V
Не хилися, явороньку,
Ще ти зелененький;
Не журися, козаченьку,
Ще ти молоденький!Малоросійська пісня
Неуважно дивився парубок у білій свитці, сидячи коло свого воза, на народ, що глухо гомонів навколо нього. Втомлене сонце покидало світ, спокійно пропалахкотівши свій полудень та ранок; і згасаючий день чарівно й сумно й яскраво рум’янився, як щоки прекрасної жертви невблаганної недуги в урочисту хвилину відлітання її на небо. Сліпучо виблискували верхи білих шатрів та яток, освітлені якимось ледве помітним огненно-рожевим світлом. Шибки навалених купами вікон горіли; зелені пляшки і чарки на столах у шинкарок стали огненними; гори динь, кавунів і гарбузів здавались вилитими із золота і темної міді. Гомін помітно рідшав і вщухав, і потомлені язики перекупок, мужиків та циган лінивіше й повільніше повертались. Де-не-де починав блимати вогник, і запашна пара од варених галушок розносилася по стихаючих вулицях.
“Чого зажурився, Грицьку?” скрикнув високий, засмаглий циган, ударивши по плечу нашого парубка. “Що ж, віддавай воли за двадцять!”
“Тобі б усе воли та воли! Вашому племені все б бариші тільки. Підвести та обдурити доброго чоловіка”.
“Тьху, диявол! та тебе не в жарт замарудило. Чи не з досади, що сам накинув собі наречену?”
“Ні, це не по-моєму; я додержую свого слова; що вже зробив, тому й довіку бути. Та от у старого бовдура Черевика нема совісті, видно, і на півшеляга: сказав, та й назад… Ну, його й винуватити нема чого, він — пень та й годі. Все це штуки старої відьми, що ми її сьогодні з хлопцями на мосту вилаяли на всі боки! Ех, якби я був царем або паном великим, я б перший перевішав усіх тих дурнів, що дозволяють себе сідлати бабам…”
“А продаси воли за двадцять, якщо ми заставимо Черевика віддати нам Параску?”
Здивовано поглянув на нього Грицько. В смаглявих рисах цигана було щось злостиве, в’їдливе, низьке і разом погордливе: людина, глянувши на нього, вже ладна була визнати, що в цій чудній душі киплять достоїнства великі, та їм одна тільки нагорода є на землі — шибениця. Рот, що зовсім провалився між носом і гострим Підборіддям, завжди осяяний в’їдливою усмішкою, невеликі, але жваві, як огонь, очі і безупинне миготіння на лиці блискавки задумів і намірів — все це начебто вимагало особливого, такого ж дивного для себе убрання, яке саме й було тоді на ньому. Цей темно-коричневий каптан, що один дотик до нього, здавалось, перетворив би його на порох; довге чорне волосся, що пасмами спадало на плечі; черевики, взуті на босі, засмаглі ноги, все це, здавалося, приросло до нього й становило його природу.
“Не за двадцять, а й за п’ятнадцять віддам, якщо не збрешеш тільки!” відповів парубок, не зводячи з нього допитливих очей.
“За п’ятнадцять? добре! Гляди ж, не забувай: за п’ятнадцять! ось тобі й синиця на завдаток!”
“Ну, а як збрешеш?”
“Збрешу — завдаток твій!”
“Добре! ну, давай же по руках!”
“Давай!”
VI
От біда, Роман іде, от тепер, якраз насадить мені бебехів та й вам, пане Хомо, не без лиха буде.
З малоросійської комедії
Сюди, Афанасію Івановичу! ось тут тин нижчий, підіймайте ногу, та не бійтесь: дурень мій подався на цілу ніч з кумом під вози, щоб москалі часом не поцупили чого”.
Так грізна жінка Черевикова ласкаво підбадьорювала поповича, що боязко тулився коло тину; той виліз хутко на тин та довго стояв, вагаючись, на ньому, ніби висока страшна примара, націлюючись оком, куди б краще стрибнути, і, нарешті, з шумом кинувся в бур’ян.
“Ото лихо! чи не забилися ви, чи не скрутили ще, боронь боже, в’язи?” лепетала заклопотана Хівря.
“Цс! нічого, нічого, найлюб’язніша Хавроніє Никифорівно!” болісно й пошепки промовив попович, підводячись на ноги: “крім хіба уязвлення від кропиви, цього змієподібного зілля, як казав небіжчик отець протопоп”.
“Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я думала вже, Афанасію Івановичу, що на вас болячка чи соняшниця напала. Нема та й нема. Як же вам живеться? Я чула, що панотцеві перепало тепер чимало всякої всячини!”
“Чиста дрібниця, Хавроніє Никифорівно; панотець зібрав за весь піст мішків з п’ятнадцять ярового, проса мішків з чотири, книшів із сотню, а курей, якщо полічити, то не буде й п’ятдесяти штук, яйця ж усе більше протухлі. Та воістину сладосні приношення, мовивши до прикладу, єдино від вас сподіваємося дістати, Хавроніє Никифорівно!” говорив далі попович, розчулено поглядаючи на неї і присуваючись ближче.
“Ось вам і приношення, Афанасію Івановичу!” промовила вона, ставлячи на стіл полумиски і манірно застібаючи свою кофту, що наче ненавмисно розстебнулася: “варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!”
“Б’юсь об заклад, якщо це зробили не наймайстерніші руки з усього Євиного роду!” сказав попович, беручись до товченичків і присовуючи другою рукою варенички. “Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє прагне від вас поживи солодшої за всі пампушечки й галушечки”.
“От я вже й не знаю, якої вам ще поживи хочеться, Афанасію Івановичу!” відповіла огрядна красуня, прикидаючись, ніби не розуміє.
“Розуміється, любові вашої, незрівнянна Хавроніє Никифорівно!” пошепки промовив попович, тримаючи в одній руці вареника, а другою обіймаючи широкий стан її.
“Бог знає, що ви видумаєте, Афанасію Івановичу!” сказала Хівря, соромливо опустивши очі свої. “Чого доброго! ви, мабуть, візьметесь ще й цілуватися!”
“Щодо цього я вам скажу хоч би й про себе”, говорив далі попович: “коли був я, до прикладу сказати, ще в бурсі, ось, як тепер пригадую…”
Тут почулося знадвору гавкання й стукіт у ворота. Хівря поквапно вискочила й вернулась, уся збліднувши.
“Ну, Афанасію Івановичу, ми попалися з вами: народу стукається купа, і мені вчувся кумів голос…”
Вареник застряв у горлі поповичеві… Очі його вирячились, начебто який-небудь виходець з того світу тільки що зробив йому перед цим візит свій. “Лізьте сюди!” кричала перелякана Хівря, показуючи на покладені під самою стелею на двох перекладинах дошки, де було навалено всякого хатнього манаття.
Небезпека додала духу нашому героєві. Опам’ятавшись трохи, скочив він на лежанку і поліз звідти обережно на дошки. А Хівря побігла без пам’яті до воріт, бо стукали знову та ще дужче й нетерплячіше.
VII
Та тут чудасія, мосьпане!
З малоросійської комедії
На ярмарку трапилася дивна пригода: скрізь пішла чутка, і що десь між крамом з’явилася червона свитка. Бабі, що продавала бублики, привидівся сатана у вигляді страшної свині, що безперестанку нахилявся над возами, начебто шукаючи чогось. Це швидко облетіло всі кутки вже притихлого табору; і всі вважали за злочин не вірити, дарма, що баба з бубликами, пересувна крамниця якої стояла поряд із яткою шинкарки, вклонялася цілий день без потреби і виписувала ногами цілковиту подібність свого смачного краму. До цього долучились ще перебільшені звістки про чудо, бачене волосним писарем у розваленому сараї, отож проти ночі всі щільніше тулилися одне до одного; спокій зник, і страх заважав кожному склепити очі свої; а ті, що були не дуже хоробрі і запаслися ночівлею в хатах, забралися додому. До таких належав і Черевик із кумом та дочкою, які разом з гостями, що напросились до них у хату, і зчинили стукіт, що так перелякав нашу Хіврю. Кума вже трохи розібрало. Ще можна було бачити з того, що він двічі проїхав своїм возим по подвір’ю, поки знайшов хату. Гості теж були у веселому настрої і без церемонії увійшли перше за самого хазяїна. Дружина нашого Черевика сиділа, як на голках, коли почали вони нишпорити по всі кутках у хаті.
“Що. кумо, скрикнув, увійшовши, кум: “тебе ще й досі трясе пропасниця?”
“Егеж, нездужається”, відповіла Хівря, неспокійно поглядаючи на дошки, накладені під стелею.
“Ану, жінко, дістань-но там у возі баклажок!” казав кум до жінки, що приїхала з ним разом: “ми хильнемо його з добрими людьми; прокляті баби нагнали такого страху, що й сказати соромно. Та ми ж, їй-богу, браття, через дурницю приїхали сюди!” казав він далі, сьорбаючи з череп’яного кухля. “Я тут-таки ставлю нову шапку, якщо баби не надумали покепкувати з нас. Та хоч би й справді сатана! — Що сатана? Плюйте йому на голову! Нехай би оцю хвилину забагнулось йому стати ось тут, наприклад, передо мною: був би я собачий син, коли не дав би йому дулю аж під самісінький ніс!”
“Чого ж ти враз зблід увесь!” закричав один з гостей, вищий від усіх на голову, що намагався завжди вдавати з себе сміливця.
“Я… Господь з вами! приснилось!”
Гості посміхнулись. Задоволена усмішка з’явилась на обличчі дотепника-сміливця.
“Куди тепер йому збліднути!” підхопив другий: “щоки в нього розцвіли, як мак; тепер він не Цибуля, а буряк, — або краще, як та червона свитка, що так налякала людей”.
Баклажок прокотився по столу і зробив гостей ще веселішими, ніж перше. Тут Черевик наш, якого давно мучила червона свитка та не давала й на хвилину спокою цікавому його духові, підступив до кума.
“Скажи, будь ласка, куме! от питаю, та ніяк не допитаюся, що то за історія з тією проклятою свиткою”.
“Е, куме! воно б не годилось розповідати проти ночі; та хіба вже на те, щоб догодити тобі й добрим людям (при цьому повернувся він до гостей), що їм, я бачу, так само, як і тобі, хочеться дізнатися про цю диковину. Ну, добре. Слухайте ж!”
Тут він почухав плече, втерся полою, поклав обидві руки на стіл і почав:
“Раз, за яку провину, їй-богу, вже й не знаю, вигнали одного чорта з пекла”.
“Як же це, куме!” перебив Черевик: “як же могло це статися, щоб чорта вигнали з пекла?”
“Що ж робити, куме, вигнали, то й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулося вчинити яке-небудь добре діло, ну й показали йому поріг. От чортові бідному так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав з горя пити. Отаборився в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою і що повз нього ні один добрий чоловік не пройде тепер, не захистивши спершу себе хрестом святим, і став той чорт такий гультяй, якого не знайдеш і між парубками. Од ранку й до вечора тільки й діла, що сидить у шинку!..”
Тут знову суворий Черевик перебив нашого оповідача: “Бог знає, що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта впустив хто-небудь у шинок: адже в нього ж є, хвалити бога, і кігті на лапах, і ріжки на голові”. “Ото ж бо й штука, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — нарешті дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шинкар довго давав набір [те саме, що давати в борг], потім і перестав. Довелося чортові заставити червону свитку свою, мало не за третину ціни, жидові, що шинкарював тоді на Сорочинському ярмарку; заставив та й каже йому: “гляди ж, жиде, я прийду до тебе по свитку якраз через рік, бережи її!” і зник, як у воду. Жид роздивився гарненько свитку: сукно таке, що й у Миргороді не дістанеш! а червоний колір горить, як вогонь, аж не надивишся! От жидові надокучило дожидатися строку. Почухав собі пейсики, та й злупив з якогось приїжджого пана мало не п’ять червінців. Про строк жид і забув зовсім. Коли це одного разу, надвечір, приходить якийсь чоловік: “ну, жиде, віддавай мою свитку!” Жид спочатку був і не впізнав, а потім, як роздивився, то прикинувся, ніби й у вічі не бачив: “яку свитку? в мене нема ніякої свитки! я знати не знаю твоєї свитки!” Той зирк, — і пішов; та тільки ввечері, коли жид, замкнувши свою халупу й перелічивши в скринях гроші, накинув на себе простирало і став по-жидівському молитись богу — чує шарудіння… гляне — з усіх вікон повиставлялись свинячі рила…”
Тут справді почувся якийсь неясний звук, що дуже скидався на свиняче рохкання: всі зблідли… Піт виступив на обличчі оповідача.
“Що?” промовив злякано Черевик.
“Нічого!..” відповів кум, трясучись усім тілом.
“Га!” обізвався один із гостей.
“Ти сказав…”
“Ні!”
“Що ж воно рохнуло?”
“Бог знає, чого ми переполохались! нікого нема!”
Всі злякано стали озиратись навколо й почали нишпорити по кутках. Хівря була ні жива ні мертва. “Ех ви, баби! баби!” промовила вона голосно: “чи вам козакувати й бути чоловіками! вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь; один хто-небудь, може, прости господи… Під ким-небудь ослін заскрипів, а всі й кинулись, як навіжені!”
Це засоромило наших сміливців і примусило їх підбадьоритись; кум хильнув із кухля і почав оповідати далі: “Жид обмер; одначе ж свині на ногах, довгих, як ходулі, повлазили у вікна і вмить оживили його плетеними трійчатками, примусивши танцювати вище цього сволока. Жид — у ноги, признався у всьому…
Та свитки вже не можна було повернути скоро. Пана обікрав на дорозі якийсь циган і продав свитку перекупці; та привезла її знову на Сорочинський ярмарок, але з того часу ніхто вже нічого не купував у неї. Перекупка дивувалась, дивувалась, та, нарешті, збагнула: мабуть, це винна червона свитка. Недарма, налягаючи її, завжди відчувала, що її душить щось. Не думаючи, не гадаючи довго, кинула в огонь — не горить чортова одежа! Еге, та це чортів дарунок! Перекупка примудрилась і підсунула у віз одному чоловікові, що вивіз продавати масло. Дурень і зрадів; та тільки масла ніхто й питати не хоче. Е, недобрі руки підкинули свитку! Схопив сокиру й порубав її на шматки; зирк — аж лізе один шматок до другого, та й знову ціла свитка! Перехрестившись, поцюкав сокирою вдруге, шматки розкидав по всьому ярмарку і поїхав. Тільки з того часу кожного року, і саме під час ярмарку, чорт із свинячою личиною ходить по всьому майдану, рохкає й збирає шматки своєї свитки. Тепер, кажуть, тільки одного лівого рукава бракує йому. Люди з того часу одхрещуються від того місця, і ось уже буде тому років з десять, як не було там ярмарку. Та нечиста сила надала оце засідателеві о…”
Друга половина слова завмерла на устах в оповідача.
Вікно брязнуло з гуркотом; шибки з дзвоном повилітали геть, і страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?
VIII
…Піджав хвіст, мов собака,
Мов Каїн, затрусивсь увесь;
Із носа потекла табака.Котляревський “Енеїда”
Жах скував усіх, хто був у хаті. Кум з роззявленим ротом скам’янів. Очі його витріщились, начебто хотіли вистрілити; розчепірені пальці нерухомо застигли в повітрі. Високий сміливець від непереборного страху підскочив аж під стелю і вдарився головою об перекладину; дошки посунулись, і попович з громом і тріском полетів на землю. “Ай! ай! ай!” кричав один, повалившись з жахом на лаву і дриґаючи на ній руками й ногами. “Рятуйте!” горлав другий у розпачі, закрившись кожухом.
Кум, виведений зі скам’яніння другим переляком, поліз, корчачись, під пелену своєї дружини. Високий сміливець поліз у піч, хоч які були вузькі там челюсті, і сам закрився затулкою. А Черевик, начебто облитий окропом, схопивши на голову горщик, замість шапки, кинувся до дверей, і, мов несамовитий, біг вулицями, не чуючи землі під собою; сама втома тільки примусила його трохи зменшити свій біг. Серце його калатало, як ступа в млині, піт котився з нього. Знемігши, ладен уже був він упасти на землю, коли раптом почулось йому, що ззаду хтось женеться за ним… Дух йому перехопило…
“Чорт! чорт!” кричав він у нестямі, потроюючи сили, і через хвилину без пам’яті повалився на землю. “Чорт! чорт!” кричало слідом за ним, і він чув тільки, як щось із шумом кинулось на нього. Тут свідомість відлетіла від нього, і він, як страшний жилець тісної домовини, лежав німий і нерухомий посеред дороги.
