до чоловіка і через його вже опанувала всім світом.
XII
З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкорінилися люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав’я, наробили царств і царів, панств і панів, та Правди не залучили до себе. Чим далі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита… Ніхто її знати не хоче. Часом тілько старі сліпці, божі люди, згадують її в своїх важких піснях:
Та вже ж тії Правди, Правди не зіськати,
Бо стала та Кривда тепер панувати…
— Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одоліє Кривду й почне на землі панувати? — спитався бабусі білолиций Івась.
Усі діти уп’яли очі в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько склонила голову, і та стара голова її на тонких в’язах чогось дуже хиталася.
