Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив’яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого ронечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.
— Боже, як гарно! — аж застогнав кобзар.
А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.
— От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!
— Бог Адама теж виліпив з глини, — вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.
— Спасибі вам за радість, — подякував гончареві дядько Стратон.
— І справді ви маєте хоч краплину радості? — подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.
— Про що й казати, — аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. — І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?
Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:
— Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.
— Не знаєте ви ціни своїм рукам.
— Найшовся такий, що склав їм ціну, — зажурився гончар.
— Що ж воно трапилось?
— Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.
— Що?! Юхрим вас обклав?! — одразу ж розгнівався дядько Себастіян.
— А хто інший? Своячок!
— Не своячок, а книшохап! — нахмурився дядько Себастіян.
— Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?
— Ви йому про це казали?
— І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.
— І ніхто не рятував вас?
— Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.
— Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. — Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.
Гості й батько насипались на нього:
— Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!
— Нащо він тобі на святий вечір здався!
— Я комусь зроблю його грішним!
— Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? — знову розгнівався батько.
— На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.
— Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?
— Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! — Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, — йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним.
З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
— І що ви скажете про нього? — питається сам у себе кобзар.
— Що я скажу? — обізвався дядько Стратон. — Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий — мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.
— А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.
— А він живе для лінії! — засміявся Федоренко.
— Лінії! — перекривив Себастіянів батько. — Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?
Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з’явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю і, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на сніг, застогнав, підвівся, п’янкуватими очима поскляніло глянув на нас, здивувався і одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнішого.
— І вас отак сюди привезли в гості, як мене? — звернувся до людей і почав правицею розтирати поперек, а лівою — живіт.
Це несподіване запитання розвеселило усіх, а на мінливе Юхримове обличчя лягає вираз догідливості:
— От гарного коня має Себастіян! Прямо не кінь, а золотогривець! От везе чоловіку в селі!
— А тобі в місті? —запитав дядько Стратон.
— Теж ніяк не зобиджаюсь на своє офіційне державне становище, — говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму і непомітно робить крок і другий назад.
— Ти наче втікати збираєшся? — питає дядько Себастіян, змірявши поглядом ноги Юхрима.
— Тікати? — дивуються і очі, і уста, і квасолисті ніздрі Юхрима. — Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанією усі святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? — красномовно поторгав рукою кишеню.
— Повертай до хати! Поговорим про святешне, — похмуро каже голова комнезаму.
— Коли просять, то повернемо. І чого ти хмаришся, коли в гості привіз?
— Лиха година возила б тебе!
— Е, це вже випад! — підіймає голос Юхрим, а на його очі наповзають сірі плівки. — Привіз мене у гості, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: мені їхати поперек коня було не дуже зручно. І чи не думаєш, Себастіяне, що ми пунктуально розберемо це діло в повіті під девізом: “Геть партизанщину і махновську анархію!”?
— Яку анархію?! — скипів дядько Себастіян.
— Ну, оту, не зовсім культурну.
В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і єхидно запитав:
— Виходить, дорвався до влади?
На це Юхрим, як по писаному, відповів:
— Маю повагу від інстанцій, представників і газетної хроніки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органі:
“Оратор подробно остановился…”? Жаль тільки, що прізвище переплутали: замість Бабенко, чогось написали Бабій. Воно корінь один, та звучання зменшили, а збільшили причетність до бабодурства. Як ти на це дивишся?
— Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвіта інше напишуть.
— Чекай, коли маєш час, — знизав плечима і позлішав Юхрим. — Але не завжди отак висловлюй своє мнєніе при народі, бо я про тебе можу висловитись у кабінеті.
— Про твої підшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фінінспектором, думав, що лишаєш позад себе?
— Позад себе?.. Хай над цим питанням покоління думають! — безжурно відповів Юхрим. — А я для сучасності на потреби вириваю карбованець.
— З м’ясом?
— Карбованець завжди виривався із болем, із шкурою чи з м’ясом. Це знають усі ділові люди. А хто зараз у нас має стати пупом землі? Тільки ділові люди, що вміють і виривати, і вимолочувати карбованець.
— Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! — придушив гнів дядько Себастіян.
Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:
— Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене. ~ — Побачимо! Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:
— Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.
— І таки може, — погодився Себастіянів батько. — Хоч ти, Юхри-ме, дурень, а місце маєш розумне.
— Ти впізнаєш цього чоловіка? — насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря. Юхрим споважнів:
— Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.
— І ти, бевзь, посмів обкладати красу?! — В дядька Себастіяна аж уста затремтіли.
— Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фінансами краса? — обурився Юхрим, обурились його квасолисті ніздрі, та враз він утихомирився, а очі помасніли: — За красу завжди і всюди більше платять, то вона більше і обкладатися повинна. Резон?
— Тобі дай волю — усе красиве вичавиш! — обізвався сивий кобзар.
— І вичавлю! Я людина без різних селянських сентиментіві — по-нахабнішав увесь вид Юхрима. — Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб’є сльозу. І треба дивитися на житїя крізь призму в історичному розрізі! Бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих робітничо-селянської держави? І хай, натурально, оцей рукотворець без відповідного дозволу на те не кидається у мечтанія, у фантазії і ліпить, що положено ліпити з глини, — горшки і макітри; хай і він втямить: краса служить одиницям, а навар — масам!
— Дайте мені батога! — метнувся дядько Себастіян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обізвалось співом. — Я з цієї макітри нароблю шматків! Я ним відчиню свої двері!
З обличчя Юхрима злетіло нахабство, він сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетіла Юхримова жінка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всі її широкі розгойдані спідниці відразу відміряли собі півхати і розбудили в ній вітер.
Юхрим з подиву сказав: “О, прибіг Євген накоренок” — і притулився спиною до печі.
— Ой Себастіяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу із тіла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! — мінливими рум’янцями і кирпочкою між ними припала тітка Христина до плеча голови комбіду. — Хоч який він нікчема, а не прибий, бо ж і дурням треба жити на світі.
— Прибивати не буду, а провчити навіть при тобі не посоромлюсь!
— Ти справді не будеш його вбивати? — не повірила зразу молодиця і глянула на Юхрима. — А ти що варнякав? — і знову до дядька Себастіяна: — То не будеш?
— Нащо мені цей телепень здався?! Тішся ним, коли не докучив, як болячка.
Тітка Христина одразу ж повеселіла, крутнулась по хаті, а на її драбинками надітих спідницях ожило ціле господарство: і горох, і вишні, і птиці, і квіти, і колоски.
— Коли так, Себастіяне, всип моїй парі і за мене! Аякже! Бо хіба це чоловік? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащиці, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника і спідничника увесь грішний світ не бачив. Він скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на злість йому, хочу по-людськи жити.
Дядько Себастіян здивувався, опустив руку з батогом:
— Оце так! І тобі, жінко добра, не шкода буде твого каламутника?
— А він мене жаліє? — тітка Христина одним кулаком підперла бока, а другим насварилась на чоловіка. — Хай, лоботрясе, хоч раз віділлються тобі мої сльози! Скільки я тобі казала: не чеши чорта — бісом станеш! Аякже!
— Тоді, хрещенику, тримайсь! — дядько Себастіян відвів руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем і лобом двері, вилетів з хати, зачепився в сінях за діжницю, упав, тихенько зойкнув і рвонув на себе сінешні двері.
— І тут утік! — здивувалась і сумно похитала головою тітка Христина. — Він, певне, і від смерті втече.
Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, і в цей час у дворі обізвався густий здивований голос:
— Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбій, побоїще чи попоїще?
— Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радість! Аж не віриться, натурально! А в нас кругом така необразованість — і досі без цивілізації колядують… Може, до мене заскочимо? Оце буде святої Не різдво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. — солодкомовно зажебонів до когось Юхрим.
— Ти спершу обтрусись!
— Ой, стою перед вами необтрушений, як… Розгубився од індивідуальної радості. Пробачте. От спасибі, що приїхали! У мене дома є така запіканочка, якої і в Санкт-Петербурзі при монархії не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але від цього зілля ніяк не відмовитесь. Я недалеко живу, — не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
— А хто тебе з цієї хати випроваджував?
— Ох, вам би персонально не питати, а мені індивідуально не відповідати, бо я не люблю наговорювати, — Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб і там чули, який він справедливий.
— Ти не галайкочи півслівцями, а говори повним словом!
— Можу, Василю Івановичу, можу й повним, — і одразу стишує голос: — Ваш хвалений Себастіян персонально мною відчинив свої двері. От яка в нього первісно-елементна культура!
— Що?! Себастіян фінінспектором двері розчинив?
— Фінінспектором! І не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке він має фінансове соображеніє розуму.
— А двері ж цілі залишились?
— Не знаю, мабуть, цілі.
— За що ж ви не помирились?
— За сектори, Василю Івановичу. Я, не жаліючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастіян — індивідуальний.
— Та що ти мелеш?!
— Перевірте! Ось я тут, а Себастіян у хаті. Ми з вами на державній роботі у місті маємо кругозір, а він — пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землі і на індивідуальній пуповині.
— А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчів із села?
— От і ви, натурально, ображаєте свого фінінспектора, насмішеч-ки собі виробляєте. А яке життя фінінспектора в період непу і непереробленої дрібновласницької стихії? Гірше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, він навіть з-під гадюки має витягнути копійку!
— Ти дивись! Здорово сказано! — в голосі невідомого обізвалися подив і співчуття, а в хаті всі похмурніли.
— Кого це так розжалоблює мій пустослов? — смутніла тітка Христина.
— Голову повітвиконкому, — відповів дядько Стратон.
— Ще і йому заб’є баки мій поштуркач. І як він уміє отак прикидатися? — уголос дивується жінка. — Він тільки вдома стає самим собою, і то не завжди: навіть переді мною, забувшись, ще інколи лисичить, грає свої ролі.
Усі починають сміятися, а до хати в клубах морозу входять голова повітвиконкому і Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства і поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє двері, крадькома дивиться, чи вони залишилися цілі, й мимоволі зітхає.
— Добрий вечір добрим людям, — простуджено вітається молодий голова, підіймає довгі вії, і на його темному обличчі гарно виділяються сірі, з дрімливим туманцем очі. Та які очі! Напевне, з приімлених купальських світанків вбирали вони той дрімливий туманець, що вигинає вії, дивує, бентежить і радує людину. — То це ти, Себастіяне, відчиняєш фінансами двері?
— Як сказано! Як це сказано: відчиняєш фінансами двері, — підростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догідливих нулі й підняв угору вказівний палець. — О!
— І на кого ти, навіжений, окаєш? —— тихенько запитала тітка Христя.
Юхрим, як гусак, вигнув шию, витріщився на жінку, зашипів, зменшив на своєму обличчі нулі, але одразу ж перебудувався, посміхнувся і уклінно звернувся до голови:
— Познайомтесь, Василю Івановичу, — моя вірна, благовірна і предана половина.
— Чи не тю на тебе! — зніяковіла, засоромилась благовірна половина. — Вже моєму на голові пошиття сивіє, а в голові хрущі хурчать.
— Нічого собі характеристика! — повеселішав голова й націлив на дядька Себастіяна вії. — Ти не скажеш, чого це від тебе так утікав чоловік, що мало п’ят не розгубив?
— Напевне, поспішав зібрати свої обручі й клепки, — одразу ж відповів голова комнезаму,
— От бачите, як він розмовляє навіть у чиїйсь вищестоящій присутності! А при вашій відсутності він хотів побити мене отим батогом, що з одного кінця має музику, а з другого — біль. Розперезався Себастіян, як натуральний анархіст.
— Язик діамантовий, тільки слова — жабуриння, — спокійно обізвавсь маломовний дядько Стратон.
— Нате й мої штани в жлукто! — позлішав Юхрим. — Вони тут всі одним мотузочком зв’язані! А в’їлись у мою індивідуальність за те, що я по закону правлю податки, готові гроші з тих кустарів, які займаються не ділом, а безідейною і підозрілою фантазією.
— Почекай, почекай! Що це за безідейна і підозріла фантазія з’явилась у кустарів? — Василь Іванович підкинув угору чорні навскісні стрілки брів.
Тітка Христя благально простягла руки до голови повітвиконкому :
— Та не вірте губі мого чоловіка, — вона давно з правдою розминулась.
— Мовчи, неміч моя! Тобі й коваль розуму не вкує! — огризнувся Юхрим.
— Весело ви тут живете! — хмикнув Василь Іванович і звернувся до Юхрима: — Розкажи, як ти правиш з фантазії готові гроші?
— Отак, щоб не розгулялась вона! — І тицьнув пальцем на Демка Петровича. — Ось перед вами стоїть отой індивідум, що може, натурально, зробити з глини миску і горщик, ринку і глечик, макітру і куманець, кухоль і чарку — все, що потрібно в хаті пролетаріату і трудовому селянству. А він, замість реального трудового процесу, кинувся у мечтанія-фантазію і ліпить різну звірину, птаство і навіть чортів з людськими натяками і переживаннями. От я за це чортовиння і прикрутив його податком, за що й постраждав тілесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарів од податку. Ось як він розуміє і підриває фінансову політику першої в світі робітничо-селянської держави.
В очах Василя Івановича посвітлішав дрімливий туманець.
— Ти чого сваволиш, Себастіяне? Закон є законом і для гончарів, хоч би що вони виробляли. Хлібороб платить за землю, гончар за глину.
— Як сказано: хлібороб платить за землю, гончар за глину! —— У Юхрима знов округлились і очі, і нулі на щоках.
— Чого мовчиш, Себастіяне?
— А що мені казати? Гріх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то і ми подрібнішаєм. Я не знаю, хто придумав гірку приказку: бог для бідних сотворив вербу і картоплю. А коли людина на бідарській картоплі творить красу, то ми повинні похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажіть свої фантазії.
— Та нащо? — безнадійно махнув рукою гончар. — Вже маю собі з повіту прибідок, то не хочу мати самої біди.
— Чуєте, чуєте, Василю Івановичу, що, натурально, говорять усякі підозрілі про повіт! І це при голові вищезгаданого повіту! От яку вони красу творять! Отак і контрреволюцію створять! До них дивись, придивляйся і на замітку бери!
— Ну, про контрреволюцію ти вже, чоловіче, загнув!
— Ні, не догнув! А щоб повірили, — демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфіскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесість фігури, модель голови й округлість обох щік були зовсім схожі на мене. Покупці дивилися на чорта, а насміхалися з мене, про що можуть сказати записані в мою книжечку свідки. Ось таким способом цей індивідум може дискредитувати не тільки мене, а й керівництво всього нашого повіту. Я прогресивно наперед заглядаю!
— Дивився біс у воду і тільки чорта бачив, — хмикнув дядько Стратон.
— Показуйте, чоловіче, свої фантазії! — звернувся до гончаря Василь Іванович.
Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зітхнув і запитав голови:
— А які ж вам показувати фантазії? Возможні і невозможні, як говорить фінінспектор, чи тільки возможні? Юхрима аж залихоманило:
— У вас знов об’явились невозможні? Демко Петрович невинно відповів:
— І на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очі в гончаря:
— Не трусіть біду — обтрусите горе!
Майстер обурився, скинув старість із спини, випростався:
