Мені теж стало лячно: як же можна обійтись без дерев, без лісу, без підсніжника, без черешень, без криничок, без грибів, суниць? От і зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вікно заглядає стара груша, а в друге — яблуня, що завжди нагадує мені бабусю. Хіба це не розкіш? Ні, далекий незвіданий степ не радував душу малого лісовика…
— Вмивайся, вмивайся, дитино, — квапить мене мати, ріже окраєць жорнового хліба й наливає з співучого глечика сизе, ще з вечірніми тінями молоко, що теж дихає суницями.
Я навіть спросоння помічаю, як журба не відходить од матері. В її тепер прибляклих, мов перестиглі волошки, очах аж куриться туга.
— Чого ви, мамо?
— Що тобі, Михайлику? — стрепенулась вона і туманом очей своїх поглянула на мене.
— Чогось ви такі сьогодні зранку виморені. Чи, може, прихворіли?
— Нічого, нічого, це я так собі. — І враз така печаль налягає на неї, що нажурені повіки починають тремтіти, як у зобидженої дитини.
— Не треба, мамочко, — припадаю до неї.
— Еге ж, не треба, — згоджується вона, а кілька краплинок падають на мою чуприну, і мати обороняє її від сльози зазіленою рукою. — Ой, бити б мене, та нікому: плачу, мов свічечка, їдь, Михайлику, їдь і надивляйся на ліси, бо хто знає, чи більше побачиш…
— Ви не журіться, мамо: якось воно буде, — хочу заспокоїти її, але не знаю як.
— Та якось буде. Тільки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? — з болем і гіркою усмішкою питається у яблуні, на якій гніздяться кривобокенькі, з білим пушком плоди.
Яблуня похитує гіллям, приколисує своїх діток і мовчить.
— А може, мамо, разом упремося на своєму і якось переважимо тата?
— Ох, як важко переважувати його. Цілу ніч сьогодні сварились і сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душі, аж гримить… Може, в степах вільготніше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужків-бережків. А там, у степах, не те що лісу, навіть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш ні соловейка, ні зозулі, ні одуда, ні деркача.
— Ой! А яка ж там птиця проживає?
— Дуже велика — дрофа, проти неї гусак такий дрібний, як качур проти гусака. Але дрофа не співає. А що ж то за птиця, коли є пір’я, а нема голосу? Це ж у нас як заспіває соловей, то й зорі поближчають.
— А тато де?
— Ще й не розвиднілось, як пішов у ліси.
— Чого?
— Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пішов.
В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір, де під зубами Обмінної, мов невидимий вогник, потріскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, — в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу.
Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману.
І чогось такий жаль охопив мене за цими лісами, за таємничими просіками в них, за розгубленими по урочищах пасіками, за отими галявинами, де так гарно цвіте перестріч і золотарник, і за отими красноголовцями, які будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсім розтривожився, а далі повернув здивовану Обмінну на дорогу, яка вела до якимівської загорожі. Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, — от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець.
В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав’я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
— Михайлику, гов-гов! — пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.
— А хто там вигукується? — голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.
— Це я, Михайлику! Гов!
— А хто ти така? — питаюся так, наче не впізнаю.
— От і не скажу!
— Ти, може, лісова мавка?
— Ні, я дівчинка з лісу, — сріблом надзвонюється знайомий сміх.
І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
— Ти приїхав?
— А ти не бачиш?
— Авжеж, бачу! — радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. — До мене приїхав чи по дорозі?
— По дорозі.
— А чого б не до мене? Все б веселіше було.
— Та до тебе, — зіскакую з коняки. — А чого ти ногами чечітку вибиваєш?
— Бо зраділа тобі. — Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. — На добридень тобі.
— На добридень. Ти сама тут?
— Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.
— І що ж ти робиш у світі?
— Суниці по лісах збираю, — поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки. — Її зародило в цьому році, як роси!
— Як роси?
— Ну, чуть-чуть менше.
— Чом не в загорожі збираєш?
— Щоб траву не витолочити, — по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
— А в тебе коси підросли.
— Що мої, — байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: — От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них…
— А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?
— О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! — обурилась Люба. — Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під’юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
— Ніколи було, все з хатиною воловодились, — набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
— І як тепер хатина?
— Краще не питай! — зневажливо відкопилюю губи. — Повнісінько понабивалося худоби.
— Таке скажеш! — Люба здивовано повела плечем. — Якої це худоби?
— Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.
— І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
— Що ж ви зробили?
— Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! — Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: — “Прийди до води — воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові — трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї”.
— Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, — здивувався я. ,
— Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш — наш борсук розжився на діток!
— Е?
— Справді.
— І що вони роблять?
— А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш — послухаєм.
Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.
— Тільки тепер тихенько-тихенько, — приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:
— Ось тут слухай — вони якраз під нами вилежуються.
— Ти ж звідки знаєш?
— Вухо розшукало місце… О, чуєш?
— Ні.
— Міцніше притискайся до землі. Чуєш?
— Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так — народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.
— Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?
— Правду… Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.
. — Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.
На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:
— Добридень, білочко.
Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з’явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.
— Свій свого злякався, — добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: — Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.
Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.
— Вона мене пізнає, — тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.
— А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?
— Це я накидала, — з гордістю сказала дівчинка. — А перед ним ще й жаливи натрусила.
— Для чого?
— Ніби не догадуєшся?
— Ні.
— Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з’їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка — і по гадині, і по гадині…
— Ти? — вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. — І не злякалась?
— Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.
— От молодець!
— А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
— Це ж якого — чумацького?
— З рибою і димом, — засміялась Люба. — Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?
— Не хочу.
— І чим тебе частувати?
— Нічим.
— Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
— Є чим журитись людині, — спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав’ям.
— Що ж у тебе, Михайлику? — одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.
— Ет, і говорити не хочеться.
— А ти скажи, — може, полегшає.
— Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, — повторюю мамині слова. — Перша журба — нема людської хати, друга — стоїть наша земелька перед торгом, а третя — лежить невідома дорога, мов горе.
— Невідома дорога? — зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. — Куди ж вона лежить, Михайлику?
— Далеко-далеко.
— Далі Вінниці?
— Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.
— Ой, лишенько! — аж скрикнула дівчина. — Як же там люди без лісів живуть?
— Живуть, позвикали.
— А чим вони палять?
— Кураєм, соломою.
— І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
— Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.
— Попроси гарненько його.
— Мама вже й сльозами просила.
— А батько що?
— Сердиться.
— Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?
— Чого?
— Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, — засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.
Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.
— Михайлику, а в степах і суниць не буде? — охопивши руками коліна, запитала Люба.
— Ні.
— А що ж там буде?
— Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.
То вже байка.
— Сам тато казав.
Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
— Поїж, Михайлику.
— Не хочу.
— Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, — поклала руку на шматочок сонця.
— Точнісінько так і мама каже.
