Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до клубу, що був на першому поверсі. Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить.
Вівдя прокидалась не раніш дев’ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:
— Срулю!
Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно:
— Срулю!
Макс хвилювався:
— Як тобі не соромно ображати мене?
Вівдя мовчала, тільки брови їй збігалися докупи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась.
Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась:
— Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
— Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж?
Макс мовчав.
А ввечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина.
— У-а! У-а!
Вівдя відводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила:
— Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв’язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?
І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити.
— Я знаю! Я все знаю… Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
— Дюнічко!
Грізно:
— Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности.
І серйозно:
— Ти кого зараз студіюєш, Гегеля?
— Ні, Дюнічко, Канта.
Потім одягались і виходили на вулицю. Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги.
Вівдя — українка, Макс — єврей.
Макс казав:
— Уй, яке гарне небо!
Питала:
— Ти віриш у небо?
— Гм! Навіщо вірити… споглядаю.
— Тобі хочеться молиться?
— Так. Я хочу споглядати.
…Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вівдя глузувала:
— Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.
Макс жахався.
— Дюнічко! Які ж вони мої?
І знову за стіною кричала дитина:
— У-а! У-а!
А у вікно заглядав клаптик сірого неба.
В коридорах гостиниці — “загального помешкання” робітників Н-ської військової установи — вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони.
Вівдя непорушне сиділа біля вікна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятій годині Вівдя казала:
— Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція?
Макс:
— Не знаю.
— А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…
Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:
Пошла я раз к дантісту,
К большому спеціалісту,
Чтоб он мнє вставіл в дирку
Зуб! Зуб!
Макс нервово перекосив обличчя.
— Дюнічко!
— Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно… А потім…
Потім вона замислилась і додала:
— А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером.
Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка.
Несподівано:
— Сруліку! Мій Сруліку!
Втягував шию в плечі й нахиляв голову.
А за стіною знову кричала дитина:
— У-а! У-а!
До Вівді прийшла подружка по гімназії — Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть — інтелігентка. Завжди боялась.
Вівдя сказала:
— Яка ти жалкенька.
Усміхнулась:
— Я тобі, як другові…
…Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба.
Каже:
— Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
— Ах,— зітхнула довго й широко.— Уже три роки в партії.
Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі — єхидно.
— Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею.
— Я не одержую!
А Макс хвилювався:
— Я от вийшов з партії… і нічого…
— Ну, ви ж анархіст.
Максові приємно було, коли його називали так.
Він надхненно сказав:
— Так, анархіст… Вільний чоловік. І більш нічого.
Але Вівдя обрізала:
— Який ти анархіст? Досить похвалятися.
— Дюнічко…
Не хотіла говорити.
Христя підвелась і заломила руки.
Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість літ.
Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік — безпартійна — і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.
У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні — картоплю чистила. Був у неї чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора — на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
— Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантові гостиниці вона радила:
— Заглянь, моє чадо, в євангеліє от Матвія.
Комендант “гнув” матюком і т. інш.
…Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.
Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.
…Такий золотий, такий золотий!
Думала — це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину… Проте сусідський тин був тридцять років тому.
З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно.
— Господня справа,— казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.
Каже:
— Ви, бабусю, євангелістка?
Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
— Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя скаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала:
— Господнє серце!
І вони знову дивились одна на одну.
…Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар — скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангеліє чи то біблію. А їх і нема.
Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечорі чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя.
Простягла обійми — поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зідхнула.
І на цей раз дивились в очі.
Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:
— Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?
Макс нашорошився.
Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.
В кімнаті стало зовсім темно.
Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря — блідо-голубий.
Було пізно,— бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне.
Вівдя казала:
— Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.
Зареготала:
— Божевільна… Ха! Тобі не страшно?
Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.
— Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск.
Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
— Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.
Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі.
Казав:
— Патологія, Дюнічко. Не своєчасно.
Розсердилась.
— Дурне! А все життя — що таке?
Заговорив уперто:
— Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
І засоромився:
— Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію… А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні… важко…
Вівдя закричала:
— Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна… Сруліку!
Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився.
Тоді Вівдя ще раз закричала:
— Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на ліжка, біля гостинниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.
Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
— А там у нас, на селі, поле.
Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю.
— Ну і що ж, що поле?
Баба Горпина:
— Ціле поле, як ризи Христові.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і — додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.
А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону.
Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:
— Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться — не знаю. Ну от Вольський — він її любить… А мені що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бік, і здавалось, що вона споглядає.
Макс:
— І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути.
Христя спитала:
— Ви з Вівдею живете?
Наївно:
— Так, живу!
Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостиницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси.
Нарешті вийшла Вівдя й здивовано:
— Чого ти в кімнату не йдеш?
Тихо.
— Дюнічко!
Вона засміялась.
Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті.
Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.
…Далі було щодня — Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський.
А по всій гостиниці співали-басували.
Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором і оповідала:
— Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте — там у нас поле.
Перед од’їздом Горпина зайшла-таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала:
— Ідіть, бабусю… Ви не вірите… а може, я не вірю…
Гапка:
— Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечірнім потягом вона поїхала на село.
Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Кіптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського).
Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.
Кіптяєв увесь час нервово підморгував очима — його контузило в імперіалістичну війну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський — хороший чоловік, і головне — витриманий.
Макс образився й пішов до парку.
На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг.
Макс пішов із парку. Потім він стояв біля “вітрини голодуючих”. Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину — з пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п’ятдесят карбованців.
Так зробив незадоволений Макс.
…Пізно він підходив до своєї кімнати.
Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя.
— Чого ви так пізно?
Христя:
— Я… так…
Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
— Вас, мабуть, турбує щось?
Христя сказала:
— Так, турбує.
Потім скаржилась:
…У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка.
Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.
Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто.
У неділю вони пішли теж за місто.
Вольський казав:
— Чудово сьогодні…
Вона:
— А завтра?
— Що завтра?
— Завтра теж буде чудово?
— І завтра.
— І післязавтра?
Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар.
Розсміялась:
— Ця цинічність мені не подобається.
Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів.
— Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я, значить, такий.
— Агітація! — і скривила обличчя.
Виходили до залізниці. Збігли на насип.
Вона:
— От, дивіться: все далі й далі, а куди — невідомо.
Він:
— Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція — одна, друга, третя.
Вона:
— Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.
Він:
— На то є семафор. А нещасні випадки завжди бувають — це теж відомо.
Йшли на схід — по рейках. Простори кутались у надвечір’я.
Вівдя казала:
— Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав.
— Не всі й вівтарі дивляться на схід… Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід.
Вівдя замахала руками.
— Годі вам! Годі вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.
…Зайшли далеко й мусіли повернути.
Вечоріло. Рейки загублювались у далині, ніби в провалля. Нарешті — до міста.
Вівдя махнула рукою:
— Прощай, поле!
Десь несподівано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
— Це баба Горпина!
— Яка баба? — спитав Вольський.
— Та то так! — засміялась вона.— Була така… баба… чудесна…
Вирвала руку й крикнула:
— Біжім!
Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові — чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті і нічого не хотіла.
В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала “трішки нафти”. Їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив:
— Завжди читати не можна, на легені погано.
А з Христининими легенями і дійсно було щось неладне: кихикала — тихо й сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима й пішла до себе.
Із світла спершу нічого не буде видно, а потім — так собі. Спати не хотілось.
Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака, і, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки, і захотілось плакати.
Вона ніколи не плакала, а в цей час хотілося. Підвелась. Зняла з етажерки “Економічне учення” і придивлялась. “Да, воно!” Положила на стіл…
І от вона почуває, що їй хочеться стати навколішки. До болю хочеться.
…Десь гавкав собака.
Стала. Простягла руки в просторінь, і їй стало солодко.
“Невже я молюсь?”
Підхопилась:
“Кому?”
А в голову: “Економічне учення К. Маркса — К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогодні нема!”
Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошву, й мовчала.
Скоро прийшов і Макс.
— Мені щось вам треба сказати. Ходімте.
Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
— Я не піду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
— Я не піду.
В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла. На дворі знову знялась курява — зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати — останній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло.
— Дивіться, як парує!.. Хіба ви не змерзли?
— Трішки змерз,— сказав Вольський, запалюючи цигарку.
— Ну, то йдіть сідайте біля мене — буде тепліш.
Сів.
Сказала:
— Щільніш. А то положіть руку на плече.
Вольський:
— Ні, мабуть, не треба.
— Чому?
— Зайде Макс, а він і так на мене сердиться.
З іронією:
— А ви боїтесь?
Просто:
— Ні!
Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
Вівдя сказала:
— Чого мені сіро?
Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра.
— А ви візьміть себе в руки.
— Ха!.. В руки…
Спитав:
— Не можна?
— Ні, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.
— А ви ще раз спробуйте.
Сказав серйозно.
Вівдя нервово перекосила обличчя:
— Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.
Вольський:
— Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація.
— Так, краще не треба!
Вона засміялась.
— Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе.
— Це та сама Горпина?..— спитав Вольський.
— Ні, мабуть, не та,— сказала Вівдя й задумалась.
Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки.
Ще хтось гупав праворуч.
А фуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса — де він?
А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім того, вуха його горіли, а в скронях стукало.
Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало.
Вона знову почала кокетувати.
Вольський:
— Я так не люблю!
— А як ви любите? — і примружила очі.
Сказав:
— Ви мене не перший день дратуєте… Що ви від мене хочете?
Вівдя здивовано:
— Я од вас хочу?
— Так, ви.
Сказав уперто й рішуче.
Вона:
— Це мені подобається.
Вольський:
— А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе.
У Вівді загорілися очі.
— Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?
Вольський мовчав.
— З умовою, щоб двері не замикати! Добре?
Вольський мовчав.
Вівдя поспішно почала розстібати пасок і ґудзики на кофточці.
Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді. А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря.
Нарешті вона сказала:
— Ну, йдіть, я готова.
— Готові? — не повертаючись, спитав Вольський.
Вівдя не відповіла.
Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюїй і вийшов.
Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря:
— Сво-лоч!
Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби.
Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс.
Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.
Вівдя мовчала.
Праворуч і ліворуч уже не гупало.
В гостиниці було тихо.
…А в вікно знову бились сніжинки.
Сніжинки…
