І
Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат:
Товариші!
Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру!
Бийте гайдамаччину. Наше військо недалеко.
Хто не з нами, той проти нас.
Підпільний ревком.
Д’ех! Мать твою бог любив!
І тут же Юхим подумав про Мазія:
— Так… Розумію… Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень.
II
Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь.
Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям.
А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби…
Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було — шарудять у листях мишенята дощовитої осені.
То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.
До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
Але зараз не видно рейок — темно, як сажа.
…Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.
Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину — і приходять потяги до бараків.
…І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу:
— Ну, єсть плакат!
— Що кажеш, Юхиме?
Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.
— Кажу — прояви себе!
І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати.
Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі:
— Це можна… Чого ж не можна?
Юхим дивиться непевним поглядом:
— А не брешеш?
— Навіщо брехати?
— Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити — подивимось. Згодний?
— Згодний.
— Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було.
…Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далі буде видно.
Окупація — слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж.
Не голубіють дні.
Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод.
І порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті.
Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.
Але чорно на душі.
І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути.
…Окупація — слово не наше.
Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові.
“Разговори розговарювали”.
Говорили про доктора — старшого лікаря та про інше. Ну, і лаяли — всіх лаяли. Навіть мерців і хорих.
Сказав один:
— А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити?
Це не спроста.
Юхим наставив вухо.
— Невже і він прочитав плакат?
Гм!
І чогось образився:
— Понімаєш, “хвостом круте”. Думаєш, тібє спужався?
Регочеться санітар:
— Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував? Здригнув Юхим: “В акурат влучив”:
— Перехрестись. Який мінє антирес?
— Та хто його знає! Мазій чоловік темний…
А другий розповів:
— Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь — щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: “Хто там такий?” Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: “Хто там такий? Стріляти буду”. Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь — Мазій. “Чого ти тут шляєшся”? — “Могилу,— каже,— рив”.— “Це уночі?” — “А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо”. Отакий!
— Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно.
— Воно так. Та його вже страшно становиться.
Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку.
Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
Оришка:
— Ну їх до чортової матері! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:
— Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було.
А потім пожартував:
— Мінє що — як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…
Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь.
— Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.
Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.
…А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
III
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?
…Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м’яса.
Не чекали й смерти — валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині.
Отже, праця на дві зміни.
Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.
Носії. Носії. Носії.
…Мазій і Юхим теж.
І через край переливається в палатах стогін — чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом.
Душить труповий дух.
Не чути сміху в палатах.
Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груди.
…Пройшла Оришка. До Юхима каже:
— Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
— Без сумлєння.
І Мазія очима шукає.
…Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання.
Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на “хорих” порціях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.
…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива (“Карі глазки, де ви скрились? Мінє заставили страждать”) .
Оришка в аптеці крутиться. “Дохтурь!”
Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть:
— Що вам требується? Оліум ріціні?
І регочеться.
— Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
— …У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що?
Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються.
…Набачив Юхим Мазія — покликав, убік одвів.
— Ну, що? Може, передумав?
Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе.
Напевне, від трупового духу заморока найшла.
— Згарбаємо — не писне!
Юхим хвилюється:
— Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манера? От падазрітєльной!
Одрубав Мазій:
— Не віриш, то йди!
Заблимали очі:
— Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогодні?
…Увечорі зійшлись біля Оришчиної кімнати.
— Все готове?
— Все.
Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора.
Пішли до Оришки: поки стемніє.
Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались.
Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві — білій з голубим блиском.
В Оришки не очі — поросята кувікають.
Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує:
— Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги!
Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
— Мовчи! Хай сидить. Поспіємо.
Від борюкання кімната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрій перевалює.
П’ють воду, прицмокують.
Потім відпочивали.
Каже Оришка:
— Чого ти, Мазію, такий непривітливий?
Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять — хорих переносять.
Мовчить. Як пугач.
— Скоро год у нас, а все однаковой!
Це Оришка, і проглинула:
— Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.
…Ще пожартували.
І от вечір провалився в темряву.
Юхим загортався:
— Мабуть, ходім!
Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив.
“Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела”.
От…
Та, бачите, на дворі гомін глухий пішов.
Наставили вуха.
Оришка:
— Кличуть… Неначе як хворих привезли.
І крикнуло за вікном:
— Виходь!
Юхим досадливе махнув рукою:
— Подаждьош, не пужар!..
…Зійшли з ґанку в багно. Двір увесь шумить.
Поліз у кашкет Юхим:
— Ховай струмент. Діла сьогодні не буде.
Пішли за натовпом до рейок.
…А під навісом, де вагони,— лампи та свічки бігають.
Сунеться з вагонів скигління і йде в болото.
Метушився вартовий лікар:
— Ану, хлопці, дружніш!
А хлопці й так ледве ходять.
Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м’яса.
В палатах повно. Вже ніде ставити носилки.
— Отже, “дружніш”. Підожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
…У палатах крик:
— Куди несете? Ніде. Несіть у шосту.
— Там уже наставили.
— Ну, в десяту.
— А… йди від гріха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?
…Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону.
— …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
Мазій наставив свої глибокі ярки.
— Багато вас… Все одно завтра в яму.
Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив.
Підбіг Юхим:
— Сматри!
І послав кудись у повітря “в бога і богородицю”.
Пахло трупами.
IV
Цвинтар — невеселе місце в нашій республіці.
В’януть трави біля могил.
Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином.
Уранці копали братерську могилу.
Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом.
…Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на горі.
Інші пішли обідати.
— От дух, аж сюди чути,— сказав Мазій.
Сказав незадоволено Юхим:
— Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати.
І дивиться на Мазія:
— Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.
Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне.
…Летить під кирки земля, бризками розсипається.
Росте сопка біля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість.
Пішли й грабарі. Яма була готова.
Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух.
Смеркає.
Смеркло.
Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі.
…Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали.
Повечеряли й пішли.
Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою.
Юхим каже в долоню:
— Ша!
А сам спотикається, як монополька.
…За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих.
Зупинилися. Прилипли до паркану.
Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить.
Борода чорна, як ніч.
У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем.
— Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой.
Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав.
А Юхим кулеметив.
Витяг з багна ногу — багно крюкнуло.
— Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность — первоє діло.
Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.
…Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах.
Уже видно. І видно ще на чатах каску.
По дошках провалюється гул кроків — розмірене, мов маятник.
Через плече гвинтівка.
— Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.
Відповів спокійно, як дощ:
— Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне.
Юхим потер руки.
…Із заводу зрідка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть?
Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех.
Юхим з погордою сказав:
— Катєльщики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!
…Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити.
Д’ех, мать твою бог любив!
Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось.
— Ну?
Сказав суворо й уперто:
— Отож тепер мене слухай.
— Ну?
— От тобі й “ну”.
Юхим затривожився:
— Що ти такий падазрітєльной… От манера!
Каже Мазій спокійно:
— Цього чоловіка ти мені даси.
— Це того?
— Та його ж.
Повеселішав..
— Бери без сумлєння.
— В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
Треба хоч одного живого зарити.
Юхим витріщив очі.
Юхим не розуміє.
А Мазій рішуче одрізав:
— Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти.
Замжичило дрібно й холодно.
От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть.
Випалив:
— Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба.
Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
…Мазій поліз.
А за ним поліз і Юхим.
Раптом біля заводу стихло.
Тротуар замовк.
Ну, і що ж? Як же далі?
Далі зв’язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках.
Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень.
А яму вже зарили, свіжа могила стоїть.
Чули — од’їхала фура.
Колеса відходили по бруку.
Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін.
То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро підуть у вічність.
…Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її.
Гупнуло.
Застогнало.
Ну і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних!
Сказав Юхим:
— Сволоч ти, і квит!
…Повернулись захмарені заулки.
Крюкало болото.
Підступали бараки й важкий труповий дух.
В палатах бігали огники.
Але то — не весело. Що тут казати — не весело.
Десь далеко за городом стогнало тіло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
…Д’ех! Не голубіє на душі!
І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро.
І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.
…Рипнули перелякано ворота у барачний двір.
…А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.
V
Дощ ущух.
Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.
Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.
…З города тягнулись клячі з калом.
Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей.
Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди.
Але це на момент.
Ішли далі.
І от — Юхим ускочив до Мазія.
— Шукають… з собакою…
Мазій спокійно сказав:
— Хай шукають.
— Ну, а як найдуть?
— Не найдуть.
…Юхим побіг до Оришки.
Баба в обійми його:
— Ходім, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як медяник.
Одштовхнув Оришку:
— Куди там гратися… З собакою.
І заметушився по кімнаті.
Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
— Та що таке?
Розповів Юхим: так-то й так-то — біда.
Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.
Видно —
бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає.
Гавкає, не відходить.
І розривають уже голубі люди свіжу сопку.
Скрикнула Оришка:
— Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили.
Ну і спека!
Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.
— Тьху! От хранзоля дурна.
Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів:
— Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся в “бога й у богородицю” та й пішов у палати. От.
…А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали.
І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії.
Пустили собаку. І самі пішли.
Із старшим-голубим барачний лікар іде.
І вже виганяють з палат.
— Ста-нов-и-ись!
Отже, по-солдатському: становись.
Збились у купу санітари й санітарки.
Не так. У шеренги треба.
Гомоніли. Гомоніли.
Гомін стих.
Держали стих.
Держали собаку за нашийника, а потім пустили.
Знову пішов дощ, у калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного — мовчить.
А добігла до Мазія — загавкала.
Вивели Мазія з шеренги.
…Ех, Юхиме, Юхиме!
Загавкала й біля Юхима.
— Виходь!
Потім повели до старшого лікаря допит чинити.
Юхим каже:— Нічого не знаю.
А Мазій ярками подивився й байдуже кинув:
— Ну да, живого закопали.
…Вивели їх у двір і повели в місто.
Дощ знову вщух.
Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав.
Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
…Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.
Струпішали цурупалки людського тіла.
Сморід.
Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені.
Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.
Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло.
І от біля ями із зав’язаними руками стоять — Юхим і Мазій.
Ясно? Скільки шликів? — Ховає туман.
До Юхима:
— Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
— Ух, ти, жидовська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убік, став біля верби. Це — Юхим.
…Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.
— Лізь!
Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
…Бац!
І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.
Кров поточилась у листя. Іще чути було:
— Ух, ти, жидовська пико!
…Над цвинтарем проходив туман важкий — осінній.
…Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами.
— Лізь!
Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м’яса.
…Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.
…Дощ знову вщух…
(1 оцінок, середнє: 4,00 із 5)