РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати — і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля — до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, — краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.
— Е? — не вірю я.
— Поглянь у дзеркало.
І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.
— То сиплються іскри?
— Ще й як! — відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.
Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову — та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ — клямка, ключ — клямка!
— Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, — застерігає мати, щоб я не длявся. — Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.
— А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! — Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
— Тільки пам’ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.
— Мушу пам’ятати! — безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір — і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!
А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу…
Блакитний із памороззю цвіт б’є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:
Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.
Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді — усе те, в чому я живу.
“Так-так-так”, — бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.
Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров’я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір’ям шиї було видно, як там уперто борсався жук.
Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування…
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
— Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?
“Так-так-так”, — радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.
Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже “Ги-ги-ги!”
“Ги-ги-ги”, — обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.
А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому “бокса”, він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож — зверху, господар — знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг — м’який, вхоплюсь за Рябка — вислизає.
— Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, — чую знайомий в’їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.
Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов’язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:
— То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
— А чому й не вийде? — обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!
— Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?
— Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, — згадую прочитане в якомусь давньому журналі.
— Що-що? — спочатку дивується тітка Марійка, дивиться на свій виношений, уже без блиску, сачок, а далі зневажливо відкопилює м’які, з шафранистою окантовкою губи: — Що той блиск, коли головне — міцність. Ось так треба думати, господарю! — переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горіхових очей от-от капне весела олія.
— Чи так, чи не так — не скажу: чого не знаю, того не знаю. — Я хочу здиміти з двору, але балакучій тіточці, в якої, кажуть, язик не має спочинку і в сні, неодмінно хочеться чимось в’їсти меншого.
— То не знаєш? Так-так. І який же після цього буде з тебе хазяїн-господар! І що ти знаєш, опріч писати-читати? — допікає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бідних — це чужа худоба і свій батіг.
— Еге, чого я тільки не знаю! — одразу поважнію, прикидаючи в голові, що тут мене голіруч не візьмеш.
— Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусідів.
— От лишень лічіть! — загинаю великий палець на руці. — Читати — вмію, писати — знаю, шарувати — теж, підгортати — так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступі — знаю і політграмоту — також. А на більше — не вистачає пальців.
Але не мої чорнилом завазькані пальці, а політграмота доконала тітку Марійку.
— А що воно таке — ця політграмота? — запитала збентежено, усі її зморшки втихомирились, пригасли на обличчі, а з очей стекла весела олія.
— Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема ніякого часу, — переможно став на підніжку біля перелазу, вискочив з подвір’я і прихапком зашумів снігами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред біло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в піжмурки: зиркне собі на нього — і сховається за хмару, і знову зирк — ага, не знайшов мене! “Стук-стук-стук”!..
Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червоній шапочці. Він, трудяга, вчепився ніжками в нашу стару грушу і так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики і осипає на землю, на дятла і на його шапочку волохату паморозь.
Чи ж знаєте ви, що наша груша — не просто собі груша, а шматочок історії? Це так вирішили в школі всі вчителі, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє із них навіть у газеті друкуються: той, що підписується вигаданим прізвищем, — пише весело, а той, що під своїм, — тільки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. І тепер я теж іншими очима дивлюся на неї, і на її цвіт, і на плід і навіть люблю інколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться під нею сік і недалека минувшина, що найбільше стоїть мені в очах червоним козацтвом…
Хіба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червоній пшениці зчепилися смерть і життя! Тут у передостанніх корчах шматок старого, прибулого з Європи, світу стявся з червоними козаками. Над клубками коней і людських тіл висвистували, злітали шаблі, біля сердець і в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалічені коні, стогнали, кликали матерів і найгіршими словами лаяли матерів поранені, і під копитами хрустіли кості.
З гарячих соняшників, з рожевих гречок і червоних пшениць бій перекинувся в село, корчами людських тіл вклублювався у вулиці й вулички. І тут, коло тинів, коло білих хаток, побіля вуликів і вишень, заточуючись, падала, підіймалась і знову падала Антанта.
Біля нашої груші припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращеній чужими мундирами вулиці, і, розповзаючись, вогнем відповіла їм вулиця. Кулі, на щастя, оминули червоних козаків, та не оминули нашу грушу…
Я не раз придивлявся до її обідраного, свинцем начиненого стовбура. І не раз я зустрічався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, під їхнім прапором, умліваючи од радості, я колись виїхав за село… І все життя я відчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора.
І, напевне, до останньої хвилини мені в очах будуть стояти оці розколихані блакитні світи, якими пролетіли на конях червоні козаки, пролетіли, наче з легенди, й увійшли в легенду.
Я й досі пам’ятаю, як у моїх рідних Дяківцях після бою плакали осиротілі коні: вони раніше дізнавалися і раніше оплакували убитих, аніж матері й дружини…
І хай мою і дитячу, і довічну любов приймуть оті лицарі революції, які шаблями видобували новий світ, щоб ми стояли посеред дня!
І хай простять мені деякі скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхні сльози відповідали мої, дитячі, сльози…
Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталірського дзвоника. Я оглядаюсь — і вірю й не вірю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вітроногі лошата, паморозь накинула на них заволохачені скатерті, а за ними на крильчастих санках, учепившись у віжки, стоїть розпашілий і гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всі боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмішку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тінь, сидить тітка Ликерія, а за нею весело, немов м’яч, підскакує мій ровесник Іван.
Значить, у дядьковій калитці висвистівся вітер, і дядько зібрався на лошата. Я високо підіймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, і я верхом і низом вітаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, він осаджує біля мене лошат і киває на них бровами й вусищами.
— Ну, як?!
— Змії! — кажу лише одне слово.
Моя відповідь медом маже дядька Миколу.
— Змії! — задерикувато округлює рота, а далі так ляскає батогом, ніби когось підсікає: — Хай собі Антанта аж піниться, а хлібороб жити буде!
Ми з Іваном значущо ззирнулися, але засміятися побоялись, щоб не розгнівити веселуна. Це коли в нашому селі не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець різних міжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозуміле слово.
— Живе собі в Європі, чи не під крильцем самої Англії, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, — бачте, в сімейному ділі навіть у королів не все шито-крито, — є вреднюча-превреднюча жінка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяці з-за моря, треба до нашої землі і дядька? Так ні, усе сичить і сичить, і вогнем дихає на нас. З великої злоби і малого розуму зібрала вона з усіх усюд найманську челядь, ткнула їм рушниці в руки, галети в зуби, покинула свого Антона і притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навіть без маку, бо ми їй з фронту обіб’ємо і ребра, і хвоста, а тим часом король Антон із тилу ожениться на якійсь молоденькій мадемуазелі — і шкреби тоді, Антанто, в потилиці, бо таке діло…
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю і вже серйозно пояснював, що Антанта — це каоліція. А коли хтось допитувався, що означає “каоліція”, дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, і казав:
— Та це, чоловіче, навіть ярмаркові кури знають, а мої вже й забути встигли.
Отак чогось ніхто й не добився від нього, що то за каоліція…
— Тату, ви ж обіцяли нас прокатати з вітерцем! — нагадує Іван.
— Можна й з вітерцем, за цим діло не стане, — погоджується дядько Микола, а тітка Ликерія безнадійно зітхає. — Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..
— Ой людоньки добрі, — стогне тітка Ликерія і так говорить, ніби перед нею зібралась громада. — І нащо, скажіть, я виходила заміж за цього свавільця? .
— Тільки для того, щоб не продешевити і в дівках не засидітись, — одразу ж відповідає дядько Микола.
А тітка знову скаржиться невидимій громаді:
— Через ці лошата, людоньки, мій ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повірте, було таке, що зорі стояли в ньому.
— А місяць не купався в твоєму молоці? — безневинно запитує дядько Микола.
Але тітка Ликерія навіть бровою не повела на свого мужа, а далі питала поради в людей:
— Як нам тепер, кревні та рідні, жити без набілу?
— Що набіл, головне — рух, і наш, і міжнародний… От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні…
Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.
— Де ти бачив сало на дві долоні?
— На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.
— А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! — нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: — Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! — і звертається до дядька: — Гляди, ще здохне воно.
— Не здохне, доріжемо, — втішає чоловік жінку.
— Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? — допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.
— А як же інакше?! Ось подивись — тепер срібло на них, — ворухнув батогом паморозь на підручному, — збереш срібло — золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.
— А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім’я битий? —обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.
— Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! — крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.
— Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, — — застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. — Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.
Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?
— Вйо, мої, не чужі! — шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі — здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя — як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:
— Тпру, тпру, змії!
— Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?
Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і. вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум’янці.
— Хіба ж я відав, що вони такі? — справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. — От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п’ят.
— Аж до самісіньких п’ят? — враз подобрішала тітка Ликбфія і чогось зиркнула на свої закаблуки.
— Ще й за п’ятами трохи лишиться, — не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.
— І що ви скажете на це? — примирливо розводить руками тітка Ликерія. — Самі бачите: чоловік у мене-як дуб, а розуму в баняку — з жолудь.
— І нащо мої слова красти? — не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. — Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.
— Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. — Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.
— І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? — дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: — А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?
— А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.
— Правда? — радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.
— Правда, дядьку.
— Ну, спасибі, спасибі, — дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.
Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.
Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:
— Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п’ятака.
— Красивий, красивий, — підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.
Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку — землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив’яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.
— Ти куди отак метеш?
— Чого це мету?
— А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?
— Я назад не дивлюся.
— Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком–і на ковзанку?
— Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.
— Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?
— Чого б вона мала надокучити?
— Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?
— А ви й не знаєте? — відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.
— Ні, поки що не знаю.
— То пояснити?
— Пояснюй.
— За те, що в моїй голові меншає полови.
— От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зітхаю:
— Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.
— Яким же ти язиканем ставі — дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. — А тепер — гайда додому.
Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.
— Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.
— Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:
— Треба, Михайлику, змолоти гречки, — поворухнув на плечах свого кулика.
— На жорнах? — питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.
— Ні, на вітряку.
— На вітряку? — оживаю трохи. — Ми з вами поїдемо на вітряк?
— Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся — продався, — і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.
— На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:
— Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
— Аби ж ви так завжди казали.
— Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?
— Еге, догадаєшся, що у вас…
— Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
— Де моє не пропадало! Поїду, тату!
— О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.
— Та хіба ж я не ваша дитина? — одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю “лепетун” і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою…
