Там, біля липи, мало не плачучи, стояла тітка Дарка, а за пару кроків од неї, мов навіжений, крутився і підскакував підгонистий підсвинок.
— Дарко, він у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? — запитав тато.
— Ох, і не питайте, що ця холера витанцьовує, — аж застогнала жінка. — Купила ж на свої гроші нещастя. Думала, кабанчик, а він — кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горілкою, а він що витворяє! — Жінка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибків, осів на задні ноги, кувікнув і здивованими червоними очима поглянув на господиню.
— Він у тебе і на сцені зміг би виступати, — засміявся тато і багатозначно глянув на дядька Трохима.
— Свиням горілка не так іде на душу, як коням, — пробубонів дядько Трохим.
— От не знав досі, що й свині мають душу, — підсік тато дядька Трохима і покивав рукою тітці Дарці: — Повертайся, жінко, додому та протверези свого танцюриста огірковим розсолом.
— Так, напевне, й доведеться зробити, — сумовито погодилась жінка. — Пропав торг, пропала й горілка. А щоб тобі, сякий та не такий!..
І де тільки того люду береться на ярмарку?! І як він не загубиться в отій рухливій каші, що розбухає, коловоротить, гуде, сміється, торгується, марнословить, озивається іржанням коней, ревінням волів, дзвоном заліза, горшків і струнами лірників?
І чого тільки тепер нема на ярмарку?! І кожухи нижче п’ят, щоб за собою промітали сніг, і коротенькі, обшиті смухом кожушки для дівчат і парубоцтва, і свитки, і киреї, і чоботи різних фасонів, і постоли, які сміються усіма зморшками, і шапки, як стіжки, і такі вкорочені, що й з вухом не поздороваються, і рукавиці, і ногавиці, і циганські сережки з червонного золота, і персні під золото. І все це саморобне, зі своїм мудруванням і хитруванням.
Є тут і фабричні сукна: англійські, французькі, німецькі, австрійські, — усі відбиті в завойовників; купують їх не так статечні люди, як фертики-вітрогони і писарі, що хапаються за хвіст моди і цим показують увесь свій розум. Навіть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станції Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, і не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось інше. А жінки здогадалися, що то за-гранична глина, розколотили її водою та й почали підводити призьби. А який із цього толк? На це мастіння, мов навіжені, накинулися свині й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер і в нас довідались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. І коли хтось вередує з їжею, насмішкувато запитують:
— І що ви будете споживати: какао чи хляки?
А якої тільки олії нема в нас! І соняшникової, і льняної, і конопляної, і з рапсу, і з кользи, і з рижію, і з маку. І така вона, кажуть, корисна, що допомагає навіть тим, у яких чогось не вистачило олії в мізках.
А от краму на ярмарку мало, і він кусається — дуже дорогий. Саморобне полотно тепер заміняє хліборобу крам.
Над дорогою прямо різнокольоровими пагорбами підіймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макітри, і жінки руками вибивають із них передзвін.
— Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь мелодиці своє череп’я. — В ньому більше дзвону й приварку, ніж в іншій голові…
— Ось Варвара, що ніч обірвала, а день доточила! — показує маляр жіноцтву молодюсіньку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.
— Чого ж твоя Варвара в стрічках? — підозріло допитується немолода жінка.
— Бо вона ще не дожила до ваших років, їй теж хочеться подівувати…
— Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.
— Ніяк не можу дешевше, — впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великі кадуби, бочки, бочата, а в них то зітхає, то посвистує вітрець.
— Чого ж не можете? Чи він родив вас?
— Та ні.
— А може, він із срібла-золота?
— Та ні, — тягне своє бондар.
— То чого ж тремтите над ним?
— Чого? Я в цьому кадубі, чоловіче, сім років ховався від жінки, лише на восьмому дійшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, — собі дорожче коштує.
— Га-га-га!..
На худоб’ячій торговиці наша Обмінна не привернула уваги покупців. Прив’язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сіно і, очевидно, думала про людську невдячність. Купці зневажливо проходили повз її натруджені роки і зупинялися біля тих коней, що мали в очах не горілчаний блиск.
— Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
— На всякий товар є купець, — заспокоїв тата дядько Трохим. — Знайдеться і на Обмінну.
— Хоч би за неї десятку дали.
— Може, і десятку дадуть, може, й на дев’яти зійдетесь, та й вісім — гроші, — не журився дядько Трохим. — Головне, щоб свіжа копійка забряжчала. А он і Володимир купців розганяє, — видко, загилив ціну, як за рідну маму. Може, пособити йому?
— Пособляй.
Дядько Трохим підійшов до скупердяги, перекинувся кількома словами і схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тоді дядько Трохим втиснувся в гурт і витягнув звідти дядька Миколу, той підступив до корови, зміряв її лукавим оком і заговорив, як у цимбали заграв:
Чуєте, люди добрі! Продається корова — не корова, а диво! Має вона чотири дійки, два роги, один хвіст — і все доїться! В дійках — молоко, роги збирають масло, а хвіст — жир.
Покупці одразу посунули до корови дядька Володимира, і навкруг нього зчинився регіт.
До нас молодцювате підійшов дядько Трохим.
— То продасть Володимир корову? — запитав його батько.
— Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повірить йому.
Незабаром дядька Трохима, тата і маму добрі люди покликали запити могорич.
— Як же ми всі підемо? — завагалася мати.
— Чого ви, Ганю, журитесь? — знизав плечима дядько Трохим. — Залишимо тут Михайлика, і хай править за коняку всі дванадцять карбованців. Хіба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! — блиснув на мене веселими золотими перснями і подався з батьками на могорич.
Коли вони загубились у людській коловерті, я хотів було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долітав з другого кінця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високій шапці селянин. Він здивовано дмухнув на свої вуса, відділив од них два прокурених віхтики, потім обережно обійшов навколо Обмінної, хмикнув і запитав мене:
— Вона ще жива?
Такої насмішки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмішника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провів рукою по її голові, і — диво — Обмінна не вишкірилась, а стиха заіржала.
— Таки жива! — ще більше здивувався дядько. На його прив’ялих щоках і під його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмішка.
Хотілося мені спересердя щось відрізати йому, та якось стримався.
— Хлопче, а скільки цей одер править? — хитруватенько подивився на мене купець.
— А нащо він вам?
— Та думаю поставити його в рамку і любуватися.
— Оце ж і ми робили.
Покупець засміявся і знову запитав:
— То яку він ціну править?
— Дванадцять карбованців.
— То чого так дешево правиш? Чому не всі двадцять?
— Це вже тата спитайте.
— А де ж він?
— Десь на ярмарку, — пожаліснів мій голос. Я догадався, що переді мною стоїть справжній купець, — Дядьку, ви думаєте купити її?
— Таки думаю. Або що?
— Я не радив би вам цього робити.
— Що-що?! — витріщився на мене цибань, відстовбурчив губи на піваршина від зубів, а потім розреготався. — Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрічав на своєму віку! Кумедія, та й годі!..
Йому це була комедія, а мені — горе.
— Чого ж ти не радиш купувати? — аж нависає наді мною покупець.
Я оглянувся. Навколо ворушився, гудів, бив у шкарубкі долоні, сміявся і видзвонював ярмарок, — йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.
— То чого ти не радиш мені бути вашим сватом? — нетерпеливиться цибаневі. — Скажеш чисту правду — куплю бублика.
— Не треба мені вашого бублика.
— Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.
— Ви ж татові не скажете?
— Нащо мені на спільника наговорювати? — правдиво дивується увесь вид цибаня. — Говори!
— Стара вона дуже.
— Стара, але здужала, — заступився за Обмінну покупець. — Ви їй западинки під очима не заливали теплим воском?
— А це для чого? — з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмінної западинки.
— Розвелось тепер хитрунів, які й коней підмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?
— Трохи кривоклуба…
— Для робочої коняки — це не велика біда. Ще що?
— І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.
— Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, — знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. — І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?
Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька:
— Чим ви, чоловіче, свого рисака годуєте?
— Золотими галушками, — не розгубився батько.
— Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?
— Хіба дитя не казало?
Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.
— Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.
— Ой дядьку!.. — скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.
— Що ж мале напатякало вам?— вірить і не вірить тато покупцеві.
А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.
— Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній — нічого й думати.
— Оце дочекався помочі! — батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.
— Так-так, — нахмарився й дядько Трохим. — А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.
Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
— Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!
— Вашою?! — зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець. — Невже вашою?
— Моєю! — добродушно засміявся цибань. — Я ще якимсь підпилим дивакам продав ії за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!
— Веселий ви чоловік, — не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.
А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається:
— Ви її горілкою не підпоювали?
— У нас не ваша вдача, — насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере “соб” — на сміх.
— Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, — приязно поглядає цибань на дядька Трохима. — На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?
— Може, й будемо.
— Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев’ять — і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?
— Хай буде так! — Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.
— От люблю, коли якась комерція є! — нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: — Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?
Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:
— Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.
— Усюди, але не на ярмарку! —заграв очима батько. — В торгу і святі правди не кажуть, — неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
— Ой хочу! Коли можна — з маком!
— Ще й з маком? — погрізнішало батькове надбрів’я. — Дома я тобі утру маку!
— Е? — не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.
А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.
— Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, — мало не плачучи, благаю селянина.
— Та не буду її кості калічити, — пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.
Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.
