РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: “Спать підем, спать підем…”
О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.
Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..
Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.
Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю лро свій завтрашній день. Який він буде для мене?
Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:
— Добрий вечір вам.
— І тобі вечір добрий, Одарко, — статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. — Пізненько повертаєшся з поля.
— Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, — підходить жінка до самого воза.
— І як воно?
— Моє в долинці — ще зелене.
— А ми своє завтра почнемо жати. “Спать підем, спать підем…”
— І женця молодого взяли з собою? — вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.
— Та й женця взяли з собою.
І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур’ян — вода. А от чи годен буду жито жати?
“Спать підем, спать підем…”
— А свого серпа маєш, дитино?— вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.
— Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.
— То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, — ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.
— Спасибі вам.
“Спать підем, спать підем…”
— Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці? — звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає — жаліє бідну пташину.
— Ти теж, як перепілка, живеш, — з сумом і співчуттям говорить тато. — Як діти?
— Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп’яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. — І вдова піднесла руку до очей.
— Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
— Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.
— Життя… — зажурено каже тато своє улюблене слово.
— Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з’їдає?
Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.
— Ти ж тільки обережненько жни — серп не іграшка… Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.
— От і не рано. Самі побачите, — боронюся я. Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:
— Бувайте здорові.
— Ходи здорова, жінко добра. “Спать підем, спать підем…”
— Як розспівався, — кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.
— Чуєш, як запахло кулешем? — каже тато, путаючи Обмінну. — Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?
— Де скажете.
— Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.
— Краще кладіть на стіжок.
— Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?
— Тоді кладіть під стіжок.
— Тобі сіна всмикати?
— Я сам.
— Хазяйська дитина, — підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. — У тебе й справді ноги — мов деревляччя.
— Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, — повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.
Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи… Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..
-Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, — нам нічого не залишиться.
І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.
— Лягайте і ви.
— Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.
— І я з вами.
— Не виспишся, причепо.
— Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.
— То ходім, — тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
— Е, та це дід Корній! — зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. — Добрий вечір, діду Корнію!
— Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
— Я тільки сина догадався взяти.
— Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. — У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.
— Як вам, діду, живеться?
— Часом з квасом, порою з водою. — Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. — Вже маєш, Панасе, помічника?
— Вважайте, дочекався женця.
— Он як?! — дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. — Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?
— Трохи вмію, — ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.
Дід Корній похитав головою:
— Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.
— Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?
— Та хоча б і я, — зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. — Уже серп став мені заважким, випадає з руки, — і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.
— А що лікарі кажуть?
— Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п’ять років? Моя мати до дев’яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров’я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.
— І ви ж, діду, бомби возили, — щось згадавши, засміявся тато.
— Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, — уже й серп випадає з руки.
— Діду, ви насправді були на війні? — зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.
— Та ні, то мене впхнули у війну, — неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. — Пшоно вже розімліло.
— Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, — зжаліснів мій голос.
— Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, — насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. — Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.
— Ми вже вечеряли, діду.
— Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.
— Ой! Справді сам Котовський їв? — завмираю, мов заворожений. — То ви його бачили?
— Навіть фотографію з нас обох робили.
— Розкажіть, діду!
— А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався. Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.
— Діду, а Григорій Іванович теж дерев’яною чи якою ложкою їв куліш?
— Дерев’яною, тільки трохи більшою за твою, — змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. — Все, Пшеничний, хочеться знати?
— Ой, хочеться! Це ж так цікаво!
— Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп’яшисте. — Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. — Вас же і в газеті друкували.
— Та друкували, і не самого, а з волами.
— З волами?! — аж підскакую я.
— З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?
Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз… Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:
— То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?
— Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.
— Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?
— От розкажіть, як воювали.
Дід Корній сумно похитав головою.
— То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін — привіз у ліси заховану зброю.
“Як же її через денікінців переправити? — питаюся посланця. — Може, голубами?”
А той, рудий чорт, тільки посміхається:
“Та ні — волами”.
“Волами? А як?”
“У вас, діду, в коморі лежить труна?”
“Та лежить, засипав її житом”.
“Для чого ж це?”
“Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло”.
“То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи”,
Йому ще тоді про свист думалось… І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю — бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз’їзд.
“Що везеш, діду?!”
Стою на дорозі, мовчу, — якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз’їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:
“Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?”
“А в мене очі від природи на мокрому місці, — відповідає він і сміється. — Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається”.
“Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?”
А він відповідає:
“Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!”
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
“Як же тебе зйати?” — питаю.
“Себастіяном”.
— Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! — аж скрикнув я”
— Та він же! — відповів дід Корній.
— Життя… — сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом…
— Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на “ура” і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були — страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
“Ви ж, тату, домовину викиньте”, — каже мені, прощаючись.
“А ти її робив, щоб я викидав?”
“Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати”.
“Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов”.
Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав — і пожалів кидати труну. В’їду в село іншою дорогою, та й годі. Під’їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. “То це ще не гірше, — думаю собі, — значить, у рай душа йде, — і розплющую очі.
А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:
Та забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Та заболіло тіло,
Бурлацькеє біле,
Ще й головонька…
“Безсовісні, — кажу їм стиха. — Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли”.
І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.
— І ви тоді випили, діду? — засміявся тато.
— А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання… І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали — випадає з неї серп, хоч що роби.
— Діду, а як ваш син тепер поживає?
— Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б’є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
— Поїдете?
— Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє — більш за мене жне, ще й хитрує.
— Як це вона хитрує у вас? — недовірливо засміявся тато.
— Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? — і старий поворушив посивіле багаття.
З нього посипались іскри, їх стало багато-багато — і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з’явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: “Спать підем, спать підем…”
Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
— Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
— Я зараз. А де ж дід Корній?
— Він уже, мабуть, перший сніп зв’язав.
— Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав. Тато сумно усміхнувся:
— Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?
— Ой таточку…
— Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.
— Гарних маю собі женців, — наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. — Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.
— Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати. Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп’янки березки, шарх серпом — і кладу на рів.
— Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, — каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.
Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар.
— От і дочекалися женчика собі, — підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, — і знову за роботу.
— Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, — озивається тато. — Не поспішай так — день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б’є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.
— Ану складай, що нажав, — каже тато, — і гарненько рівняй. — Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв’язує сніп і ставить його гузирем на стерню. — Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, — ще й рукою проводить по стеблах снопа. — Запам’ятаєш його?
— Як же його запам’ятати?
— А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.
— Е? — не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.
За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев’ять, піт зовсім об’юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:
— Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?
— По воду? — спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води. — Хіба випили всю?
— Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.
— Та це ж далеченько.
— Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив’яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під ногами волога земля.
І так мені хочеться когось зустріти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, — теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води… І чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу і що я роблю тепер?
Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. Тому не буду баритися біля кринички.
А піді мною земля така свіжа, така м’яка, мов колиска, а наді мною небо таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрімота і шепче: “Засни собі, засни собі…” Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я підводжуся, беру з землі в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек і повагом іду робити ділечко. А на долинці і на стежці знову ні лялечки, тільки жито покриває мене з головою, тільки сонце крізь житню дрімоту накупуе мене промінням і тінями.
І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!
