Можливо, саме ці хитрощі та кмітливість її й призвели до того, що подекуди стали балакати старі баби, особливо коли випивали де-небудь на веселій бесіді зайву чарку, що Солоха справді відьма; що Кизяколупенків парубок бачив у неї ззаду хвіст, не більший за бабське веретено, що вона ще в позатой четвер чорною кішкою перебігла дорогу, що до попаді якось прибігла свиня, заспівала півнем, нап’яла на голову шапку отця Кіндрата й побігла назад.
Трапилося, що тоді, коли баби балакали про це, прийшов якийсь чередник Тиміш Коростявий. Він не пропустив нагоди розказати, як улітку, саме перед Петрівкою, коли він ліг спати у хліві, підмостивши під голову соломи, бачив на власні очі, що відьма з розпущеною косою, в самій сорочці, почала доїти корів, а він не міг поворухнутися, так вона його зачарувала; видоївши корів, вона прийшла до нього і помазала йому губи чимсь таким бридким, що він плював після того цілий день. Та це все щось сумнівно, бо один тільки сорочинський засідатель може побачити відьму. І тому всі поважні козаки махали руками, коли чули такі розмови. “Брешуть, сучі баби!” була звичайна відповідь їх.
Вилізши з печі та причепурившись, Солоха, як добра хазяйка, почала прибирати та ставити все на своє місце; але мішків не чіпала: це Вакула приніс, то нехай сам і винесе! Чорт, тимчасом, коли ще влітав у димар, якось ненавмисно обернувшись, побачив Чуба під руку з кумом, вже далеко від хати. Умить вилетів він з печі, перебіг їм дорогу та й почав розкидати з усіх боків кучугури замерзлого снігу. Знялася метелиця. У повітрі забіліло. Сніг літав сюди й туди мереживом і загрожував позаліплювати очі, роти й вуха перехожим. А чорт полетів знову в димар, бувши цілком певний, що Чуб повернеться разом з кумом назад, застане коваля й почастує його так, що той довго не зможе взяти в руки пензля та малювати образливі карикатури.
Справді, тільки-но здійнялась метелиця, і вітер почав різати просто в очі, як Чуб уже каявся і, насуваючи глибше на голову капелюхи, частував лайкою себе, чорта і кума. А втім, досада ця була удавана. Чуб дуже радий був, що здійнялася заметіль. До дяка було ще у вісім разів більше тої віддалі, яку вони пройшли. Мандрівники повернули назад. Вітер дув у потилицю; але крізь хуртовину нічого не було видно.
“Стривай, куме! ми, здається, не туди йдемо”, сказав, трохи відійшовши, Чуб: “я не бачу жодної хати. Оце-то метелиця! зверни-но ти, куме, трохи вбік, чи не натрапиш на дорогу; а я тимчасом пошукаю тут. І понесе ж нечиста сила плентатися в таку хугу! не забудь гукнути, коли знайдеш дорогу. Ач, яку купу снігу напустив у вічі сатана!”
Дороги, одначе, не було видно. Кум, відійшовши вбік, брьохав у довгих чоботях туди й сюди і нарешті натрапив просто на шинок. Ця знахідка так його втішила, що він забув про все і, обтрусивши з себе сніг, увійшов у сіни, нітрохи не турбуючись про кума, що залишився на вулиці. Чубові уявилося тимчасом, що він знайшов дорогу; спинившись, заходився він кричати з усієї сили, але, бачивши, що кум не з’являється, вирішив іти сам. Трохи пройшовши, побачив він свою хату. Кучугури снігу лежали круг неї і на покрівлі. Ляскаючи змерзлими на холоді руками, заходився він стукати у двері та кричати владно на свою дочку, щоб відчинила.
“Чого тобі тут треба?” суворо крикнув, вийшовши, коваль.
Чуб, упізнавши голос коваля, відступив трохи назад. “Е, ні, це не моя хата”, казав він сам до себе: “до моєї хати не забреде коваль. Знов-таки, як придивитися добре, то й не ковалева. Чия б була це хата? От тобі й на! не впізнав! це ж кривого Левченка, що недавно одружився з молодою жінкою. У нього тільки хата схожа на мою. То ж то мені здалося й зразу трохи дивним, що так скоро прийшов додому. Одначе ж Левченко сидить тепер у дяка, це я знаю, чого ж тоді коваль?.. Е, ге, ге! він ходить до його молодої жінки. Он як! добре!., тепер я все зрозумів!”
“Хто ти такий і чого товчешся під дверима?” промовив коваль ще суворіше і підійшовши ближче.
“Ні, не скажу йому, хто я”, подумав Чуб: “чого доброго, ще наб’є, клятий виродок!” і, змінивши голос, відповів: “Це я, чоловіче добрий! прийшов вам на втіху поколядувати трохи під вікнами”.
“Забирайся к бісу з своїми колядками!” сердито закричав Вакула. “Чого ж ти стоїш? чуєш, забирайся зараз-таки геть!”
Чуб і сам уже мав цей розумний намір, але йому прикрим здалося, що мусить слухати ковалевого наказу. Здавалося, якась нечиста сила штовхала його під руку й змушувала сказати що-небудь наперекір. “Що ж ти, справді, так розкричався?” промовив він тим самим голосом: “я хочу колядувати, та й годі!”
“Еге! та тебе словами не вгамуєш!..” Слідом за цими словами Чуб відчув преболючий удар у плече.
“То оце ти, як я бачу, починаєш уже битися!” промовив він, трохи відступаючи.
“Іди, іди геть!” кричав коваль, почастувавши Чуба другим стусаном.
“Що ж ти!” промовив Чуб таким голосом, у якому виявлявся і біль, і досада, і боязкість. “Ти, бачу, не на жарти б’єшся, та ще й боляче б’єшся!”
“Геть, геть!” закричав коваль і грюкнув дверима.
“Дивись, який хоробрий!” говорив Чуб, залишившись сам на вулиці. “Спробуй підійти! ач який! ото велика цяця! ти думаєш, я на тебе суду не знайду? Ні, голубчику, я піду, і піду просто до комісара. Ти в мене знатимеш. Я не подивлюся, що ти коваль та маляр. А слід поглянути б на спину і плечі: я думаю, синці є. Мабуть, добре-таки побив вражий син! шкода, що холодно і не хочеться скидати кожуха! Стривай же, бісів ковалю, щоб чорт побив і тебе, і твою кузню, ти в мене попотанцюєш! бач, клятий шибеник! одначе, його тепер нема дома. Солоха, мабуть, сидить сама. Гм… воно й недалеко звідси; піти б! Час тепер такий, що нас ніхто не застане. Може, й теє буде можна… ач, як боляче побив проклятий коваль!”
Тут Чуб, почухавши собі спину, подався у другий бік. Приємність, яку він сподівався мати при побаченні з Солохою, зменшувала трохи біль і робила невідчутним навіть мороз, що тріщав по всіх вулицях, не заглушуваний свистом завірюхи. Часом на обличчі його, де бороду та вуси метелиця намилила снігом краще за всякого цирульника, що тиранським способом хапає за носа свою жертву, проступала півсолодка міна. Однак, якби сніг не хрестив туди й сюди все перед очима, то ще довго можна було б бачити, як Чуб спинявся, чухав спину, промовляв: боляче набив клятий коваль! і знову рушав далі.
У той час, коли меткий ферт [Ферт — самовдоволена, розв’язна людина] із хвостом та цапиною бородою літав з димаря і потім знову в димар, ладівниця [Ладівниця — те ж саме, що патронташ], що висіла в нього на перев’язі при боці і що в неї він сховав украдений місяць, якось зненацька зачепившись у печі, розкрилась, і місяць, скористувавшись з цієї нагоди, вилетів крізь димар Солошиної хати й плавно здійнявся на небо.
Все освітилося. Заметілі наче й не було. Сніг запалав широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зорями. Мороз наче потеплів. Юрби парубків і дівчат показалися з мішками. Пісні задзвеніли, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.
Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч, що весело сміється. У доброму кожусі тепло; від морозу ще гарячіше горять щоки; а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду.
Купи дівчат з мішками вдерлися до хати Чуба, обступили Оксану. Крик, регіт, балачки приголомшили коваля. Всі наввипередки поспішали розказати красуні що-небудь нове, викладали з мішків і хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, яких встигли чимало вже наколядувати. Оксана, здавалось, була цілком задоволена і рада, щебетала то з тією, то з тією і реготала, невгаваючи.
З якоюсь досадою й заздрістю дивився коваль на таку веселість і цього разу кляв колядки, хоча й сам не раз захоплювався ними до нестями.
“Е, Одарко!” сказала весела красуня, обернувшись до однієї із дівчат: “у тебе нові черевики. Ой, які ж хороші! і з золотом! Добре тобі, Одарко, в тебе є така людина, яка все тобі купує; а мені нема кому дістати такі гарні черевики”.
“Не тужи, моя люба Оксано!” підхопив коваль: “я тобі дістану такі черевики, що мало яка й панночка носить”.
“Ти?” сказала Оксана, швидко й згорда глянувши на нього. “Подивлюсь я, де ти дістанеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця”.
“Бачиш, яких захотіла!” закричала сміючись дівоча юрба.
“А так!” провадила далі горда красуня: “будьте ви всі за свідків, якщо коваль Вакула принесе ті самі черевики, які носить цариця, то, от вам моє слово, що вийду зараз-таки за нього заміж”.
Дівчата повели з собою примхливу красуню. “Смійся, смійся!” говорив коваль, виходячи слідом за ними. “Я й сам сміюся із себе! Думаю, і не можу надумати, куди дівся розум мій? Вона мене не любить — ну, бог з нею! ніби тільки на всьому світі й є, що Оксана. Хвалити бога, дівчат багато є хороших і без неї на селі. Та й що Оксана? з неї ніколи не буде доброї хазяйки: вона вміє тільки чепуритися. Ну, годі, час покинути ці дурощі”.
Але в той самий час, коли коваль готувався бути рішучим, якийсь злий дух проносив перед ним усміхнений образ Оксани, що говорила глузливо: “дістань, ковалю, царицині черевики, вийду за тебе заміж!” Все в ньому хвилювалось, і він думав тільки про одну Оксану.
Юрби колядників, парубки окремо, дівчата окремо, поспішали з одної вулиці на другу. Але коваль ішов і нічого не бачив і не брав участі у тих веселощах, які колись любив більше за все.
Чорт тимчасом не на жарт розніжився в Солохи: цілував їй руку з такими вихилясами, як засідатель попівні, хапався за серце, охкав і сказав прямо, що коли вона не погодиться вдовольнити його спрагу і, як водиться, нагородити, то він ладен на все: кинеться у воду, а душу пошле прямо в пекло. Солоха була не така вже жорстока; до того ж чорт, як відомо, діяв з нею заодно. Вона таки любила бачити цілий натовп, що упадав біля неї, і рідко бувала без компанії; а цей вечір, однак, думала перебути сама, бо всіх значних людей в селі було закликано на кутю до дяка. Та все обернулося по-іншому: чорт тільки-но висловив свою вимогу, як раптом почувся стукіт і голос кремезного голови. Солоха побігла відчиняти двері, а спритний чорт вліз у мішок, що лежав долі.
Голова, обтрусивши з своїх капелюхів сніг та випивши з Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася заметіль; а побачивши світло в її хаті, завернув до неї, маючи намір перебути вечір з нею.
Не встиг голова це сказати, як у двері загрюкало знов і почувся голос дяка.
“Сховай мене куди-небудь”, шепотів голова. “Мені не хочеться тепер зустрітися з дяком”.
Солоха думала довго, куди заховати такого огрядного гостя; нарешті вибрала найбільший мішок з вугіллям; вугілля висипала в кадовб, і кремезний голова забрався з вусами, з головою і з капелюхами в мішок.
Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і розказав, що в нього не було нікого і що він сердечно радий цій нагоді погуляти трохи в неї і не злякався заметілі. Тут він підійшов до неї ближче, кашлянув, усміхнувся, доторкнувся своїми довгими пальцями до її оголеної повної руки і промовив з таким виглядом, у якому виявлялося і лукавство і самовдоволеність: “А що це у вас, велеліпная Солохо?” і, сказавши це, відскочив він трохи назад. “Як то що? Рука, Йосипе Никифоровичу!” відповіла Солоха.
“Гм! рука! хе! хе! хе!” промовив сердечно задоволений зі свого почину дяк і пройшовся по кімнаті.
“А це що у вас, дражайшая Солохо?” промовив він з таким самим виглядом, приступивши до неї знову, торкнувши злегка рукою за шию і так само відскочив назад.
“Ніби не бачите, Йосипе Никифоровичу”, відповіла Солоха. “Шия, а на шиї намисто”.
“Гм! на шиї намисто! хе! хе! хе!” і дяк знову пройшовся по хаті, потираючи руки.
“А це що у вас, незрівнянна Солохо?..” не знати, до чого б тепер доторкнувся дяк своїми довгими пальцями, коли раптом у двері застукало й почувся голос козака Чуба.
“Ой, боже мій, стороння особа!” закричав переляканий дяк. “Що ж тепер, як застануть особу мого звання?.. Дійде до отця Кіндрата!..”
Та дякове побоювання було іншого роду: він боявся більше того, щоб не дізналась його половина, що й без того вже страшною рукою своєю зробила з його товстої коси таку тоненьку. “Бога ради, доброчесна Солохо”, говорив він, тремтячи всім тілом. “Ваша добрість, як сказано в писанії Луки, глава трина… трин… Стукають, їй-богу, стукають! Ой, сховайте мене куди-небудь”.
Солоха висипала вугілля в кадовб з другого мішка, і не дуже тілистий дяк заліз у нього та й примостився на самому дні, так, що поверх нього можна б насипати ще з півмішка вугілля.
“Здорова будь, Солохо!” сказав, увіходячи до хати, Чуб. “Ти, може, і не чекала мене, га? правда ж, не чекала? може, я перебив…” провадив далі Чуб, показуючи на обличчі жартівливу та значущу міну, яка заздалегідь давала знати, що неповоротна голова його трудилася й готувалася пустити який-небудь ущипливий і химерний дотеп. “Може, ви тут і розважалися з ким-небудь!.. може, ти кого-небудь і сховала вже, га?” і захоплений таким своїм зауваженням, Чуб засміявся, тішачись у душі, що він один тільки користується з доброї прихильності Солохи. “Ну, Солохо, дай тепер випити горілки. Я думаю, в мене горло замерзло від проклятого морозу. І послав бог таку ніч перед Різдвом! Як здійнялася, чуєш, Солохо, як здійнялася… Ото задубіли руки: не розстебну кожуха! Як здійнялася метелиця…”
“Відчини!” почувся знадвору голос, супроводжуваний поштовхом у двері.
“Стукає хтось?” сказав, зупинившись, Чуб.
“Відчини!” закричали ще дужче.
“Це коваль!” промовив, схопившись за капелюхи, Чуб: “слухай, Солохо: куди хочеш сховай мене; я нізащо у світі не хочу потрапити на очі цьому виродкові проклятому, бодай йому, чортовому синові, набігло під обома очима по пухиреві з копицю завбільшки!”
Солоха, злякавшись і собі, метушилась, як очамріла, і, втративши голову, дала знак Чубові лізти в той самий мішок, в якому вже сидів дяк. Бідолашний дяк не смів навіть кашлянути, чи закректати з болю, коли сів йому майже на голову важкий дядько та примостив свої намерзлі на морозі чоботи по обидва боки його скронь.
Коваль увійшов, не кажучи й слова, не скидаючи шапки, і майже повалився на лавку. Помітно було, що він у дуже поганому настрої.
У той саме час, як Солоха зачиняла за ним двері, хтось постукав ізнову. То був козак Свербигуз. Цього вже не можна було заховати в мішок, бо й мішка такого не можна було знайти. Він був товстіший за самого голову і вищий на зріст за Чубового кума. І тому Солоха вивела його на город, щоб вислухати від нього все те, що він мав їй сказати.
Коваль неуважно оглядав кутки своєї хати, прислухаючись часом до пісень колядників, що далеко лунали по селу; нарешті спинив очі на мішках: “Чого лежать тут оці мішки? їх давно б час прибрати звідси. Через оту безглузду любов я здурів зовсім. Завтра свято, а в хаті й досі валяється всякий мотлох. Віднесу їх до кузні!”
Тут коваль присів до величезних мішків, перев’язав їх міцніше і ладнався завдати собі на плечі. Але помітно було, що його думки гуляли бог знає де, інакше б він почув, як зашипів Чуб, коли волосся на голові його прикрутила зав’язка, а здоровенний голова почав був гикати досить виразно.
“Невже не виб’ється з голови моєї ця негідна Оксана?” говорив коваль: “не хочу думати про неї, а воно все думається, і як навмисно про неї саму тільки. Чого це так, що думка проти волі лізе в голову? Що за чорт, мішки начебто чогось поважчали! Тут, певно, накладено ще чого-небудь, крім вугілля. Дурень я! я й забув, що тепер мені все здається важчим. Перше бувало я міг зігнути й розігнути в одній руці мідний п’ятак та кінську підкову; а тепер мішка з вугіллям не підійму. Скоро вже й від вітру валитимусь. Та ні”, скрикнув він, помовчавши й підбадьорившись: “що я за баба! Не дам нікому сміятися з себе! Хоч десять таких мішків, усі підійму”. І бадьоро завдав собі на плечі мішки, що їх не понесли б і двоє дужих чоловіків. “Взяти й цього”, казав він далі, підіймаючи невеличкого, на дні якого лежав скоцюрбившись чорт. “Тут, здається, я поклав струмент свій”. Сказавши це, він вийшов із хати, насвистуючи пісню:
Мені з жінкою не возиться.
