РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Воно, звісно, дурниця, писати п’єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною — вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б’ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п’єси, навіть п’єси-суди над бур’янами, посухою і бандитами.
Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:
— Михайле, привіз п’єсу з стріляниною!
— І багато її? — завмираю од радості.
— В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б’ють!
— Оце п’єса! — тішуся я.
А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, — такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п’єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, — він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п’єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:
— А стрілянина є в них?
— Є, і навіть багато!
— Оце й добре, — схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині…
Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, — сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п’єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
— Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, — несе йому посмішку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:
— Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру. Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп’явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб’ються на ньому?
— Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? — прядучи пряжу, допитується мати.
— Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, — тато знову зиркнув на мене. — Оце ж написало воно якусь п’єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!
Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
— І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.
— Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?
— Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?
— Ото ж і говорила: школа поставить його п’єсу, ціна квитка буде п’ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю — посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?
— Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, — кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила батька мокрим рядном:
— Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.
— Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.
— Тату, і справді вчителька сказала, що… того, поставлять? — забринів надією мій голос.
— Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, — приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. — Пустиш нас із мамою в тіятри?
— Ой таточку!.. — Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.
— То чого ж так застидався? — знову смикає тато мене за чуба. — Може, й справді з нас щось буде?
А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
— О, і ви знаєте, — скривився я.
— Усе село знає. У нас із кашлем і п’єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?
Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п’єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:
— Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?
— Як це — роздобути? — недовірливо косує на нього батько. — У воді чи в крамниці?
— На дурничку! У воді з-під криги.
— Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? — підсміюється тато.
— Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає — на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.
— Скільки ж береш із собою мішків?
— Чотири і торбу про запас, — не моргнувши оком, відповів дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
— Чого ж так мало?
— Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо — на сани вкинемо, — навіть не посміхнеться дядько Микола. — То поїдемо, Панасе?
— Можна й поїхати, — погодився тато, — Готуй, жінко, мішки!
— І на рибу, і на в’юни, — додає дядько Микола. — Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в’юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом:
“Що там у тебе? Ой, подивись на долівку, — аж тіпається вона, — хтось вужів повну хату напустив!”
Глянув, а по долівці мої в’юни повзають, — чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в’юнів мало любові не позбувся.
Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
— Тату, візьміть і мене в Щедрову! — прошуся, бо вже саме слово “Щедрова” бринить мені казкою.
— Обійдемось без тебе, — відмахнувся тато рукою.
— Візьміть, таточку.
— Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.
— А на ковзанці я ж вибуваю цілий день! Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
— Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.
— Хай привчається до всякого ділечка.
— Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! — гримнув тато.
Мене з печі як вітром здуло, — босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув’язаний до дерев’яного засува.
— А хто там?! — гукаю баском.
— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?
— Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! — Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
— От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! — весело вітає гостя дядько Микола.
— Про ваші внутреності вам лікар розкаже, — сміється дядько Себастіян.
— То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
— А як же без приросту обійтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
— Ваш навряд чи зноситься — не ті ковалі його кували, — дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: — А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.
— Хто це — ми? — насторожується батько.
— Незамождики і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.
— Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! — каже дядько Себастіян.
— Чого ж це мушу?
— Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам — недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
— Не хочу.
— Боїшся? — в’їв тата дядько Себастіян.
— Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! — блиснули завзяттям батькові очі. — Спасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
— А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
— Коли тобі це подобається, — топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
— Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!
— Ой! — зажурилася мати.
— Громадою просимо, берися за це діло.
— Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, — зітхнув тато… І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба…
— То що тобі, Панасе, треба на початок? — повеселішав дядько Себастіян.
— З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.
— Нащо так багато?
— Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
— Тобі ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?
— Хай не забуває, що в нього є брат, — відрізав тато. — Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.
— То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, — погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.
— Завтра? — аж не віриться мені.
— Атож. Одягайся тепліше.
-Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
— Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!
— Як хочеш, діло хазяйське, — сказав тато.
Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.
Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.
— Чим це ти напакував торбу?
— Варениками — і для вас, і для мене. Покуштуйте.
— А ти куштував?
— Ще ні.
— То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?
— Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?
— Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.
— Не так-то й скоро.
— Та вже циган продав кожуха, — сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.
З’ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.
Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під’їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.
— Михайлику, хочеш побачити диво? — обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.
— Хочу!
— Тоді візьмемо ліворуч.
Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під’їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з санец і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.
— Гарно, Михайлику? — змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.
— Ой, гарно як! — щипаю кілька промерзлих кетягів калини, — І де її стільки взялося?
— Де? — задумався, спохмурнів дядько Себастіян. — Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата — у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з’явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав у дядька Себастіяна:
— І ви, значиться, приїхали ламати калину?
— А ви її ламаєте?
— Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
— Простуду лікуєте нею?
— Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші — навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на “ти”:
— Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
— Руки? — здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.
— Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!
— Великий крик за малий пшик! — ображено заметались вузькі, присмоктані уста. — За що мені така сіпанина?
— Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
— Маю.
— Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!
— А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?
— Хіба ж не видно?!
— Та видно. З Літина чи Вінниці?
— З Вінниці.
— Значиться, такий є приказ, — дивується чоловік. — Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди. — Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди…
Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу — і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.
— Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
— Не замерз.
— Все одно трохи пробіжімося.
І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м’яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.
Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в’їжджаємо на шкільне подвір’я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір’ї зараз тихо (школярі пороз’їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.
З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п’ястуком.
— Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.
— Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, — знайомить мене голова комнезаму.
— Спасибі, — невпопад кажу я і так виминаю шапку в руюах, що з неї летить шерсть.
Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:
— Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?
— Я сам, — прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.
— Випишіть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п’єси Шекспіра й каже:
— Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.
— Чого ранувато? — бурмочу собі під ніс. — Я дуже люблю читати п’єси.
— Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п’єси будеш вчити років через шість-сім.
— А в них срілянина є?
— Що-що? — округлюються сірі очі вчителя.
— Питаюся, чи б’ються, чи стріляють у цих п’єсах?
— Ага! — зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри. — Б’ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, — тоді ще наче й пороху не було.
— То я візьму її, — люблю, коли б’ються, — ніяково виправдуюсь перед учителем.
— Ну, коли так наполягаєш, бери! — вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович. — Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.
— Згода.
— Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю? — показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.
— Можна й цю, — беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;
— Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.
— Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, — вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками…
Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.
— Михайлику, очі попсуєш! — гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.
І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір.
— Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам… — жебонить жіночий голос.
А он біля ставу заспівали самі дівчата:
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…
Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:
— Любо, не застуди голос!
Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.
— Михайлику, пиріжка хочеш? — висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.
— А я тобі калини привіз, бери.
— Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.
— Коли теплий, то що ж… — напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:
— Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!
— І щось уловили?
— Кілька щук і цілісіньку торбу в’юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, — така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска — як срібні карбованці.
І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов’яга, позад нього погойдується і тихенько щось наспівує дитині молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повіяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:
— Мар’яно!
— Ой! Михайлику! — сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: — Це ти?
— Авжеж, Мар’яно! — зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б’ються віночки вій.
— Ой! Михайлику! Як ти виріс! — Мар’яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. — А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
— Справді?
— Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
— Та головую.
— І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар’яни:
— А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
— Та… таке й скажете, — засоромилася Мар’яна.
— Говори, говори.
— Зове ж… коли треба піддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
— Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? — вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
— Хлопчик… — і так гарно сказала, нахиляючись до нього: — Росте собі дитя!
— Їдемо ж до нас! — запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. — У нас і риба свіжа є!
— Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, — весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.
І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір…
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори…
