РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Я вискочив із шкоди, як горобець із проса: навіть мати не здогадалася, де сьогодні побувало моє галіфе. І хоч воно трошки посвітліло, та це не дуже велика біда: хіба в слушну хвилину не підфарбую бузиновим чорнилом? А його мені не позичати, бо ще з осені заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Після такого виробництва тато з місяць не міг налюбуватися моїми руками і все казав, що вони стали схожі на облізлих кротів.
Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило і для себе, і навіть на обмін, — уже три пера виміняв — вісімдесят шостий номер, череватеньке — ложечкою — і рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулі, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Літині.
Мені навіть трохи смішно стає, що ні батько, ні мама, проходячи повз моє галіфе, нічого підозрілого не помічають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
Заклопотана і варінням, і мастінням, і прибиранням, мати ткнула батькові й мені шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потім на двері й витурила нас із хати:
— Ідіть, помічники, і до першої зіроньки не приходьте мені!
— Оце маю пошану від рідної жінки, — удавано зітхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стіжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрічаються сонце й вітер: сонце надає їй полиску, а вітер мінить і мінить на ній кольори.
Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами і сіном; біля засторонків, наче військо, в два ряди стоять золоті околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобці, їм зовсім добре у нас — і їсти є що, і холод не страшний: як припече морозець, влітають у бовдур і вигріваються, скільки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потім, коли вилітають на подвір’я, навіть коти розгублюються: яка це птиця з’явилася взимку?
— То як, сину? — косує батько на полицю, де лежать пилка і сокира.
— Еге ж! — кажу я весело, бо тато страшенно не любить ні кисліїв, ні кислого слова.
— Хай пила замінить ковзанку?
— Хай! — безтурботно кажу, зиркаю на більшу галіфину й чавлю у собі посмішку.
— Молодця! — хвалить тато й наводить на мене очі — бдне примружене, з приплющеними бісиками, а друге з бісиками на повний зріст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмінно чекай каверзи. Дочекався і я її. Тато по-кравецьки зміряв мене від голови до ніг, а потім з ніг до голови, зиркнув на двері й тихенько запитав: — А злякався дуже?
— Злякався? Коли?
— Уже й забувся?
— Ви про що?
— Про те, як ти в ополонку вскочив.
— То ви знаєте? — несамохіть вирвалося в мене. Я з переляку внімів, знітився і облизав уста, що одразу ж посмагли.
— Та знаю… Ну, чого став як мурований? — Тато обома руками охопив мене, одірвав од току й притулив до себе. — Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?
І тепер у батькових очах я побачив не бісики, а зажуру й теплінь.
— Ой таточку!..
— Ну, що? — сумно спитав і торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.
— Нічого, — ледь прошепотів і з вдячністю тісніше притулився до батькових грудей. Я хотів щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слів і тільки зітхнув.
— Ніщо в тебе не болить?
— Ні, таточку…
— У чоботях не квакають жабенята?
— О, звідки їм узятися взимку? — не второпав я зопалу.
— Питаю, чи не мокрі ноги, бо їх треба тримати в теплі.
— Не мокрі… А мама знає про це?
— Не знає. А то було б нам сліз і на свят-вечір, і на різдво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках… Постараємось мамі на дровця? — ставить мене на землю.
— Постараємось! — одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловіків, поважно йдемо робити ділечко… І аби ви тільки знали, як сьогодні приємно бриніла-співала пилка, а ще приємніше перегукувалась із сокирою в саду луна.
От і вечірня зіронька стрепенулась за сусідським двором, де поскрипує і поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучі дими, на вулицях стає гомін і шарудіння саней, а снігами до кожної оселі бредуть фіолети. З хатини в святешній хустці й сачку виходить мати, на її обличчі уляглись урочистість, злагода і очікування казки.
— Де ви, господарі? — стиха, ласкаво гукає тата й мене і на піврозкритих устах тримає любов.
— А нащо ми тобі? — ніби дивуючись, озивається від дровітні тато.
— Просимо, дорогий муже, і тебе, сину, до хати, — з таким усміхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться підбігти до неї і поцілувати руку.
— Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? — удавано строго допитується тато.
— Це ж люблячи вас! А кого любиш — навіть коцюби не пожалієш, — грає мати розквітлими очима і дає нам дорогу.
— Ти диви! — похитує батько головою і, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чудні ці дорослі.
Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили і вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, й свят-вечірній стіл. На ньому зараз лежать три хлібини, грудка солі, височіє стос гречаних млинців і стоять з різними пісними стравами ті святешні мальовані полумиски, що бажають добрим людям і здоров’я, і щастя, і червоного цвіту.
Батько перший заходить за стіл, оглядає всі страви, від куті з маком до миски з бобом, і поглядом дякує матері за її старання… А який він поважний стає, навіть не посміхнеться, коли виносить корівчині покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечір. Ось він і бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:
— Прямо не біб, а срібні карбованці.
Глянув я на миску, — і справді лежав у ній біб срібними монетами.
Та найбільш урочиста хвилина прийшла тоді, як тато з бичем від ціпа став на порозі під гіллям ясенів, на які позліталися зорі. Ось він поглянув у засніжену далечінь, що горбилась за селом, і тихо покликав мороза:
— Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!
Я застигаю біля тата і не вірю, але трохи й вірю, що на дорозі, висвічуючи туманом бороди, може об’явитися з мішком за плечима Дід Мороз і підійти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гіллі ворушаться зорі й обтрушують та й обтрушують срібну паморозь.
— Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти! — вже голосніше покликав тато.
Але й після цього ні на вулиці, ні на городах не обізвалися кроки дідугана. Батько ще й втретє покликав його, та він, мабуть, забарився на якійсь лісовій чи степовій дорозі. І тоді тато уже грізно наказав йому:
— А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, і не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: іди краще на круті гори, на моря, на ліси, нам шкоди не роби!
Далі батько кликав сірого вовка. Він теж не поспішав, маючи свій клопіт у лісах. Не квапились на кутю чорні бурі та злі вітри. І тато заклинав їх:
— А не йдете, чорні бурі і злі вітри, на вечерю, то йдіть собі в безвість, хліба не здувайте, полукіпків не валяйте, стріх не зривайте!
Потім тато навстіж відчиняє наші скрипливі ворота: а може, приб’ється яка добра людина з дороги, то й погріє душу теплою стравою. І тільки після цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподівання батьків. Оті великі надії на хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі сходяться і сходяться в нашій хатині, що й справді починаєш вірити: настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото прясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги.
Аж ось на вулиці обізвалися колядники. Я перший вибігаю надвір. Колядники вже підійшли до хати тітки Дарки — звіздоноша, “береза” й міхоноша попереду, а “коза” й “дід” у страшній машкарі позаду. І чого тільки не виробляють ота “коза” й вертлявий “дід”, лякаючи дорослих і дітей. Та ось задзвонив дзвонар — і всі притихли, з’юрмилися біля вікон, а зеленкуватими й синіми снігами, скільки світу видно, покотилися, задзвеніли молоді голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселі:
А чи вдома, вдома та бідна вдова?
Нема вдома — пішла до бога,
Бога благати — щастя прохати:
— Ой дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшениці,
Лан пшениці — на паляниці.
А ще гречки — на варенички…
Яка не є убога наша хатинка, а і їй колядники наспівали щастя, наспівали, що в нашому дворі будуть стояти і місяць, і ясна зоря…
Гай-гай, куди відійшли ті далекі роки? Вже одних колядників забрали войни, других — сира земля, треті стали дідами, а й досі віриться, що в твоєму дворі, біля тебе, стояли з одного боку місяць, з другого — ясна зоря…
По всьому селі порозходились колядники, до кожної хати звіздоносці прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он біля Зарічки обізвалася сива давнина, коли хмари ворогів обкрадали наше сонце і землю:
То не з моря тумани,
То із коней пара…
Од чорної погоні з Туреччини, з Німеччини, з Татарщини летять, Дунай перелітають козацькі коні, перелітають, не вмочивши у воду ні свого копита, ні козацького стремена…
Іду я з вечерею до дядька Себастіяна, прислухаюсь, як за тинами підстрибує морозець, придивляюсь, як у тінях і дрімливих місячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. І так мені добре та радісно стає на серці, наче і я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихі води, на ясні зорі.
А на шляху в цей час обізвався передзвін зброї і стремен, загупали кінські копита Я в подиві оглянувся. В прозорій темряві імлисто вималювались побільшені постаті вершників. І ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетіли-промчали на Літин червоні козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у місячний напівсон.
То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, на цім світі. Я довго дивлюся услід червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику і вже не знаю, звідки вони взялися — чи з тихого Дунаю, чи з-під синього Бугу, чи з-під зоряного пилу.
Отак і сходяться пісня і життя, присмерк давнини і світанок сьогодення. А наді мною вечір жменями засіває зорі, а біля мене арфами бринять підморожені верби, а під ногами голубі тіні бавляться з снігом, що іскриться зблизька і туманиться поодаль, як із коней пара. На леваді перегукнулися куріпки, — і вони поспішали в село на свій свят-вечір біля якогось стіжка чи клуні.
Задуманий і радісний, підходжу до подвір’я дядька Себастіяна. І тут ворота розчинені навстіж: а може, забреде погріти душу захожа людина?
Я дивлюся на поплямовану місяцем хату і вражено зупиняюся. Щб ж воно робиться? На хаті, в засніженому кустратому гнізді, де літували собі лелека й лелечиха, тепер стоїть самотній лелека і дивиться на схід.
“Протри, чоловіче, свої очі, — кажу сам собі, — бо ж над тобою глумиться якась вечірня мана”.
Я й справді протираю очі, знову косую на гніздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася і як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби і тільки тепер догадуюся, що в гнізді стоїть дерев’яний лелека. Хіба ж і в цьому не пізнаєш вдачі дядька Себастіяна? Захотілося чим-небудь здивувати і порадувати людей, особливо дітвору, от і поставив птицю в гніздо; дарма що вона дерев’яна, а комусь звеселить око і кине в душу хоч краплину весняного сонця.
І поки я собі любуюся птахом, поки перелітаю у весну, на ті лужки, де на латачі, м’яті, зіллі і сонці вибілюються полотняні стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:
— Михайле, дитино, це ти?
— Авжеж, я, дядьку Себастіяне, — затремтів мій голос від радості і вдячності до людини, що першою, після мами, нахилила над моєю дорогою зорі, взяті чи то з неба, чи з доброго серця.
— От і добреї — виходить дядько Себастіян із сіней. — А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.
— Е? — віриться і не віриться, і мені аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стільки любові і від дядька Себастіяна, і від людей?
— Справді. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собі, мороз чи сірий вовк.
Рослий, красивий, горбоносий, він підходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вітрець підмітає срібло, а дерев’яний лелека виглядає весну.
— Тато просили, мама просили і я вас прошу на вечерю, — кажу тихцем та й передаю чоловікові ув’язані в білу хустку горшки-близнята з теплим узваром і кутею.
— Спасибі, спасибі, дитино, — бере дядько Себастіян вузлик, а мене охоплює тією рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. І робота, і скорбота вибили на ній знизу глибокі борозни і мозолі, а зверху виліпили жили завтовшки з мої пальці.
— Це правда, що ти на льоду завалився?
— І ви знаєте?
— Я вже й на ковзанку їздив, і хотів було до вас приїхати.
— Ото б настрахали маму, — знову лячно стало мені.
— Дивися ж, хлопче, дивись! — ще тісніше однією рукою притуляє мене до себе дядько Себастіян.
— Буду дивитисяі — вже веселіше кажу я і на інше збиваю думки чоловіка: — А де ви такого лелеку дістали?
— Славний?
— Славний.
Дядько Себастіян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає сміятися. Він дуже гарно сміється, назбируючи на вії, очі й зуби місячне сяйно.
— Це мій друг вирізав лелеку із осики, а я вкрав його.
— Ви вкрали? — жахнувся я.
— А що було робити? Продати він не хотів, так я тихцем за лелеку — і в мішок. Постоїть у мене кілька днів, і завезу назад. Ходімо до хати.
Біля сінешних дверей навсторч стояло дві камінні плити, їх. не було ще кілька днів тому.
— Що воно таке, дядьку Себастіяне? — нахиляюсь до плит.
— Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, — проводить рукою по напівстертих людях і конях. — їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав із старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. І досі не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Відібрав я ці плити-завезу до Вінниці: а може, згодяться вони добрим людям.
Ми заходимо до хати — в теплі пахощі сіна, хліба і свіжих липових ложок.
— От і гість до нас прийшов, Михайликом звати, — знайомить мене голова комнезаму із дядьком Стратоном, колишнім міністром селянсько-бідняцької республіки, далі з відомим на всю округу музикою Федоренком (його сім’я складає аж цілий духовий оркестр), з кобзарем Левком і навіть зі своїм батьком, що саме стоїть посеред хати в білій сорочці й білих штанях, мов розгніваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вітер, а вуса опустилися вниз, на дощ.
Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився із сином і навіть у свят-вечір знайшов час гарикатись. А потім, дивись, і сусідам піде жалітися, що його сякий не такий розумець не має в голові олії. Старий ще й досі не може забути, що в революцію син узяв з економії не корову чи коня, а піаніно, і завжди, коли підходить до цієї панської забави, презирливо каже: “У-у-у…”-і пальцем шпиняє її в зуби.
Батько Себастіяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе:
— Злидні всіх країн, єднайтесь!
А в хаті всі, окрім нього, починають сміятися.
— Що, я, може, щось смішне сказав? — дивується старий, і дивуються під сивобрів’ям його перестояні, наче памороззю прихоплені очі. — Ні, таки піду додому, — не кумпанія ви мені! — береться за шапку і зачерствілий кожух, що лежить на скрині.
— Та чого ви і куди ви, тату? — дядько Себастіян рукою притримує сміх. — З вами так усім весело, їй-бо, давно так не реготав.
— Трясця твоїй матері! — обурюється батько. — Дурносміх завжди знайде з чого пореготати, навіть коли має піст на копійку. От подумайте собі, люди добрі, як мені дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цілий полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молоді очі, кидають їх на стіл, — стіл щебече! Ще й могорич і закуски городські ставлять. А він, як бейбас, повертає гроші, повертає напитки-наїдки, а піаніну лишає собі. То хіба ж я винен, що на самісінькій середині його розуму розсілася дурість?! Коли б не вона, мав би чоловік грошви і на корову, і на кабана, і на вариво, й на приварок.
— Так то ж, тату, гроші від непмана.
— Ну і що?! Аби не від дідька! — старий випив чарку, поморщився і зажурився: — Ні, щось я тепер не те що людей, а навіть свого засмута ніяк не врозумію. І птиця на срібну сітку летить, а він аби знайшов навіть перо жар-птиці — віддав би у фонд.
— Революція, діду, зробила вашого сина таким, — обережно обізвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втішило старого:
— Говори та балакай мені! Революція — велике діло. Так чого ж тоді він далі в революцію не йде?!
— Це ж як вас, діду, зрозуміти? — на округлому виду Федоренка здивувалися круглі, обведені темним веселим огнем очі.
— А так: давали ж йому в самій Вінниці службу, давали й жалування, і квартиру з шпалерами давали, іди поглиблюй революцію! А він чи здивачив навік, чи захотів світ здивувати: зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, іще порції чекає! З ким я тоді віку доживати буду?
— Та не треба, тату, — дядько Себастіян лагідно, з доброю усмішкою подивився на батька. — Я ж вам казав: мені та служба не до душі.
— От бачите, йому та служба не до душі! — ще більше розгнівався старий. — А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспішає, щоб показати своє соображеніє розуму. Та що ж це вийде:
Юхрим ближче до революції сяде, ще й тебе ліктем чи коліном відштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар’єристом. А на кого ж він робить оце кар-кар? На тебе ж! Тоді хто з вас дурніший?
— Та цур йому, тій балаболці, — обізвався кобзар. Його вдумливі, зі смутком на денцях очі глянули кудись аж поверх оселі, рука торкнулася до басів, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодію. І хата вже стала не хатою — прижуреним степом з отією дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отією чайкою, що під крилами тримає ранковий туман, а в серці — материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастіяна:
Ой горе тій чайці,
Чаєчці-небозі,
Що вивела діточок
При битій дорозі…
До дядькового низького заспіву припав тенор Федоренка і пішов, пішов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тієї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога і де вітряки перелопачують крилами її кигикання і вітри.
В це свято двох голосів, один з яких вів мелодію низом, а другий брав горою, вплітався і стихав третій — кобзарський, битий морозами і метелицями, січений дощами і громовицями.
І враз, коли пісня вже завмирала, старий кобзар гірко зітхнув,. припав сивою головою до столу і заплакав. Ось і сльоза впала на струну, і вона теж обізвалася жалем. Усі кинулись до старого.
— Що з вами, діду Левку? — прихилився до нього стривожений дядько Себастіян.
— У кожного своє, сину, — підвів голову од столу кобзар і пальцем почав витирати очі.
— Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? — підійшов до кобзаря Себастіянів батько.
Обоє сиві, наче молоком облиті, глянули один одному в очі, побачили в них, як у снах, свої давні літа, свої різні дороги й зітхнули.
— То чого ж ти, Левку? — знову співчутливо запитав дід діда.
— Чого? Ти ж пам’ятаєш, Вікторе, який мав я колись голос?
— Пам’ятаю, Левку. Пам’ятаю його на ярмарках і дорогах, на весіллях і похоронах.
— То не жаль мені себе, не жаль років своїх, а голосу жаль… Оце зараз не вивів його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастіянів батько зітхнув, у роздумі похитав головою:
— Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так і треба, може, це теж — революція. — І тихо попрохав сина: — Заспівай мені про ті василечки, що сходять на горі, і про той барвінок, що послався під горою.
І знову дядько Себастіян повів мелодію своїм могутнім баритоном, а горою пішов тенор Федоренка, до них приєднався підголосок колишнього міністра селянсько-бідняцької держави, в яку входило аж три села. Тільки Себастіянів батько, стоячи посеред хати, не співав; він дивився кудись у далечінь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекі літа, свої далекі василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тільки у снах.
— За тебе, Себастіяне, за тебе, людино! — після василечків підняв чару колишній міністр, а теперішній голова комітету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
— Ні, за діда Левка, за голос його, що все життя підносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь біля кендюха.
— А щоб тебе, вилупку! — махнув рукою і вперше за вечір засміявся Себастіянів батько.
— Спасибі, Себастіяне, що уважив, бо головне в нашому ділі — душевність, а решта-все тлін, — по старості літ кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженівку і тільки опісля випив, що мав випити.
— Артист! — показав усі зуби Федоренко, хотів так само зробити, але це в нього не вийшло. Він знову засміявся і запитав мене: — А ти артистом не думаєш бути?
— І чого тебе весь час до артистів тягне? — здивувався дядько Стратон.
— Ой, люблю сцену, як своє життя! — зітхнув Федоренко. — Інколи як сядеш на ній зі своїми синами і братами, то чуєш — у рай попав, і ніяк не менше!
— А платять за це добре? —спитав Себастіянів батько, і всі аж лягли від реготу. — Ні, таки я піду, не хочу страмитися з вами! — Старий знову підійшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька і жбурнув на піч.
— Побудьте ще, тату, без вас і свято скисне!
— От навіжений. І що мені робити з тобою?— пробурчав старий, але залишився.
— О, ще хтось до нас! — повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович, біля якого на ярмарку завше товпились люди. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. Це ж треба додуматись, щоб навіть у пужалні трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловік, — на його товстих вусах аж дзеленчали крижані бурульки. Привітавшись, він зірвав їх з вусів, стер наморозь з дугастих брів, бережно скинув з плеча мішок, у якому обізвалися гончарські скарби.
— Демку Петровичу, вихиліть чарочку з дороги! — запросив господар.
— Для сугріву душі і рук не завадить, — охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвітом чарку. — Ваше здоров’я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженівку переганяєте?
— Це запитайте Федоренка! — засміявся дядько Стратон. — Він з якогось весілля доп’яв такого зілля. Демко Петрович зітхнув:
— Музика за свою роботу має веселуху, а гончар — жовч.
— Чого це ви такої сумної завели? — здивувався дядько Себастіян. — Хто вас зобидив?
— А будеш на свят-вечір слухати грішне?
— Та що робити? Послухаю.
— То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.
— Хто ж вам життя вкорочує? — насторожилося міжбрів’я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.
— Ет, багато казати, та мало слухати, — хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.
— Говоріть! — наполягає дядько Себастіян.
— А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
— Хто ж вас ужалив?
— Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! — Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну. — Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.
