V. УТОПЛЕНА
Ні про що не турбуючись, не думаючи про розіслану погоню, призвідник усього того гармидеру помалу підходив до старого дому та ставу. Не треба, думаю, й казати, що це був Левко. Чорний кожух його був розстебнутий. Шапку держав він у руці. Піт котився з нього градом. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаючись тільки на краю, що стояв проти місяця, тонким срібним пилом… Нерухомий став повіяв прохолодою на стомленого пішоходця і примусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; у глибокій лісовій гущавині тільки чути було солов’їні співи. Непереборний сон швидко почав склеплювати йому очі; стомлене тіло от-от ладне було забутися й заніміти; голова похилилась… “Ні, так я, бува, ще засну тут!” сказав він, стаючи на ноги й протираючи очі.
Оглянувся: ніч стояла перед ним ніби ще пишніша. Якесь дивне п’янке сяйво домішалось до місячного блиску. Ніколи ще не доводилось йому таке бачити. Срібний туман оповив усе навколо. Пахощі од розквітлих яблунь і нічних квітів лилися по всій землі. Зачудований, дивився він у непорушні води ставу: старовинний панський дім, дахом перекинутий вниз, одбивався там виразно, у якійсь ясній величі. Замість похмурих віконниць блищали на ньому веселі скляні вікна та двері. Крізь чисті шибки виблискувала позолота. І раптом здалося, ніби вікно одчинилось. Затаївши подих, не зворухнувшись і не одводячи очей від ставу, він начебто переселився у глибочінь його і побачив: спершу білий лікоть виткнувся у вікно, далі виглянула привітна голівка з блискучими очима, що тихо зоріли крізь хвилі темнорусої коси, і обперлась на лікоть. Бачить: вона киває стиха головою, вона махнула ручкою, вона усміхається… Серце його враз забилось… Вода затремтіла, і вікно зачинилося знову. Тихо відійшов він од ставу і поглянув на дім: похмурі віконниці були одчинені; шибки виблискували проти місяця. “От і йми тепер віри людським балачкам”, подумав сам собі герой наш. “Дім новісінький; фарби так і грають, наче сьогодні його пофарбовано. Тут живе хтось” — і він мовчки підійшов ближче, але там було тихо. Голосно й дзвінко перекликались чарівні співи солов’їв, і коли вони, здавалось, умирали в солодкій знемозі, чути було, як шелестять та тріскотять коники і гуде болотяна птиця, б’ючи слизьким дзьобом своїм у широке водяне дзеркало, солодку якусь тишу та тихе роздолля відчув він у своєму серці. Настроївши бандуру, заграв він і заспівав:
Ой ти, місяцю, мій місяченьку.
І ти, зоре ясна!
Ой, світіть там по подвір’ю,
Де дівчина красна.
Вікно тихо відчинилось, і та сама голівка, відображення якої бачив він у ставку, виглянула, уважно дослухаючись до пісні. Довгі вії були півопущені на її очі. Вся вона була бліда, як полотно, як сяйво місячне; та яка ж вродлива, яка красна! Вона засміялась!.. Левко здригнувся.
Зачудований, дивився він у непорушні води ставу…
“Заспівай мені, молодий козаче, якої пісні!” тихо промовила вона, схиливши свою голову набік і опустивши зовсім густі вії.
“Якої ж тобі заспівати, моя ясна панночко?”
Сльози тихо покотились по блідому виду її. “Парубче”, казала вона, і дивно якось її мова за серце брала: “парубче, найди мені мою мачуху! Я нічого не пожалію для тебе. Я нагороджу тебе. Я тебе щедро та багато нагороджу! У мене є рукава, вишивані шовком, і коралі, намисто. Я подарую тобі пояс, винизаний перлами. У мене золото є… Парубче, найди мені мою мачуху! Вона страшна відьма: мені не було від неї спокою на білому світі. Вона мучила мене; силувала працювати, як просту мужичку. Глянь на обличчя: вона зігнала рум’янець своїми нечистими чарами з щік моїх. Глянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони нізащо не змиються, ці сині плями од залізних пазурів її. Глянь на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки, — по піску гарячому, по землі сирій, по колючому терну вони ходили; а на очі мої, глянь на очі: вони світу не бачать за сльозами… Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!..”
Голос її, що раптом був піднісся, змовк. Сльози рясно покотились по білому виду. Якесь тяжке, сповнене жалості і суму почуття стисло груди парубкові.
“Я все зробив би для тебе, моя панночко!” сказав він, умліваючи серцем: “та як мені, де її найти?”
“Глянь, глянь!” швидко промовила вона: “вона тут! вона на березі водить танок із моїми дівчатами і гріється проти місяця. Та вона лукава й хитра. Вона прийняла подобу втопленої; але я знаю, я відчуваю, що вона тут. Мені тяжко, мені душно від неї. Я не можу через неї плавати легко та вільно, як риба. Я тону й падаю на дно, мов ключ. Відшукай її, парубче!”
Левко поглянув на берег: у тонкому срібному тумані маячили легкі, мов тіні, дівчата в білих, як уквітчана конваліями лука, сорочках; разки золотого намиста, коралі, дукачі виблискували у них на шиях; та вони були бліді; тіло їх було прозоре, як хмарки, і ніби світилося наскрізь у срібному місячному промінні. Дівоче коло наблизилось до нього. Почулися голоси. “Нумо у ворона, нумо гратися у ворона!” — зашуміли всі, наче комиш при березі, коли торкнуть його під тихий присмерковий час легкі вітрові уста. “Кому ж бути за ворона?” Кинули жеребок — і одна дівчина вийшла із натовпу. Левко взявся придивлятися до неї. Обличчя, одяг, все на ній таке саме, як і на інших. Помітно тільки, що вона неохоче грала цю роль. Дівочий гурт витягся довгою низкою і прудко втікав од нападу хижого ворона. “Ні, я не хочу бути за ворона”, сказала дівчина, стомлена та знеможена. “Мені шкода одбирати курчат у бідної матері!” “Ти не відьма!” подумав Левко. “Хто ж буде за ворона?” Дівчата знову хотіли кинути жеребок. “Я буду за ворона!” визвалася одна з-поміж них. Левко почав пильно вдивлятися в обличчя її. Прудко й сміливо гналася вона за дівочим ключем і кидалася на всі боки, щоб упіймати свою здобич. Тут Левко запримітив, що тіло її не так світилось, як у інших: всередині в ньому щось чорніло. Зненацька пролунав крик: ворон кинувся на одну з гурту, схопив її, і Левкові привиділось, ніби у неї випустились кігті і на виду блиснула люта радість. “Відьма!” сказав він, раптом показавши на неї пальцем і повернувшись до будинку.
Панночка засміялась, і дівчата з криком повели за собою ту, що вдавала ворона. “Чим же віддячити тобі, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти кохаєш Ганну; та суворий батько твій не дає тобі побратися з нею. Він тепер не стане на заваді; візьми, оддай йому цю записку…” Біла рученька простяглась, обличчя її дивно якось засвітилось і засіяло… Млосно забилося козакове серце, тремтіння невимовне його охопило… Він ухопив записку і… прокинувся.
VI. ПРОБУДЖЕННЯ
Невже ж це я спав?” сказав сам собі Левко, встаючи з невеликого горбка. “Так ясно, ніби наяву!.. Дивно, дивно!” повторив він, оглядаючись. Місяць, спішившись над його головою, показував північ; усюди тихо; від ставу подихало прохолодою; над ним сумно стояв ветхий дім із зачиненими віконницями; мох та дикий бур’ян свідчили, що давно з нього вийшли люди. Тут він розтулив свою руку, що судорожно була стиснута весь час, коли він спав, і скрикнув зачудований — у ній була записка. “Ех, коли б я та вмів читати!” подумав він, сяк і так повертаючи її перед собою. Аж тут почувся позад нього шум.
“Не бійтесь, просто й хапайте його! Чого поторопіли? нас десятеро. Б’юсь об заклад, що це людина, а не чорт!” Так кричав голова до своїх супутників, і Левко відчув, як його схопило враз кілька рук, що декотрі з них тремтіли з ляку. “А скидай-но, пане-брате, свою страшну личину! Годі тобі морочити людей!” промовив голова, вхопивши його за комір, — і отетерів, вирячивши на нього око своє. “Левко, син!” скрикнув він здивовано, поточившись назад і опускаючи руки. “Це ти, собачий сину! Ач, чортяче насіння! Я думаю, що це за шельма, що за диявол вивернутий бешкетує! Аж виходить, це ти, неварений кисіль твоєму батькові в горло, зволиш заводити по вулиці розбій, складаєш пісні!.. Еге, ге, ге, Левку! А що це? Видно, свербить у тебе спина! В’яжіть його!”
“Стривай, батьку! велено тобі оддати оцю записочку”, промовив Левко.
“Не до записок тепер, голубчику! В’яжіть його!”
“Стривай, пане голово!” сказав писар, розгорнувши записку: “комісарова рука!”
“Комісарова?”
“Комісарова?” мимохіть проказали й десяцькі.
“Комісарова? дивина! ще чудніше!” подумав сам собі Левко.
“Читай, читай!” сказав голова: “що там пише комісар?”
“Послухаємо, що пише комісар!” промовив винокур, держачи в зубах люльку і добуваючи вогню.
Писар одкашлявся й почав читати: “Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дурню, замість того, щоб збирати старі недоїмки та пильнувати на селі ладу, одурів і твориш капості…”
“От, їй-богу!” перебив голова: “нічого не чую!”
Писар почав ізнову: “Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий ду…”
“Стій, стій! не треба!” закричав голова: “я хоч і не чув, а проте знаю, що головного тут іще нема. Читай далі!”
“А з тої причини наказую тобі, не гаючись, женити твого сина, Левка Макогоненка, на козачці з вашого-таки села Ганні Петриченковій, а також полагодити мости на верстовому шляху і не давати обивательських коней без мого відома судовим паничам, хоч би вони їхали просто з казенної палати. Коли ж, приїхавши, побачу я оний мій наказ невиконаним, то тебе одного примушу одвіт держати. Комісар, відставний поручик Кузьма Деркач-Дриш-пановський”.
“Ось воно що!” сказав голова, роззявивши рота. “А чуєте, чуєте: за все голова має одвіт держати, отож — слухатись! безсуперечно слухатись! а ні, то — вибачайте… А тебе!” вів далі він, повертаючись до Левка: “коли є такий наказ від комісара — хоч і чудно мені, яким побитом дійшло воно до нього — тебе я оженю; тільки спершу скуштуєш ти нагайки! Знаєш, тієї, що висить на стіні біля покуття? Я обновлю її завтра… Де ти взяв цю записку?”
Левко, хоч і як зчудований, що так воно все несподівано повернулося, не втратив, проте, розуму й вигадав іншу відповідь, вирішивши потаїти, як воно справді було і від кого мав ту записку. “Я навідувався”, сказав він, “іще вчора звечора до міста й зустрів комісара, що саме вилазив із брички. Почувши, що я з нашого села, комісар дав мені цю записку і зволів на словах сказати тобі, батьку, що, як буде повертатись, то заїде до нас пообідати”.
“Він це сказав?”
“Сказав”.
“А чуєте?” казав голова, пишаючись і повернувшись до супутників своїх: “комісар сам своєю особою приїде до нашого брата, тобто до мене, на обід. О!” Тут голова підняв палець догори і так наставив свою голову, мовби вона прислухалася до чогось. “Комісар, чуєте, комісар приїде до мене обідати! Як ти думаєш, пане писарю, і ти, свате, це ж неабияка честь! хіба ж не так?”
“Іще, от скільки можу пригадати”, підхопив писар: “жоден голова не пригощав комісара обідом”.
“Не всякий голова голові рівня!” проказав самозадоволено голова. Рот його скривився, і якийсь тяжкий хрипкий сміх, схожий більше на далекий грім, загув у нього в устах. “Як ти гадаєш, пане писарю, треба б для такого значного гостя звеліти, щоб із кожної хати принесли хоч по курчаті, ну, полотна, ще там чого… Га?”
“А треба б, треба, пане голово!”
“А коли ж весілля, батьку?” спитав Левко.
“Весілля? Дав би я тобі весілля!.. Ну, та для такого гостя… завтра вас піп і звінчає. Дідько з вами! Хай комісар побачить, що то — справність. Ну, хлопці, тепер спати! Ідіть додому!.. Сьогоднішній випадок нагадав мені той час, коли я…” при цих словах голова поглянув отим своїм поважним та значущим поглядом спідлоба.
“Ну, тепер голова почне вже розповідати, як віз царицю!” сказав Левко, швидко й радісно простуючи до знайомої хати, оточеної низенькими вишнями. “Хай дасть тобі бог царство небесне, добра та красна панночко”, думав він. “Хай тобі на тім світі вічно усміхається поміж ангелами святими! Нікому не розкажу я про диво, що сталося цієї ночі, тобі одній тільки, Галю, розповім про нього. Ти одна тільки й повіриш мені і разом зі мною помолишся за упокій душі нещасної втопленої!” Тут він надійшов до хати: вікно було відчинене; місячне проміння проходило крізь нього і падало на Ганну, що спала перед вікном; голова її злягла на руку; щоки тихо полуменіли; уста ворушились, невиразно промовляючи його ім’я. “Спи, моя красуне! Нехай присниться тобі все, що є кращого на світі; та й найкращий сон не зрівняється з нашим пробудженням!” Перехрестивши її, зачинив він віконце та й пішов тихенько. Незабаром усе поснуло на селі; один тільки місяць так само осяйно та чудово плив у безкраїх пустинях розкішного українського неба. Так само урочисто дихала височінь, і ніч, чарівлива ніч, велично догоряла. Так само прекрасна була земля в дивовижнім срібнім сяйві; та ніхто вже не милувався з того, не тішився тією розкішшю: все огорнув сон. Інколи тільки порушували тишу, зненацька забрехавши, собаки. І довго ще п’яний Каленик вештався поснулими вулицями, шукаючи своєї хати.
