IX
Ще спереду і так, і так;
А ззаду, єй-же-єй, на чорта!З простонародної казки
Чуєш, Власе!” говорив, підвівшись, один з натовпу народу, що спав на вулиці: “біля нас хтось згадав чорта!”
“А мені яке діло!” пробурчав, потягуючись, циган, який лежав біля нього: “хоч би й усіх своїх родичів пом’янув”.
“Але ж так закричав, нібито душать його!”
“Мало чого людина не збреше спросоння!”
“Як собі знаєш, хоч глянути треба; а викреши-но вогню!”
Другий циган, бурмочучи про себе, звівся на ноги; два рази обсипав себе іскрами, ніби блискавками, роздмухав губами трут із каганцем у руках, звичайним малоросійським світильником, що складався з розбитого черепка, налитого баранячим лоєм, — подався, освітлюючи дорогу.
“Стій, тут лежить щось; світи-но сюди!”
Тут підійшло до них ще кілька чоловік.
“Що лежить, Власе?”
“Та начебто двоє людей: один зверху, другий знизу, котрий з них чорт, я вже й не розберу!”
“А хто зверху?”
“Баба!”
“Ну от, це ж і є чорт!”
Загальний регіт розбуркав майже всю вулицю.
“Баба вилізла на чоловіка: ну, певно, ця баба знає, як їздити!” говорив один з натовпу, що зібрався навколо.
“Дивіться, хлопці!” говорив інший, підіймаючи черепок з горшка, друга ціла половина якого трималася на голові в Черевика: “яку шапку надів на себе цей добрий молодець!”
Гамір і регіт, ще збільшившись, примусили опам’ятатися наших мерців, Солопія та його дружину, що, охоплені переляком, довго дивилися з жахом застиглими очима на смагляві циганські обличчя. Освітлюючись химерним і тремтливим світлом, воно здавалось диким збіговищем гномів, оточених важкою підземною парою й хмарами пітьми непробудної ночі.
X
Цур тобі, пек тобі, сатанинське наважденіє!
З малоросійської комедії
Ранковий холодок віяв над Сорочинцями, що прокинулися від сну. Клуби диму з усіх димарів летіли назустріч сонцю, яке з’явилося на сході. Ярмарок загомонів. Вівці замекали, коні заіржали; крики гусей і перекупок залунали знову по всьому табору — і страшні розмови про червону свитку, що навіяли таку моторошність на людей в таємничі години присмерку, зникли зовсім, як тільки настав ранок.
Позіхаючи й потягуючись, дрімав Черевик у вкритій соломою кумовій повітці, вкупі з волами, мішками борошна та пшениці, і, здається, зовсім не мав бажання відірватися від своїх снів, як раптом почув голос, такий же знайомий, як притулок лінощів — благословенна піч у його хаті, чи шинок далекої родички, що стояв не далі, як за десять кроків від його порога. “Вставай, вставай!” деренчала йому над вухом ніжна дружина, смикаючи його з усієї сили за руку.
Черевик, замість відповісти, надув щоки і почав вимахувати руками, наче б’ючи в барабан.
“Божевільний!” закричала вона, ухиляючись від вимаху рук його, бо він мало був не зачепив її по обличчю.
Черевик підвівся, протер трохи очі й подивився навколо:
“Враг би мене взяв, якщо мені, голубко, не уявилася твоя пика барабаном, що на ньому мене примусили вибивати зорю, немов москаля, оті свинячі рила, що від них, як каже кум…”
“Годі, годі тобі дурниці верзти! Збирайся, веди швидше кобилу на продаж! сміх просто людям: приїхали на ярмарок, і хоч би тобі пасмо прядива продали…” “Як же, жінко”, підхопив Солопій: “та з нас-бо тепер сміятися будуть”.
“Іди! іди! з тебе й так сміються!”
“Ти ж бачиш, що я ще не вмивався”, провадив далі Черевик, позіхаючи й чухаючи спину та намагаючись, між іншим, виграти час для своїх лінощів.
“Ото не до речі забагнулося йому чепуритись! Коли це за тобою водилося? ось рушник, утри свою пику…”
Тут схопила вона щось, зібгане в жмут, і з жахом кинула його від себе… Це був червоний обшлаг від свитки!
“Іди, роби своє діло”, повторила вона, набравшись духу, своєму чоловікові, бачивши, що в того переляк відібрав ноги, і зуби цокотіли.
“Буде продаж тепер!” бурчав він сам до себе, одв’язуючи кобилу й ведучи її на майдан. “Недарма, коли я збирався на цей проклятий ярмарок, на душі було так тяжко, начебто хто навалив на тебе здохлу корову, а воли аж двічі самі повертали додому. Та ще, як згадав я тепер, чи не в понеділок ми виїхали. Ну, от і лихо все!.. Невгамовний і чорт проклятий: носив би вже свитку без одного рукава; так де там, треба ж добрим людям не давати спокою. Був би я, наприклад, чортом, від чого борони боже, чи став би я лазити вночі за проклятущими клаптями?”
Тут філософствування нашого Черевика перебив грубий і різкий голос. Перед ним стояв високий циган: “Що продаєш, чоловіче добрий?”
Продавець помовчав, поглянув на нього від ніг до голови і сказав байдужісінько, не спиняючись і не випускаючи з рук вуздечки:
“Сам бачиш, що продаю!”
“Ремінці?” спитав циган, поглядаючи на вуздечку, що була в його руках.
“Еге ж, ремінці, коли вже кобила схожа на ремінці”.
“Одначе ж, чорт побери, земляче, ти, видно, її соломою годував!”
“Соломою?”
Тут Черевик хотів був потягти за вуздечку, щоб провести свою кобилу і викрити брехню безсоромного ганьбителя, та рука його з незвичайною легкістю вдарилася в підборіддя. Глянув — у ній перерізана вуздечка, а до вуздечки прив’язаний — ой, жах! волосся його здійнялось догори! — шматок червоного рукава!.. Плюнувши, хрестячись і махаючи руками, побіг він від несподіваного подарунка і, швидше за молодого парубка, зник серед натовпу.
XI
За моє ж жито, та мене й побито.
Прислів’я
Лови! лови його!” кричало кілька хлопців у тісному кінці вулиці, і Черевик почув, що його схопив хтось дужими руками. “Зв’язати його! це той самий, що вкрав у доброго чоловіка кобилу!”
“Господь з вами! за що ви мене в’яжете?”
“А за що ти вкрав кобилу в приїжджого мужика, Черевика?”
“З глузду з’їхали ви, хлопці! Де ж це бачено, щоб чоловік сам у себе крав що-небудь?”
“Старі вигадки! старі вигадки! чого ж ти біг скільки духу, наче сам сатана за тобою гнався?”
“Мимоволі побіжиш, коли сатанинська одежа!..”
“Е, голубе! дури інших цим; буде ще тобі від засідателя, щоб не лякав чортовинням людей!”
“Лови, лови його!” почувся крик з другого кінця вулиці: “ось де він, ось утікач!”
І перед очима нашого Черевика з’явився кум в найжалюгіднішому стані, зі зв’язаними назад руками, що його вели кілька хлопців.
“Чудеса завелись!” говорив один із них: “послухали б ви, що розказує цей шахрай, якому досить тільки глянути в обличчя, щоб побачити злодія; як стали питати: чого біг він, як навіжений, — поліз, каже, до кишені понюхати табаки та, замість тавлинки [те ж саме, що табакерка], витяг шматок чортової свитки, з якої спалахнув червоний вогонь, а він давай боже ноги!”
“Еге, ге! та це одного гнізда обидві пташки! зв’язати їх обох вкупі!”
XII
Чим, люди добрі, так оце я провинився? За то глузуєте? сказав наш неборак, За шо знущаєтесь ви надо мною так? За що, за що? сказав та й попустив патьоки, Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.
Артемовський-Гулак “Пан та собака”
Може, й справді, куме, ти поцупив що-небудь?” спитавЧеревик, лежачи зв’язаний разом з кумом під солом’яною яткою. “І ти тієї ж, куме! щоб мені відсохли руки й ноги, якщо я що-небудь будь-коли крав, крім хіба вареника з сметаною в матері, та й то ще, коли мені було років десять віку”.
“За що ж це, куме, на нас напасть така? Тобі ще нічого: тебе обвинувачують принаймні в тому, що ти в іншого вкрав; за що ж на мене, бідолаху, лихий наклеп такий: нібито в самого себе вкрав кобилу. Видно, нам, куме, на роду написано не мати щастя!”
“Горе нам, сиротам бідним!”
Тут обидва куми заридали, схлипуючи.
“Що це тобі, Солопію?” спитав, увійшовши в цей час, Грицько. “Хто це зв’язав тебе?”
“А! Голопупенко, Голопупенко!” закричав, зрадівши, Солопій. “Ось, куме, це той самий, про якого я казав тобі. От молодець! ось бог мене побий на цьому місці, коли не висушив при мені кухля завбільшки майже як твоя голова, і хоч би тобі скривився”.
“Що ж ти, куме, так не пошанував такого гарного парубка?”
“Отак, як бачиш”, казав далі Черевик, обернувшись до Грицька: “покарав бог, видно, за те, що завинив перед тобою. Прости, чоловіче добрий, їй-богу, радий би зробити все для тебе… Та що ж поробиш? — в старій моїй диявол сидить”.
“Я не злопам’ятний, Солопію. Якщо хочеш, я визволю тебе!”
Тут він моргнув хлопцям, і ті ж самі, що вартували його, кинулись розв’язувати.
“За те й ти роби, як треба: справляй весілля! та й погуляємо так, щоб цілий рік боліли ноги від гопака”.
“Добре! от добре!” сказав Солопій, ляснувши руками. “Та мені так тепер зробилось весело, наче мою стару москалі забрали. Та що там думати: годиться, чи не годиться так — сьогодні ж весілля, та й по всьому!”
“Гляди ж, Солопію, через годину я буду в тебе; а тепер іди додому: там чекають тебе купці на твою кобилу й пшеницю!”
“Як! хіба кобила знайшлася?”
“Знайшлась!”
Черевик з радості остовпів, дивлячись услід Грицькові, що пішов собі.
“Що, Грицьку, погано ми зробили своє діло?” спитав високий циган парубка, що поспішав. “Воли ж бо тепер мої?”
“Твої! твої!”
